| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Стаття 109. Розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має дітей |
||
|
1. Подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей. 2. Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідчений. Уразі невиконання цього договору аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого запису нотаріуса. 3. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу. 1. В коментованій статті визначається порядок розірвання шлюбу за згодою подружжя, яке має дітей. Законодавство, що діяло раніше (КпШС України 1969 p.), передбачало виключно позовний порядок розгляду справ про розірвання шлюбу подружжя, яке має дітей (ст. ст. 39 - 41). Це означало, що дружина та чоловік мали виступати в суді як позивач та відповідач, тобто особи, між якими виник спір. Таке правило діяло і у тому випадку, коли між подружжям не існувало жодних розбіжностей в цьому питанні. Таким чином, основне значення мав суто формальний момент - наявність у подружжя неповнолітніх дітей. Взаємній згоді дружини та чоловіка на розірвання шлюбу закон значення не надавав. Треба визнати, що позовний порядок розгляду справ про розірвання шлюбу при фактичній відсутності спору між сторонами не був виправданий. У новому законодавстві цей порядок принципово змінений. В законі вперше передбачено, що якщо між подружжям існує згода, то шлюб може бути розірвано в суді за спільною заявою подружжя (ч. 1 ст. 109 СК України). У цьому випадку розірвання шлюбу здійснюється судом не в позовному порядку, а в порядку окремого провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 234 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства. У такому порядку розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Справи окремого провадження, у тому числі і справи про розірвання шлюбу за спільною заявою дружини та чоловіка, суд розглядає за участю заявника та заінтересованих осіб. При цьому суд зобов'язаний роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, сприяти в здійсненні та охороні їхніх прав та інтересів, вживати заходів для всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи. 2. На відміну від позовного провадження (ст. 112 СК України) при розірванні шлюбу за спільною заявою подружжя суд не повинен з'ясовувати причини, за яких сторони бажають розірвати шлюб. Вирішення цього питання не входить до компетенції суду. За власним бажанням дружина та чоловік можуть у своїй заяві пояснити суду причини розпаду сімейних відносин. Однак якщо вони не зробили цього, суд не може за своєю ініціативою з'ясовувати причини розпаду сім'ї. У цьому знаходить свій прояв загальний принцип, відповідно до якого регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права їх учасників на таємницю особистого життя, їхнього права на особисту свободу і неприпустимість втручання у сімейне життя (ч. 4 ст. 7 СК України). Крім того, що суд не з'ясовує причин розірвання шлюбу, він також не вживає заходів щодо збереження сім'ї і не вирішує питання про саму можливість або неможливість розірвання шлюбу. Питання про припинення шлюбу подружжя вирішує самостійно. Головним завданням суду є з'ясування того факту, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі кожного з подружжя. Закон передбачає, що при розгляді справи суд повинен впевнитися в тому, що після розірвання шлюбу не будуть порушені особисті та майнові права дружини та чоловіка, а також їхніх дітей. Основне значення при цьому має питання про те, з ким із батьків після розірвання шлюбу залишаться проживати діти та в яких умовах вони будуть виховуватися. 3. Подружжя за взаємною згодою може вирішити не лише питання про припинення сімейних відносин, а і про порядок виховання та утримання дитини після розірвання шлюбу. Новий СК України вперше передбачає можливість укладення подружжям щодо цього спеціальних договорів. На жаль, у цій частині коментована стаття СК України не відзначається чіткістю, що створює певні проблеми при її тлумаченні. Не зовсім зрозуміло, про один або різні договори в ній йдеться (договір про виховання та договір про утримання дитини). Не ясно також, чи є подача подружжям письмового договору про умови виховання дитини обов'язковою, чи це право сторін? Можна вважати, що в законі передбачені два види договорів подружжя щодо їхніх дітей: - договір про виховання дитини (ч. 1 ст. 109 СК України); - договір про утримання дитини тим з батьків, хто проживає від дитини окремо (ч. 2 ст. 109 СК України). 4. У першу чергу подружжя вирішує для себе питання про те, з ким із батьків дитина залишиться проживати після розірвання шлюбу. При визначенні місця проживання дитини необхідно враховувати правила, закріплені в законі. Згідно із ст. 160 СК України батьки за спільною згодою визначають місце проживання дитини, яка не досягла десяти років. