Головна
ГоловнаЦивільне, підприємницьке, сімейне, міжнародне приватне правоЦивільне право → 
« Попередня Наступна »
О. В. Дзера. Цивільне право України. Книга 2, 2002 - перейти к содержанию учебника

§ 1. Поняття та ознаки договору довічного утримання


Новим ЦК України врегульовані відносини, що виникають за договором ренти, який не передбачався в радянському цивільному законодавстві. За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі (ст. 750 ЦК України).
Одним із різновидів договору ренти можна вважати договір довічного утримання, який має свої особливості. Цей договір був врегульований також цивільним законодавством радянського періоду.
За договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги (ст. 425 ЦК УРСР).
Новий ЦК України, на відміну від ЦК УРСР, в якому договору довічного утримання присвячено лише 5 статей, більш детально регламентує зазначені відносини, надавши цьому договору дещо іншого значення. Так, ЦК УРСР відносить договір довічного утримання до договорів про надання послуг, виділяючи його головну мету - надання відчужувачеві майна матеріального забезпечення. Новий ЦК України відводить цьому договору місце серед групи договорів, спрямованих на відчуження права власності, розмістивши норми, що регулюють відносини договору довічного утримання після договору міни. Цим самим новий ЦК України підкреслює його правові наслідки, спрямовані на відчуження права власності. При цьому новий ЦК розширює коло об'єктів, що відчужуються за цим договором, а також коло осіб, які можуть бути відчужувачами за договором довічного утримання. Крім того, ЦК України визнає договір довічного утримання також договором догляду, додавши таке його визначення у назву глави, присвяченої цьому виду договору.
Так, відповідно до ст. 763 нового ЦК України "за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно."
Договір довічного утримання (догляду) є одностороннім, оскільки за цим договором лише одна особа - набувач наділена обов'язками, а відчужувач - лише правами. В юридичній літературі іноді договір довічного утримання визнають двостороннім договором1. На думку О. А. Підопригори, цей договір має також певні ознаки двосторонності, оскільки набувач має право вимагати розірвання договору довічного утримання2. Договір довічного утримання безумовно є сплатним, оскільки набувач отримує у власність за цим договором певне майно, а відчужувач - необхідне утримання у вигляді відповідних матеріальних благ та послуг. При цьому цивільне законодавство не вимагає щоб вартість передаваного відчужувачем майна була еквівалентною вартості надаваного набувачем утримання. У вартості цих цінностей можуть бути досить істотні розбіжності, що залежить від домовленостей сторін, а також від тривалості життя відчужувача. Договір довічного утримання не має завідомо визначеного терміну його дії, оскільки він обумовлений моментом настання смерті відчужувача. Тому від тривалості його життя безпосередньо залежить розмір надаваного набувачем утримання.
Цивільне законодавство встановлює особливі вимоги щодо форми договору довічного утримання. Відповідно до ст. 425 ЦК УРСР договір довічного утримання повинен бути нотаріально посвідчений. Недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність угоди про довічне утримання (ст. 47 ЦК УРСР). ЦК УРСР безпосередньо не передбачає обов'язкової державної реєстрації договорів довічного утримання, як це зроблено щодо інших угод з відчуження нерухомості, зокрема, за договорами купівлі-продажу, міни, дарування (статті 227, 242, 244 ЦК УРСР). Проте на практиці набувачі нерухомості за договорами довічного утримання здійснюють їх реєстрацію щоб підтвердити своє титульне право власності відповідно до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. При цьому варто зауважити, що відсутність такої реєстрації не призводить за чинним цивільним законодавством України до недійсності договору довічного утримання, на відміну від старого і нового цивільних кодексів РФ, за якими такі наслідки встановлено.
