Головна
ГоловнаКримінальне, кримінально-процесуальне правоКримінальне право → 
« Попередня Наступна »
М. І. Мельник, М. І. Хавронюк. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України, 2010 - перейти к содержанию учебника

Стаття 20. Обмежена осудність


1. Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.
2. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.
1. Інститут обмеженої осудності є новелою українського кримінального законодавства. Обмежена осудність - це психопатологічний стан людини, за якого вона під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та/або керувати ними. Обмежена осудність не виключає кримінальної відповідальності.
Обмежена осудність, так само як осудність та неосудність, характеризується двома критеріями - медичним (біологічним) і юридичним (психологічним), сукупність яких і дає підстави для визнання особи обмежено осудною.
Медичний критерій обмеженої осудності вказує на наявність у винного певного психічного розладу: різного роду психопатії, невротичні розлади, розлади особистості, залишкові явища черепно-мозкових травм, розумова відсталість.
Юридичний критерій обмеженої осудності складається із двох ознак - інтелектуальної (нездатність особи повною мірою усвідомлювати свої дії чи бездіяльність) та (або) вольової ознаки (нездатність особи повною мірою керувати ними). Наявність такого психопатологічного стану, як обмежена осудність, безумовно, значно ослаблює здатність особи до розуміння характеру вчинюваного нею діяння і контролю за своєю поведінкою.
Особа визнається судом обмежено осудною з урахуванням висновку судово- психіатричної експертизи. Відповідно до ч. 2 ст. 20 визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання. Очевидно, це означає, що вчинення злочину у стані обмеженої осудності може пом'якшити покарання.
2. Положення ч. 2 ст. 20 щодо можливості застосування примусових заходів медичного характеру до особи, яка визнана судом обмежено осудною, не поширюється на випадки, коли винний вчинив злочин у стані осудності, але до постановлення вироку або під час відбування покарання у нього стався вказаний психічний розлад, і він фактично набув ознак, що характерні для обмеженої осудності. Адже у п. З ст. 93 йдеться про осіб, які захворіли на психічну хворобу, а психічні розлади, що можуть становити медичний критерій обмеженої осудності, не є психічними хворобами у вузькому розумінні цього слова.
3. Такі суспільно небезпечні захворювання, як хронічний алкоголізм, наркоманія і токсикоманія, також здатні викликати стан обмеженої осудності, але в цьому разі суд не може визнати особу обмежено осудною. Цей висновок випливає із положень ст. 96, яка передбачає можливість застосування, незалежно від призначеного покарання, примусового лікування до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб (про перелік таких хвороб див. коментар до ст. 96). На відміну від них, до обмежено осудних (і неосудних) застосовуються примусові заходи медичного характеру, а не примусове лікування, що вказує на різний правовий статус цих осіб. Відповідно до закону хронічний алкоголік (чи наркоман) за певних умов може бути визнаний судом неосудним (якщо, наприклад, наркологічно хворий у стані абстиненції нездатний керувати своїм суспільно небезпечним діянням), але при цьому за будь-яких умов відсутні правові підстави для визнання таких осіб обмежено осудними.
КПК (ст. 411-1).
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Информация, релевантная "Стаття 20. Обмежена осудність"
  1. Стаття 95. Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру
    статті 6, 408, 411, 416-424). Закон України «Про.психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. Постанова ПВС N2 7 від 3 червня 2005 р. «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» (п.
  2. 3.1. Цивільний кодекс УСРР 1922 р.
    статті були скасовані, а замість них введено ряд норм, що закріпляли право безстрокового користування земельними ділянками для зведення на них будівель на праві власності житлово-будівельного кооперативу. Застава майна не могла не бути обмеженою в зв'язку із звуженням кола об'єктів приватних прав. Тому іпотека не передбачалася. Існував також ряд обмежень щодо предмета застави (ст. 87). Поза
  3. § 6. Недійсність правочинів
    статті ЦК вказують на такий момент. Так, ст. 210 ЦК передбачає, що правочин, який піддягає державній реєстрації, є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Згідно зі ст. 212 ЦК правочини, укладені з відкладальною або скасувальною умовою, набувають чинності з моменту настання відповідної умови. Момент набрання чинності правочином може бути зазначений у самому правочині шляхом вказівки на
  4. § 7. Правові наслідки недійсності правочнну
    обмежена відповідальність однієї із сторін тощо). Наприклад, щодо правочинів, здійснених внаслідок обману, додаткові майнові наслідки для винної сторони передбачені ч. 2 ст. 230 ЦК, яка встановлює, що сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, шо завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину (ст.ст. 22', 23, 230 ЦК).
  5. 8.1. Правочини з дефектами суб'єктного складу
    обмежується правом самостійно здійснювати дрібні побутові правочини (ч. І ст. 31 ЦК). Виходячи з цього, ч. 1 ст. 221 ЦК визначає, що правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них - тим, з ким дитина проживає (якщо батьки живуть окремо), або опікуном. Схвалення можливе як у активній (шляхом
  6. 8.4. ІІравочини з дефектами змісту та порядку укладення
    обмежена у дієздатності особа; третя особа, з якою укладено правочин без дозволу органу опіки та
  7. § 8. Договір найму житла
    обмежень, пов'язаних, насамперед, зі специфікою житла як предмету договору найму. Так, згідно з ч. 2 ст. 813 ЦК якщо наймачем є юридична особа, вона може використовувати житло лише для проживання у ньому фізичних осіб. Цим фактично встановлюється заборона на використання юридичними особами - наймачами житла для потреб, не пов'язаних з проживанням громадян - наприклад, для розміщення в
  8. § 10. Договір управління майном
    статті Кодексу містить положення щодо обмеження органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, а також органів місцевого самоврядування бути управителями майном, якщо інше не встановлено законом. На перший погляд, винятком з цього положення є положення ст. 168 ГК (див. також Декрет Кабінету Міністрів України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності"), яка
  9. § 4. Договір банківського вкладу
    обмежена можливість інших осіб приймати вклади - наприклад, відповідно іо ч. І ст. 21 Закону "Про кредитні спілки" останні мають право іалучати на договірних умовах внески (вклади) своїх членів на іепозитні рахунки як у готівковій, так і в безготівковій формі. Вкладником може бути юридична чи фізична особа, яка здійснила розміщення готівкових (безготівкових) грошових коштів або банківських
  10. § 2. Особливості відшкодування шкоди різних форм
    обмеженої відповідальності. Суб'єкти підприємницької діяльності - юридичні особи, а також кооперативи відшкодовують шкоду, завдану їхнім учасником (членом) під час здійснення ним підприємницької або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу. Так само замовник відшкодовує шкоду, завдану іншій особі підрядником, якщо він діяв за завданням замовника. Відшкодування шкоди, завданої