| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
б) свобода, недоторканність і гідність особи |
||
|
Ці свободи і права порушувалися у низці рішень Конституційного Суду. Причому можна відзначити не тільки ті з них, які стосуються безпосередньо конституційності кримінально-правових, а й адміністративно-правових норм. Обмеження або позбавлення волі можливе тільки на підставі вступив в законну силу вироку суду. Справедливість вироку залежить від того, наскільки кримінальне законодавство відповідає Конституції і міжнародним стандартам. Непростими були рішення Конституційного Суду з питання про конституційність норм Кримінального кодексу, застосування яких з урахуванням вимог Конституції безпосередньо впливає на забезпечення свободи кожного громадянина. Так, 9 липня 1997 Конституційний Суд виніс Висновок "Про відповідність пункту 3 розділу III" Прикінцеві положення "Закону від 17 травня 1997 року" Про внесення змін і доповнень до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів Республіки Білорусь "Конституції та Міжнародному пакту про громадянські і політичні права". Законом від 17 травня 1999 р., направленим у цілому на посилення кримінальної відповідальності, був змінений підхід до оцінки ступеня суспільної небезпеки окремих злочинів шляхом збільшення розмірів кратності мінімальної заробітної плати при кваліфікації розкрадання майна та інших злочинів, пов'язаних із заподіянням шкоди. Однак загальна спрямованість закону зовсім не означає, що законодавець не міг пом'якшити деякі підходи, щоб забезпечити справедливість покарання. Так, дрібним розкраданням майна згідно зі статтею 72 Кримінального кодексу стало визнаватися розкрадання на суму, що не перевищує десятикратного розміру встановленого мінімуму заробітної плати на момент скоєння злочину (раніше - однієї мінімальної заробітної плати). Якщо раніше великим розміром або великим збитком (особливо великим розміром (збитком) при вчиненні злочину визнавалися розміри, в сорок разів і більше і сто разів і більше перевищували встановлену мінімальну заробітну плату на момент вчинення злочину, то зараз - відповідно в 250 і 1000 разів перевищують встановлену мінімальну заробітну плату. Досконале вперше розкрадання майна підприємства, установи, організації на суму до десяти мінімальних заробітних плат відповідно до Закону від 17 травня 1997 не є злочином, а кваліфікується як адміністративне правопорушення. З Кримінального кодексу виключено статтю 911 про відповідальність за розкрадання майна в особливо великих розмірах, а у відповідні частини статей 87, 88, 89, 90 і 91 Кримінального кодексу особливо великий розмір введений в якості кваліфікуючої ознаки. Мінімальні межі покарання у вигляді позбавлення волі за розкрадання майна в особливо великих розмірах знижені з 10 років до 7 і 8 років. Це тягне пом'якшення відповідальності за вказаний злочин, що визнали в судовому засіданні і представники Національних зборів Республіки Білорусь. Пом'якшення відповідальності за розкрадання майна в особливо великих розмірах може мати місце і при перекваліфікації вчиненого зі статті 911, яка, як уже зазначалося, з Кримінального кодексу виключена, на відповідні частини статей 87, 88, 89, 90 і 91 Кримінального кодексу, так як розміри викраденого майна, наприклад, шляхом крадіжки і грабежу, не будуть відповідати розмірам, обчисленим раніше при кваліфікації всіх скоєних діянь незалежно від способу розкрадання за статтею 911 Кримінального кодексу як за єдиний злочин. Вже тільки з тієї причини, що з Кримінального кодексу виключено статтю 911, повинен бути здійснений перегляд кримінальних справ, тому що в місцях позбавлення волі не повинні знаходитися люди за статтею, якої вже немає в Кримінальному кодексі. В даному випадку перегляд - це свого роду інвентаризація кримінальних справ . Таким чином, Конституційним Судом було визнано, що Закон від 17 травня 1997 пом'якшує відповідальність в результаті як зміни критеріїв кваліфікації ряду злочинів, так і пом'якшення покарання за розкрадання майна в особливо великих розмірах. Фактично це визнав у пункті 2 Прикінцевих положень і законодавець стосовно осіб, які вчинили злочини, за якими вироки не набрали законної сили, допустивши застосування правила статті 6 Кримінального кодексу. Водночас Парламент обмежив дію зворотної сили кримінального закону, не допустивши перегляд вступили в законну силу вироків, винесених за такі ж злочини, зазначені в пункті 3 Прикінцевих положень. Таким чином, дія зворотної сили кримінального закону поставлено в залежність від того, вступив або не набув винесений вирок в законну силу. Конституційний Суд визнав пункт 3 Прикінцевих положень зазначеного Закону неконституційним у частині недопущення перегляду вступили в законну силу вироків про злочини, за якими змінено критерії кваліфікації залежно від розміру викраденого або заподіяної шкоди. При цьому Суд виходив з такого. Відповідно до частини шостої статті 104 Конституції закон не має зворотної сили, за винятком випадків, коли він пом'якшує або скасовує відповідальність громадян. (Це найважливіший правовий принцип, який отримав своє закріплення в Конституції. На мій погляд, його реалізація повинна сприяти становленню правової держави). Пунктом 1 статті 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачається, що, якщо після вчинення злочину законом передбачається більш легке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця. Згідно зі статтею 6 Кримінального кодексу злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв на час вчинення цього діяння. Закон, що усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється