Головна
ГоловнаЦивільне, підприємницьке, сімейне, міжнародне приватне правоСімейне право → 
« Попередня Наступна »
Е.М. Багач, Ю.В. Білоусов. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар, 2010 - перейти к содержанию учебника

Стаття 49. Право на материнство


1. Дружина має право на материнство.
2. Небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу.
3. Позбавлення жінки можливості народити дитину (репродуктивної функції) у зв'язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї є підставою для відшкодування завданої їй моральної шкоди.
4. Вагітній дружині мають бути створені у сім'ї умови для збереження її здоров'я та народження здорової дитини.
5. Дружині-матері мають бути створені у сім'ї умови для поєднання материнства зі здійсненням нею інших прав та обов'язків.
1. Право на материнство є природним правом жінки. Відповідно до ст. 51 Конституції України материнство охороняється державою. Чинне законодавство містить цілу низку правових гарантій, покликаних сприяти здійсненню жінкою свого права на материнство. Відповідно до ст. 84 СК України дружина під час вагітності та дружина, з якою проживає дитина у віці до трьох років, має право на утримання від чоловіка. Відповідно до ст. 176 КЗпП України не допускається залучення до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні і направлення у відрядження вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років. Відповідно до ч. 1 ст. 79 КК України вагітних жінок або жінок, які мають дітей віком до семи років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкі і особливо тяжкі злочини, у разі призначення їм покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі суд може звільнити від відбування як основного, так і додаткового покарання з встановленням іспитового строку тощо.
2. Поняття «материнство» та «право на материнство», які застосовуються у коментованій статті, не є тотожними. Поняття «материнство» включає в себе і фізіологічний стан жінки під час вагітності, і її соціальне становище, а також її моральний настрой. Отже, материнство - це фізіологічний та соціальний стан жінки з моменту зачаття до смерті дитини або смерті самої матері. З огляду на це визначення в залежності від фізіологічного стану жінки може змінюватися зміст її права на материнство.
Умовно можна виокремити три «періоди» у житті жінки, протягом яких зміст права на материнство жінки буде відносно однаковим: а) перший період, коли жінка не є вагітною; б) другий період, коли жінка знаходиться в стані вагітності; в) третій період, коли жінка має дитину. При цьому третій період також можна поділити на частини в залежності від віку дитини, оскільки зміст права на материнство змінюється також в залежності від віку дитини.
Виходячи з цього, в залежності від відповідного періоду в житті жінки окремі складові змісту права жінки на материнство встановлюються різними статтями СК України, які містяться у різних його частинах, а також й іншими нормативно-правовими актами. Так, коментована стаття регулює ті особисті немайнові відносини, які виникають між дружиною та чоловіком переважно у перший та другий періоди. Особисті немайнові відносини дружини та чоловіка, які виникають у третій період, тобто їх відносини як батьків дитини регулюються главами 12 та 13 СК.
3. Право на материнство як особисте немайнове право дружини є відносним*. З цього випливає висновок, що зобов'язаною особою щодо дружини є її чоловік.
4. Зміст будь-якого суб'єктивного права становить сукупність правомочностей: 1) здійснювати власні позитивні дії з метою задоволення свого інтересу; 2) вимагати певної поведінки від зобов'язаних осіб з метою задоволення свого власного інтересу; 3) звернутися до компетентних державних органів за захистом своїх порушених прав.
Кожна жінка має можливість вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя (ст. 271 ЦК України), яка у даному випадку буде спрямована на вирішення питання мати чи не мати дитину. З метою охорони здоров'я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство.
Відповідно до ст. 272 ЦК України фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно, а крім того має право вимагати від кожної особи вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав. Проте слід зазначити, що специфіка права на материнство полягає в тому, що, по-перше, вказане право на першому етапі важко здійснити самостійно, а, по-друге, оскільки не кожна особа є суб'єктом сімейних правовідносин щодо конкретної жінки, то вони і не можуть бути зобов'язаними особами у вказаних правовідносинах.
