| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Стаття 11. Врахування звичаїв при вирішенні судом сімейних спорів |
||
|
1. При вирішенні сімейного спору суд за заявою заінтересованої сторони може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства. В загальному розумінні звичай - це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті та побуті якого-небудь народу, суспільної групи або колективу. Відповідно правовий звичай - це правило поведінки, яке історично склалося у певному суспільстві. Свого часу Г.Кельзен відзначав джерело виникнення звичаю: «коли люди, які живуть разом в одному суспільстві, протягом певного часу поводитимуться певним однаковим чином у певних однакових умовах, то і в окремого індивіда виникає воління поводитися так, як зазвичай поводяться члени суспільства... Коли ж котрийсь член суспільства поводитиметься не так, як звикли поводитися всі члени суспільства, його поведінка не схвалюватиметься, відкидатиметься іншими, тому що він поводитиметься не так, як воліють поводитися інші. Саме таким чином обставини звичаю стають колективною волею, суб'єктивним значенням якої є повинність». В правовому контексті основний інтерес складає не будь-який звичай, що історично склався в суспільстві, а лише правовий звичай, тобто правило поведінки, яке є джерелом виникнення прав та обов'язків учасників відповідних відносин. Для романо-германської правової сім'ї, до якої в цілому можна віднести право України, у порівнянні з англосаксонським (загальним) правом, застосування правових звичаїв не є типовим. Романо-германське право без сумніву віддає перевагу закону, хоча і не виключає існування звичаю як джерела права. При цьому співвідношення звичаю та норм законодавства може мати різні варіанти, що в першу чергу залежить від характеру самого звичаю. В літературі зазначалося, що можна виокремити звичаї, які: а) виступають «у доповнення до закону» коли звичаї доповнюють та підтримують законодавство; б) діють «окрім» закону, коли звичаї не суперечать чинному законодавству і виступають самостійним джерелом права; в) за своєю природою є звичаями «проти закону» коли вони не визнаються доктриною і суттєво обмежуються на практиці. В цілому ж в країнах романо-германського права звичай як джерело права застосовується лише там, де за якихось обставин не застосовуються норми законодавства. 3. При регулюванні сімейних відносин значення можуть мати лише звичаї, які виступають «у доповнення до закону». Це звичаї, що підтримують законодавство, яке є основним нормативним регулятором сімейних відносин. Наприклад, відомо, що звичаї значною мірою визначають перед шлюбну поведінку наречених та їх родичів. Існує чимало правил, які без перебільшення можна вважати продуктом доісторичних часів. В літературі зазначалося, що перед весільний цикл поведінки українців хоча й варіювався у різних етнорегіональних зонах, мав цільну структуру і складався з трьох-чотирьох зустрічей сторін, які бажають взяти шлюб, - відвідування, сватання, оглядин і заручин. В різних регіонах правила здійснення такого роду дій мали свої особливості, іноді досить суттєві. Однак основною метою дошлюбної активності потенційного подружжя, їх батьків і родичів було, по-перше, принципове вирішення питання про укладення в майбутньому шлюбу і, по-друге, визначення поточних і перспективних відносин сторін. Згода про вступ в майбутньому до шлюбу називалася угодою, договором, зговором, заручинами, а в рамках церковної юрисдикції - обрученням. Сьогодні багатовікові традиції значною мірою набули законодавчого визначення. Це той випадок, коли правові норми - це норми, вироблені через звичай за умов, коли основний закон суспільства встановлює, що якийсь чітко визначений звичай є основною для встановлення правової норми. В новому СК України знайшли своє закріплення норми, які визначають правила поведінки сторін у передшлюбний період, зокрема майнові наслідки відмови від шлюбу, долю шлюбних подарунків, порядок укладення шлюбного договору тощо (ст. 31, ст. 92, ст. 93 СК України). Таким чином, звичаї, що склалися в українському суспільстві протягом багатьох років, стали підставою для створення відповідних законодавчих норм і діють сьогодні у доповнення до закону. 4. Виходячи із змісту коментованої статті можна дійти висновку, що СК України не надає статусу самостійного джерела права. тому діяти "окрім закону" при регулюванні сімейних відносин звичаї не можуть. При вирішенні сімейного спору суд може лише врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них. Це свідчить про невелике практичне значення звичаю в процесі регулювання сімейних відносин, його значення як певного «дорадчого», а не «вирішального голосу». 5. В сфері сімейних відносин можуть існувати звичаї, що суперечать вимогам СК України, інших законів та моральним засадам суспільства, тобто ті, що можна віднести до звичаїв, які діють «окрім» закону . Держава не визнає такі звичаї та намагається створити умови для їх витіснення із суспільного життя. В літературі до таких звичаїв справедливо віднесені, наприклад, «звичай платити за дружину калим або брати шлюб шляхом викрадення нареченої». |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "Стаття 11. Врахування звичаїв при вирішенні судом сімейних спорів" |
||
|
||