| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Зміст договору позики |
||
|
Розглядаючи питання умов договору позики необхідно насамперед зазначити, що за своєю природою даний договір є угодою, що породжує цивільно-правове зобов'язання, в якому уповноваженою особою є позикодавець, а зобов'язаною - позичальник, на якого покладається обов'язок виконати умови договору шляхом повернення позиченої суми в обумовлений термін. Виконання за договором позики полягає головним чином у задоволенні (solutio), тобто у відшкодуванні боржником кредитору на вказаних у договорі умовах майна такої самої якості і кількості, яке було отримано у борг (позичено). Виконання боржником своїх зобов'язань за договором позики є водночас підставою припинення цієї угоди. Крім того, позика припиняється і за іншими способами, притаманними всім договорам, наприклад відмовою (рос. - отречением) кредитора від своїх прав, зарахуванням, давністю тощо. На думку деяких авторів платіж проводиться кредитору, його законному правонаступнику або представникові. Платіж боргу не позикодавцю, а його кредитору не відповідає правовим засадам позики і не вважається погашенням боргу . Платіж проводиться особисто боржником, його правонаступником або представником. За боржника може заплатити третя, стороння особа, заінтересована в платежі, внаслідок особливого юридичного ставлення до боржника за цим зобов'язанням (наприклад, поручник або сукупний боржник); у цьому випадку платник сам стає на місце кредитора (subrogatio, paiement avec subrogation, not-wendige Cession). Платіж може бути також проведено сторонньою особою, прямо не заінтересованою у справі, без уповноваження боржника. Якщо він проведений з дарчим наміром, тоді платник не має права на відшкодування; де не видно дарчої мети, платіж визнається добровільною діяльністю у чужому інтересі. При укладенні та виконанні договору позики можуть виникати ситуації, коли до виконання договору одна із сторін договору перестає існувати. Для юридичних осіб це може бути ліквідація чи реорганізація, а для фізичних осіб - тільки смерть. У випадку реорганізації юридичної особи особливих проблем не виникає - право вимоги як актив юридичної особи переходить до її правонаступників. При цьому строки повернення позики не змінюються порівняно з умовами, передбаченими в самому договорі позики. Інша ситуація має місце у випадку ліквідації позикодавця. Законом чітко не врегульовано, чи підлягає дія договору позики достроковому припиненню у разі ліквідації позикодавця за рішенням його власника. Тобто заперечення позичальника проти вимог ліквідаційної комісії про те, що строк повернення позики ще не настав, у принципі можуть бути певною мірою ефективними, але до моменту виключення ліквідованої юридичної особи з державного реєстру. З цього моменту договір вважається припиненим, бо відсутня одна із сторін позикового зобов'язання. На відміну від ліквідації за рішенням власника, ліквідація позикодавця в результаті застосування процедури банкрутства може мати наслідком як повернення позики в передбачені договором строки, так і припинення дії договору позики. Відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", крім добровільного повернення позики, допускаються такі процедури врегулювання відносин позичальника і позикодавця у разі порушення справи про банкрутство останнього: уступка вимоги і примусове стягнення боргу. Так, згідно з п. 12 ст. 17 наведеного Закону керуючий санацією може передати право вимоги підприємства-боржника на відкритих торгах, якщо це передбачено планом санації і на це є згода кредиторів. Право проводити уступку вимоги, в тому числі через продаж вимоги на відкритих торгах, відповідно з п. 6 ст. ЗО Закону має право і ліквідатор підприємства-банкрута. Таким чином, умови договору, зберігатимуть силу для нового кредитора. Одночасно ліквідатор має право провести і стягнення суми позики, строк повернення якої ще не настав, - відповідно до п. 2 ст. 22 Закону тривалість ліквідаційної процедури (а відповідно і стягнення дебіторської заборгованості) не може перевищувати 12 місяців з дня винесення постанови господарського суду про визнання боржника банкрутом і оголошення ліквідаційної процедури. В деяких випадках ця тривалість може бути подовжена ще на 6 місяців. У випадку смерті позичальника позикодавець повинен діяти згідно зі ст. 557 ЦК УРСР, а саме: пред'явити свої вимоги до спадкоємців або виконавців заповіту померлого позичальника за місцем