| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Стаття 59. Здійснення дружиною, чоловіком права особистої приватної власності |
||
|
1. Той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей. 2. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користування ним. 1. В ч. 1 ст. 319 ЦК України закріплено загальне правило: власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд. В ст. 59 СК України визначається порядок здійснення подружжям права власності на роздільне майно. Той з подружжя, хто є власником майна, здійснює різноманітні фактичні та юридичні дії щодо нього: управляє майном у цілому; набуває плоди та доходи (дивіденди); несе тягар утримання майна, ризик його випадкового знищення та випадкового пошкодження тощо. В коментованій статті визначаються особливості: а) володіння та користування роздільним майном (ч. 1 ст. 59 СК); б) розпорядження роздільним майном подружжя (ч. 2 ст. 59 СК). В цивільному праві володіння визначається як належна власникові та юридично забезпечена правомочність панування особи над майном. Володіння майном надає власникові можливість вважати його своїм, незалежно від місця розташування такого майна та можливості фізичної досяжності власника до нього. Користування - це юридично забезпечена правомочність власника здобувати з речі її корисні властивості, використовувати річ за призначенням. 2. Відповідно до коментованої статті той з подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним. Власник може передавати іншим особам свої правомочності щодо володіння та користування майном, укладаючи договори оренди, зберігання, позички тощо. Згода другого з подружжя на укладення таких договорів не потрібна. Той з подружжя, хто є його власником, може надати можливість користування своїм майном також другому з подружжя або іншим членам сім'ї. Підставою для цього може бути домовленість подружжя, коли власник надає можливість другому з подружжя проживати в його квартирі, будинку, користуватися автомобілем, яхтою тощо. Порядок користування роздільним майном одного з подружжя може також бути визначений договором сторін, зокрема, шлюбним договором (ч. ч. 1, 4 ст. 97 СК України). 3. Треба зазначити, що за загальним правилом, незважаючи на тривалість використання роздільного майна тим з подружжя, хто не є його власником, він не набуває права власності щодо нього. З юридичної точки зору роздільне майно завжди залишається для нього чужим майном. Виключення складають випадки, передбачені ст. 62 СК України, коли роздільне майно подружжя за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Таке майно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (див. ст. 62 СК України та коментар до неї). В усіх інших випадках майно зберігає свій первісний режим і залишається роздільним майном, що належить лише одному з подружжя. 4. Той з подружжя, хто не є власником майна, може, однак, набувати щодо нього інше речове право, зокрема право користування чужим майном (сервітут). Згідно із ч. І ст. 401 ЦК України сервітут може бути встановлений щодо нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Підставою виникнення сервітуту може бути домовленість подружжя, згідно з якою власник майна надає другому з подружжя право користуватися належним йому будинком, квартирою, дачею тощо. Сервітут може виникати і на підставі спеціального договору подружжя, зокрема шлюбного договору (ч. 4 ст. 97 СК України). Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку (ч. 2 ст. 403 ЦК України). Основним і найбільш значущим для подружжя є особистий сервітут, що полягає у користуванні житлом. В ч. 1 ст. 405 ЦК України вказано, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Користування житлом на підставі сервітуту має здійснюватися відповідно до закону. В ЦК України немає відсилки до конкретної норми закону, яка має застосовуватися в цьому випадку. До прийняття нового житлового законодавства сьогодні можна застосовувати норми Житлового кодексу УРСР, в тій частині, в якій вони не суперечать новому ЦК України. Зокрема, в ч. 1 ст. 156 ЖК УРСР сказано, що члени сім'ї власника житловий будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються житловим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Члени сім'ї власника будинку (квартири) зобов'язані дбайливо ставитися до житлового будинку (квартири). В ч. 3 ст. 403 ЦК України сказано, що особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Таким чином, основним правилом, згідно з ЦК України, є відплатність відносин між власником майна