| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Стаття 177. Управління майном дитини |
||
|
1. Батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. Батьки зобов'язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах. Якщо малолітня дитина може самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, враховуючи такі потреби та інтереси. 2. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: - укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; - видавати письмові зобов'язання від імені дитини; - відмовлятися від майнових прав дитини. 3. Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною правочинів, передбачених частиною другою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування. 4. Дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається в разі гарантування збереження її права на житло. 5. При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового. На вчинення одним із батьків правочинів щодо транспортних засобів та нерухомого майна малолітньої дитини повинна бути письмова нотаріально засвідчена згода другого з батьків. Якщо той з батьків, хто проживає окремо від дитини протягом не менш як шість місяців, не бере участі у вихованні та утриманні дитини або якщо місце його проживання невідоме, правочини, зазначені в абзаці другому цієї частини, можуть бути вчинені без його згоди. 6. Батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом, якщо інше не передбачено договором між ними. 7. Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього. 8. Неналежне виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов'язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном. 1. Згідно з новим цивільним та сімейним законодавством особи віком до 18 років поділяються на дві категорії: а) малолітні (віком до 14 років); б) неповнолітні (віком від 14 до 18 років). В цілому майнові відносини за участю неповнолітніх осіб регулюються нормами цивільного законодавства (ст. ст. 32,69,70ЦК України). Відносини щодо майна малолітніх осіб визначаються нормами сімейного законодавства. Малолітнім особам може належати будь-яке майно, яке відповідно до закону є об'єктом права приватної власності фізичних осіб. Проте, будучи власниками, малолітні не здатні здійснювати свої права самостійно, оскільки мають лише часткову цивільну дієздатність (ст. 31 ЦК України). Тому майном, що належить малолітній дитині, управляють інші особи і у першу чергу - її батьки (ч. 1 ст. 177 С К України). 2. Правова природа управлінських дій батьків відносно майна неповнолітніх становить самостійний інтерес. Свого часу в сімейно-правовій літературі дії батьків по управлінню майном дітей визначалися як дії фактичних власників майна або як дії титульних володільців'. Зовні може здатися, що батьки діють щодо майна дитини як власники, однак у юридичному розумінні це, звичайно, не так. Здійснюючи володіння, користування та розпорядження своїм майном, власник діє у власному інтересі, в той час як батьки здійснюють свої дії виключно в інтересах дитини. Вони виступають лише як виконавці і, по суті, технічно здійснюють ті дії, які б мав здійснювати власник майна. Крім того, батьки, як правило, і не здійснюють усіх повноважень власника. Це стосується, зокрема, володіння і користування майном дитини. Права батьків по управлінню майном дітей не співпадають також з правами титульних володільців. Титульне володіння являє собою можливість мати майно у себе, утримувати його на законній підставі (титулі). Відносно майна малолітніх батьки такими правами не наділяються. Навіть тоді, коли майно дітей знаходиться у будинку, в якому проживають їхні батьки, юридично лише дітям належить правомочність володіння, тобто можливість мати це майно юридично «у себе». У зв'язку з цим навіть теоретично уявляється неможливим пред'явлення батьками позову до дитини про захист свого володіння, в той час як титульні володільці мають право захищати своє право володіння і від власника. В окремих випадках (відносно належного дитині майна спільного сімейного призначення) батьки можуть набувати правомочності щодо його володіння і користування. Однак вони не ґрунтуються на праві власності. Батьки володіють самостійним речовим правом, а саме - правом користування майном дитини (сервітут). Аналогічним правом володіє і дитина щодо майна батьків. Таким чином, право батьків по управлінню майном малолітніх не може розглядатися як право титульного володіння, а тим більше - право власності. Воно є самостійним правом, що належить батькам