відкриття спадщини. Необхідно зазначити, що така вимога має бути пред'явлена не пізніше 6 місяців з дня відкриття спадщини, інакше вимоги позикодавця вважатимуться погашеними. Вимоги пред'являються незалежно від настання строку повернення позики, але у разі визнання їх будуть задоволені лише після настання такого строку, якщо спадкоємці, виконавець заповіту або зберігач спадкового майна не дадуть згоду на дострокове погашення позики. Крім того, важливими є положенням ст. 556 ЦК УРСР, за якою спадкоємці відповідатимуть за борги померлого тільки в межах дійсної вартості спадкового майна, яке перейшло до них. Якщо спадкоємців кілька, вони відповідають пропорційно отриманим ними спадковим часткам1. Платіж боргу проводиться у визначеному договором позики місці. Якщо місце виконання не вказано, то за загальними засадами права та за змістом позикового зобов'язання боржник зобов'язаний провести платіж в місці перебування позикодавця, а у разі його відсутності або ж неможливості провести платіж самому позикодавцю або його повіреному платіж може бути представлено в депозит нотаріальної контори із залученням суду місця перебування позикодавця (так зване судове місце, ibid). Розглядаючи питання про строки виконання договору позики, необхідно зазначити, що істотною умовою договору позики вважається лише сума позики, у зв'язку з чим не обов'язковим є встановлення строку повернення позики. Законом не передбачається обов'язковість встановлення конкретного терміну повернення позики, що також не заперечується юридичною наукою. Договір позики може бути як строковим, так і безстроковим. Проте, щоб внести визначеність у відносини сторін, бажано включити в договір і умову про строк повернення позики. Але його відсутність не впливає на дійсність договору - якщо строк повернення позики не вказаний або визначений моментом витребування, то позикодавець має право вимагати, а позичальник має право повернути позику у будь-який час. Якщо обов'язок негайного виконання не випливає із закону або договору, боржник зобов'язаний повернути позику в 7-денний строк з моменту пред'явлення вимоги позикодавця, що випливає із змісту ст. 165 ЦК УРСР. Дозволяється і дострокове повернення позики, якщо інше не випливає із суті взаємовідносин сторін. Отже, відсутність у договорі посилання на конкретний термін зовсім не означає, що такий термін позикодавець не зможе встановити будь-коли на власний розсуд. Відповідно немає підстав відносити подібні безстрокові позики до матеріальної допомоги працівникам, що є об'єктом обкладання прибутковим податком1. Виходячи із загальних положень ст. 163 ЦК УРСР, за способом виконання позика має бути погашена повністю одночасно, якщо інше не передбачено законом або договором. Проте, за загальним правилом, можливість часткового погашення передбачається. Тобто закон прямо не передбачає, але допускає платіж боргу частинами. У зв'язку з цим необхідно відрізняти платіж усього боргу від сплати частини його. Погашення позики частинами характерне у випадках надання роботодавцем позики власним працівникам. В таких випадках погашення позики відбувається шляхом утримання певної частини заробітної плати. Такі утримання проводяться виключно в розмірах і з періодичністю, вказаних у заяві працівника, тобто примусове проведення відрахувань із заробітної плати вважатиметься неправомірним. У зв'язку з цим, з метою уникнення спорів з працівниками-позичальниками, краще включати умову про проведення відрахувань із заробітної плати безпосередньо в договір. При цьому необхідно враховувати положення ст. 26 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 р. №108/95-ВР, за якою при звільненні особи забороняється проводити примусові відрахування з вихідної виплати та інших компенсаційних виплат. Зокрема, у разі звільнення працівника-позичальника законодавство України не передбачає дострокового розірвання договору позики, укладеного між ним і роботодавцем. Тому, враховуючи можливість ускладнень у поверненні позики (зокрема, втрату можливості утримувати суму позики при виплаті заробітної плати), таким позикодавцям бажано включати в договори позики умову про дострокове припинення договору позики у разі звільнення позичальника з роботи на цьому підприємстві, в установі чи організації. Якщо ж особа, яка звільняється, відмовляється при звільненні повернути позику І не має можливості погасити заборгованість за рахунок відрахування із заробітної плати, належної працівнику, стягнення