Головна
ГоловнаЦивільне, підприємницьке, сімейне, міжнародне приватне правоСімейне право → 
« Попередня Наступна »
Е.М. Багач, Ю.В. Білоусов. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар, 2010 - перейти к содержанию учебника

Стаття 56. Право дружини та чоловіка на свободу та особисту недоторканість


1. Дружина та чоловік мають право на вільний вибір місця свого проживання.
2. Дружина та чоловік мають право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин.
3. Кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини.
4. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.
1. Право на свободу та особисту недоторканість є одним з природних прав людини, яким вона наділена від народження. Закріплення у коментованій статті права дружини та чоловіка на свободу та особисту недоторканість відповідає міжнародним стандартам охорони прав людини та громадянина - вимогам Загальної декларації прав людини (ст. 3), нормам Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ст. 9). Аналогічна норма міститься і у ст. 29 Конституції України, а також у статтях 288 та 289 ЦК України.
У ЦК України права на свободу та особисту недоторканість віднесені до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи. Закріплені ЦК України особисті немайнові права фізичних осіб охороняються нормами цивільного права та можуть бути захищені способами, встановленими главою З ЦК України, а також іншими способами відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це Порушення. Норми ЦК України можуть застосовуватися також і при захисті сімейних прав та інтересів, якщо ці відносини не врегульовані СК України, і якщо це не суперечить суті сімейних відносин (див. коментар ст. 8 СК).
Слід зазначити, що ЦК України регулює відносини між фізичними особами незалежно від їх сімейного стану, а СК України регулює особисті немайнові та майнові відносини між чітко визначеним колом осіб (див. коментар до ст. 2). З огляду на це особисті немайнові права подружжя, які охороняються СК України, набувають відносного характеру, оскільки праву дружини (чоловіка) на певну поведінку кореспондує обов'язок чоловіка (дружини), як правило, утримуватися від поведінки, яка сприятиме порушенню особистого немайнового права іншого з подружжя. Саме своїм відносним характером і відрізняються особисті немайнові права жінки та чоловіка, які закріплені у СК України, від особистих немайнових прав, які закріплені у ЦК України і мають абсолютний характер.
3. Коментована стаття фактично закріплює два самостійних права дружини та чоловіка - право на свободу та право на особисту недоторканість.
4. У цивільно-правовій літературі термін «свобода» розуміється у наступних аспектах: «а) свобода як стан суспільства, стан демократії у державі; б) свобода як суб'єктивна можливість певної поведінки у визначених законом сферах; в) свобода як конкретна можливість людини діяти за власним побажанням й інтересами, враховуючи права інших осіб та інтереси суспільства, і фізична безпека людини». Саме у останньому аспекті термін «свобода» застосовується у Сімейному кодексі України.
Специфіка статусу носіїв права на свободу та особисту недоторканість обумовлює і специфіку змісту вказаних прав, яка відобразилася у коментованій статті. До змісту права на свободу подружжя у коментованій статті входять:
- право на вільний вибір свого місця проживання;
- право вживати заходів щодо підтримання шлюбних відносин;
- право припинити шлюбні відносини.
Але не слід вважати, що вказаними правами і має обмежуватися право жінки та чоловіка на свободу. По-перше, виходячи з принципу регулювання сімейних відносин лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства (ч. 3 ст. 7 СК), у вказаній статті врегульовані саме ті відносини, які законодавець вважає за необхідне врегулювати нормами саме Сімейного кодексу України і які є важливими з точки зору захисту інтересів їх учасників. По-друге, інші аспекти права подружжя на свободу одержали своє регулювання у нормах інших нормативних актів і поширюються на всіх громадян України, а також всіх інших осіб, які на законних підставах перебувають на території України, незалежно від їх сімейного стану.
4. Право дружини та чоловіка на вільний вибір місця проживання є одним з прав, яке передбачене Загальною декларацію прав людини (ст. 13) та Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (ст. 12). Право кожної особи на вільний вибір свого місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України.