у силу закону і може визначитися як різновид права управління чужим майном. Як відзначалося в літературі, управління чужим майном являє собою спосіб, яким одна особа від свого імені здійснює, реалізує суб'єктивне майнове право, що належить іншій особі, у зв'язку з чим управління майном - це діяльність особи, яка здійснює від свого імені і в обумовленому обсязі чужі повноваження власника. Право батьків по управлінню майном дитини полягає у можливості здійснення батьками комплексу юридичних та фактичних дій, спрямованих на реалізацію майнових прав дитини по володінню, користуванню та розпорядженню належним їй майном та здійснюваних виключно в інтересах дитини. Право батьків на управління майном дитини виникає на підставі прямої вказівки закону. Воно не ґрунтується на договорі сторін, тому на відносини батьків та дітей не розповсюджують свою дію норми цивільного законодавства щодо управління майном (ст. ст. 1029-1045 ЦК України). Як і в інших відносинах за участю батьків та дітей, юридична кваліфікація дій батьків по управлінню майном дітей має подвійну природу. У відносинах з усіма третіми особами управління майном дитини є правом батьків, у той час як відносно дітей воно перетворюється у обов'язок по належному управлінню їх майном. При неналежному виконанні свого обов'язку батьки несуть перед дитиною відповідну майнову відповідальність, зокрема відповідальність за заподіяну шкоду (ч. 8 ст. 177 СК України). 3. Звертає на себе увагу, що в ст. 177 СК України використовується термін «управління майном дитини», хоча в цивільному законі до правомочностей власника віднесено володіння, користування та розпорядження майном (ч. 1 ст. 317 ЦК України). Основний інтерес представляє співвідношення таких понять, як «управління майном дитини» та «розпорядження майном». Можна вважати, що перше поняття є більш широким за змістом. Управління майном включає два основних види дій батьків: а) вчинення правочинів щодо майна дитини, в тому числі правочинів щодо розпорядження майном; б) вчинення дій щодо догляду за майном дитини (ремонтування, зберігання,догляд тощо). В Сімейному кодексі закріплено традиційне саме для сімейного права поняття «управління майном дитини». Цей термін перейшов до нового СК України із КпШС України 1969 р. (ст. 78), де було вказано, що батьки саме управляють майном дітей. Термін «управління майном дитини» є зручним, оскільки він охоплює різні дії батьків щодо майна дитини. В теоретичному плані не викликає жодних сумнівів, що термін «управління майном дитини» охоплює і дії батьків, спрямовані на розпорядження майном, яке належить дитині на праві власності. Можна погодитися, що більш конкретним було б закріплення однозначного в цивілістиці терміна «розпорядження майном дитини». Однак тут, по-перше, спрацювала певна традиція мислення, яка склалася саме в сімейному праві. По-друге, необхідність визначення широкого кола дій батьків щодо майна дитини, яке не вичерпується лише розпорядженням майном неповнолітнього. Не треба забувати ще одного нюансу. Поняття «розпорядження майном» в цивільному праві трактується достатньо вузько. Воно не охоплює усіх правочинів щодо майна, а тільки ті, які спричиняють зміну права власності. Тому не буде, наприклад, розпорядженням майном вчинення договору оренди, бо цей договір не означає переходу права власності до іншої особи. У зв'язку з цим закріплення в СК України терміну «розпорядження батьками майном дитини» було б вкрай невдалим, оскільки звужувало б коло дій, які батьки мають право вчиняти в реальному житті. 4. В процесі управління майном дітей батьки вчиняють різного роду правочини, об'єктом яких виступає майно малолітніх. Виходячи з норм чинного законодавства, правочини такого роду можуть бути поділені на такі основні види: 1) правочини, які батьки мають право вчиняти вільно; 2) правочини, які батьки мають право вчиняти з дозволу органу опіки та піклування: - укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; - видавати письмові зобов'язання від імені дитини; - відмовлятися від майнових прав дитини (ч. 2 ст. 177 СК України); 3) правочини, які батьки взагалі не мають права вчиняти з майном дитини: - здійснювати дарування від імені дитини; - зобов'язуватися від її імені порукою (ч. 2 ст. 86, ч. 2 ст. 720 ЦК України). Можна вважати, що вільно батьки можуть вчиняти правочини, щодо яких законом не передбачені спеціальні правила. Маються на увазі правочини, укладення яких не пов'язується з необхідністю одержання дозволу органу опіки