Новий ЦК України містить певні новели щодо оформлення довічного утримання. Так, відповідно до ст. 764 ЦК України договір довічного утримання укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, а щодо відчуження нерухомості - також державній реєстрації. Проте ні зазначена стаття, ні названі статті глави 16, що регулюють правочини, не визначають правові наслідки недодержання вимог про державну реєстрацію договору довічного утримання, за яким відчужується нерухомість, а відтак можливий висновок, що невиконання сторонами цієї вимоги не є підставою визнання нотаріально посвідченого договору недійсним.
З формою договору довічного утримання новий ЦК пов'язує момент виникнення права власності на майно у набувача. Так, за ст. 767 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання, відповідно до ст. 336 цього Кодексу. Із змісту цієї статті випливає, що право влас-
Советское гражданское право. - К., 1983. - Ч. 2. - С. 23.
2 Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - Кн. 2. - С. 157.
ності у набувача за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає з моменту такого посвідчення, а за договором, який підлягає державній реєстрації, - з моменту такої реєстрації. Тому право власності на рухоме майно, відчужуване за договором довічного утримання, виникає у набувача з моменту нотаріального посвідчення, на нерухоме майно - з моменту державної реєстрації договору.
Досить складним і неоднозначним може виявитися вирішення питання про реальність чи консенсуальність договору довічного утримання. Як відомо, консенсуальними є угоди (договори), які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди щодо їх істотних умов у необхідній за законом формі (наприклад, договори купівлі-продажу, поставки, майнового найму, підряду). Реальними є ті угоди (договори), для укладення яких обов'язково необхідно вчинити певну додаткову дію, зокрема передати відповідне майно. До таких угод (правочинів) належать договір дарування, позики, окремі види договорів перевезень вантажів, зберігання та деякі інші.
У юридичній літературі договір довічного утримання, як правило, беззастережно визнається реальним договором і обґрунтовується це, зокрема, тим, що:
1) момент укладення договору довічного утримання пов'язаний з передачею майна1;
2) договір набуває чинності з моменту його державної реєстрації і в цей же момент до набувача переходить право власності на будинок чи інше майно2;
3) передача майна не становить обов'язку відчужувача і не є виконанням обов'язку, а є моментом укладення договору3.
На наш погляд, наведені беззастережні обґрунтування реального характеру договору довічного утримання не повною мірою відображають зміст правових норм, що регулюють цей договір. Як відомо, договір дарування цивілістична наука також визнає реальним договором. Підставою для такого висновку є норма ст. 243 ЦК УРСР, згідно з якою "договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому". Між тим, аналогічного підходу у побудові ст. 425 ЦК УРСР законодавець чомусь не застосував, а передбачив неоднозначну для розуміння термінологічну фразу про те, що за договором довічного утримання відчужувач "передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його". У такій редакції наведена норма не дає достатніх підстав вважати, що договір довічного утримання має вважатися укладеним лише в момент передачі відчужувачем майна набувачеві будинку.
У свій час відомий цивіліст радянського періоду О. С. Іоффе обґрунтовував консенсуальний характер договору довічного утримання, посилаючись на те, що
Советское гражданское право / За ред. В. Ф. Маслова й О. А. Пушкина. - К., 1983. - С. 343; Гражданский кодекс Украйни. Научно-практический комментарий. - Харьков, 1999. - С. 611;
Харитонов Е. О., Саниахметова Н. А. Цивільне право. - К., 2001. - С. 444; Брагинский М. Й., Витрянский В. В. Договорное право. Книга вторая: ДоговорьІ о передане имущества. - М., 2000. - С. 630-633 та ін.
Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової Юрінком Інтер, 1999. - Кн. 2. - С. 157. К.:С. 486.
Гражданский кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий. - К., 1981. -
коли договір довічного утримання належно оформлений, то набувач має надавати відчужувачу будинку утримання незалежно від передачі йому будинку1.
