| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 2. Поняття права в об'єктивному і суб'єктивному сенсі |
||
|
В одних випадках суб'єкт каже: "Право мені дозволяє, дозволяє, гарантує; воно мене охороняє, захищає, визначає межі свободи, рамки правомірної і неправомірної" (право в об'єктивному сенсі); в інших він стверджує : "я маю право", "мені належить право", "я вправі здійснювати ті чи інші дії, вимагати відповідної поведінки від інших, пред'являти судові позови і т.д.", окреслюючи тим самим коло своїх юридичних прерогатив (право в суб'єктивному сенсі). Труднощі, однак, полягає в тому, що два різних явища позначаються одним словом - "право". Цей дуалізм і збиває з пантелику, ускладнює сприйняття реальності. Перед нами слово-омонім (омоніми - терміни, що мають однакове звучання, але різне значення). Зрозуміло, краще було б позначати два різних поняття (право як норму закону і право як можливість певної особи діяти або користуватися якимось благом) різними термінами. У деяких іноземних мовах це так і відбувається. Наприклад, в грузинському - "самарталі" і "уфплеба", в англійському - "law" і "right". В інших же мовах, як і в російській, зазначені правові явища виражаються одним терміном (у французькому - "droit", в італійському - "diritto", в німецькому - "Recht"), що зобов'язує в кожному конкретному випадку уточнювати, в якому сенсі вжито термін "право". У російській мові також немає слова, яке б позначало явище, іменоване "суб'єктивним правом". З'ясуванню понять допомагають епітети "об'єктивне" і "суб'єктивне". Суть двох значень права проста: сукупність юридичних норм, виражених (зовні об'єктивувати) у відповідних актах держави (Конституція, закони, кодексах, указах, постановах і т.д.), - це право в об'єктивному сенсі, або просто об'єктивне право; система прав, свобод і обов'язків громадян, закріплених у чинному законодавстві або випливають з численних правовідносин, а також властивих індивіду від народження, становить право в суб'єктивному сенсі, або суб'єктивне право. При цьому в об'єктивне право входять також судовий прецедент, правовий звичай і нормативні договори, а право в суб'єктивному сенсі - законні інтереси. Різниця між правом в об'єктивному і суб'єктивному сенсі склалося в науці давно, воно проводилося ще в римській юриспруденції, а потім у наступних правових системах як у Європі, так і в США. Найбільший розвиток і обгрунтування ця концепція отримала, зокрема, в німецькій юриспруденції минулого століття, а також у працях російських дореволюційних правознавців. Власне, ідея двох видів права в принципі закладена в природно-правовій доктрині. Проте існування понять права в об'єктивному і суб'єктивному сенсі завжди породжувало у юристів суперечки, будучи найчастіше причиною різного розуміння і вирішення багатьох інших правових проблем. Так, Г.Ф. Шершеневич писав, що "вже на порозі дослідження поняття про суб'єктивне право ми стикаємося з рішучим його запереченням", хоча сам він вважав це заперечення "не більше, як протестом проти слова, а не означає їм сутності". Спроби відкинути категорію суб'єктивного права робилися один час в радянській науковій та навчальній літературі. Ця категорія була оголошена "застарілою і непотрібної в науці, методологічно невірною", "не відповідає соціалістичним відносинам", а в збереженні її вбачалося "вплив буржуазної юриспруденції". У деяких підручниках з теорії держави і права 50-х років термін "суб'єктивне право" навіть не фігурував, він зазвичай замінювався на "правомочність". Проте надалі ці нігілістичні тенденції підтримки не отримали. На противагу їм С.Ф. Кечекьян справедливо підкреслював: "Суб'єктивне право, тобто право окремих осіб, становить абсолютно необхідне поняття правової системи та правової науки". Такої ж думки дотримувався А.А. Піонтковський: "Суб'єктивне право не є застаріле або непотрібне для радянського права поняття; навпаки, воно набуває зараз своє дійсне і повноваге значення". "Скасувати" поняття суб'єктивного права обгрунтовувалася найчастіше нечіткістю, двозначністю самого терміну "суб'єктивне право", що викликає різні тлумачення навіть серед юристів. У буденне ж свідомість він тим більше вносить сум'яття, бо будь-який недосвідчений громадянин може цілком резонно зауважити: "Про всякі права чув, багатьма сам володію, але про якісь" суб'єктивних "уявлення не маю". Тому вносилися пропозиції замінити "нещасливий" термін іншим або відмовитися від нього зовсім. Однак цей аргумент явно неспроможний, оскільки тоді кожній науці довелося б відмовлятися від свого стилю, свого "пташиного" мови, виганяти незрозумілі або просто "неугодні" терміни. Ясно, що подібний остракізм - нонсенс. У зв'язку з розглядом усіх цих етимологічних аспектів необхідно обмовитися, що поняття об'єктивного і суб'єктивного права не слід плутати з проблемою об'єктивного і суб'єктивного в праві. Це різні, хоча і взаємопов'язані питання. В останньому випадку