та піклування (продаж дитячих речей індивідуального користування, які вже не задовольняють потреби дитини, використання доходу від майна дитини на купівлю продуктів, одягу тощо). Не викликає сумнівів, що найбільш важливе значення мають договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку або квартири, що належить дитині на праві власності. Такі правочини з майном малолітньої дитини батьки вчиняють лише з дозволу органу опіки та піклування. При цьому дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається у разі гарантування збереження її права на житло (ч. 4 ст. 177 СК України). До цієї категорії правочинів належать також видача батьками письмових зобов'язань від імені дитини та відмова від майнових прав дитини. Такі дії батьки можуть здійснювати лише з дозволу органу опіки та піклування. Інколи при укладенні правочинів батьки видають письмові зобов'язання від імені дитини. Головне, щоб при цьому вони діяли виключно в її інтересах. Наприклад, батьки укладають договір купівлі-продажу належного дитині автомобіля, за яким вони видають від імені дитини письмове зобов'язання щодо передачі речі покупцеві (взамін одержання грошей). З дозволу органу опіки та піклування батьки можуть відмовитися від майнових прав, що належать дитині. Інколи такі випадки прямо передбачені в законі. Так, згідно із ч. 4 ст. 1273 ЦК України батьки можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній дитині. Крім цього, існують правочини, які батьки не можуть вчиняти за жодних умов, оскільки навіть орган опіки та піклування не уповноважений надавати дозвіл на їх укладення. В законі сказано, що батьки не можуть здійснювати дарування від імені дитини (ч. 2 ст. 720 ЦК України). Крім цього, можна вважати, що батьки не можуть зобов'язуватися від імені дитини порукою (ч. 2 ст. 86 ЦК України). Хоча останнє правило встановлене для опікунів, воно має застосовуватися і відносно батьків дитини. 5. В процесі управління майном дитини виникає питання щодо координації дій батьків. Як мають діяти батьки при вчиненні правочину з майном дитини - разом або самостійно? Закон в деяких випадках передбачає необхідність підтвердження згоди обох батьків на вчинення правочину, а в інших - можливість вчинення правочину лише одним із батьків, оскільки згода другого з них передбачається. В ч. 5 ст. 177 СК України сказано, що на вчинення одним із батьків правочинів щодо транспортних засобів та нерухомого майна дитини повинна бути письмова та нотаріально засвідчена згода другого з батьків. Проте в житті можуть існувати різні обставини. Тому можна дійти висновку, що згода другого з батьків не вимагається, якщо: - другий з батьків помер (свідоцтво про смерть або справка органу РАЦС); - відомості про батька було записано за вказівкою матері або відомості про особу як батька дитини було виключено з актового запису про народження дитини (справка органу РАЦС); - другого з батьків було визнано безвісно відсутнім (копія рішення суду); - другого з батьків було оголошено померлим (копія рішення суду). Згода другого з батьків дитини при вчиненні правочинів з її майном може не вимагатися і в деяких інших випадках, передбачених законом. Якщо дитина проживає лише з одним із батьків, нерідко одержати згоду другого з батьків на укладення договору буває вкрай важко. З урахуванням цього в абз. 3 ч. 5 ст. 177 СК України вказано, що правочини можуть бути вчинені без згоди другого з батьків, якщо: - любий з батьків, хто проживає окремо від дитини протягом не менш як шість місяців, не бере участі у вихованні та утриманні дитини; - місце його проживання невідоме. Ця норма була внесена Законом України від 22.12. 2006 p. № 524-V «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України». Вона стала відповіддю на численні запитання, що виникли в практиці у зв'язку з неможливістю одержання згоди на укладення правочину від другого з батьків дитини. Таким чином, при наявності вказаних вище фактів правочини щодо майна дитини вчиняються лише одним із батьків без згоди другого. Стосовно рухомого майна (окрім транспортних засобів) викладені вище правила не діють. Тому є підстави вважати, що у разі вчинення правочину з іншим майном малолітньої дитини (рухомим), діяти в інтересах дитини може будь-хто з батьків. Стосовно саме таких правочинів згода другого з батьків передбачається. Проте другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового (ч. 5 ст. 177 СК). 