Головна
ГоловнаЦивільне, підприємницьке, сімейне, міжнародне приватне правоСімейне право → 
« Попередня Наступна »
Е.М. Багач, Ю.В. Білоусов. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар, 2010 - перейти к содержанию учебника

Стаття 93. Зміст шлюбного договору


1. Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки.
2. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків.
3. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми.
4. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.
5. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
1. В коментованій статті визначається зміст шлюбного договору, тобто ті умови, які можуть визначатися сторонами при його укладенні. Згідно із ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сімейне законодавство не містить умов, які можна б було визначити як обов'язкові умови шлюбного договору. Таким чином, усі умови цього договору можна вважати такими, що визначаються на розсуд сторін і погоджуються ними.
Звертає на себе увагу та обставина, що в коментованій статті, яка має назву «зміст шлюбного договору», визначаються не лише власне умови цього договору, а й встановлюються заборони щодо його змісту. На цій підставі передбачені в коментованій статті умови можна поділити на дві групи: а) умови з позитивним змістом; б) умови з негативним змістом. До першої групи належать умови, які сторони, згідно з законом, у першу чергу можуть внести до шлюбного договору. До них зокрема належать умови, що визначають майнові відносини між подружжям та умови, які встановлюють майнові права та обов'язки подружжя як батьків (ч. ч. 1, 2 ст. 93 СК України). Негативними є умови, які сторони не можуть включати до шлюбного договору і наявність яких є підставою для визнання шлюбного договору недійсним. Це умови, що стосуються особистих відносин подружжя, умови, якими сторони зменшують права дитини або ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, та умови щодо передачі передбаченого законом майна у власність одного з подружжя (ч. ч. 3 - 5 ст. 93 СК України). В прямому розумінні негативні умови не можна визнати умовами договору, оскільки умови (пункти) - це те, що складає зміст договору як юридичного факту. Негативними, по суті, є «антиумови», тобто ті пункти, які сторони не можуть включати до договору і які, відповідно, не можуть складати його зміст.
2. Новий СК України залишає незмінною існуючу концепцію щодо предмета шлюбного договору. Відповідно до ч. ч. 1,2 ст. 93 СК України шлюбним договором регулюються лише майнові відносини подружжя, встановлюються їхні майнові права й обов'язки. В коментованій статті визначаються загальні напрямки договірної ініціативи сторін при укладенні шлюбного договору. Більш детально види майнових відносин, які можуть регулюватися шлюбним договором, передбачаються в інших статтях СК України. Зокрема сторони у шлюбному договорі можуть визначити:
а) правовий режим належного їм майна (ст. 97 СК України);
б) порядок користування житлом (ст. 98 СК України);
в) право на утримання (ст. 99 СК України).
Крім цього, шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Хоча закон не деталізує це положення, можна припустити, що подружжя може в шлюбному договорі встановити порядок надання дитині утримання, форму такого утримання (грошова або натуральна), визначити питання, пов'язані з наданням коштів на догляд за дитиною, розвиток її здібностей, відпочинку, поїздок за кордон тощо. Треба ще раз наголосити на тому, що мова йде виключно про майнові аспекти відносин подружжя щодо їх дитини (дітей).
3. Незважаючи на широкі можливості сторін щодо формування змісту шлюбного договору, існує ряд умов, які в договір включатися не можуть. Деякі з цих умов прямо названі в законі, інші - можуть визначатися, виходячи з його загального змісту.
В ч. ч. 3-5 коментованої статті прямо визначаються умови, які сторони не можуть включати до шлюбного договору. В першу чергу, шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між подружжям, а також особисті відносини між батьками та дітьми. Ця норма достатньо чітко окреслює межі шлюбного договору і в цьому сенсі однозначно вказує на неможливість включення до нього умов особистого характеру. Тому не будуть відповідати закону умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного з подружжя на віросповідання, виховання в дітях прихильності до певної релігії, визначення культурних та мовних пріоритетів тощо.