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають роздільно, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею особисто (див. ст. 160 СК України та коментар до неї). Таким чином, включати в договір про виховання дитини після розірвання шлюбу умови щодо місця її проживання подружжя може далеко не завжди. Фактично, такі умови договору можуть стосуватися лише дітей, які не досягли на момент укладання договору десятилітнього віку. Якщо дитина перебуває у віці від 10 до 14 років, то батьки у договорі повинні вказати, що місце проживання дитини визначається за спільною згодою як батьків, так і самої дитини. І, нарешті, відносно дітей, старших 14 років, батьки можуть записати в договорі, що дитина відповідно до її вибору після розірвання шлюбу батьків буде проживати з матір'ю (батьком). 5. Другою, що передбачена законом, є умова про участь у забезпеченні умов життя дитини (дітей) того з подружжя, хто буде проживати окремо. Важко з впевненістю сказати, про забезпечення яких саме умов дитини йдеться в коментованій статті. Можна припустити, що ці умови не стосуються матеріального утримання (аліментування) дитини у прямому розумінні цього слова, оскільки вони визначаються в ч.2 ст. 109 СК України. Не пов'язані вони і з вихованням дитини. Очевидно, в цьому разі маються на увазі питання влаштування життя дитини, які можуть бути як пов'язані, так і не пов'язані з матеріальним наданням. Наприклад, сторони можуть визначити, що дитина в літній час буде проживати на березі моря в житловому будинку, що належить на праві приватної власності тому з батьків, хто проживає окремо. Сторони можуть передбачити, що мати (батько), котрий проживає окремо від дитини, зобов'язується відводити дитину за певним графіком для відвідування гуртків, секцій, до лікаря тощо. 6. Третьою умовою подружнього договору має бути умова про порядок здійснення права на особисте виховання дитини (дітей) тим з батьків, хто буде проживати окремо від сім'ї. Важливо відзначити, що розірвання шлюбу ніяк не впливає на долю особистих відносин між батьками та дітьми. Батьки мають рівні права відносно дитини за будь-яких умов. В ч. 2 ст. 141 СК України сказано, що розірвання шлюбу між батьками, їх проживання окремо від дитини не впливає на обсяг їх прав і не звільняє від обов'язків відносно дитини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний та духовний розвиток. Батьки повинні знаходити час для спілкування з дитиною та її виховання навіть у тому разі, коли вони не проживають з дитиною однією сім'єю і не перебувають у шлюбі між собою. Той з батьків, котрий проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь в його вихованні і має право на особисте спілкування з дитиною. У свою чергу, той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати другому з батьків спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини (ч. ч. 2, 3 ст. 157 СК України). Виходячи з цих правил, подружжя може визначити порядок участі того з батьків, хто проживає окремо, у вихованні дитини в договорі, що подається суду в процесі розгляду справи про розірвання шлюбу. Сторони можуть встановити, що дитина буде проводити певний час, спілкуючись з другим із батьків (канікули, вихідні та святкові або певні буденні дні), визначити порядок зустрічей з родичами матері/батька, який проживає окремо тощо. 7. Для договорів подружжя про виховання дитини та визначення умов її життя після розірвання шлюбу закон передбачає просту письмову форму. Однак за бажанням сторін такий договір може бути посвідчено нотаріально. Згідно із ч. 4 ст. 639 ЦК України, якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, який за законом не потребує такого посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення. Іноді в літературі відзначається, що суд має посвідчити такий договір. Очевидно, що це не зовсім так. Законодавство не передбачає за судом (на відміну від нотаріуса) таких функцій, як посвідчення договорів. Тому можна сказати, що договір подружжя про виховання та забезпечення умов життя дитини після розірвання шлюбу перевіряється, однак не посвідчується судом. 