6. В ч. 1 коментованої статті вказано, що батьки управляють майном дитини без спеціального на те повноваження. Це означає, що для здійснення юридичних дій по управлінню майном батькам не потрібно мати рішення якого-небудь органу, який надавав би їм відповідні повноваження. Опікун може представляти інтереси підопічного лише на підставі документу, що посвідчує факт призначення його опікуном певної особи рішенням органу опіки та піклування. Натомість батькам достатньо доказу того, що вони є матір'ю або батьком дитини. Свого часу в КпШС України 1969 р. вказувалося, що батьки управляють майном підопічної особи без спеціального на те призначення, однак з додержанням відповідних правил про опіку та піклування (ст. 78). В новому СК України такого застереження немає, хоча його важко визнати зайвим. Справа в тому, що батьки хоча і не потребують на відміну від опікунів підтвердження своїх повноважень, діють в майнових відносинах в загальних межах, встановлених для опікунів. Новий СК України встановлює правила щодо порядку вчинення батьками правочинів з майном дітей, проте важко сказати, що цього достатньо. В цивільному законодавстві існують норми щодо порядку управління опікуном майном підопічної особи. Можна вважати, що ці норми при необхідності також можуть застосовуватися до регулювання відносин батьків та дітей. Зокрема в ч. 2 ст. 68 ЦК України вказано, що опікун не може зобов'язуватися від імені підопічного порукою. Аналогічного правила в СК України немає, хоча при виникненні питання до відносин батьків та дітей може застосовуватися правило, що закріплене в ЦК України для опікунів. 7. У зв'язку з розширенням кола об'єктів права приватної власності діти можуть набувати права щодо таких об'єктів, управління якими вимагає спеціальних знань (акції, облігації інші цінні папери тощо). До малолітніх осіб можуть також переходити права на частки у статутному капіталі господарських товариств. Природно , що за таких обставин виникає питання про допустимість передачі батьками частини належних їм прав по управлінню майном дитини іншим суб'єктам підприємницької діяльності - професійним управителям. Такі права батьків чинним законодавством не передбачені. В проекті Цивільного кодексу України від 25.08.1996 р., в якому на той час існувала Книга 6 - «Сімейне право», містилася спеціальна норма наступного змісту: «Якщо підопічний є власником нерухомого або особливо цінного рухомого майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування сам здійснювати таке управління або укласти договір про довірче управління цим майном з іншою особою» (ч. 5 ст. 1448 проекту ЦК). Аналогічна за змістом норма не була б зайвою і в новому сімейному законодавстві, оскільки чинне законодавство передбачає здійснення управлінських дій власне батьками, а не іншими особами. Таким чином, правило про можливість передачі батьками частини своїх повноважень по управлінню майном дітей професійним управителям повинно бути закріплено в законі. 8. В ч. 6 ст. 177 СК України вказано, що батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно, якщо інше не передбачено договором між ними. Очевидно, що у разі проживання батьків та дітей однією сім'єю батьки спільно вирішують усі питання, пов'язані із користуванням та розпорядженням майном дитини, набуттям речей, що задовольняють її потреби тощо. Проте дії батьків можуть бути зорганізовані і в інший спосіб. З коментованої статті випливає, що батьки можуть укласти договір, в якому буде визначено, що управління майном дитини будуть здійснюватися батьками на інших засадах. Так, сторони можуть домовитися, що певні види управлінських дій щодо майна дитини (наприклад, поточне управління майном дитини) здійснюватиме лише один з них. Такий договір може бути актуальним для батьків, коли один з них не проживає разом з дитиною та другим із батьків. Укладення такого договору заблокує можливість оспорювання будь-якого правочину, передбаченого в абз. 1 ч. 5 ст. 177 СК України, другим з батьків на тій підставі, що правочин вчинено без його згоди. Проте необхідно зазначити, що сторони своїм договором не можуть змінити норми закону, що встановлюють обов'язкову згоду другого з батьків на укладення правочинів щодо майна дитини. Це зокрема стосується правочинів щодо нерухомого майна або транспортних засобів, що належать дитині. Щодо вчинення таких правочинів потрібна письмова нотаріально засвідчена згода другого з батьків (абз. 2 ч. 5 ст. 177 СК України). Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Звернення до органу опіки та піклування не є обов'язковою стадією розгляду спору батьків. Кожен з них має право одразу звернутися до суду за вирішенням спору. 