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року вільний вибір місця проживання - це право громадянина України на вибір адміністративно-територіальної одиниці, на території якої він хоче проживати.
Відповідно до ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» розрізняє два поняття, які визначають місцезнаходження фізичної особи в залежності від тривалості перебування фізичної особи на території адміністративно-територіальної одиниці. Фізична особа, відповідно до ст. 3 вказаного Закону, має право визначати як своє місце проживання, так і місце перебування.
Місце проживання - це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік. Адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік, є її місцем перебування.
Громадянин України зобов'язаний зареєструвати місце проживання або місце перебування (ст. ст. 6, 8 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»), але відповідно до ст. 1 вказаного Закону реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
5. Право дружини та чоловіка на вільний вибір місця проживання не обмежується тільки територією України. Кожен з подружжя має право виїхати з України та в'їхати в Україну. В разі виїзду громадян України за її межі за ними зберігаються на її території майно, кошти, цінні папери та інші цінності, що належать їм на праві приватної власності. Будь-яке обмеження їх громадянських, політичних, соціальних, економічних та інших прав не допускається (ст. 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21 січня 1994 року).
6. За звичайних умов сімейного життя подружжя проживає разом. Спільне проживання створює необхідні передумови для розвитку сім'ї та здійснення її функцій щодо народження та виховання дітей, ведення спільного господарства, вирішення немайнових та майнових питань життя сім'ї. Встановлюючи право жінки та чоловіка на вибір місця проживання, законодавець заперечує будь-яку можливість примушування подружжя до спільного проживання і підкреслює, що шлюб не звужує особистих прав громадян1. Не може бути такого шлюбу, коли подружжя з самого початку має намір жити окремо і свій намір втілює у життя. Такий стан свідчить про фіктивність шлюбу (див. коментар до ст. 40) або є підставою для розірвання шлюбу. В обох з цих випадків для дружини та чоловіка припиняються їх права та обов'язки як членів однієї сім'ї.
7. У окремих випадках чоловік та жінка можуть проживати окремо з поважних причин, перелік яких вказаний у ч. 2 ст. 3 СК. До них зокрема належать навчання, робота, лікування, необхідність догляду за батьками або дітьми. Вказаний перелік не є вичерпним, і у кожному конкретному випадку суд має право визнати або не визнати конкретну причину роздільного проживання подружжя як поважну чи ні. Отже, відповідно до ст. 3 СК України подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік з поважних причин не проживають спільно.
8. Питання визначення місця проживання має вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності (див. коментар до ст. 54 СК). Орган опіки та піклування відповідно до ст. 17 СК України може надати допомогу подружжю або одному з них у здійсненні ними свого права на вибір місця проживання. Проте відсутність згоди між подружжям у зазначеному питанні не тягне ніяких правових наслідків.
9. Чоловік та жінка не зобов'язані спільно проживати і не зобов'язані слідувати один за одним при зміні місця проживання. Право кожного з подружжя на вибір місця проживання відповідає обов'язку іншого не чинити перешкод йому у здійсненні цього права. Заперечення іншого з подружжя не мають правового значення1.
10. Законодавство у ряді випадків передбачає певні стимулюючі умови для спільного проживання подружжя. Так, працівникам при переведенні їх на іншу роботу, коли це пов'язано з переїздом в іншу місцевість, виплачуються вартість проїзду працівника, витрати по перевезенню майна, одноразова допомога на самого працівника і на кожного члена сім'ї, який переїжджає (ст. 120 КЗпП України). Члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, в тому числі й інший з подружжя, мають право на користування цим житлом (ст. 405 ЦК України). Наймач вправі вселити в займане ним жиле приміщення у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, свою дружину, при цьому вселений інший з подружжя набуває рівного з наймачем права користування приміщенням (ст. 161 ЖК України).
