| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 3. СТАН ГРОМАДЯНСТВА |
||
|
Однак з розвитком товарно-грошових відносин такий стан вступило в суперечність з економічними потребами панівного класу, бо торгівля, в тому числі і зовнішня, здійсненна лише на засадах рівності всіх її учасників. Не випадково вже з найстародавніших часів у Римі з'явився інститут клієнтели (hospitium privatum), коли римський громадянин укладав з чужинцем спеціальну угоду, за яким зобов'язувався в якості патрона захищати правові інтереси свого клієнта, здійснюючи для нього договори, виступаючи замість нього в суді і т , д. Патрон, замінюючи собою клієнта, не рахувався його представником і тому діяв від власного імені. Самі угоди подібного роду, що не будучі1 передбачені цивільним правом, охоронялися Силою релігії, що загрожувала недобросовісному патрону божою карою. Зростання торгового обороту зумовив згодом тенденцію не тільки до надання чужинцям відомого (спочатку дуже обмеженого) правового статусу, а й до поступового зближення ero1c правовим статусом римських громадян. Правове становище громадян, латинів, пригорнув. Римські громадяни не тільки володіли найбільш повної частноіму-громадської правосуб'єктністю, але і займали привілейоване становище в публічно-правовій сфері. Так, тільки з 32 римських громадян комплектувалася регулярна армія Стародавнього Риму. Вони могли брати участь у народних зборах і мали там право голосу (jus suffragii). Їм належало також право займати виборні посади магістратів, а оскільки такі посади вважалися почесними, і саме це право отримало назву jus honorum. Що стосується частноімущественной правосуб'єктності римських громадян, то її утворювали у своїй сукупності, по-перше, jus connubii - право створювати римську сім'ю шляхом вступу в шлюб, при якому діти від народження ставали римськими громадянами, і, по-друге, jus commercii - право здійснювати договори та інші юридичні дії з придбання і відчуження майна. Маються на увазі різні дії, не утворюють договору, наприклад заповіт. При цьому істотне значення набувала заповідальне правоздатність (testamenti factio): активна - testamenti factio ac-tiva (право складати своє і засвідчити чуже заповіт) і пасивна - testamenti factio passiva (право виступати в якості спадкоємця за заповітом). Іншу категорію осіб у Стародавньому Римі складали латини, правове становище яких не було однорідним. Найближче до римським громадянам примикали так звані latini veteres-«давні» латини, тобто вільне населення общин Лациума, які колись становили разом з Римом Латинський союз, який припинив своє існування в IV ст. до н.1 е.. Користуючись обмеженими правами в публічно-правовій сфері (тільки jus suffragii, але не jus honorum), latini veteres мали такі ж jus commercii і jus connubii, як і римські громадяни. Жителі інших італійських громад (latini coloniarii) володіли лише jus commercii, a jus connubii-тільки в тому випадку, якщо воно було спеціально надано окремим особам або населенню цілої громади. Право на звернення до суду за дозволом майнових спорів, а також порядок судочинства були для всіх латинів точно такими ж, як і для римських громадян. 1 У той же час при відомих 1 обставинах римлянин міг змінити своє громадянство на становище латина, наприклад з метою придбання земельної ділянки у знову приєднаних до Риму провінціях, якщо їхні землі держава надавала латинам на пільгових умовах, заохочуючи тим самим освоєння нових територій. Зі свого боку і латин міг стати за певних умов повноправним римським громадянином. Наприклад, набували римське громадянство latini veteres, що перебралися на постійне проживання в Рим, а іншим латинам римське громадянство присвоювалося, якщо вони займали певні виборні посади в своїх громадах, а також може бути надано було за заслуги перед римським державою. Оскільки, однак, різного ^ ода міграції