мається на увазі співвідношення об'єктивних і суб'єктивних факторів, причин, умов, що роблять свій вплив на процеси формування і дії права як соціального явища. Категорії же "об'єктивне право" і "суб'єктивне право" представляють собою умовні фразеологічні поняття (вирази, словосполучення), прийняті у світовій юридичній науці і практиці. Їх зв'язок з філософськими поняттями об'єктивного і суб'єктивного вельми опосередкована і відносна. Це не філософський аспект, а головним чином логіко-понятійний, гносеологічний, що стосується походження зазначених понять, процесу їх утворення, змісту, природи, онтологічного статусу, методології дослідження. Інакше кажучи, інший кут зору, інший ракурс проблеми, хоча певні елементи філософії, зокрема теорії пізнання, в ній все ж присутні, як і в багатьох інших юридичних інститутах і поняттях. Однак, незважаючи на цю семантичну трудність, юристи з давніх часів вживали слово "право" у двох головних значеннях - об'єктивному і суб'єктивному. Правова дійсність розглядалася як би в двох розрізах: в одній площині цього розрізу бачили встановлювані державою загальнообов'язкові норми, а в іншій - все, пов'язане з їх реалізацією, ті конкретні можливості, повноваження, дії, які люди могли вживати й фактично робили на основі і в межах цих норм. Право як норма, закон, державне встановлення і право як можливість або уповноваженої суб'єктів поводитися відомим чином в рамках цих установлень - ось суть розмежування права на об'єктивне і суб'єктивне. Право в об'єктивному сенсі - це законодавство даного періоду в даній країні; право ж у суб'єктивному сенсі - це ті конкретні можливості, права, вимоги, претензії, законні інтереси, а також обов'язки, які виникають на основі і в межах цього законодавства на боці учасників юридичних відносин. З'явилася лінгвістична потреба розмежувати два різних явища за допомогою освіти двох самостійних понять. Це можна було зробити двома шляхами: або ввести нові терміни, або знайти до вже имевшемуся оцінні прикметники, здатні відобразити зазначене розходження. Сталося останнє. Слово "право" стало вживатися з визначеннями "об'єктивне" і "суб'єктивне". Виникли вирази: "об'єктивне право" і "суб'єктивне право", які й покликані були позначити і закріпити відокремилися один від одного реальності. До цієї лексичної конструкції штовхала не тільки теорія, логіка пізнання права (метод розчленування, вивчення по частинах), а й практика застосування правових норм, накопичений досвід. Тут слід зауважити, що якщо поняття "право" вживалося без всяких застережень, то під ним завжди малося на увазі право в об'єктивному сенсі, тобто юридичні норми. Необхідність в уточненні якраз і виникає тоді, коли потрібно звернути увагу і вказати не на норму закону, а саме на право окремого суб'єкта - суб'єктивне право. Без такого уточнення, тобто без визначення "суб'єктивне", право звичайно мислиться як об'єктивне (сукупність норм), якщо навіть слово "об'єктивне" при цьому і відсутня. У даному контексті важливим момент протівополагаемості. Зрозуміло, явище, що називається "суб'єктивне право", можна було б висловити і за допомогою іншої граматичної форми, наприклад право суб'єкта, право особи, право громадянина і т.д. (Доповнення), або використовувати прикметники - приватне право, індивідуальне право. Для широкої аудиторії, масового читача це було б зрозуміліше. Свого часу пропонувалися й інші мовні символи. Р. Ієрінга називав суб'єктивне право конкретним, противополагая його абстрактної юридичній нормі. У російській дореволюційній літературі було багато образних, афористичних визначень суб'єктивного права - "захищений законом інтерес", "розмір особистої мощі", "індивідуальна вільність", "обсяг дозволеної самодіяльності особи", "сфери впливу і влади людини в суспільстві "," відкрита для громадянина можливість здійснювати відомого роду вчинки "," хотіти і діяти "," висувати вимоги до держави і співгромадянам ";" міри свободи суб'єкта, що здійснюється в певних межах "і т.д. Всі ці дефініції відображали різні грані і сторони одного складного феномена. На цьому грунті йшли суперечки і пошуки найбільш загальної (універсальної) формули, яка б влаштовувала всіх. Вважалося, що така формула ще не знайдена. Правова наука скористалася термінами "об'єктивне" і "суб'єктивне" не випадково і не для того тільки, щоб розмежувати два тісно дотичних, але не співпадаючих явища, а для того, щоб повніше відобразити їх суспільно-юридичну природу, функціональну роль і соціальне призначення. І якщо вже говорити про більш-менш вдалою і точної термінології, то в науковому відношенні, теоретично, коли право в сенсі правомочності конкретної особи зіставляється з правом в об'єктивному сенсі (норма), переважніше якраз термін "суб'єктивне право", так як він більш вірно і адекватно виражає суть і специфічні особливості позначається явища. По-перше, він опиняється на місці з чисто формальної точки зору, а саме в силу