8. Договір про утримання дитини тим з батьків, який проживає від дитини окремо (ч. 2 ст. 109 СК України) має іншу спрямованість. Його головна мета - визначити порядок надання утримання (аліментів) на дитину. Новий СК України не проводить чіткого розмежування між поняттями «утримання» та «аліменти», хоча раніше ці поняття розглядалися як окремі. Вважалося, що утримання - це гроші (майно), що передаються одним із батьків на користь дитини в добровільному порядку, а аліменти - гроші (майно), що стягуються в примусовому порядку за рішенням суду. Сьогодні вказані відмінності в законодавстві не закріплені. Треба відзначити, що природу договору, передбаченого ч. 2 ст. 109 СК України важко визначити однозначно. В першу чергу це стосується його змісту. В законі лише передбачено, що договір подружжя щодо розміру аліментів на дитину повинен бути нотаріально посвідчений. Виходячи із тексту ч. 2 ст. 109 СК України можна зробити висновок, що договір має торкатися лише питання про розмір аліментів. Втім, треба звернути увагу на те, що в законі існують і інші норми, які визначають договірні відносини батьків щодо сплати аліментів на дитину (ст. 189, ч. 2 ст. 93 СК України). Так, згідно із ч. 1 ст. 189 СК батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, в якому визначити не лише розмір, а й строки їх сплати. В СК України міститься норма, згідно з якою подружжя має право визначити свої майнові права та обов'язки як батьків у шлюбному договорі (ч. 2 ст. 93 СК України). Остання норма є найбільш широкою за змістом і дає можливість батькам встановити в договорі не лише розмір, а й порядок сплати аліментів на дітей. Немає заборон на укладення шлюбного договору відносно сплати аліментів і на випадок розірвання шлюбу. Що можна сказати у зв'язку із такою кількістю норм щодо договорів батьків відносно утримання дитини? По-перше, необхідно констатувати, що в СК України прямо передбачено три види таких договорів (ч. 2 ст. 109, ст. 189, ч. 2 ст. 93 СК України), які за своїм змістом певною мірою «перехрещуються» між собою. По-друге, принципової різниці у змісті таких договорів не може існувати. Наприклад, в ч. 2 ст. 109 СК України сказано, що подружжя при розірванні шлюбу може укласти нотаріальний договір, в якому буде визначено розмір аліментів. Однак це не означає, що сторони не можуть включити в такий договір і інші умови, пов'язані із сплатою аліментів, наприклад, умови щодо порядку, форми та строків сплати. По-третє, різниця між вказаними договорами може стосуватися не їх змісту, а конкретних умов, за яких договори укладаються. Так, якщо договір укладає подружжя, яке за спільною заявою хоче розірвати свій шлюб, то сторони керуються ч. 2 ст. 109 СК України. Якщо мова йде про батьків дитини, які ніколи не перебували у шлюбі, або, навпаки, перебувають у шлюбі і не бажають його розривати, то ці особи при укладенні договору звертаються до ст. 189 СК України. Нарешті, подружжя або наречені, можуть включити положення про сплату аліментів у свій шлюбний договір. 9. Передбачений в ч. 2 коментованої статті договір подружжя щодо сплати аліментів на дитину при розірванні шлюбу не може містити положень, які б суперечили інтересам дитини. Тому сторони не можуть включити в нього умови, згідно з якими той з батьків, хто проживає окремо від дитини, відмовляється від свого права на звернення до суду за захистом інтересів дитини або від права вимагати в майбутньому стягнення аліментів на утримання дитини. Батьки не можуть передбачити в договорі розмір аліментів, менший у порівнянні з тим, що передбачений в законі (ч. 2 ст. 182 СК України). Договір подружжя про утримання дитини (на відміну від договору про виховання) має бути нотаріально посвідчений. Нотаріус перевіряє зміст договору та за наявності в ньому умов, що суперечать інтересам дитини (якщо батьки відмовляться внести в нього відповідні зміни), не посвідчить такий договір. 10. З аналізу коментованої статті випливає, що подружжя у зв'язку з розірванням шлюбу може укласти два види договорів. Умовно їх можна визначити як: а) договір про виховання та б) договір про утримання дитини. Однак не буде суперечити закону і поєднання умов вказаних договорів. Сторони можуть скласти єдиний договір про виховання та утримання дитини після розірвання шлюбу. З урахуванням того, що в такому договорі будуть міститися умови про сплату аліментів на дитину, він підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. 11. Навіть після звернення подружжя до суду із спільною заявою про розірвання шлюбу закон надає їм можливість зберегти сім'ю. Протягом місяця від дня поданні до суду заяви про розірвання шлюбу сторони мають право її відкликати. Якщо сторони не скористаються цим шансом, то після закінчення одного місяця від дня подачі заяви суд постановляє рішення про розірвання шлюбу (ч. 4 ст. 109 СК України). Відповідно до ч. 3 ст. 109 СК України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що: а) заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка; б) після розірвання шлюбу не будуть порушені особисті та майнові права дружини та чоловіка; в) після розірвання шлюбу не будуть порушені особисті та майнові права їхніх дітей. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "Стаття 109. Розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має дітей" |
||
|
||