Розглядаючи право на материнство у контексті шлюбу, необхідно звернути і увагу на те, що відповідно до ст. 54 СК України усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Це означає, що дружина та чоловік, здійснюючи своє право на материнство та батьківство обмежені відповідним правом один одного, тобто, по-перше, питання мати чи не мати дитину повинно вирішуватися ними спільно, а, по-друге, дії, спрямовані на здійснення кожним з них своєї репродуктивної функції мають здійснюватися ними щодо один одного, а не щодо сторонніх осіб, за винятком застосування до жінки або чоловіка допоміжних репродуктивних технологій.
Вказане право жінки має абсолютний характер захисту, завдяки чому, по-перше, жінка має можливість вимагати від кожного утримуватись від дій, які перешкоджають здійсненню нею цього права, а, по-друге, жінка також має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб способами, встановленими ст. 18 СК України, а також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення (ст. 275 ЦК України). При цьому вона має право захищатися як від протиправних дій щодо неї "її чоловіка, так і від протиправних дій інших осіб, які перешкоджають здійсненню нею права на материнство на будь-якому етапі.
5. Як особисте немайнове право, право на материнство має специфічну підставу виникнення, яку визначити доволі важко. Як вже зазначалося, право на материнство є природним правом жінки. У своїй переважній більшості природні права людини, такі як право на життя, здоров'я, ім'я, честь, гідність, свободу пересування тощо, виникають з моменту її народження. Але цього не можна сказати про право на материнство, оскільки з моменту народження людина ще не здатна зачати, виносити та народити дитину і свідомо вирішити питання про те, мати її чи не мати. Отже, на наш погляд, підставою виникнення права на материнство є подія у вигляді досягнення жінкою чи чоловіком статевої зрілості. Статева зрілість не стосується соціальних факторів, зокрема здатності виховувати дитину і матеріальної спроможності утримувати її, а є природним станом людини і настає у кожної особи при досягненні певного віку. Саме з цього віку, на нашу думку, і виникає право у жінки здійснювати свою репродуктивну функцію, тобто право на материнство.
Таким чином, в контексті коментованої статті право на материнство можна визначити як особисте немайнове право, яке виникає з приводу здійснення жінкою її репродуктивної функції з моменту досягнення нею статевої зрілості та є забезпеченими законом можливостями самостійно вирішувати питання, мати чи не мати дитину, вимагати від всіх та кожного, а перш за все від власного чоловіка, поведінки, яка сприятиме здійсненню права на материнство, та вимагати утримуватися віддій, які перешкоджають здійсненню цього права, звертатися за захистом свого права від протиправних посягань інших осіб способами, встановленими чинним законодавством.
6. Вирішуючи питання щодо народження в сім'ї дитини, подружжя може прийти і до протилежних думок. Якщо чоловік з якихось причин не бажає мати дитину, то така його поведінка може стати причиною для розірвання шлюбу. При цьому не має значення причина його відмови від народження дитини (відсутність належних коштів, власного житла у подружжя, стан здоров'я, моральна неспроможність стати батьком тощо). Не має також значення, чи відмовляється він мати дитину взагалі, чи наполягає на відкладенні її народження на певний визначений або не визначений строк.
Ще однією причиною для розірвання шлюбу може стати нездатність чоловіка до зачаття дитини. Ця нездатність може бути як тимчасовою, так і довічною. Причини нездатності чоловіка до зачаття дитини також можуть бути різними: природженими, набутими внаслідок хвороби або протиправної поведінки щодо нього.
7. П. 3 коментованої статті закріплює абсолютне право жінки на відшкодування їй моральної шкоди, заподіяної позбавленням її можливості народити дитину. Це означає, що не тільки її чоловік зобов'язаний діяти таким чином, щоб не заподіювати шкоди репродуктивному здоров'ю своєї дружини, а всі й кожен зобов'язані утримуватися від дій, які можуть тягнути за собою позбавлення жінки репродуктивної функції. Вказана норма вже була піддана критиці у юридичній періодиці, оскільки загальний порядок відшкодування моральної шкоди закріплений у ЦК України, а відповідальність за протиправні дії щодо будь-якої особи передбачена як Цивільним, так і Кримінальним кодексами України, а також Кодексом про адміністративні правопорушення України. Отже нагальної необхідності у вміщенні подібної норми у СК України не існує. Вказана шкода має відшкодовуватися у порядку, передбаченому ЦК України та нормами спеціального законодавства.
8. Можливість жінки здійснювати свою репродуктивну функцію є однією з складових її здоров'я. Відповідно до ст. 12 Основ законодавства України про охорону здоров'я, затверджених Законом України від 19 листопада 1992 року охорона здоров'я - один з пріоритетних напрямів державної діяльності.