У зв'язку з цим варто нагадати законодавчий досвід Білоруської РСР, у ЦК якої у свій час містилася норма про те, що відчужувач "зобов'язується передати майно у власність" набувача, що фактично підтвердило консенсуальність договору довічного утримання. Така конструкція договору довічного утримання формально надає набувачеві право у разі належного його оформлення вимагати від відчужувача передачі майна.
Останнім часом була висловлена точка зору про те, що договір ренти (у тому числі і довічної) є реальним у разі відчуження рухомого майна і консенсуальним - у разі відчуження нерухомого майна2.
Так чи інакше, наявність наведеної дискусії свідчить про наявність проблем у врегулюванні відносин з довічного утримання, що негативно позначається також на формуванні судової практики.
Так, рішенням Старокиївського районного суду м. Києва від ЗО вересня 1999 p., залишеним без змін ухвалою судової колегії в цивільних справах Київського міського суду, було задоволене позов С. про визнання недійсним договору довічного утримання, за яким К. відчужила на користь Ш. двокімнатну квартиру, яку згодом заповіла позивачеві С. В основу рішення були покладені висновки про те, що Ш. не набув права власності на квартиру, оскільки вона йому не була передана відчужувачем, у спірній квартирі не проживав, не прописався, за життя К. квартиру в БТІ не зареєстрував, а також неналежне виконував свої обов'язки набувача майна.
Заступник Голови Верховного Суду України подав протест на зазначене рішення до президії Київського міського суду, в якому, зокрема, зазначалося, що суд неправильно тлумачив норму ст. 425 ЦК УРСР і не врахував того, що виникнення права власності на квартиру у набувача за договором довічного утримання ні з якою іншою обставиною, як укладення договору, не пов'язано. Момент укладення договору є часом, з якого право власності переходить від відчужувача до набувача і відчужувач набуває права на утримання. Обставини передачі квартири відчужувачем, прописки, проживання, реєстрації договору в БТІ набувачем не перебуває у правовому зв'язку з виникненням у набувача права власності. У протесті також звернено увагу на те, що невиконання набувачем зобов'язань за договором може бути за вимогою відчужувача підставою для розірвання договору, а не визнання його недійсним.
За таких обставин у протесті цілком обґрунтовано було зроблено висновок про необхідність скасування судових рішень. Водночас аналіз матеріалів наведеної справи свідчить про те, що в ст. 425 ЦК УРСР мається на увазі не фактична передача майна, а згода відчужувача на передачу майна набувачеві, у якого право власності на це майно виникає з моменту нотаріального оформлення договору довічного утримання, тобто незалежно від фактичної передачі майна. При вирішенні спорів за новим ЦК України необхідно враховувати, що в ньому безпосередньо визначено момент виникнення права власності щодо рухомого і нерухомого майна.
Сторонами договору довічного утримання є відчужувач та набувач. Як уже зазначалося вище, ЦК УРСР визнав відчужувачами за договором довічного утримання лише непрацездатних фізичних осіб. Набувачами за цим договором визнавалися лише фізичні особи.
Новий ЦК України визначає, що відчужувачем за цим договором може бути фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я (ст. 765). Зазначене положення кардинально змінило суть самого договору довічного утримання, не лише розширивши коло осіб, що можуть бути відчужувачами, а й надавши таке право усім фізичним особам.
Набувачами за договором довічного утримання відповідно до ст. 425 ЦК УРСР може бути фізична особа, яка здатна надавати відчужувачеві обумовлене договором забезпечення. Новий ЦК України уточнює основні ознаки набувачів майна, визнавши таке право за повнолітніми дієздатними фізичними особами. Крім того, новий ЦК України розширив коло осіб, які можуть бути набувачами майна за договором довічного утримання, визнавши право бути набувачами також за юридичними особами. Отже, новий ЦК визнав за можливе надання утримання та догляду як фізичними, так і юридичними особами.
Новий ЦК України також надав відчужувачеві право передбачити в договорі кілька набувачів, тобто кілька фізичних осіб, які отримують майно на праві спільної сумісної власності.