при- 2 О, С. Іоффе, В. А. Мусін водили, з одного боку, до зростання населення Риму і, з іншого боку, до скорочення - числа жителів провінцій, держава приймала заходи до їх обмеження. Так, переселення latini veteres в Рим стали дозволяти за умови залишення латином в місці свого колишнього проживання чоловічого потомства, а потім описаний спосіб придбання римського громадянства був і зовсім скасований. Обурення латинів, взагалі незадоволених своїм політичним нерівноправністю порівняно з громадянами Риму, який, як вони небезпідставно вважали, багато в чому був зобов'язаний своїми військовими успіхами допоміжним латинським формуванням, стало одним з факторів, що призвели до так званої союзницької війні (90-89 рр.. до н. е..), після якої римське держава змушена була наділити правами римського громадянства все италийское населення. Правосуб'єктність латинів, обмежена в порівнянні з правосуб'єктністю римських громадян, була, проте, все ж ширше, ніж у вільного населення приєднаних до Риму територій, що мав тільки jus commercii і jus connubii, але не володів навіть jus suffragii, не кажучи вже про jus honorum. Ці особи так і називалися: cives sine suffragio (або aerarii). Лише закон Каракалли (212 р.), що поширив права римського громадянства на всіх вільних жителів Римської імперії, ліквідував тим самим латинів і Ерар як особливі категорії осіб, зрівнявши їх з римськими громадянами. З числа свободних1 людей нижчу сходинку соціальної драбини в найдавніше час займали перегріни, тобто громадяни іноземних держав, які опинилися на території Риму, а також римські піддані, яким не було надано ні римське, ні латинське громадянство, ні навіть civitas sine suffragio Йдеться, зокрема, про громадян держави ^ що воював з Римом і вдавшись на милість переможця. Громадяни такої держави, що перейшло тепер на положення римської колонії, не зверталися в рабство, як звичайні військовополонені, а зберігали свободу і іменувалися peregrini dedeticii (дослівно-капітулювати перегріни). Як вже зазначалося, спочатку перегріни були в Римі абсолютно безправні. Разом з тим у міру розвитку товарно-грошових відносин економічні потреби змусили римське держава забезпечити правову охорону і перегрів-нам. Таке забезпечення здійснювалося як в приватному порядку (hospitium privatum), так і на державному рівні (hospi-tium publicum) в договорах, які Рим укладав з дружніми йому країнами (civitates foederate) і які мали на меті взаємно гарантувати приватноправову захист інтересів громадян однієї держави на території іншої. У подальшому цей захист стала охоплювати і peregrini dedeticii. 34 Правова охорона Перегрін забезпечувалася, однак, не шляхом надання їм окремих елементів статусу римських громадян, а іншим, специфічним чином: за допомогою особливої, поступово склалася правової системи -jus gentium1. Тільки законом Каракалли всі піддані Римської імперії були оголошені римськими громадянами, і, отже, пе-регрінамі відтоді могли вважатися лише перебувають в Римі іноземці. Але до цього часу взаємопроникнення jus gentium і jus civile досягло такого рівня, при якому приватноправове положення римських громадян і чужинців стало практично однаковим. Правове становище вільновідпущеників громадян, латинів, пригорнув. Вище розглядалося правове становище вільних. Але свобода в Стародавньому Римі купувалася двома шляхами: людина могла бути вільним від народження чи стати вільним в результаті відпущення з рабства. Вольноотпущенник (libertinus), за загальним правилом, набував правовий статус особи, дарував йому свободу, і залежно від того, ким був його колишній власник-пере-Гріном, латином або римським громадянином,-сам отримував статус, відповідний правовим положенням Перегрина, або латали або римського громадянина. Це правило знало, втім, окремі вилучення. Перш за все навіть вольноотпущенники римських громадян не набували права на зайняття посад (jus honorum) і з I в. н. е.