11. Оскільки особисті немайнові права жінки та чоловіка мають відносний характер, то порушення їх може здійснюватись тільки другим з подружжя. Втім, з огляду на складну правову природу цих прав, не завжди праву одного з подружжя кореспондує обов'язок іншого. Так, праву вживати заходів щодо підтримання шлюбних відносин одного з подружжя відповідає право іншого з подружжя припинити шлюбні відносини. При цьому обов'язок кожного з подружжя полягає не в тому, щоб не заважати іншому здійснювати вказані права, а в тому, щоб поведінка кожного з них не виходила за межі здійснення ними цих прав.
12. У коментованій статті поняття «шлюбні відносини» не є тотожним поняттю «шлюбні правовідносини». Шлюб, а отже шлюбні правовідносини, можуть тривати, а реальні шлюбні відносини можуть припинитися за волею подружжя, за волею одного з них або всупереч їх волі (наприклад, у зв'язку з позбавленням волі одного з них). Дружина, чоловік можуть відмовитися від шлюбних відносин (зокрема статевих), припинити спільне ведення господарства, поділити житло тощо. В даному випадку шлюбні відносини розуміються у широкому сенсі, не тільки як правові відносини, але й як біологічні, моральні відносини. Отже, і підтримувати шлюбні відносини чоловік та жінка мають змогу як способами, які не врегульовані нормами права (дарувати подарунки, вести домашнє господарство тощо), так і тими способами, які безпосередньо встановлені у законі і покликані зміцнити сімейні відносини. До таких засобів зокрема можна віднести встановлення режиму роздільного проживання подружжя замість розірвання шлюбу (ст. ст. 119, 120 СК України).
13. Коментована стаття передбачає межі здійснення жінкою, чоловіком свого права на підтримання шлюбних відносин. Заходи щодо підтримання шлюбних відносин мають відповідати, по-перше, нормам чинного законодавства, а по-друге, моральним засадам суспільства. При цьому під нормами чинного законодавства розуміються як норми СК України, так і норми інших нормативно-правових актів. Зокрема ст. 13 ЦК України встановлює, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчинюються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При цьому дружина, чоловік, здійснюючи своє право на збереження шлюбних відносин, зобов'язані не порушувати як прав та інтересів іншого з подружжя, так і їх дітей, а також інших членів сім'ї.
У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог чинного законодавства суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. З точки зору сімейного законодавства санкцією за вихід за межі здійснення своїх сімейних прав жінкою або чоловіком може бути припинення шлюбу. Так, в разі вчинення протиправних дій одним із подружжя щодо іншого або дитини СК надає право на пред'явлення позову про розірвання шлюбу жінці та чоловікові протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини (ст. 110 СК). Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення (ст. 112 СК).
14. Чинне законодавство не містить переліку тих життєвих обставин, які можуть слугувати безспірними підставами для розірвання шлюбу. Це обумовлене визнанням законодавцем за кожним подружжям права самостійно вирішувати питання продовжувати шлюбні відносини чи ні. Виключення складають норми ч. 2 ст. 49 та ч. 2 ст. 50 СК України про те, що небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу, а також відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу. Всі інші обставини, які можуть призвести до розірвання шлюбу, не підлягають законодавчому закріпленню.
15. Жінка та чоловік мають право припинити шлюбні моральні, біологічні, духовні, а також і юридичні відносини. Чинне законодавство регулює порядок припинення юридичних шлюбних відносин, оскільки «нормы права не могут регулировать биологические брачные отношения и не могут содействовать их поддержанию. Нормы права могут только содействовать развитию и соблюдению требований норм морали в брачных отношениях». Але саме право припинити шлюбні відносини розповсюджується на будь-яку сферу подружнього життя.
Право припинити шлюбні правовідносини хоч і належить до особистих немайнових прав подружжя, але має певну специфіку. По-перше, волевиявлення подружжя або одного з них недостатньо для припинення шлюбних відносин. Необхідно ще й рішення компетентного державного органу про розірвання шлюбу. По-друге, не завжди волевиявлення подружжя чи одного з них є підставою для винесення такого рішення. Суд може відмовити у задоволенні позову. По-третє, волевиявлення подружжя може ставитись під сумнів шляхом вжиття судом заходів щодо примирення учасників спору, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства (ст. 111 СК). По-четверте, при розірванні шлюбу мають враховуватись інтереси й інших осіб, насамперед малолітніх дітей і дітей-сиріт (п. 1 ст. 112 СК). По-п'яте, закон передбачає випадки, коли один із подружжя протягом певного проміжку часу взагалі не може здійснити особистого немайнового права на припинення шлюбних відносин. Так, позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини (п. 2 ст. 110 СК).