заборгованості здійснюється в судовому порядку. Обов'язок повернення позики лежить на позичальникові, тому не можуть бути залучені як відповідачі у справі особи, які разом із позичальником використали позикові кошти1. За загальним правилом договір позики підтверджується наданням боргового документа позичальника або іншого документа, який посвідчує передачу йому позикодавцем певної грошової суми або певної кількості речей, підписаних позикодавцем. Борговими документами за договором позики, як уже зазначалося, можуть бути розписки, квитанції, будь-які інші письмові документи, які підтверджують отримання боржником речей, зокрема їх кількість, рід та якість, а також волевиявлення боржника повернути взяті у борг речі у певний строк (на певну дату чи строк, визначений моментом витребування). Доказом платежу за позикою визнається платіжний напис позикодавця на самому акті позики, навіть якщо він залишається у позикодавця. Написаний позиковий лист сам по собі ще не є доказом платежу, але створює припущення на користь боржника, коли акт позики перебуває в його руках. Таке припущення повинне мати місце і у випадку знаходження у боржника позикового акта, навіть і не написаного. Знаходження написаного акта в руках кредитора само по собі не є доказом платежу, але може бути прийнято судом до відома, у зв'язку з іншими обставинами, які вказують на погашення боргу. Доказом погашення боргу слугує також окрема платіжна розписка за підписом позикодавця, якщо в ній зазначено, за яким зобов'язанням платіж проведено; за наявності сумніву вона має бути підтверджена іншими документами. До числа актів, які свідчать про сплату, відносяться також офіційні папери публічних місць і посадових осіб, які проводили стягнення за позиковим зобов'язанням2. Нарешті, доказом припинення боргу за позиковим зобов'язанням може бути визнано і взаємне зарахування однорідних зобов'язань3. Борговий документ можна вважати письмовою формою договору позики лише тоді, коли на ньому є відповідний напис кредитора або коли кредитор надасть боржникові контррозписку про отримання розписки останнього, які визнаються, відповідно, офертою та відповіддю на оферту. За загальним правилом, розписка має такий зміст: "Ця розписка складена в м. Києві "01" лютого 2002 р. і видана мною (реквізити позичальника) позикодавцю (реквізити) в тому, що я (прізвище позичальника) отримав від (прізвище позикодавця) "01" лютого 2002 р. одну тисячу гривень (прописом) у борг, які зобов'язуюсь повернути 01 травня 2002 р. готівкою у валюті України. Ця розписка є невід'ємною частиною договору позики від "01" лютого 2002 p., укладеного між позикодавцем і позичальником. До повного погашення боргу розписка зберігається у позикодавця. Після погашення боргу позикодавець зобов'язується повернути розписку позичальнику. Передача грошей від позикодавця позичальнику і передача розписки проведені у присутності свідків: 1. П. І. Б. 2. П. І. Б. Підписи сторін та свідків". При підготовці розписки слід звернути увагу на її виготовлення. Часто розписки виготовлюють друкарським, комп'ютерним або іншим технічним способом, що не завжди є виправданим з позицій захисту інтересів позикодавця. У разі відмови позичальника від підпису експертиза почерку не завжди може допомогти позикодавцеві, оскільки в 85% із 100% експерт дає висновок не у стверджувальній формі, а у вигляді припущень, або "за відсутності можливості" взагалі відмовляється вирішити питання про достовірність почерку "з причини простоти почерку, малого обсягу графічного матеріалу" тощо. Інша справа, якщо вся розписка буде виконана рукою позичальника і у звичній для нього обстановці (на столі, ручкою, запропонованою позикодавцем, на папері позикодавця, у присутності останнього)1. За загальним правилом, позика надається без чітко визначеного цільового призначення. Разом з тим допускається надання "цільової позики". У разі, якщо договір позики укладено з умовою використання позичальником отриманих коштів на певні цілі (цільові позики), позичальник зобов'язаний забезпечити можливість здійснення позикодавцем контролю за цільовим використанням суми позики. Цільове надання позики обумовлено наданням її на чітко визначені цілі: житлове будівництво, облаштування фермерського господарства, будівництво, реконструкцію або технічне переоснащення промислових об'єктів, закупку конкретних видів тощо. Позикодавцем за такою позикою, як правило, виступає банк, який набуває право контролю за цільовим