та особою, яка має сервітут. Однак такі відносини можуть мати і безвідплатний характер, якщо це визначено договором сторін або якщо безвідплатний характер відносин встановлений законом, заповітом або рішенням суду. Користування майном, що належить на праві власності одному з подружжя, другим з подружжя зазвичай здійснюється безвідплатно. В цьому знаходить свій прояв особисто-довірчий характер подружніх відносин. Втім, закон не виключає можливості внесення певної плати за користування майном тим з подружжя, хто має сервітут, оскільки в ЦК України встановлено загальне правило, що розповсюджується на усіх осіб незалежно від їх подружнього статусу. У ч. 3 ст. 156 ЖК УРСР вказано, що повнолітні члени сім'ї власника зобов'язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і прибудинкової території та проведенні ремонту. Спори між власником та членами його сім'ї про розмір участі в витратах вирішуються в судовому порядку. Якщо мова йде про користування майном подружжя, то питання про участь у витратах по утриманню будинку (квартири) другим з подружжя в першу чергу може виникати у випадку, коли користування майном здійснюється безвідплатно. Нерідко другий з подружжя бере участь у підтримці роздільного майна своїми силами або коштами. При цьому слід мати на увазі, що допомога в ремонті або утриманні майна не може свідчити про перехід роздільного майна дружини або чоловіка у спільну власність подружжя. Такі витрати є логічним наслідком користування роздільним майном одного з подружжя. Роздільне майно може стати спільним, коли воно за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя (див. ст. 62 СК України та коментар до неї). 5. В ч. 5 ст. 403 ЦК України сказано: сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Це свідчить про те, що той з подружжя, який є власником майна, не втрачає права володіти та користуватися ним. Більше того, він може здійснити дії по відчуженню майна, щодо якого другий з подружжя має сервітутне право. Однак згідно з законом у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений, сервітут зберігає чинність (ч. 6 ст. 403 ЦК України). Це означає, що той з подружжя, хто є власником нерухомого майна, може його продати, подарувати, обміняти, заповідати. При цьому другий з подружжя, який набув право користування чужим майном (сервітут), цього права не позбавляється. В ст. 659 ЦК України вказано, що продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається. У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. Якщо той з подружжя, хто є власником майна, вирішить продати його третій особі, він зобов'язаний попередити покупця про обтяження майна сервітутом, тобто про право другого з подружжя проживати в будинку (квартирі), що продається. Наявність такого обтяження може впливати на ціну майна, що продається, однак власник вимушений рахуватися з тим, що інша особа, зокрема другий з подружжя, має право користуватися цим майном (сервітут). 6. Підстави припинення сервітуту визначається законом. Зокрема, в ч. 2 ст. 405 ЦК України вказано, що член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. За договором подружжя сервітут може зберігатися незалежно від того, скільки часу той з подружжя, хто має сервітутне право, буде відсутнім. Однак якщо сторони це питання не вирішили, то їх відносини можуть визначатися законом. За таких обставин відсутність одного з подружжя понад один рік спричинить втрату ним права на користування житловим приміщенням, що належить на праві власності другому з подружжя. Сервітут може припинятися і за інших обставин, передбачених законом. Це можливо, зокрема, у разі поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом (п. 1 ч. 1 ст. 406 ЦК України). Така ситуація може виникнути, якщо той з подружжя, хто є власником майна, вирішить подарувати його другому з подружжя, хто у свою чергу має сервітут щодо нього. Наприклад, дружина проживає в квартирі, що належить на праві власності її чоловіку. Відповідно вона набуває право користування цим майном (сервітут). Якщо чоловік подарує дружині квартиру, якою вона користується, то сервітут припиниться. Після дарування в особі дружини поєднаються: а) особа, в інтересах якої встановлено сервітут; б) новий власник майна, обтяженого сервітутом. Для запобігання такого «подвійного статусу» - власник та володар сервітуту - і встановлено правило про припинення сервітуту. Особа вважатиметься власником майна. Сервітут може також припинятися у разі відмови від нього особи, в інтересах якої встановлено сервітут (п. 