Збереження в новому СК України заборони щодо включення до шлюбного договору умов, що стосуються особистих відносин подружжя, пояснюється двома основними чинниками. По-перше, особисті права та обов'язки подружжя встановлені безпосередньо законом. У зв'язку з цим вони є невіддільними від самого суб'єкта - їх носія - і не можуть передаватися за договором. По-друге, шлюбний договір (як і будь-який інший цивільно-правовий правочин) повинен мати можливість примусового виконання, якщо в цьому виникне необхідність. У теорії права не викликає сумнівів та обставина, що юридичного характеру набувають лише ті суспільні відносини, поведінка учасників яких у випадку необхідності реально забезпечена заходами державного захисту1. Включення ж у договір положень, що носять не правовий за своєю суттю характер, не має сенсу.
У зв'язку з цим виникає одне цікаве і деякою мірою спірне питання. Мова йде про умови шлюбного договору, які будуються за принципом умовного правочину. Як відомо, умовний правочин містить дві частини й моделюється за принципом: «якщо...» - «то...». Питання виникає у випадку, коли перша частина правочину має посилання на особисті відносини подружжя (батьків та дітей). Наприклад, сторони закріплюють наступне положення: «якщо шлюб буде розірвано через недобросовісну поведінку чоловіка або дружини у шлюбі (пияцтво, зрада тощо), то його/її частка буде зменшена і становитиме 2/5 в праві на майно». Зрозуміло, що визначення часток у спільному майні подружжя на випадок розірвання шлюбу не суперечить закону і є одним з найбільш типових умов шлюбного договору. Проте проблема пов'язана зі змістом першої половини правочину, оскільки тут передбачаються особисті, а не майнові відносини сторін - «якщо шлюб буде розірваний через недобросовісну поведінку чоловіка або дружини у шлюбі».
У літературі щодо цієї проблеми були висловлені дві протилежні позиції. Ю.С. Червоний вважає, що положення такого роду не можуть включатися до шлюбного договору, оскільки вони передбачають регулювання особистих відносин сторін. На його думку, правові санкції проти одного із подружжя за винну поведінку, яка привела до руйнації сім'ї, могли б включатися до шлюбного договору лише у тому випадку, коли б законодавство дозволяло визначення шлюбним договором особистих немайнових зобов'язань подружжя. Поки ж сторони можуть передбачати в шлюбному договорі лише майнові права та обов'язки. З такою аргументацією важко погодитися. Більш переконливою вбачається позиція Л.Б. Максимович, яка пише, що врегулювання особистих прав та обов'язків подружжя прямо суперечило б закону. Однак з умовами особистого характеру цілком може бути пов'язане виникнення або припинення майнових прав й обов'язків подружжя. Дійсно, якщо сторони пов'язують певні правові наслідки (нерівний розмір часток при поділі майна) з певними умовами особистого характеру (неналежне поводження у шлюбі), то вони не змінюють своєю домовленістю будь-яких законодавчих приписів, що стосуються особистих відносин дружини та чоловіка. Тому вони не регулюють свої особисті відносини в шлюбному договорі. Ініціатива сторін спрямована в інше русло: визначення майнових прав та обов'язків у випадку неналежного поводження одного з подружжя у шлюбі. За загальним правилом частки дружини та чоловіка при поділі їх майна визнаються рівними (ч. 1 ст. 70 СК України). Сторони у шлюбному договорі змінюють розмір часток. У цьому й полягає сутність шлюбного договору. Що ж стосується особистих відносин (неналежне поводження у шлюбі), то вони лише слугують підставою для встановлення договірного режиму подружнього майна. Сторони в договорі не змінюють підстав для розірвання шлюбу (ст. 112 СК України) та не встановлюють інших правил, що стосуються їхніх особистих відносин. Вони встановлюють для себе правила, що стосуються виключно їх майнових прав та обов'язків.