16. Слід зазначити, що подати позов про розірвання шлюбу може особа, яка досягла повноліття, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена. Суд може залучити до участі в справі законного представника особи, цивільна дієздатність якої обмежена (ст. 29 ЦПК України). В інтересах того з подружжя, хто визнаний недієздатним, позов про розірвання шлюбу має право пред'явити його опікун (ч. 5 ст. 110 СК). Таким чином, можливість здійснення жінкою та чоловіком свого права на припинення шлюбних правовідносин залежить від обсягу цивільної дієздатності кожного з них.
17. Ч. 5 коментованої статті закріплює право жінки та чоловіка на особисту недоторканість. Право на особисту недоторканість входить до групи основних прав людини. Вітчизняна правова система містить широкий спектр правового регулювання відносин щодо здійснення та захисту цього права. Положення національного законодавства узгоджуються з найважливішими засадами, що містяться у міжнародних актах, які декларують загальнолюдські цінності та принципи поваги до прав та свобод людини. До цих міжнародно-правових актів відносять такі документи, як Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р., Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р., Резолюція Генеральної Асамблеї від 17 грудня 1991 р. «Принципи захисту психічно хворих осіб та покращення психіатричної допомоги», Декларація про захист всіх осіб від насильницьких зникнень від 18 грудня 1922 р., Конвенція проти тортур й інших жорстоких, нелюдських та таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання від 26 червня 1987 року.
Так, Загальна декларація прав людини у ст. 12 фіксує неприпустимість свавільного втручання держави та інших громадян у особисте та сімейне життя громадянина, зазначаючи, що кожна людина має право на захист з боку закону від такого втручання або таких посягань. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права у ст. 9 встановлює право людини на свободу та особисту недоторканість. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод встановлює елементи права особи на свободу та особисту недоторканість у ст. ст. 3 та 5. Право бути вільним від тортур і право бути вільним від нелюдського поводження є одними з основних прав людини, тому що вони пов'язані з особистою недоторканістю і людською гідністю індивіда.
В літературі право на особисту недоторканість визначається як право людини самостійно приймати рішення щодо цілісності свого організму при житті або після смерті, захищеність особи від будь-якого не бажаного нею впливу, контакту або посягання, а також право самостійного вирішення питання контактування з оточуючим середовищем. Таким чином, право на особисту недоторканість необхідно розглядати, по-перше, як право на тілесну недоторканість, по-друге, право на статеву недоторканість, та, по-третє, право на психічну недоторканість.
Право на тілесну недоторканість є елементом права на особисту недоторканість і передбачає право на захист від протиправних посягань на тілесну цілісність організму людини та право вільно розпоряджатися своїм тілом, органами, тканинами. Право на статеву недоторканість визнається за людиною незалежно від її віку: особа, яка не досягла статевої зрілості, має право на захист від статевих зносин взагалі; особа, яка не досягла шістнадцятирічного віку, має право на захист від розпусних дій щодо неї; особа, яка досягла статевої зрілості, має право самостійно вирішувати питання свого статевого життя. Право на психічну недоторканість передбачає сукупність правомочностей із забезпечення благополуччя психічного здоров'я людини і можливості особи вимагати компенсації завданої шкоди у разі порушення цього права.
Отже, коментована стаття заперечує можливість порушення особистої недоторканості чоловіка та дружини один одним з метою примушування іншого з подружжя до припинення шлюбних відносин або до їх збереження.
