Головна
ГоловнаЦивільне, підприємницьке, сімейне, міжнародне приватне правоЦивільне право → 
« Попередня Наступна »
О. В. Дзера. Цивільне право України. Книга 2, 2002 - перейти к содержанию учебника

§ 2. Сторони у договорі купівлі-продажу


Відповідно до цивільного законодавства сторонами в договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Ними можуть бути будь-які суб'єкти цивільних правовідносин - громадяни, юридичні особи або держава. Однак умови участі кожного з цих суб'єктів у договорі купівлі-продажу не завжди однакові, що залежить від обсягу правоздатності і дієздатності конкретного суб'єкта цивільних правовідносин, форми власності відчужуваного майна, його правового режиму та інших обставин1.
Закон може визначати певні спеціальні умови щодо участі відповідних юридичних осіб у товарообігу з урахуванням статутних цілей їхньої діяльності (наприклад, щодо комерційної діяльності політичних партій, громадських та релігійних об'єднань). В умовах переходу до ринкових реформ держава відмовилася від монополії на зовнішньоекономічну діяльність. Нині суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі торговельної, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи на засадах, визначених спеціальним законодавством, зокрема Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність".
За ст. 225 ЦК УРСР, ст. 660 ЦК України право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Іншими словами, це положення закону означає, що приймати рішення про відчуження майна (визначати його правову долю) має право лише його власник, оскільки за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцеві не лише саме майно, а й право власності на нього (право повного господарського відання чи оперативного управління). Тільки за такої умови у покупця може виникнути відповідне право. Продавець не може передати покупцеві те, на що він сам не має права.
У законодавстві не розкривається зміст поняття "примусовий продаж", визначаються лише підстави для здійснення примусового продажу майна. До таких підстав належать: продаж описаного у боржника майна з метою задовольнити вимоги кредиторів згідно зі ст. 61 Закону України "Про виконавче провадження, продаж заставленого майна у порядку, встановленому Законом України "Про заставу", продаж майна відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", реалізація конфіскованих предметів, які стали знаряддям або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, тощо.
Від примусового продажу майна необхідно відмежовувати інші можливі випадки відчуження майна за відсутності на це волі власника. Так, ЦК України, деякі законодавчі акти встановлюють особливий порядок реалізації невитребуваних за договором побутового замовлення виготовлених підрядником речей, невитребуваних на транспорті вантажів і багажу, майна, відправленого через органи зв'язку. У наведених випадках продаж зазначеного майна не є примусовим, а лише здійснюється без згоди власника, оскільки такий невідомий або не вияв-
Раніше чинним законодавством встановлювався ряд обмежень щодо права суб'єктів цивільних правовідносин укладати певні договори купівлі-продажу. Так, громадяни не могли набувати у власність засоби виробництва (за деякими винятками), юридичні особи мали право набувати майно лише відповідно до своєї статутної діяльності та позбавлялися можливості безпосередньо брати участь у зовнішній торгівлі.
ляє інтересу до належного йому майна, що може завдати охоронцю майнової шкоди. Звідси можна зробити висновок, Ідо коло підстав для продажу майна невласником значно ширше, ніж це передбачено ст. 225 ЦК УРСР. Тому ця обставина цілком обрунтовано врахована в ст. 660 нового ЦК України, в якій зазначається, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.
Власникові не обов'язково особисто брати участь в укладенні договору купівлі-продажу. Він може здійснити ці повноваження через свого представника або комісіонера. У такому разі покупець досягає тієї самої мети, що й при купівлі майна безпосередньо у власника, хоч і з певними особливостями. Так, при продажу майна, зданого на комісію, продавцем виступає комісіонер, а не власник такого майна. Тому у разі виявлення відхилень від умов договору купівлі-продажу покупець звертається з претензіями до комісіонера (продавця), а не до комітента (власника). При укладенні договору купівлі-продажу продавцем через свого повіреного (на підставі договору доручення) стороною в ньому є власник, а не повірений. Держава і територіальні громади діють через утворювані ними спеціальні органи.
У ст. 225 ЦК УРСР визначено також наслідки продажу майна невласником за відсутності в останнього належних повноважень на здійснення дій з відчуження майна. У цій статті зазначено, що якщо продавець не є його власником, покупець набуває права власності лише у тих випадках, коли відповідно до закону власник не має права витребувати від нього майно (ст. 145 ЦК УРСР). Дане положення з певними редакційними змінами збереглося і в новому ЦК України, в ст. 660 якого записано: "Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення." На перший погляд принципових розбіжностей у змісті наведених статей немає, але норма ст. 660 ЦК України може давати підстави для ширшого тлумачення, ніж норма ст. 225 ЦК УРСР.
Якщо продавцем майна може бути лише певна особа, тобто, як правило, власник, то покупцем може бути будь-яка особа. Обов'язковою умовою участі громадян стороною у договорі купівлі-продажу є наявність у них достатньої дієздатності. Підприємства (організації, установи) повинні мати статус юридичної особи, а угоди, які вони укладають, мають не суперечити цілям їхньої діяльності, передбаченим в установчих документах. Недодержання цієї вимоги може призвести до визнання такої угоди недійсною.