Стаття 43 Конституції України передбачає разом з правом кожної особи на працю також право кожного на належні, безпечні й здорові умови праці. Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам законодавства (ч. 1 ст. 6 Закону України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 року). Забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт, пов'язаних з санітарним та побутовим обслуговуванням), а також залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми, відповідно до Переліку важких робіт і робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, граничних норм підіймання і переміщення важких речей, що затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я (Перелік важких робіт та робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затверджений Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29 грудня 1993 р. №256).
Праця вагітних жінок і жінок, які мають неповнолітню дитину, регулюється законодавством (ст. 10 Закону України «Про охорону праці»). З метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму І професійних захворювань, отруєнь та відвернення іншої можливої шкоди для здоров'я встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих та інших процесів, пов'язаних з діяльністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель, споживчих товарів та інших об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я. Всі державні стандарти, технічні умови і промислові зразки обов'язково погоджуються з органами охорони здоров'я в порядку, встановленому законодавством.
9. Коментована стаття містить декілька причин позбавлення жінки репродуктивної функції. Зокрема це стосується: а) виконання конституційних обов'язків; б) виконання службових обов'язків; в) виконання трудових обов'язків; г) протиправної поведінки щодо неї.
10. Відповідно до ст. 65 Конституції обов'язок кожного громадянина України - здійснювати захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України. Громадяни України жіночої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров'я, віком, а також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов'язок згідно із законодавством (ст. 17 Закону України «Про оборону України» від 6.12.1991 р.).
Жінки, які мають фах, споріднений з відповідною військово-обліковою спеціальністю. визначеною в переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України, та придатні до проходження військової служби за станом здоров'я, віком та сімейним станом, беруться на військовий облік військовозобов'язаних. Жінки, які перебувають на військовому обліку, можуть бути призвані на військову службу чи залучені для виконання робіт із забезпечення оборони держави у воєнний час. У мирний час жінки можуть бути прийняті на військову службу тільки в добровільному порядку (за контрактом). На військову службу за контрактом приймаються жінки віком від 18 до 40 років, які пройшли професійно-психологічний відбір і відповідають установленим вимогам проходження військової служби, з відповідною освітою та спеціальною підготовкою.
Кожна жінка-військовослужбовець як і будь-який громадянин України має право на охорону здоров'я. Відповідно до ст. 11 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року охорона здоров'я військовослужбовців забезпечується створенням сприятливих санітарно-гігієнічних умов проходження військової служби, побуту та системою заходів з обмеження дії небезпечних факторів військової служби, з урахуванням її специфіки та екологічної обстановки, які здійснюються командирами (начальниками) у взаємодії з місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Турбота про збереження та зміцнення здоров'я військовослужбовців - обов'язок командирів (начальників). На них покладається забезпечення вимог безпеки при проведенні навчань, інших заходів бойової підготовки, підчас експлуатації озброєння і військової техніки, проведення робіт та виконання інших обов'язків військової служби.
Відшкодування військовослужбовцям заподіяної моральної шкоди провадиться у встановленому законом порядку (ст. 17 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»).
11. Службові повноваження в Україні мають державні службовці. Відповідно до Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.
Державні службовці мають право користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України, в тому числі правом на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці (ст. 11 Закону України «Про державну службу»).
12. Особи, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності чи у фізичної особи за трудовим договором виконують трудові обов'язки. Працівники мають право на здорові і безпечні умови праці (ст. 2 КЗпП України). На всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці. Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган.
Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці.
Власник або уповноважений ним орган повинен впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, які запобігають виробничому травматизму, і забезпечувати санітарно-гігієнічні умови, що запобігають виникненню професійних захворювань працівників (ст. 153 КЗпП України).
Шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку (ст. 173 КЗпП України).
13. Встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян. Зокрема у ст. 237 КЗпП України визначено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівникові провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
У ст. 9 Закону «Про охорону праці» зазначено, що відшкодування шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або у разі смерті працівника, здійснюється Фондом соціального страхування від нещасних випадків відповідно до Закону «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 року.