18. Як особливий випадок порушення особистої недоторканості дружини або чоловіка у статті розглядається порушення їх статевої недоторканості шляхом примушування до статевого зв'язку за допомогою психічного чи фізичного насильства. Вказана норма є гарантією попередження насильства у сім'ї, яке на сьогоднішній день, на жаль, набуває все більшого поширення.
Правові і організаційні основи попередження насильства в сім'ї, органи та установи, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї, визначає Закон України «Про попередження насильства в сім'ї» від 15 листопада 2001 року. Відповідно до ст. 1 вказаного Закону насильство в сім'ї - це будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім'ї по відношенню до іншого члена сім'ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім'ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров'ю. Воно може бути фізичним, психічним, сексуальним та економічним.
Фізичне насильство - умисне нанесення одним членом сім'ї іншому члену сім'ї побоїв, тілесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смерті постраждалого, порушення фізичного чи психічного здоров'я, нанесення шкоди його честі і гідності. Психологічне насильство - насильство, пов'язане з дією одного члена сім'ї на психіку іншого члена сім'ї шляхом словесних образ або погроз, переслідування, залякування, якими навмисно спричиняється емоційна невпевненість, нездатність захистити себе та може завдаватися або завдається шкода психічному здоров'ю. Сексуальне насильство - протиправне посягання одного члена сім'ї на статеву недоторканість іншого члена сім'ї, а також дії сексуального характеру по відношенню до неповнолітнього члена сім'ї. Економічне насильство - умисне позбавлення одним членом сім'ї іншого члена сім'ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров'я. Коментована стаття здебільшого спрямована на попередження фізичного, психічного та сексуального насильства. Проте не можна виключити можливість застосування одним з подружжя щодо іншого і економічного насильства з метою збереження або припинення сімейних відносин.
19. Будь-яке порушення особистого немайнового права жінки та чоловіка на особисту недоторканість є протиправним і забезпечується певними санкціями з боку держави. Відповідно до ст. 15 Закону України «Про попередження насильства в сім'ї» члени сім'ї, які вчинили насильство в сім'ї, несуть кримінальну, адміністративну чи цивільно-правову відповідальність відповідно до закону.
Сімейно-правовим засобом захисту чоловіка та жінки від насильства є аліментні зобов'язання. Так, право одного з подружжя на утримання після розірвання шлюбу у відповідності з ст. 76 СК України виникає зокрема тоді, коли ця особа стала інвалідом і її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу (наприклад, внаслідок вчинення насилля в сім'ї). Таке ж право виникає у одного з подружжя, якщо у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім'ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, один із подружжя не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, він має право на утримання у зв'язку з розірванням шлюбу і тоді, якщо є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу. Таке право триває протягом трьох років з дня розірвання шлюбу. Зокрема таке право може виникати при розірванні шлюбу через причину вчинення другим з подружжя насилля в сім'ї.
20. Цивільно-правовим засобом, який може бути застосованим при вчиненні насилля в сім'ї є зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Стаття 1195 ЦК України передбачає, що фізична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я іншій фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.
Це означає, що особа, яка вчинила насилля в сім'ї і цим причинила шкоду здоров'ю іншого члена сім'ї, зобов'язана її відшкодувати. При цьому ступінь родинних чи сімейних зв'язків ролі не грає (чоловік зобов'язаний відшкодувати шкоду дружині (і навпаки чи) дитині, ін.).
Відшкодуванню підлягає: а) реальна шкода, тобто всі ті витрати, які понесла потерпіла особа для відновлення пошкодженого чи порушеного здоров'я. У їх вартість входитиме вартість лікарських засобів, вартість послуг лікарів, доглядальників , витрати на посилене харчування, санаторно-курортне чи інше лікування, виготовлення протезів, додаткових засобів, які необхідні для нормальної життєдіяльності; б) упущена вигода, тобто всі ті доходи, які особа повинна була отримати, але не отримала через заподіяння шкоди її здоров'ю. До упущеної вигоди можуть відноситись неотримана заробітна плата, неотриманий прибуток, якщо особа, здоров'ю якої заподіяли шкоду, здійснювала підприємницьку діяльність.