2 ч. 1 ст. 406 ЦК України); спливу строку, на який було встановлено сервітут (п. 3 ч. 1 ст. 406 ЦК України); припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту (п. 4 ч. 1 ст. 406 ЦК України); смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут (п. 6 ч. 1 ст. 406 ЦК України) тощо. В житті може виникнути ситуація, коли виникає певне протистояння інтересів того з подружжя, хто є власником майна, та другого з подружжя, хто набув право користування таким майном (сервітут). В ч. 2 ст. 406 ЦК України закріплено, що сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Зокрема той з подружжя, хто є власником, може вимагати припинення сервітуту та звільнення будинку (квартири) або іншого належного йому майна. Рішення про припинення сервітуту може винести лише суд з урахуванням усіх обставин справи і лише у тому випадку, коли такі обставини мають істотне значення. 7. На жаль, новий ЦК України чітко не визначає долю сервітуту у разі припинення сімейних відносин між власником та володільцем сервітуту. Треба вважати, що припинення сімейних відносин не впливає на сервітутне право особи, яка його набула, і не припиняє його. В ч. 4 ст. 156 ЖК УРСР зазначається, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє членів його сім'ї права користування займаним приміщенням. У разі відсутності домовленості між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 ЖК, яка визначає порядок внесення плати за користування житлом та за комунальні послуги. В контексті відносин, що розглядаються, основний інтерес мають відносини між колишнім подружжям. Якщо шлюб між особою, яка є власником майна, і особою, яка має щодо нього сервітут, було розірвано, то право користування майном (сервітут) зберігається у повному обсязі. Однак якщо в первісному вигляді (при наявності шлюбу) користування чужим майном здійснювалося одним з подружжя безоплатно, то після розірвання шлюбу, той з подружжя, хто є власником майна, очевидно, може вимагати зміни відносин і внесення певної плати за користуванням належним йому майном. 8. Той з подружжя, хто є власником, може також розпоряджатися своїм майном. Належна власникові правомочність розпорядження - це юридично забезпечена можливість визначити юридичну долю речі шляхом здійснення відповідних юридичних актів. Той з подружжя, хто є його власником, може продати, обміняти, подарувати належне йому майно, передати його у спадщину тощо. Однак новий СК України містить одне застереження. Згідно із ч. 2 коментованої статті дружина та чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користування ним. Цікаво зазначити, що в коментованій статті не йдеться про другого з подружжя, а вказується лише про дитину та інших членів сім'ї. Очевидно, другого з подружжя у даному разі закон відносить до останньої категорії. Яким саме чином мають враховуватися інтереси дитини та інших членів сім'ї закон не деталізує, оскільки важко передбачити усі можливі прояви інтересів цих осіб в реальному житті. Наприклад, той з подружжя, хто є власником майна, має врахувати, що продаж автомобіля, який обслуговує інтереси усіх членів сім'ї, є менш доречним, ніж продаж автомобіля, яким користується лише один з членів сім'ї. Однак в житті може виникнути ситуація, коли власник в силу об'єктивних причин вимушений продати своє майно навіть тоді, коли це не буде відповідати інтересам членів сім'ї, які користувалися цим майном. Усіх життєвих обставин передбачити неможливо. Головне, щоб власник діяв сумлінно і не порушував інтереси другого з подружжя та інших членів сім'ї, коли існує можливість для їх забезпечення. Треба зазначити, що в СК України не встановлені юридичні наслідки «неврахування» тим з подружжя, хто є власником майна, інтересів дітей та інших членів сім'ї при розпорядженні цим майном. Це, без сумніву, вкрай знижує значення коментованої статті і надає їй вигляд лише законодавчого «побажання», адресованого подружжю. Серед підстав визнання правочину недійсним такої підстави, як неврахування інтересів членів сім'ї також немає. Найбільш близьким за значенням є положення, що закріплене в ч. 6 ст. 203 ЦК України, в якій сказано, що правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Однак ця норма не може застосовуватися до випадків відчуження власником свого майна. Таким чином, правило, що закріплене в коментованій статті, має більш моральний, ніж суто правовий сенс. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "Стаття 59. Здійснення дружиною, чоловіком права особистої приватної власності" |
||
|
||