використанням позичених коштів. Позичальник у свою чергу зобов'язаний забезпечити позикодавцеві можливість такого контролю. Форми і межі контролю можуть бути визначені в договорі. Проте у будь-якому випадку контроль позикодавця не повинен виходити за межі отримання інформації про те, на що і в які строки була використана цільова позика. У договорі може бути передбачено право позикодавця вимагати дострокового повернення суми позики у випадку невиконання позичальником умови договору позики про цільове використання суми позики. За загальним правилом, договір позики в Україні є безоплатним. Це правило передбачає заборону процентів за грошовими та іншими зобов'язаннями, за винятком операцій кредитних установ та інших випадків, зазначених у законі (ст. 170ЦКУРСР). Не змінює безоплатності позики положення ч. 1 ст. 214 ЦК УРСР, за якою боржник зобов'язаний сплатити за час прострочення три проценти річних з простроченої суми, якщо законом чи договором не встановлений інший розмір процентів. Зрозуміло, що наведені обмеження щодо нарахування процентів не відповідають нинішнім реаліям і стимулюють невиконання зобов'язань позичальниками і приховування процентів під виглядом штрафних санкцій, різного роду форм забезпечення (застав тощо). У більшості економічно розвинутих країн договір позики буває як сплатним (процентним), так і безоплатним. Безоплатний договір позики, якщо він укладений як реальний, є одностороннім, оскільки позикодавець має тільки право вимагати від позикоотримувача повернення наданого в борг (у позику), а на позикоотримувачі лежить обов'язок повернути отримане від позикодавця. Якщо безоплатний договір позики укладений як консенсуальний, то він є двостороннім: обидві сторони мають і права, і несуть обов'язки. Позикодавець зобов'язаний надати вказані в договорі речі обумовленої кількості і якості. Він не зобов'язаний надавати обумовлене в договорі, якщо в нього з'явився сумнів, що позикоотримувач поверне борг, внаслідок погіршення в його господарстві і майні, яке настало вже після укладення договору. Разом з тим позикодавець має право вимагати повернення боргу. Позикоотримувач зобов'язаний повернути основний борг, а за сплатним договором позики - заплатити ще і проценти, причому їх сплата може бути передбачена договором, предметом якого є не лише гроші, а й інші рухомі речі. Проценти, які нараховуються за грошовими позиками, встановлюються у договорі і законом. Шляхом обмеження розміру процентних ставок законодавство передбачає деякі заходи, спрямовані на боротьбу із лихварством. Проценти вносяться з поверненням всієї суми боргу, а якщо позика надана на кілька років - то наприкінці кожного року - календарного або фінансового. Обов'язок платити проценти за цивільно-правовими угодами у позикоотримувача існує лише у випадку, передбаченому в договорі, а за торговельними угодами такий обов'язок презюмується (тобто передбачається). Якщо в договорі не вказаний строк повернення, то борг має бути виплачений на вимогу позикодавця; при цьому законодавствами багатьох країн континентального права передбачається надання боржнику пільгового строку: шість місяців - у Швейцарії, від одного до трьох місяців, залежно від розміру боргу, - у ФРН. В інших країнах, де спеціальний пільговий строк для договорів позики не встановлений, діють загальні норми цивільного права. Наведені загальновизнані світові традиції щодо оплатності позики враховано при підготовці ЦК України. Відповідно до ст. 1067 ЦК України, якщо інше не передбачено законом або договором, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів на суму позики у розмірах і порядку, передбачених договором. Якщо у договорі немає умови про розмір процентів, їх розмір визнається на рівні облікової ставки Національного банку України на день сплати позичальником суми боргу або його відповідної частини. Розмір договірних процентів, які встановлюються сторонами, законом не обмежено. Проте, вони не повинні бути надмірними. В цьому випадку договір може бути визнаний недійсним як укладений на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, з міркувань неприпустимості лихварства і боротьби з "кабальними" договорами. У разі відсутності іншої угоди проценти виплачуються щомісяця до дня повернення суми позики (ст.1067 ЦК України). Виникає питання, чи може встановлюватися винагорода за договором позики не у вигляді процентів, а будь-яким іншим чином (наприклад, взамін звичайних процентів позичальник