| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Елементи договору позики |
||
|
За загальним правилом, суб'єктами договору позики виступають позикодавець і позичальник. Учасниками договору позики (як позикодавець і позичальник) можуть виступати фізичні особи відповідно до обсягу їх дієздатності. Надавати позики одне одному або своїм працівникам можуть будь-які організації за наявності відповідних можливостей. Обмеження чи заборона позик можуть встановлюватись статутом або рішенням власників (учасників, засновників) організації. Надання позик не потребує якихось дозволів або ліцензій з боку контролюючих державних органів, що відрізняє, до речі, позику від фінансового кредиту, який може надаватись лише банками або небанківськими фінансовими установами. Останнім часом актуальним стало питання про можливість отримання позик юридичними особами від своїх працівників чи засновників - фізичних осіб. У зв'язку з цим необхідно зазначити, що позикодавцем може виступати фізична особа на користь позичальника - юридичної особи. Цивільне законодавство, яке регулює договір позики, не містить заборон на отримання юридичними особами позик від фізичних осіб. Єдиною умовою припустимості таких угод є додержання сторонами договору позики загальних умов дійсності позики як цивільно-правової угоди, зокрема щодо повернення позикодавцю грошового еквівалента. Тобто повернення коштів за договором позики має відбуватися без нарахування процентів за користування позиченими коштами. Тому, наприклад, засновники - фізичні особи мають право внести в касу підприємства свої власні гроші на підставі укладених з кожним із них договорів позики з тим, щоб за рахунок цих коштів була виплачена заробітна плата працівникам цього підприємства - позичальника. При цьому отримані від позикодавця гроші в обов'язковому порядку мають бути здані в обслуговуючий банк і лише після цього їх можна отримати для видачі заробітної плати. Такий порядок передбачений Інструкцією "Про порядок ведення касових операцій в національній валюті в Україні", затвердженою постановою Правління Національного банку України від 21 лютого 1995 р. № 38, згідно з п. 5 якої кошти на виплати, пов'язані з оплатою праці і виплатою дивідендів (доходу), всі підприємства, незалежно від форми власності, повинні отримати виключно з кас банків. При цьому вони мають забезпечити систематичну і повну сплату податків і внесення обов'язкових платежів у державні цільові фонди в порядку і строки, визначені чинним законодавством. Позикові кошти не є прибутком і внаслідок цього не є об'єктом оподаткування на прибуток, ПДВ, різними обов'язковими зборами і платежами. Проте, нараховуючи заробітну плату, навіть виплачену за рахунок позикових коштів, підприємство-позичальник зобов'язане заплатити всі передбачені чинним законодавством податки і збори із сум витрат на оплату праці1. Таким чином, засновники-фізичні особи мають право внести в касу підприємства свої власні гроші на умовах договорів позики для виплати заробітної плати працівникам за умови сплати податків і зборів, які нараховуються і сплачуються при виплаті заробітної плати. Досить поширеним явищем є видача позик працівникам підприємствами, установами та організаціями, в яких працюють позичальники. Розмір позики та термін її погашення працівником чинним законодавством не обмежуються. З урахуванням того, що позика підлягає поверненню, вона не вважається доходом позичальника і не входить до фонду оплати праці, що випливає із змісту статей 1, 2 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 р. та Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Мінстату України від 11 грудня 1995 р. Відповідно позики не є об'єктом обкладення прибутковим податком з громадян і нарахування обов'язкових платежів до соціальних фондів, що випливає із змісту ст. 2 Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування". У зв'язку з цим в окремих випадках позики використовуються з метою приховати доходи громадян від оподаткування. Перевірки, що здійснюються податковими органами, виявляють спроби приховати під виглядом позик виплату заробітної плати і таким чином ухилитись від оподаткування. Суб'єкти підприємницької діяльності широко використовують відсутність законодавчих обмежень як на суми позик, так і терміни їх повернення. Так, підприємство У. видало своїм співробітникам від 100 тис. до 300 тис. грн. з терміном погашення 25 років (!). При цьому, підприємство У. взагалі не виплачувало працівникам заробітну плату, натомість директор одержав позику у 107 тис. грн. Відповідно підприємство створило заборгованість по зарплаті на 975 тис. грн. і значну частину цієї суми роздало працівникам готівкою через касу у вигляді позик. Врешті, подібні "позики" видавалися за платіжними відомостями відповідно до розмірів затриманої заробітної плати1. Наведені випадки надання підприємством позик своїм співробітникам є прикладом неправомірних угод. Підприємство надавало позики своїм співробітникам, щоб ухилитися від сплати податків і обов'язкових зборів, які нараховуються і сплачуються суб'єктами оподаткування (роботодавцем