Слід зазначити, що позбавлення жінки репродуктивної функції може бути як пов'язане, так і не пов'язане з втратою нею професійної працездатності. Під шкодою, яка не спричинила втрати потерпілим професійної працездатності, треба розуміти таку шкоду, за якої не втрачається здатність працівника до роботи за своєю професією (фахом) і кваліфікацією або за іншою адекватною їй професією (фахом).
Сума виплати за моральну (немайнову) шкоду визначається в судовому порядку. Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно з п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 р. № 4 розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви. Таким чином, моральна шкода, заподіяна жінці позбавленням її можливості народити дитину у зв'язку з виконанням конституційних, службових або трудових обов'язків, здійснюється відповідно до спеціального законодавства.
14. Жінка також набуває права на відшкодування їй моральної шкоди в разі, якщо вона втратила можливість народити дитину внаслідок вчинення щодо неї протиправних дій. Зважаючи на місце даної норми у СК (у главі, яка закріплює особисті немайнові права подружжя), можна припустити, що обов'язок такого відшкодування лежить на чоловікові, чия протиправна поведінка стала причиною втрати жінкою репродуктивної функції.
Протиправна поведінка може полягати у скоєнні забороненої чи у нездійсненні певної дії. Звідси дві її можливі форми: протиправна дія та протиправна бездіяльність. Іноді правопорушення може набувати змішаної форми: одночасно вчинюються заборонені протиправні і не вчинюються встановлені законом дії. Одним із критеріїв протиправності поведінки чоловіка є невідповідність його дій правовим приписам. Аналіз норм СК дозволяє зробити висновок, що на чоловіка покладаються певні пасивні та активні обов'язки: дбати про матеріальне забезпечення сім'ї в цілому та дружини зокрема; повідомити дружину про стан свого здоров'я, а у разі необхідності пройти медичне обстеження в порядку передбаченому законодавством (див. коментар до ст. 30) тощо.
Наступним критерієм протиправності є порушення суб'єктивних прав дружини. Протиправною поведінкою чоловіка в цьому разі порушуються немайнові права дружини: право на життя, здоров'я, материнство, право на повагу до своєї індивідуальності, право на свободу та особисту недоторканість тощо.
Коментована норма не містить вказівки на те, чи має бути вказана поведінка умисною, чи необережною. Через це вважаємо, що форма вини у даному випадку значення не має. І взагалі, конструкція вказаної норми не дозволяє зробити висновок, що саме є підставою в даному випадку для відшкодування моральної шкоди. Чи має вона відшкодовуватися на загальних підставах, передбачених нормами Цивільного кодексу України, чи цей випадок є виключенням із загального правила, і для відшкодування моральної шкоди, заподіяної жінці позбавленням її репродуктивної функції в результаті протиправної поведінки щодо неї досить тільки протиправної поведінки з боку її чоловіка та наявності у неї шкоди. Тобто чи можна вказаний випадок відшкодування моральної шкоди розглядати як випадок відповідальності за заподіяну моральну шкоду без вини? Очевидно, немає підстав для позитивної відповіді на це питання, і моральна шкода, яка заподіяна жінці позбавленням її можливості мати дитину в результаті протиправної поведінки щодо неї має відшкодовуватись на загальних підставах, передбачених ст. 1167 Цивільного кодексу України.
15. Вагітність - особливий період в житті дружини, коли з одного боку активізуються всі фізіологічні процеси у організмі жінки, а з іншого - її нервова система стає досить вразливою до всякого роду негативного впливу. Саме тому для неї в сім'ї має бути встановлений такий сприятливий режим, який забезпечив би збереження здоров'я майбутньої матері та дитини. З огляду на це законодавством передбачена низка гарантій, покликаних зберегти перш за все нормальний психічний стан вагітної жінки у цей період. Так, по-перше, дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності (див. коментар до ст. 84); по-друге, протягом вагітності дружини не може бути пред'явлений позов про розірвання шлюбу (див. коментар до ст. 110).