зобов'язується виконати певну роботу, надавати в борг будь-яку річ тощо)? Поставлене питання має бути вирішене негативно, бо ЦК України досить обережно ставиться до винагороди за позиковий капітал і не знає іншої винагороди, крім процентів. У зв'язку з цим у літературі слушно зазначалося, що інші способи зростання, особливо відпрацювання процентів особистою працею, мало піддаються контролю і легко могли б потягнути закабалювання певних (бідних) прошарків населення1. ЦК України допускає можливість встановлення договору безоплатним. Зокрема, договір позики передбачається безпроцентним у випадках коли: договір укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'ятидесятикратного розміру неоподатковуваного доходу, що встановлений законом, і не пов'язаний зі здійсненням підприємницької діяльності хоч би однієї із сторін; за договором позичальникові передаються речі, визначені родовими ознаками. Крім того, ЦК України передбачає встановлення підвищеної відповідальності позичальника за порушення свого зобов'язання з повернення позики у строк, встановлений законом або договором. Так, якщо інше не передбачено законом або договором, у разі прострочення повернення суми позики на цю суму підлягають сплаті боржником проценти за користування чужими коштами, розмір яких встановлюється іншими нормативними актами. В ЦК УРСР не визначено порядок і строки повернення позики. За відсутності в договорі позики умов про строк і порядок повернення суми позики мають застосовуватися загальні правила, встановлені цивільним законодавством. Тому згідно зі ст. 161 ЦК УРСР у разі коли строк повернення договором не встановлений або визначений моментом витребування, сума позики має бути повернута позичальником протягом семи днів з дня пред'явлення вимоги позикодавцем. У ст. 1068 ЦК України закріплено положення, за яким у разі коли строк повернення договором не встановлений або визначений моментом вимоги, сума позики має бути повернута позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Необхідно також звернути увагу на специфічну особливість щодо повернення безпроцентних позик і позик, що надаються під проценти. Згідно з п. 2 ст. 1068 ЦК України, якщо інше не передбачено договором позики, сума безпроцентної позики може бути повернута позичальником достроково. Сума ж позики, наданої під проценти, може бути повернута достроково за згодою позикодавця. Іншими словами, якщо позикодавець не згоден на дострокове повернення позики, то позичальник не має право повернути гроші достроково. Думається, однак, не існує юридичних перешкод для дострокового повернення позики, якщо позичальник сплачує передбачені договором проценти, сплата яких не заборонена законом. Сума позики вважається повернутою в момент передачі позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (п. З ст. 1068 ЦК України). З наведеного правила випливає висновок про те, що списання грошових коштів з рахунку позичальника за його розпорядженням з метою їх перерахування для погашення позики недостатньо для підтвердження виконання позичальником свого зобов'язання. Воно вважається виконаним лише з моменту зарахування суми позики на рахунок позикодавця. До цього моменту на суму позики підлягають нарахуванню проценти, передбачені договором. Таким чином, загальна сума грошових коштів, які підлягають поверненню у разі порушення позичальником своїх зобов'язань, складається із суми позики; процентів, встановлених за користування позиченими коштами; процентів, нарахованих за порушення строку повернення позичених сум. У тому випадку якщо договором позики передбачено повернення позики частинами (в розстрочку), то при порушенні позичальником строку, встановленого для повернення чергової частини позики, позикодавець має право витребувати дострокового повернення залишкової суми позики разом з належними процентами (п. 2 ст. 1069 ЦК України). Особливістю, притаманною лише цьому договору, є нормативне закріплена процедура оспорювання позики шляхом визнання договору позики безгрошовим (безвалютність позики). Поряд із загальними підставами недійсності в результаті порушення загальних правил про укладення договорів (укладених особами недієздатними або без права розпорядження майном тощо), закон встановлює для договорів позики особливі випадки визнання його недійсним. Специфічною підставою недійсності позики є визнання договору безгрошовим (безвалютним). Позикове зобов'язання вважається зобов'язанням одностороннім; воно основане на факті