-виборчого права (jus suffragii), а їх право на вступ у шлюб (jus connubii) не поширювалося спершу на шлюби з будь-якими вільно народженими, а пізніше-тільки на шлюби з сенаторами. Потім, у разі звільнення з рабства поза встановленою для цього спеціальної процедури, вольноотпущеннік взагалі не ставав вільним з погляду jus civile. Однак його свобода забезпечувалася претором, і він, таким чином, опинявся у своєрідному стані фактичної свободи (in libertate morari). Лише в послеклассический період такі особи були поставлені в положення латинів і за назвою закону, який надав їм це положення (lex Junia Norbana), стали іменуватися latini Juniani. У той же час обсяг їх правоздатності був обмежений в порівнянні з правами інших категорій латинів. Вони не тільки не мали jus connubii, але і їх jus commercii було значно урізано, оскільки не охоплювало здатності до складання заповіту, у зв'язку з чим всі їх майно переходило після смерті до колишнього пану. Не випадково до latini Juniani ставилися слова: «vivunt ut li-beri, moriuntur ut servi» (живуть як вільні, вмирають як раби). Категорія latini Juniani продовжувала існувати і після того, як latini veteres і latini coloniarii отримали права римського громадянства, і була ліквідована лише Юстиніаном, який оголосив римськими громадянами всіх вольноотпущен- 36 ніків, якщо тільки вони були звільнені при п'яти свідках. Далі, вилучення стосувалося рабів, підданих клеймуванню за скоєння тяжких злочинів. Згідно lex Aelia Sentia (4 р. н. Е..) Цим рабам у разі їх подальшого звільнення присвоювався статус peregrini dedeticii. Нарешті, волноотпущеннікі пригорнув, на відміну від самих пригорнув, ніколи не могли стати громадянами Риму. Крім того, не поривалися повністю відносини вольноотпущенника з його колишнім паном. Останній виступав тепер як патрон (patronus) вольноотпущенника, який був зобов'язаний почитати патрона і, зокрема, не мав права звертатися до нього з обесчещівает - (інфамірующімі) позовами (actiones famosae), задоволення яких вабило обмеження правоздатності відповідача. Пред'являти до патрона інші позови вольноотпущеннік міг не інакше, як з дозволу магістрату. Вольноотпущенник, що не дотримується obseqium-вшанування до патрона, ризикував втратити свободу і знову стати рабом (revocatio in servitutem propter ingratitudinem-повернення в рабство внаслідок невдячності). Вольноотпущенник, далі, зобов'язувався надавати патрону всякого роду послуги (орегано), якщо патрон в них потребував, а1патрон, що випробовував матеріальні утруднення, мав право на отримання від вольноотпущенника змісту (ali-menta). Майновільновідпущеника, не залишив заповіту і не мав дітей, переходило до патрона в порядку спадкування. Підстава «особливих відносин» між вольнооотпущенні-ком і патроном римські юристи вбачали в тому, що патрон давав вільновідпущенику свободу, подібно до того як батько дає життя своєму синові. Ось чому патрон мав над вільновідпущеником якусь подобу тієї влади, якою paterfami-lias володів щодо дітей. У дійсності, однак, «батьківська» влада патрона над вільновідпущеником дозволяла колишньому рабовласникові продовжувати, хоча верб видозміненій формі, експлуатацію раніше підвладних йому людей вже після того, як вони вийшли з рабського стану. Що стосується способів придбання свободи, то основним з них було звільнення раба паном (manumissio), а самі форми manumissio, спочатку нечисленні, поступово, по мірі історичного розвитку римського суспільства, стали більш різноманітними. У найдавнішу епоху manumissio могло бути виражене у заповіті (manumissio testamento), коли пан прямо вказував, наприклад: «servus meus Stichus liber esto» (нехай буде раб мій Стих вільним) або зобов'язував спадкоємця надати рабу свободу, причому звільнення раба іноді ставилося в залежність від виконання ним певних умов (найчастіше-передачі спадкоємцю відомої грошової суми). 