Крім того, новий ЦК України також визнає за можливе укладення договору довічного утримання на користь третьої особи. Це означає, що набувач зобов'язаний виконати свій обов'язок не на користь відчужувача, а на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі (ст. 638 ЦК України).
У разі коли майно належить співвласникам на праві спільної сумісної власності (наприклад, подружжю), вони також мають право на відчуження цього майна за договором довічного утримання (п. 1 ст. 766 ЦК України).
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Информация, релевантная "§ 1. Поняття та ознаки договору довічного утримання"
  1. § 1. Поняття зобов'язання
    Термін "зобов'язання" має декілька значень. Зокрема, він використовується для позначення: 1) документа, що видається боржником кредитору; 2) окремого обов'язку; 3) обов'язку, що відповідає правомочностям певної особи; 4) сукупності обов'язків з відповідними їм правомочностями. Якщо права на речі опосередковують статику суспільних відносин (стан належності речей) у сфері цивільного обігу, то
  2. СЛОВНИК ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ТЕРМІНІВ, Д-І
    Дарування - договір, за яким одна сторона (даруваль-ник) передає або зобов'язується передати у майбутньому іншій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Двостороння реституція - наслідок недійсності право-чину, який зобов'язує кожну зі сторін повернути другій стороні все одержане за правочином, а у разі неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його
  3. Стаття 165. Доходи, які не включаються до розрахунку загального місячного (річного) оподатковуваного доходу
    165.1. До загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку не включаються такі доходи: 165.1.1 сума державної та соціальної матеріальної допомоги, державної допомоги у вигляді адресних виплат та надання соціальних і реабілітаційних послуг відповідно до закону, житлових та інших субсидій або дотацій, компенсацій (включаючи грошові компенсації інвалідам, на дітей-інвалідів
  4. Стаття 170. Особливості нарахування (виплати) та оподаткування окремих видів доходів
    170.1. Оподаткування доходу від надання нерухомості в оренду (суборенду), житловий найм (піднайм). 170.1.1. Податковим агентом платника податку-орендодавця щодо його доходу від надання в оренду земельної ділянки сільськогосподарського призначення, земельної частки (паю), майнового паю є орендар. При цьому об'єкт оподаткування визначається виходячи з розміру орендної плати, зазначеної в
  5. § 2. Окремі способи припинення зобов'язань. Виконання зобов'язань
    Серед способів припинення зобов'язань з волі сторін належне місце займає виконання зобов'язань (ст. 216 ЦК). Виконання зобов'язання є нормальним способом припинення зобов'язання, досягненням мети, заради якої воно створювалося. Але припинення зобов'язання може бути обумовлено не будь-яким, а належним його виконанням. Вимоги, що визначають належне виконання зобов'язань, містяться в законах,
  6. § 2. Система цивільно-правових договорів
    Цивільно-правовими договорами опосередковуються відносини у різних сферах діяльності громадян і юридичних осіб. Юридичне оформляючи і закріплюючи суспільні, передусім економічні, зв'язки суб'єктів, надаючи цим зв'язкам рис стабільності і визначеності, цивільно-правові договори, взяті в цілому, являють собою єдину систему, окремі частини якої тісно пов'язані між собою і взаємодіють. У літературі
  7. Стаття 127. Катування
    1. Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у
  8. Стаття 149. Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини
    1. Торгівля людьми або здійснення іншої незаконної угоди, об'єктом якої є людина, а так само вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи,- караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. 2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені щодо неповнолітнього
  9. Стаття 197-1. Самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво
    1. Самовільне зайняття земельної ділянки, яким завдано значної .шкоди її законному володільцю або власнику,- карається штрафом від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців. 2. Самовільне зайняття земельної ділянки, вчинене особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, або групою осіб, або щодо земельних ділянок
  10. Стаття 21. Поняття шлюбу
    1. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. 2. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя. 3. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до