передачі позикодавцем позичальнику певної суми грошей або речей. У разі, якщо буде доведено, що ці речі та гроші не були передані насправді, відпадає підстава зобов'язання, і воно визнається недійсним. При цьому оспорюється не достовірність зобов'язання, а тільки його дійсність. Відповідно до ст. 376 ЦК УРСР позичальник має право доказувати безвалютність зобов'язання, не заперечуючи того, що воно дійсно було ним видане, але посилаючись на те, що гроші насправді не були одержані ним від позикодавця або одержані у меншій кількості, ніж зазначено в договорі. ЦК України також передбачає право позичальника для захисту своїх інтересів оспорювати дійсність договору позики повністю чи в певній частині у зв'язку з його безгрошевістю, доводячи, що гроші, речі в дійсності отримані в меншій кількості, ніж зазначено у договорі. Згідно зі ст. 1070 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що гроші або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір має бути вчинений у письмовій формі, тобто якщо його сума не менш ніж у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного доходу, а у випадку коли позикодавцем є юридична особа - незалежно ' від суми (згідно зі ст. 1066 ЦК України), рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини. Спір про безгрошевість позики має значення головним чином у тих випадках, коли позику здійснено в письмовій формі. В цих випадках у кредитора - позикодавця є на руках документ, в якому позичальник - боржник визнає факт отримання предмета позики. Між тим може виявитися, що документ був виданий раніше отримання суми позики в очікуванні такої передачі, тоді як очікування це не було задоволене, і сума не була отримана або отримана не повністю. Внаслідок того, що такого роду факти нерідко трапляються в житті, позикова розписка чи інший документ, що засвідчує факт передачі суми позики, вже не може мати безумовної доказової сили. Саме тому в ЦК України і закріплено можливість оспорювання документа про позику. Більше того, ця можливість за текстом ст. 1070 ЦК передбачається не лише для випадків письмової позики, а й для всіх випадків позики взагалі. По суті, для випадків неофіційного (усного) здійснення договору позики мета, що передбачається даною нормою, досягається сама собою: кредитор-позико-давець, який бажає витребувати у боржника суму позики, як будь-який позивач, повинен свій позов довести. Не маючи розписки боржника, яка містить його визнання боргу, він змушений так чи інакше встановити факт передачі валюти позики, а в зв'язку з тим, що цього не було, довести відхилення навіть без спеціального доказування відповідачем безгрошевості позики. Тому посилання на безгрошевість з боку позивача у випадках усного договору позики означає лише запрошення до позикодавця пред'явити необхідні докази. Щоб запобігти безпідставним і сумнівним процесам, законодавство не допускає оспорювання позики у тих випадках, коли вона мала бути здійснена у письмовій формі, через докази свідків, таким чином, вимагається надання якогось документа, який би спростовував передачу суми позики. З іншого боку, якщо мати на увазі випадок, коли документ про договір позики за бажанням сторін був наданий для засвідчення в нотаріальній установі, при цьому був засвідчений сам факт передачі валюти позики, оспорювання позики за безгрошовістю, тобто спростовування цього засвідченого факту, слід було б визнати неприпустимим і робиться законна презумпція, що якщо зміст акта засвідчено компетентним державним органом, він відповідає умовам дійсності, причому така презумпція не допускає суперечностей. Лише в тих випадках, коли має місце кримінально-карне діяння, цивільне законодавство не ставить ніяких обмежень стосовно способів оспорювання позики, зокрема допускаються покарання свідків. Оспорювання договору позики за безгрошовістю, в першу чергу, захищає інтереси позичальника-боржника. Можливий все ж таки випадок, коли безгрошевість позики загрожує не позичальнику-боржнику, а третім особам. Саме договір позики укладається іноді без реальної передачі валюти за згодою сторін, з метою штучного збільшення загальної суми боргів позичальника і відповідного зменшення задоволення претензій справжніх кредиторів (так звані дуті зобов'язання, позика на шкоду конкурсу); наприклад, актив майна позичальника дорівнює 100 тис. грн., пасив - 200 тис. грн., отже при розрахунках кредитори могли б отримати по 50 коп. за гривню. Позичальник видає ще на 100 тис. грн. дутих