36 Мабуть, дещо пізніше у рабовласників з'явилася можливість відпускати рабів на волю і не чекаючи власної смерті - за допомогою фіктивного судового процесу (manumissio vindicta). Цей процес «розігрувався» за правилами legis actio per sacramentum і спирався на попередню домовленість пана з іншою особою про виступ в якості позивача (assertor in libertatem). Вони були разом перед магістратом (куди доставлявся також і раб), і там пан у відповідь на виголошену уявним позивачем 1формулу «hunc hominem ex jure Quiritium liberum esse aio» (я стверджую, що по праву квиритів ця людина вільний) обмежувався мовчанням або позитивно визнавав позов. За правилами легісакціонногопроцесу позов у такому разі вважався для відповідача програним, і магістрат проголошував раба вільним. Існувала і порівняно проста процедура звільнення з рабства, котра передбачала внесення раба як вільного в цензовую перепис (in censu). Але ця можливість з'являлася лише при проведенні цензових переписів, тобто не частіше ніж один раз на 4-5 років. Такі формальні способи звільнення з рабства, передбачені цивільним правом. У класичну епоху набули поширення і інші способи, пов'язані вже з меншим формалізмом: пану достатньо було оголосити про свободу раба перед свідками (manumissio inter amicos), не вдаючись ні до заповіту ^ ні до внесення цензових записів магістратом. Якщо ж пан вручав рабу спеціальний документ про звільнення (manumissio per epistulam), відпадала потреба навіть у присутності свідків. Але, як зазначалося раніше, свобода колишніх рабів, відпущених на волю неформальними способами, охороняються не цивільним, а преторским правом, і тільки lex Junia Norbana надав їм статус latini Juniani. Поступово збільшуючи число способів надання рабам волі, держава разом з тим зовсім не збиралося пускати цей процес «на самоплив», бо безконтрольне звільнення рабів могло, по-перше, підірвати сам інститут рабовласництва як основу суспільного ладу, а по-друге, наповнити вільне населення «підбурювачами спокою». Ось чому, якщо в давнину, коли відпущення рабів на. волю вироблялося в одиничних, виняткових випадках, ніяких кількісних обмежень на цей рахунок не існувало, то в послеклассический період, коли напередодні феодалізму, «дихання» якого відчувалося все більш виразно, звільнення рабів придбало вельми поширений характер, законодавство стало обмежувати як число одночасно звільняються рабів, так і самі умови їх звільнення. Заслуговує на увагу в цьому відношенні lex Fufia Caninia (I в. Н. Е..), Що дозволяв пану відпускати на волю за допомогою заповіту не всіх належали йому рабів, а тільки 37 певне їх число. Так, при наявності до 3 рабів дозволялося відпустити не більше 2, при наявності до 10 рабів-не більше половини, за наявності до 30 рабів-не більше 1 / з, при наявності до 100 рабів-не більше 1А, за наявності до 500 рабів - не більше 1 / s і максимум-100 рабів. Закон цей був скасований Юстиніан. Інший закон, також виданий в I ст. н. е.., - lex Aelia Sen-tia-ввів в певні рамки саме право пана давати рабам свободу. Пан молодше 20 років міг зробити це не інакше як з дозволу спеціальної комісії, яке було необхідно також для відпущення раба, який не досяг 30 років, вже незалежно від віку пана, а звільнення рабів «на зло кредиторам», які могли б звернути на цих рабів стягнення за боргами, взагалі заборонялося. До цих пір мова йшла про звільнення рабів з волі пана. У імператорську епоху було встановлено ряд правил, які передбачали набуття рабами волі ipso jure-за вказівкою самого закону. Так, ставав вільним: раб, який знайшов вбивцю свого пана; безпорадний раб, залишений паном; раб, що прожив не менше 20 років в якості вільного і сумлінно вважав себе вільним. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "§ 3. СТАН ГРОМАДЯНСТВА" |
||
|
||