і працівником) при виплаті заробітної плати. Сторони такого договору "позики" навмисними діями приховували угоду з виплати заробітної плати договором. Отже, такі договори позики мають визнаватися недійсними на підставі ст. 49 (недійсність угоди, укладеної з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства) і ст. 50 ЦК УРСР (недійсність удаваної угоди). В цьому випадку надані позики можуть потягнути за собою визнання об'єкта оподаткування прибутковим податком або стягнення отриманої позики в дохід держави в разі визнання в судовому порядку укладених договорів позики недійсними на підставі статей 49, 58 або визнання таких угод позастатутними відповідно до ст. 50 ЦК УРСР (недійсність угоди юридичної особи, що суперечить її цілям). Позикодавець може належне йому за договором позики право вимоги сплати суми позики уступити іншій особі. Уступка кредитором своїх прав вимоги за позиковим зобов'язанням іншій особі здійснюється за правилами, передбаченими для цесії. Для цесії необхідна угода між старим і новим кредитором. Оскільки для боржника не має значення, кому передавати суму позики - старому чи новому кредиторові, то згоди позичальника на уступку не потрібно. Якщо у зв'язку з цесією потрібні додаткові витрати боржника для виконання, ці витрати проводяться за рахунок кредитора. Але старий позикодавець зобов'язаний повідомити боржника про цесію, яка відбулася. У протилежному разі відповідно до ст. 199 ЦК УРСР боржник може виконати зобов'язання старому кредиторові і не нестиме відповідальності перед новим. Вимога за договором позики, що передається іншій особі в порядку цесії, переходить до нового кредитора у тому обсязі, в якому вони належали старому. Для нового кредитора зберігають силу всі засоби забезпечення зобов'язання (застава, завдаток тощо) відповідно до ч. З ст. 197 ЦК УРСР. Позичальник має право здійснити переведення боргу. Для цього потрібна згода позикодавця, оскільки для позикодавця неоднаково, хто виступатиме перед ним як позичальник, бо виконання, безумовно, залежить від платоспроможності боржника та інших ознак, що характеризують особу позичальника. Саме виходячи з цього положення, на підставі ч. З ст. 201 ЦК УРСР і порука, і застава, встановлені третьою особою на забезпечення виконання зобов'язання, з переведенням боргу припиняються, якщо поручитель або заставодавець не висловив своєї згоди відповідати і за нового боржника. Реальність договору позики - одна з характерних його ознак. Договір позики є реальним договором внаслідок прямої вказівки закону. Так, відповідно до ч. 2 ст. 374 ЦК УРСР договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей. Отже, договір позики вважатиметься укладеним, наприклад, якщо позичальник отримає позику готівкою або гроші будуть перераховані на рахунок позичальника, відкритий у комерційному банку, рівно як і підписання ним товарної накладної про отримання чи іншого розпорядчого документа. Таким чином, за чинним законодавством, сторони не можуть передбачати обов'язок позикодавця надати позику, тобто укласти договір позики як консенсуальний, так звана позика за угодою. Аналогічний підхід використаний в ЦК України (ч. 2 ст. 1065), згідно з яким договір позики вважається укладений з моменту передачі грошей або речей. Відповідно не матиме будь-якого юридичного значення обіцяння надати річ у позику, навіть погоджене сторонами. Тому позикодавець не може бути примушений до видачі позики і не несе відповідальності за ненадання позичальникові обіцяних коштів. Розробники ЦК України виходили з презумпції про те, що юридичне значиме зобов'язання надати кредит існує лише у сфері банківських кредитних зобов'язань, зокрема при укладенні кредитного договору і товарного кредиту. Отже, договір позики набирає чинності не з моменту його підписання і навіть не з моменту вказівки в самому тексті договору строку передачі позики, а лише тоді, коли позикодавець передав предмет позики позичальникові. В літературі і правозастосовній практиці виникають розбіжності і проблеми щодо кваліфікації поняття "момент надання позики". Перш за все ця проблема актуальна для надання безготівкових позик. Як уже зазначалося, договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або іншого майна позичальникові. Цілком логічним для безготівкової позики має бути висновок, що передача таких грошей здійснюється шляхом перерахування їх на рахунок позичальника, а відтак і договір такої позики має вважатися укладеним з моменту зарахування коштів на рахунок позичальника. У зв'язку з цим моментом надання безготівкових позик є дата зарахування коштів на рахунок позичальника. Цей підхід є традиційним для українського права, що послідовно реалізується в судовій практиці з питань визнання реальності договору позики і консенсуальності кредитного договору. Так, рішенням Арбітражного суду м. Києва задоволене позов ТОВ "Антарктика" до АКБ "Градобанк" і зобов'язано банк надати кредит. Арбітражний суд визнав необґрунтованою і такою, що не відповідає матеріальному праву, позицію відповідача щодо характеру укладеної ним кредитної позики і набрання нею чинності тільки з