Можна відзначити, що норми законодавства України, які визначають зміст шлюбного договору, у цьому плані істотно відрізняються від законодавства більшості закордонних країн, які надають широкі можливості включення до шлюбних контрактів умов щодо особистих немайнових прав та обов'язків подружжя. В американському праві вони одержали назву «умови про стиль життя». При цьому спектр таких умов дуже широкий. Сторони можуть, наприклад, включити в договір положення, що стосуються: інтересів дітей (про методи виховання та контролю за дитиною; визначення її релігії; порядку зустрічей з дитиною дідусів та бабусь тощо); друзів дружини та чоловіка (скільки і яких друзів вони хотіли б мати, скільки часу вони планують проводити із друзями і які форми спілкування з ними є найкращими); роботи дружини та чоловіка (хто з подружжя буде працювати, скільки приблизно часу дружина та чоловік будуть витрачати на роботу, яким чином вони будуть приймати рішення про зміну роботи тощо); сексуальних відносин дружини та чоловіка (періодичність, способи сексуальних відносин тощо).
4. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені СК (ч. 4 ст. 93 СК). Вказана норма є відповідною гарантією майнових прав дитини. Тому батьки не вправі укласти шлюбний договір, за яким дитина буде позбавлена права на аліменти, права на отримання майна у власність, права на проживання в певному житловому приміщенні тощо. Треба, однак, відзначити, що ч. 4 ст. 93 СК України сформульована занадто вузько, бо містить вказівку на неможливість зменшення тих прав дитини, які встановлені саме Сімейним кодексом. Разом з тим, не викликає сумніву, що шлюбний договір не може зменшувати будь-яких майнових прав дитини, беззастережно від місця їх нормативного закріплення - в Сімейному кодексі або інших нормативних актах. Тому більш точним буде вказівка на те, що шлюбний договір не може зменшувати прав дитини, які встановлені законодавством.
5. Згідно із ч. 4 ст. 93 СК України шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Ця норма є новою для вітчизняного сімейного законодавства. В ній вперше закріплюється таке оціночне поняття, як «надзвичайно невигідне матеріальне становище», хоча і не надається його визначення або загальних орієнтирів, за допомогою яких можна було б з'ясувати його зміст. Очевидно, що в реальному житті надзвичайно невигідне матеріальне становище може мати різні конкретні прояви. Наприклад, воно може виникнути, якщо за умовами договору у разі поділу майна подружжя вся нерухомість передаватиметься одному з них, натомість другий буде отримувати рухоме майно незначної вартості. Таке становище може виникнути також, коли один із подружжя бере на себе явно обтяжливі обов'язки, наприклад, зобов'язується у разі розірвання шлюбу утримувати свого колишнього дружину/чоловіка, його дітей та близьких родичів тощо.
Разом із тим до поняття «надзвичайно невигідне становище» треба ставитися дуже виважено. Тут виникає складне питання щодо майнової рівності подружжя в шлюбі. При його вирішенні слід виходити з того, що існують і такі домовленості, коли розмір часток кожного з подружжя не базується на «формальному» моменті рівності. Однак ці домовленості віддзеркалюють саме «реальну» рівність, бо зафіксований в договорі розподіл спільного майна найбільш справедливо відображає фактичний внесок кожного з них в спільно набуте майно. Крім того, умови шлюбного договору, які можуть стати вкрай обтяжливими для однієї сім'ї, можуть мати цілком реальний характер для іншої.
6. Згідно із ч. 5 ст. 93 СК України за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Необхідність цієї норми викликає сумніви. У свій час критиці піддавалася ст. 27-1 КпШС України, яка значною мірою стримувала ініціативу сторін шлюбного контракту і не надавала їм можливості вийти за межі чинного сімейного законодавства. У новому законі такого роду обмеження закріплено в ч. 5 ст. 93 СК України.
Авторка Сімейного кодексу - З.В. Ромовська пояснює зазначене тим, що передача майна одним з подружжя іншому у власність повинна оформлюватися за допомогою договору дарування, а не шлюбного договору, який до такої передачі ніякого відношення не має.
З ряду причин з такою позицією погодитися важко.
По-перше, договір дарування за своїм змістом не може збігатися зі шлюбним договором. Якщо майно належить на праві власності одному з подружжя і він хоче передати його безоплатно у власність іншого, то ніяким іншим договором, крім договору дарування, такі відносини опосередковуватися не можуть. Укласти шлюбний договір, що складається з одного пункту, в якому буде передбачений перехід права власності на річ від одного з подружжя до другого, не можна. Як зазначалося, шлюбний договір тим і відрізняється від всіх інших подружніх договорів, що в ньому в обов'язковому порядку повинен бути встановлений правовий режим майбутнього майна. Якщо ж мова йде лише про наявне майно, то його перехід від одного з подружжя до іншого здійснюється за допомогою договору дарування або будь-якого відплатного договору. Тому побоювання щодо змішання двох самостійних договірних форм безпідставні.