Так, компанія "Ренд Джей Трейдінг Інтернейшнл Інк" (США) звернулася до Вищого арбітражного суду України з позовом про визнання договорів купівлі-продажу цеху, різного обладнання та устаткування, договору оренди машин для наповнення і запаювання твердих желатинових капсул, укладених між спільним підприємством "Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод" та науково-виробничим центром "Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод" (м. Київ). Позивач посилався, зокрема, на те, що він володіє 50 відсотками акцій спільного підприємства і має право на одержання прибутку від діяльності. Відповідно до статуту спільне підприємство створено для виробництва та реалізації ліків, але внаслідок укладення зазначених угод відбулося фактично відчуження всього майнового комплексу, що призвело до припинення його виробничої діяльності.
За рішенням Вищого арбітражного суду України від 18 березня 1997 р. позов було задоволене на підставі статей 48, 50 та 62 ЦК УРСР.
Постановою судової колегії Вищого арбітражного суду від 13 травня 1997 р. це рішення залишено без змін.
За чинним законодавством в окремих випадках може встановлюватися особливий правовий статус продавців і покупців. Так, відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" продавцями об'єктів малої приватизації, що перебувають у державній та комунальній власності, є відповідно Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва, органи приватизації, створені місцевими радами. Покупцями об'єктів малої приватизації можуть бути фізичні та юридичні особи, які визнаються покупцями відповідно до Закону України "Про приватизацію державного майна" (ст. 8). Разом з тим не можуть бути покупцями: юридичні особи, серед засновників та учасників яких є органи державної влади та управління; працівники органів приватизації та особи, яким заборонено займатися підприємницькою діяльністю, крім випадків використання ними приватизаційних паперів.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Информация, релевантная "§ 2. Сторони у договорі купівлі-продажу"
  1. Які особливості договору купівлі-продажу?
    За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Це сплатний, двосторонній і консенсуальний договір. Він спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність покупця, і,
  2. § 3. Предмет договору. Ціна у договорі. Форма договору
    Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет та ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих двох умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на погодження усіх можливих інших умов (строк, місце, спосіб виконання тощо). Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо щодо них за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Так, у разі продажу товарів у
  3. 2.1. Суб'єкти цивільних правовідносин
    Суб'єктами цивільного правовідношення є його учасники. Згідно зі ст. 2 ЦК ними можуть бути люди (фізичні особи), організації (юридичні особи), держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (соціально-публічні утворення). Фізичні та юридичні особи іменуються також "особами". Соціально-публічні утворення можуть бути суб'єктами
  4. § 2. Речі як об'єкти цивільних прав (правовідносин). Речі приватного права. Види речей приватного права
    Традиційно речі розглядаються як головний, найпоширеніший об'єкт цивільних прав'. Відлуння цього підходу помітне іі у вітчизняному цивільному законодавстві. Наприклад, розділ III Загальної частини ЦК 1922 р. називався "Об'єкти права (майно)" і, ототожнюючи поняття "об'єкти права" та "майно", містив виключно норми, присвячені речам (майну). У розділі III книги 1 ЦК 2003 р. "Об'єкти цивільних прав"
  5. § 2. Види правочинів
    Класифікація правочинів можлива за різними підставами. 1. Залежно від числа сторін, що беруть участь у правочині, їх поділяють на односторонні, двосторонні і багатосторонні. Саме така класифікація запропонована у ст. 202 ЦК. Односторонній правочин - це дія (волевиявлення) однієї сторони, спрямована на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (видача довіреності,
  6. § 3. Сервітути
    Відмовившись від винесення у заголовок глави 32 ЦК традиційного терміна "сервітут", вітчизняні законодавці назвали її "Право користування чужим майном". Можливо, з цих міркувань у ЦК відсутнє і визначення сервітуту, хоча у ст. 401 ЦК поняття "сервітут" та "право користування чужим майном" вживаються як рівнозначні. Отже, сервітут - це право обмеженого користування чужими речами (майном) з
  7. § 4. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)
    Емфітевзисом є довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння і користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з метою отримання плодів та доходів від неї 3 обов'язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення. Суб'єктами емфітевзису є власник земельної ділянки і особа, яка
  8. § 1. Поняття зобов'язання
    Термін "зобов'язання" має декілька значень. Зокрема, він використовується для позначення: 1) документа, що видається боржником кредитору; 2) окремого обов'язку; 3) обов'язку, що відповідає правомочностям певної особи; 4) сукупності обов'язків з відповідними їм правомочностями. Якщо права на речі опосередковують статику суспільних відносин (стан належності речей) у сфері цивільного обігу, то
  9. § 3. Елементи зобов'язань
    Елементами зобов'язання, як і будь-якого цивільного правовід- ношення, є суб'єкти, об'єкт, зміст. Суб'єктами зобов'язання є кредитор і боржник (дебітор). Кредитор - це особа, яка управомочена вимагати від іншої особи (боржника) виконання певної дії (дій) або утримання від них. Боржник - не особа, яка зобов'язана вчинити на користь кредитора певну дію (дії) або утриматися від вчинення певної дії
  10. § 4. Підстави виникнення зобов'язань
    Підставою виникнення зобов'язань є юридичний факт або юридична сукупність (фактичний склад), які породжують зобов'язання. Слід зазначити, що ЦК не визначає спеціально підстави виникнення зобов'язань, відсилаючи тут до загальних підстав виникнення цивільних прав та обов'язків. Зокрема, у ч. 2 ст. 509 ЦК зазначено, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК. Отже йдеться лише про