того, що в правовій науці всі носії (володарі) передбачених законом прав і обов'язків називаються "суб'єктами права". Звідси належне їм те чи інше право - суб'єктивне. Вже цього укладена відома доцільність застосування даного терміну. По-друге, і це головне, словами "приватне", "індивідуальне" право ми висловлювали б по суті лише момент приналежності права суб'єкту, але не відображали б набагато більш значущого, а саме філософського нюансу поняття. А він тут, як уже говорилося, безсумнівно, присутня. Справа в тому, що суб'єктивне право не тільки вказує на приналежність права суб'єкту, а й відображає той факт, що належить суб'єкту право (як міра його можливої поведінки) залежить у відомих межах від його особистого бажання і розсуду, особливо в сенсі використання. Норма ж права об'єктивна, вона не залежить від волі і бажання окремої особи, нею можна розпоряджатися як чимось особистим, індивідуальним. Будучи загальним, безособовим, абстрактним правилом, норма не належить і не може будь-кому належати. Суб'єктивне у нашому випадку - це не тільки належить суб'єкту, а й залежне від нього, а об'єктивне - це не тільки не належить суб'єкту, але й не залежне від нього. Суб'єктивне право суб'єктивно в тому сенсі, що воно пов'язане з суб'єктом і обумовлено його волею і свідомістю. Об'єктивне право об'єктивно в тому сенсі, що воно не приурочено до конкретного суб'єкта і не пов'язане з його волевиявленням і особистим розсудом. Саме ці властивості даних явищ (залежність - незалежність, приналежність - неналежність, зв'язаність - незв'язаність з суб'єктом) відображають слова "об'єктивне" і "суб'єктивне". Ці визначення показують різну ступінь самостійності позначаються об'єктів по відношенню до суб'єкта. Коли людина говорить: "Я маю право", то це не означає, що він "має" норму права; це означає, що він може (має право) діяти відомим чином в рамках цієї норми, іншими словами, в рамках стоїть над ним і не залежного від нього закону. Визнання і законодавче закріплення природних прав людини надає поділу права на об'єктивне і суб'єктивне нове звучання і значення. Тим більше що мова, власне, йде про одну й ту ж проблему, тільки в різних її аспектах, що органічно доповнюють один одного. Неприпустимо і шкідливо як ототожнення, так і протиставлення природного і позитивного права. Тому питання про те, чи зберігає сьогодні своє значення традиційне вчення про поділ права на об'єктивне і суб'єктивне (інакше кажучи - на право в об'єктивному і суб'єктивному сенсі) або воно вичерпало себе у світлі сучасних реалій, може мати тільки позитивну відповідь. Звичайно, зберігає. Важливо лише звільнити його від колишньої догматики, ідеологічних нашарувань. Зокрема, неприйнятно в ньому положення, згідно з яким суб'єктивне право завжди і у всіх випадках випливає з об'єктивного права і повністю їм визначається. Це не так, особливо коли мова йде про природні права людини, джерело яких - не закон. Але при цьому слід мати на увазі, що, хоча природні права і не залежать від держави, вони не спрямовані проти нього, а існують і реалізуються за підтримки та сприяння держави. З іншого боку, ці права служать своєрідним обмежувачем для самої влади. Отже, під правом в об'єктивному сенсі розуміється система юридичних норм, виражених (об'єктивувати) у відповідних нормативних актах держави (Конституціях, законах, указах, кодексах), що не залежать від кожного окремого індивіда; а під правом у суб'єктивному сенсі розуміється система готівки прав і свобод суб'єктів, їх конкретні правомочності, що випливають із зазначених вище актів чи належні їм від народження і залежні у відомих межах від їхньої волі і свідомості, особливо в процесі використання. Слід зауважити, що, як писав І.А. Ільїн, під правом у суб'єктивному сенсі "може матися на увазі в якості корелята також і будь-яка юридична обов'язок, хоча термінологічно ідея обов'язки не покривається поданням про право в суб'єктивному сенсі". У даному контексті автор підкреслював, що повноваженням тут буде називатися всяке дозвіл, що міститься в нормі, а обов'язком - повинність, яке може бути виражене словесно в самому тексті норми або виводитися з неї логічним шляхом. З цього важливого зауваження випливає, що право в суб'єктивному сенсі охоплює собою не тільки систему прав (дозволів, повноважень, домагань), що випливають з норм об'єктивного права, але також і систему юридичних обов'язків, тобто сукупність конкретних долженствований, необхідностей, імперативів, передбачених законами держави. Все це становить єдине ціле. Поняття права в об'єктивному і суб'єктивному сенсі абсолютно необхідні в юридичній науці і практиці, вони покликані виконувати важливі операційні, аналітичні, пізнавальні, прикладні та соціально-регулятивні функції. Перед нами - базові, основоположні категорії правознавства. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "§ 2. Поняття права в об'єктивному і суб'єктивному сенсі" |
||
|
||