По-друге, зазначена норма може трактуватися значно ширше, ніж це здається на перший погляд. Договором дарування вона явно не обмежується. Можна, наприклад, уявити ситуацію, коли сторони хочуть поділити спільне майно таким чином, щоб одному із подружжя передавалася у власність квартира, а іншому - житловий будинок, набуті за час шлюбу. У прямому розумінні тут також здійснюється передача у власність одного (кожному) з подружжя право, яке підлягає державній реєстрації. У ч. 5 ст. 93 СК України не сказано, що мова йде лише про передачу майна, що належить одному із подружжя у власність іншого. Тому ніщо не заважає широкому трактуванню зазначеного правила і його поширення на випадки поділу спільного майна подружжя. Цей момент зводить нанівець можливості подружжя при поділі нерухомого майна у випадках, коли в наявності є кілька об'єктів нерухомості.
По-третє, у літературі справедливо відзначалося, що передача у власність одного з подружжя майна, право на яке підлягає державній реєстрації, не ставить другого з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище і не суперечить моральним засадам суспільства. Будь-яка особа може передати за договором майно іншій особі, а позбавлення такого права обмежує конституційні права громадян і правоздатність власника.
З урахуванням наведеного можна дійти висновку, що ч. 5 ст. 93 СК України закріплює невдалу законодавчу новелу. Вказана норма безпідставно обмежує договірну ініціативу подружжя. Крім того, внаслідок нечіткості формулювання вона може мати різні тлумачення, що є вкрай небажаним для правозастосовчої практики;
7. Умови, які не можуть включатися до шлюбного договору, визначаються не лише спеціальними нормами СК України (ч. ч. 3 - 5 ст. 93 СК України). Для договірної практики подружжя неприпустимими є й інші умови, що порушують загальні норми договірного права. М.В. Антокольська, наприклад, відзначає, що, без сумнівів, повинно бути заборонено включення до шлюбного договору умов, що обмежують право та дієздатність дружини та чоловіка (наприклад, що забороняють подружжю звертатися до суду, заповідати, вчиняти правочини тощо). Не можуть сторони також закріпити в договорі відмову від прав, які включаються до загального цивільного статусу особи, наприклад, відмову одного з подружжя від одержання в майбутньому заробітної плати на користь другого з подружжя'.
Аналогічні заборони існують щодо умов, якими подружжя обмежують правота дієздатність своїх дітей або інших родичів. У шлюбному договорі не можуть також передбачатися умови, за якими зобов'язаною особою ставали б не самі сторони (дружина та чоловік), а треті особи - діти подружжя або їхні родичі.