9. В юридичному розумінні управління батьками майном дитини припиняється при досягненні дитиною 14 років, оскільки з цього часу батьки вже позбавляються права управляти майном дитини та обов'язку здійснювати управління належним чином. Неповнолітня дитина (віком від 14 до 18 років) управляє своїм майном самостійно, а батьки лише надають згоду на здійснення нею цивільно-правових правочинів у випадках, передбачених законом (ст. 32 ЦК України). В ч. 7 ст. 177 СК України вказано, що після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього. Зрозуміло, що в цьому випадку мається на увазі майно, що збереглося в натурі, оскільки майно, що було споживане або витрачене для забезпечення потреб дитини, поверненню не підлягає. В законі сказано, що батьки зобов'язані повернути дитині окрім майна також доходи від нього. Це стосується випадків, коли такі доходи одержуються від майна дитини. Згідно із ч. 2 ст. 189 ЦК України продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом. Незважаючи на те, що батьки управляють майном дитини, вони не набувають щодо нього права власності. Як майно, що є об'єктом управління, так і продукція, плоди та доходи від нього належать дитині. Тому батьки зобов'язані повернути власникові належне йому майно в належному стані. 10. Неналежне виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них відповідних санкцій. В ч. 8 коментованої статті вказується, що батьки зобов'язані відшкодувати дитині завдану матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном. Ця норма закону є важливою гарантією захисту прав дитини від зловживань з боку батьків. На жаль, вона встановлює лише загальне правило і не деталізує необхідною мірою інші питання, зокрема порядок та розмір відшкодування шкоди; особливості відповідальності батьків, які не проживають разом; підстави звільнення батьків від відповідальності та інші питання. 11. Відповідальність батьків за шкоду, заподіяну майну дитини в процесі його управління, має своєрідну природу. Залежно від джерела її виникнення відповідальність в цивільному праві поділяється на договірну та недоговірну (деліктну). Загалом, обов'язок по відшкодуванню шкоди виникає з делікту (правопорушення). Для деліктних правовідносин характерним є те, що до правопорушення сторони не пов'язані між собою правами та обов'язками. У випадку ж вчинення неправомірних дій батьками йдеться про невиконання (неналежне виконання) обов'язку, що вже існує. Іншими словами, саме невиконання обов'язку, а не правопорушення, є підставою виникнення відповідальності батьків. Таким чином зобов'язання по відшкодуванню шкоди батьками не може розглядатися як таке, що виникає з делікту, тобто як позадоговірне зобов'язання. Однак таке зобов'язання не може бути віднесено і до числа зобов'язань договірного типу, оскільки договору про управління майном між дитиною та її батьками не існує. Відсутній такий договір і між батьками та органом опіки і піклування. В римському праві підставою виникнення зобов'язання між опікуном (піклувальником) та дитиною вважався квазіконтракт. Очевидно, римські юристи мали рацію. Квазіконтракт - це підстава виникнення зобов'язання нібито з контракту (quasicontractus). Квазіконтракти спричиняють виникнення зобов'язань, що схожі з договірними зобов'язаннями, хоча і не виникають безпосередньо з договору. Відносини між особами регулюються таким чином, нібито між сторонами існує договір, хоча його немає. Можна припустити, що саме квазіконтракт є підставою виникнення зобов'язання між батьками та дітьми у разі неналежного виконання батьками обов'язків щодо управління майном дитини. 12. Коментована стаття в першу чергу встановлює порядок вчинення батьками правочинів з майном малолітньої дитини (до 14 років). Укладення договорів стосовно майна дітей неповнолітніх (від 14 до 18 років) визначається цивільним, а не сімейним законом. Вважається, що неповнолітні самостійно укладають правочини щодо належного їм майна, а батьки лише надають на це згоду. У свою чергу у ч. 3 ст. 177 СК України закріплюється порядок надання батьками згоди на укладення неповнолітніми особами правочинів щодо їх майна. Такі правила повністю співпадають з тими, що встановлені цивільним законом для піклувальників (ч. ч.1,2 ст. 71 ЦК України). Крім того, в ч. 3 ст. 32 ЦК України вказано, що на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "Стаття 177. Управління майном дитини" |
||
|
||