векселів чи розписок договорів позики і тим знижує вдвічі суму, яку могли б отримати в конкурсі справжні кредитори1. В юридичній літературі зазначається, що в ЦК УРСР і ЦК РРФСР 1922 р. була аналогічна стаття, яка визначала правила оспорювання договору позики за безгрошовістю, перераховуючи предмет договору позики, який фактично не був отриманий від позикодавця, крім речей і грошей, згадується також їх майновий еквівалент, посилаючись при цьому на статтю, яка визначала можливість заміни будь-якого боргу, що виникає з різних зобов'язань на позикові зобов'язання1. Йшлося про ті випадки, коли були отримані не самі гроші чи речі, а майновий еквівалент речей чи грошей, тобто в формі договору позики було перетворено борг який виник з іншого зобов'язання (купівлі-продажу, найму майна тощо), а підстав для цього в дійсності не було, і позику можна оспорити як неукладену угоду. За загальними правилами чинного цивільного законодавства, подібні позики повинні визнаватися недійсними. Питання про безвалютність вирішує суд, причому він повинен точно встановити наявність обставин, які цілком виключають можливість передачі встановленої суми. При розгляді спору про безвалютність договору позики на заінтересованій особі лежить тягар доказування факту невалютності, що має підтверджуватися доказами, всебічно оціненими судом. В разі ненадання достовірних доказів безвалютності позикового зобов'язання і підтвердження факту надання позики позичальником суд відмовляє в задоволенні позовних вимог про визнання позики безвалютною з урахуванням фактичних обставин справи. Цивільне законодавство визнає можливим оспорювання будь-яких позикових зобов'язань як усних, так і письмових і нотаріальних. Проте, в тих випадках, коли договір позики має бути вчинений у письмовій формі, оспорювання його шляхом свідчень свідків не допускається, за винятком випадків кримінальне переслідуваних діянь. Необхідно зупинитися на особливості розв'язання спорів про безгрошевість позик у вигляді виданих векселів. Спори про безгрошевість векселів підлягають розв'язанню не на підставі цивільного законодавства, а на підставі правил вексельного законодавства (Єдино-образного вексельного закону тощо). У зв'язку з правилами про безвалютність виділяють дві основні групи випадків такої підстави недійсності позики, до яких належать: видача позикових зобов'язань в обхід законів про спадкування і дарування позикових зобов'язань. Оскільки чинне законодавство обмежено трактує коло осіб, які закликаються до спадкування, можливі випадки видачі безгрошових позикових зобов'язань, що мають на меті обійти зазначені закони. Такі зобов'язання на підставі ст. 49 ЦК УРСР мають визнаватися недійсними, як вчинені з метою, що суперечить закону. Відмінність від загальних правил про безгрошевість полягає в тому, що угода визнається абсолютно недійсною (жалюгідною), тобто незалежно від спору про це заінтересованих осіб та установ. Питання про визнання недійсним позикового зобов'язання, виданого у вигляді дару, випливає з особливостей духу сучасного законодавства, яке досить недоброзичливо ставиться до договору дарування. Цивільне законодавство дозволяє виражати у формі позики тільки борг, який виникає з різних зобов'язань, в результаті ж договору дарування борг виникнути не може; в цьому випадку цілком очевидно, що дарування у формі позики вираженим бути не може. На практиці свого часу ставилося питання про те, чи повинні користуватися судовим захистом претензії, які виникають з будь-якої гри, договору парі, укладеного на кінських перегонах або скачках. Враховуючи відсутність у чинному законодавстві різного роду посилань на соціально-господарське призначення суб'єктивних прав, що було характерно досить довгий час для нашого права, немає правових підстав для відмови у правовому захисті подібних зобов'язань з міркувань "невиробничих витрат грошових коштів для виробничих цілей". Наведені міркування дають підставу для висновку про те, що всякого роду угоди, які випливають з гри на інтерес (карти, більярд, казино, парі на кінських перегонах і скачках тощо), повинні користуватися судовим захистом. У зв'язку з цим необхідно визнати дійсними і юридичне захищеними державою позикові зобов'язання, видані в результаті гри або парі; договори позики, вчинені у зв'язку з грою, якщо, звичайно, позикодавець знав, що він дає гроші позичальнику для гри. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "Зміст договору позики" |
||
|
||