дати фактичної передачі суми кредиту, оскільки судом було встановлено укладення сторонами саме договору банківського кредиту, а не позики. Цим рішенням суду підтверджено погляд на кредитний договір як на консенсуальний і необхідність правової кваліфікації відносин виходячи з виду і правової природи кредитної угоди, фактично укладеної в кожному конкретному випадку. Отже, істотна ознака договору позики полягає в тому, що при самому укладенні його позикодавець передає позичальнику надане в борг майно. Саме позикове зобов'язання є зобов'язанням одностороннім; позикодавець, який передав майно, не приймає на себе жодних зобов'язань, і позичальник один виступає в договорі зобов'язаним контрагентом. Саме цим відрізняється договір позики від попереднього договору про укладення в майбутньому договору позики. В останньому випадку обидві сторони приймають на себе зобов'язання і певні негативні наслідки у разі невиконаня (неустойка, застава). Подібний попередній договір не визнається договором позики і спори, що виникли з нього, не підлягають розв'язанню на підставі правил про позику. Іншими словами, після передачі предмета позики (грошей, речей) всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості отриманих речей того самого роду і якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим самим договором тільки права. Як уже зазначалося, юридичне значиме зобов'язання позикодавця (кредитора) надати кредит існує лише за умови відповідності встановленим вимогам і визнання позики кредитним договором або товарним кредитом. Форма договору позики відображає як загальні положення договірного права, так і особливості позикових відносин. На договір позики поширюються загальні правила про форму угод (статті 42-44) і договорів (статті 153-154 ЦК УРСР). Проте, недодержання письмової форми договору позики не є підставою визнання його недійсним. У такому разі діє загальне правило, передбачене цивільним законодавством (ст. 46 ЦК УРСР), а саме: недодержання простої письмової форми договору тягне за собою позбавлення сторони посилатися на показання свідків на підтвердження самого факту укладення договору позики, суми, переданої в борг, та її повернення. Отже, за відсутності у позикодавця розписки чи іншого письмового документа про реальну видачу позики позичальнику суд і буде брати до уваги свідчення свідків при винесенні рішення. Виняток становлять злочинні дії, наприклад, якщо свідки бачили, що позичальник виписав розписку під впливом насильства, погроз тощо. Свідчення таких свідків матимуть юридичну силу, але не для суду, який розглядатиме цивільну справу про повернення боргу, а для слідчого та судді, які розглядатимуть кримінальну справу за обвинуваченням осіб, які вичинили кримінальний злочин щодо боржника. Обвинувальний вирок, що набрав законної сили, вважатиметься для суду підставою для визнання договору позики недійсним1. За змістом ЦК УРСР у разі укладення договору позики на суму понад 50 крб. останній має бути вчинений у письмовій формі (ст. 375 ЦК УРСР), у випадках, коли однією із сторін є юридична особа, - незалежно від суми2. У зв'язку з цим у літературі висловлено кілька підходів щодо перерахунку рублів СРСР у гривні України. Деякі вчені вважають, що "на даний момент відсутня нормативне встановлена індексація карбованців в гривні України щодо положень, встановлених ст. 375 ЦК УРСР. Застосування за аналогією проведеної індексації під час грошової реформи (за курсом 1 грн.: 10 тис. крб.) фактично змушує застосовувати правило про обов'язковість письмової форми до будь-яких договорів позики"3. Враховуючи наведене, деякі автори висловили думку про необхідність застосування коефіцієнту 1:1 при перерахуванні карбованців СРСР у гривні України4. На нашу думку, необхідно застосовувати положення ЦК УРСР щодо сум у карбованцях з коефіцієнтом 1,05, що передбачено ст. З Закону України "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян" від 21 листопада 1996 р. № 537/96-ВР, оскільки інших методик перерахунку законодавством України не передбачено. Тому позики на суму понад 50 грн. 25 коп. мають вчинятися у письмовій формі. Згідно зі ст. 1066 ЦК України договір позики має бути укладений у письмовій формі, якщо його сума не менш ніж у десять раз перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного доходу, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. До таких документів можна віднести також підписаний сторонами один документ або обмін листами, телеграмами тощо, підписаними стороною, яка їх посилає (ч. 2 ст. 154 ЦК УРСР, ч. 2 ст. 1066 ЦК України). В договорі позики має зазначатися, що позикодавець надає позичальникові позику на конкретно визначену суму в національній валюті України (гривні), а позичальник зобов'язується повернути суму позики в строк і на умовах, передбачених договором. Однак на практиці громадяни, як правило, оформляють свої договірні відносини шляхом видачі позичальником боргової розписки, в якій фіксується сума боргу, факт її отримання і термін повернення боргу. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "Елементи договору позики" |
||
|
||