8. Специфіка шлюбного договору багато в чому визначається тим, що його укладають особи, які пов'язані особливими, особисто-довірчими відносинами. Це дає підставу деяким закордонним юристам визначати шлюбний договір як особистий або навіть інтимний договір (intimatecontract). Однак при цьому виникає ряд проблем, пов'язаних з тим, що в ряді випадків укладення шлюбного договору (у частині належності подружжю майна та обсягу їхніх прав на таке майно) зачіпає інтереси третіх осіб і тому не може становити для останніх таємниці. У зв'язку із цим законодавство деяких країн містить істотні обмеження ступеня таємності шлюбних контрактів. Наприклад, у Франції й ряді інших європейських країн шлюбний договір повинен бути обов'язково опублікований, якщо один із подружжя є комерсантом (ст. 1394 ГК Франції). Подібна норма міститься у ст. 46 Сімейного кодексу Російської Федерації, у якій сказано, що чоловік та дружина зобов'язані повідомляти своїх кредиторів про укладення, зміну або розірвання ними шлюбного договору або розділ їхнього спільного майна. При невиконанні цього обов'язку подружжя-боржники не вправі у випадку спору посилатися на положення шлюбного договору або на зроблений поділ їхнього спільного майна.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Информация, релевантная "Стаття 93. Зміст шлюбного договору"
  1. § 3. Зміст спадкового договору
    зміст спадкового договору, є диспозитивними за своїм характером. Так, у ст. 1302 ЦК лише згадується про те, що набувач зобов'язується виконувати розпорядження іншої сторони (відчужувача), а після його смерті набуває право власності на майно відчужувана. При цьому не вказується ні на те, про які розпорядження йдеться, ні на те, у якому обсязі (повністю чи частково) майно відчужувача переходить до
  2. § 3. Право спільної сумісної власності подружжя
    статті, - нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною власністю". Отже, режим спільності не поширюється на майно, придбане до шлюбу або після його припинення. При цьому юридичну силу має шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану (РАГСу). Нерідко чоловік і жінка з певних причин не реєструють шлюб, перебуваючи у так званих фактичних шлюбних відносинах. На майнові
  3. § 2. Види особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими
    статтях 31, 34 і 63. Особисті немайнові інтереси громадян визначаються їх множинністю, що, в свою чергу, породжує різні цивільно-правові форми їх регулювання. Тому охорона особистих немайнових прав повинна здійснюватися шляхом визнання за суб'єктами окремих видів особистих немайнових прав, кожному з яких притаманні свої специфічні засоби захисту. Індивідуалізація особистості - ще одна важлива
  4. § 1. Поняття та структура цивільного законодавства
    статтях 13, 14 і 41. Статті 21, 23, 24, 27, 28, 29, 31 і 32 Конституції України заклали підвалини цивільно-правового регулювання особистих немайно-вих відносин з приводу таких особистих благ, як життя, здоров'я, ім'я, честь, гідність, ділова репутація, особисті папери, таємниця кореспонденцій та ін. Конституцію України можна розглядати як центр всієї структури українського законодавства, в тому
  5. Стаття 7. Загальні засади регулювання сімейних відносин
    стаття визначає основні засади (принципи) регулювання сімейних відносин. В ній знаходять своє закріплення найбільш важливі, вихідні положення, що є своєрідною квінтесенцією норм сімейного закону. Основні засади регулювання сімейних відносин, що закріплені в ст. 7 СК України, пронизують усе сімейне законодавство і знаходять свій прояв в його окремих нормах. Коментована стаття значною мірою
  6. Стаття 9. Регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) сторін
    статті учасники сімейних відносин можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором). Як вже підкреслювалося, договірне регулювання сімейних відносин визначається в якості однієї з основних засад сучасного сімейного права (ч. 2 ст. 7 СК України). Визначаючи сімейне право як підгалузь цивільного права, сімейно-правові договори можна розглядати як окрему групу цивільно-правових
  7. Стаття 18. Захист сімейних прав та інтересів
    статті визначаються загальні правила щодо судового захисту сімейних прав та інтересів. В цьому знаходить свій прояв конституційний принцип, згідно з яким права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ч. 1 ст. 55 Конституції України). Серед основних засад регулювання сімейних відносин зазначено, що кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (ч. 10 ст. 7 СК України).
  8. Стаття 21. Поняття шлюбу
    статті ознак шлюбу дві - мають формальний зміст (суб'єктний склад шлюбних правовідносин та вимога щодо державної реєстрації шлюбу). Ознака, згідно з якою шлюб - це сімейний союз чоловіка та жінки, не відзначається чіткістю і не репрезентується через юридичні терміни. 3. При визначенні сутності шлюбу треба враховувати ту обставину, що юридичний аналіз соціальних явищ має свої особливості. Для
  9. Стаття 57. Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка
    статті визначається питання щодо видів роздільного майна подружжя. Реєстрація шлюбу за загальним правилом (якщо інше не встановлено шлюбним договором) є підставою виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно. Разом з тим, незалежно від наявності шлюбу, кожен із подружжя може мати майно, що належить на праві власності йому особисто (роздільне майно). Щодо визначення права, на
  10. Стаття 60. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя
    статті закріплено загальне правило: майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин самостійного заробітку (доходу). Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності подружжя. Якщо майно було набуте за час шлюбу, передбачається (презумується), що