Крім того, чоловік має певні моральні обов'язки щодо своєї дружини, яка є вагітною. Оскільки жінка, особливо у перші місяці вагітності, може знаходитися у напруженому емоційному стані, чоловік має терпляче ставитися до капризів та переміни настрою дружини. Його допомога - це прагнення полегшити дружині труднощі домашнього господарства, взяти на себе частину обов'язків дружини по догляду за іншими дітьми. В цей період чоловік повинен намагатися якомога більше часу проводити з дружиною. Саме в цьому полягає обов'язок чоловіка створювати у сім'ї вагітній дружині умови для збереження її здоров'я та народження здорової дитини. Але виконання цього обов'язку не забезпечується примусовою силою держави, тобто невиконання цього обов'язку не тягне за собою притягнення чоловіка до будь-якого виду юридичної відповідальності.
16. Оскільки материнство є дуже важливим станом жінки, держава здійснює всебічну охорону материнства на конституційному рівні, на рівні законів та підзаконних актів. Але, перш за все, така охорона та сприяння виконанню жінкою-матір'ю своїх обов'язків та здійсненню своїх прав щодо дітей має починатися з її власної сім'ї, на яку покладається обов'язок створити всі умови для поєднання материнства із здійсненням нею інших прав та обов'язків. З огляду на це законодавством також передбачена низка правових гарантій, покликаних сприяти якомога кращому суміщенню жінкою виконання своїх батьківських та інших обов'язків. Так, сімейне законодавство покладає на матір та батька рівні обов'язки та наділяє їх рівними правами щодо власних дітей (див. коментар до ст. 141). Крім того, дружина та чоловік мають право розподілити між собою обов'язки в сім'ї на засадах рівності (див. коментар до ст. 54). Це в даному випадку означає, що чоловік, так само як і дружина, має право та зобов'язаний брати участь у вихованні дітей та веденні домашнього господарства. І саме справедливий розподіл цих обов'язків між подружжям буде сприяти поєднанню жінкою прав та обов'язків матері з виконанням інших обов'язків та здійсненням інших прав.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Информация, релевантная "Стаття 49. Право на материнство"
  1. Стаття 146. Наслідки ухилення від участі в експертизі
    У разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза мас значення, може визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні. 2. У разі
  2. Стаття. 166. Податкова знижка
    166.1. Право платника податку на податкову знижку. 166.1.1. Платник податку має право на податкову знижку за наслідками звітного податкового року; 166.1.2. підстави для нарахування податкової знижки із зазначенням конкретних сум відображаються платником податку у річній податковій декларації. 166.2. Документальне підтвердження витрат, що включаються до податкової знижки. 166.2.1. До
  3. Стаття 265. Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки
    265.1. Платники податку Платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової нерухомості. Визначення платників податку в разі перебування об'єктів житлової нерухомості у спільній частковій або спільній сумісній власності кількох осіб: а) якщо об'єкт житлової нерухомості перебуває у спільній частковій власності кількох осіб, платником
  4. Стаття 164. Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей
    1. Злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (аліментів), а також злісне ухилення батьків від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебувають на їх утриманні,- карається штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від вісімдесяти до ста двадцяти годин або виправними роботами на
  5. Стаття 165. Ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків
    1. Злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання непрацездатних батьків - карається штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від вісімдесяти до ста двадцяти годин або .виправними роботами на строк до одного року, або обмеженням волі на строк до двох років. 2. Те саме діяння, вчинене особою, раніше
  6. Стаття 7. Загальні засади регулювання сімейних відносин
    1. Сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами. 2. Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. 3. Сімейні відносини регулюються лите у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства. 4. Регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права
  7. Стаття 12. Обчислення строків, встановлених у цьому Кодексі
    1. Строки, встановлені у цьому Кодексі, обчислюються відповідно до Цивільного кодексу України. Час має важливе значення в процесі виникнення, розвитку та припинення сімейних правовідносин. У зв'язку з цим в СК України містяться посилання на строки як на обставини, з якими закон пов'язує певні юридичні наслідки. Поняття строків та порядок їх обчислення визначаються не сімейним, а цивільним
  8. Стаття 18. Захист сімейних прав та інтересів
    1. Кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. 2. Суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін. Способами захисту сімейних прав та інтересів зокрема є: 1) встановлення правовідношення; 2) примусове виконання добровільно не виконаного
  9. Стаття 20. Застосування позовної давності до вимог, що випливають із сімейних відносин
    1. До вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 цього Кодексу. 2. У випадках, передбачених частиною першою цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до Цивільного кодексу України, якщо інше не
  10. Стаття 21. Поняття шлюбу
    1. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. 2. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя. 3. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до