У випадку заподіяння каліцтва, внаслідок чого потерпіла від насилля особа повністю втратила працездатність, насильник, винний у настанні цих наслідків може бути зобов'язаний довічно надавати матеріальне утримання потерпілій особі.
21. Крім відшкодування матеріальної шкоди, за вчинення насилля в сім'ї винна особа може бути зобов'язана відшкодувати потерпілій особі моральну шкоду. У відповідності з ч. і ст. 23 ЦК України моральна шкода може полягати в: а) фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; б) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; в) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; г) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди.
Отже, дружина (чоловік) у разі застосування до неї насильства має право, по-перше, на відшкодування їй майнової та моральної шкоди, по-друге, на припинення шлюбу, а по-третє, на утримання, відповідно до правил ст. 76 СК. Відповідно, у того з подружжя, який застосував насильство щодо іншого, може виникати обов'язок відшкодовувати заподіяну матеріальну шкоду згідно з цивільним законом (ст. 1195 ЦК України), а також обов'язок утримувати потерпілого за нормами сімейного закону (ст. 76 СК України). В даному випадку питання щодо надання утримання має вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи (див. коментар до ст. ст. 75, 76 СК України).
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Информация, релевантная "Стаття 56. Право дружини та чоловіка на свободу та особисту недоторканість"
  1. Стаття 49. Право на материнство
    1. Дружина має право на материнство. 2. Небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу. 3. Позбавлення жінки можливості народити дитину (репродуктивної функції) у зв'язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї є підставою для відшкодування завданої їй моральної
  2. Стаття 235. Порядок розгляду справ окремого провадження
    1. Під час розгляду справ окремого провадження суд зобов'язаний роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи. 2.3 метою з'ясування обставин справи суд може
  3. § 3. Право спільної сумісної власності подружжя
    Право спільної сумісної власності подружжя займає центральне місце у системі майнових відносин між ними. Визначальним тут є принцип спільності нажитого у період шлюбу майна. Юридичне закріплення цей принцип дістав ще у Сімейному кодексі УРСР 1926 p. (повна назва - Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української РСР)', зберіг свою життєздатність і в чинному
  4. § 4. Ім'я та місце проживання громадянина. Акти громадянського стану
    Ім'я громадянина. Право на ім'я є особистим правом громадянина. Громадянин набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям, яке включає прізвище, власне ім'я та по батькові, якщо інше не випливає із закону або національного звичаю. Не можна навіть уявити собі, щоб цивільні правовідносини виникали між громадянами, які б не мали чіткого уявлення про того, з ким саме вони вступають у
  5. Стаття 152. Зґвалтування
    1. Зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи,- карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років. 2. Зґвалтування, вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила будь- який із злочинів, передбачених статтями 153-155 цього Кодексу,- карається позбавленням волі на
  6. Стаття 184. Порушення права на безоплатну медичну допомогу
    1. Незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги в державних чи комунальних закладах охорони здоров'я,- карається штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців. 2. Незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров'я - карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або
  7. Стаття 3. Сім'я
    1. Сім'я є первинним та основним осередком суспільства. 2. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловіку зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх
  8. Стаття 7. Загальні засади регулювання сімейних відносин
    1. Сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами. 2. Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. 3. Сімейні відносини регулюються лите у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства. 4. Регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права
  9. Стаття 12. Обчислення строків, встановлених у цьому Кодексі
    1. Строки, встановлені у цьому Кодексі, обчислюються відповідно до Цивільного кодексу України. Час має важливе значення в процесі виникнення, розвитку та припинення сімейних правовідносин. У зв'язку з цим в СК України містяться посилання на строки як на обставини, з якими закон пов'язує певні юридичні наслідки. Поняття строків та порядок їх обчислення визначаються не сімейним, а цивільним
  10. Стаття 14. Здійснення сімейних прав
    1. Сімейні права є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. 2. Якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника. 1. Коментована стаття встановлює загальні правила щодо здійснення учасниками сімейних відносин свої прав.