також на діяння, вчинені до його видання. Закон , що встановлює караність діяння або посилює покарання, зворотної сили не має. Аналогічний підхід до розуміння правила зворотної сили закону закріплений і в статті 43 рекомендаційного законодавчого акту "Про нормативних правових актах держав - учасниць СНД", схваленого Міжпарламентської Асамблеєю держав - учасниць СНД 13 травня 1995, а також у статті 12 Модельного кримінального кодексу для держав - учасниць СНД, прийнятого Міжпарламентської Асамблеєю держав - учасниць СНД 17 лютого 1996, в якій, зокрема, вказується, що закон, скасовує злочинність діяння, пом'якшує покарання або іншим чином поліпшує становище особи, яка вчинила злочин, має зворотну силу, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідне діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання. Хотів би відзначити, що Конституційний Суд Республіки Білорусь при підготовці своїх рішень зараз досить часто звертається до аналізу рекомендаційних законодавчих актів, які схвалені Міжпарламентської Асамблеєю держав - учасниць СНД. У цьому я бачу той реальний внесок Міжпарламентської Асамблеї держав - учасників СНД, який вона вносить у формування правової системи в наших державах, в забезпечення прав і свобод громадян. Дуже показово й те, що в статті 9 проекту нового Кримінального кодексу Республіки Білорусь, зокрема, йдеться, що закон, який скасовує злочинність діяння, пом'якшує покарання або іншим чином поліпшує становище особи, яка вчинила злочин, має зворотну силу, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідне діяння до набрання такого закону в силу, в тому числі на осіб, які відбувають покарання. В результаті виконання зазначеного Висновку судами було переглянуто близько десяти тисяч кримінальних справ, від відбування покарання було звільнено понад три тисячі осіб, у тому числі з місць позбавлення волі - більше 500 чоловік. Рецидив злочинів з боку цих осіб після двох років з дня прийняття даного Висновку склав всього 4%, що значно нижче, ніж в осіб, які звільняються від відповідальності за законом про амністію. 1 грудня 1998 Конституційний Суд виніс Висновок "Про відповідність Конституції Республіки Білорусь частини другої статті 92 Кримінально-процесуального кодексу Республіки Білорусь ". Предметом перевірки були норми статті 92 Кримінально-процесуального кодексу (далі - КПК), згідно з якими час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою в як запобіжного заходу не враховується. Відповідно до частини четвертої статті 200 КПК матеріали закінченого розслідуванням кримінальної справи повинні бути пред'явлені для ознайомлення обвинуваченому та його захиснику не пізніше ніж за місяць до закінчення граничного строку тримання під вартою, встановленого частиною другою статті 92 КПК. Ознайомлення з усіма матеріалами справи після закінчення слідства є правом обвинуваченого, передбаченим нормами кримінально-процесуального законодавства. Обвинувачений в цьому випадку виявляється перед вибором між більш глибокої підготовкою до процесу і швидкої судовою процедурою. До деякої міри він змушений брати на себе наслідки такого вибору. Відповідно до частини сьомої статті 200 КПК обвинувачений і його захисник не можуть обмежуватися в часі, необхідному їм для ознайомлення з усіма матеріалами справи. Однак якщо обвинувачений і його захисник явно затягують ознайомлення з матеріалами справи, то слідчий вправі своєю мотивованою постановою, затвердженим прокурором, встановити певний термін для ознайомлення з матеріалами справи. Під час ознайомлення з матеріалами справи як самого обвинуваченого, так і його захисника, обвинувачений, що утримується під вартою, знаходиться в тих же умовах ізоляції і до нього застосовується той же режим утримання, які мали місце протягом застосування до нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Взяття під варту є найсуворішим запобіжним заходом , яка суттєво обмежує право на свободу та особисту недоторканність. Тому випадки, порядок і строки застосування такого запобіжного заходу повинні бути детально регламентовані законом. Перевірена норма частини п'ятої статті 92 КПК давала можливість фактично обмежувати свободу обвинуваченого в період ознайомлення його і захисника з матеріалами кримінальної справи після закінчення граничного строку тримання під вартою без винесення відповідного рішення компетентними органами, передбаченими в статті 7 КПК. У зв'язку з цим Конституційний Суд порахував, що утримання під вартою обвинуваченого під час ознайомлення його і захисника з матеріалами справи має здійснюватися відповідно до закону на підставі рішення суду або іншого компетентного органу. Аналіз норм КПК та практики їх застосування показав, що обвинувачений і його захисник в деяких випадках, з незалежних від них обставин, змушені знайомитися з матеріалами кримінальної справи тривалий час, що призводить до перевищення граничного строку тримання під вартою, передбаченого частиною другою статті 92 КПК. Це може бути обумовлено не тільки великим обсягом кримінальної справи, а й кількістю осіб, які відповідно до норм КПК мають право на ознайомлення з матеріалами кримінальної справи. На думку Конституційного Суду, однією з можливих гарантій права обвинуваченого на своєчасне і повне ознайомлення з матеріалами кримінальної справи, а також швидке судовий розгляд може бути більш досконале законодавче регулювання цих питань (наприклад, надання обвинуваченому та його захиснику копій матеріалів справи, насамперед копій документів про процесуальні дії, учасником яких був обвинувачений та ін.) Такий підхід передбачений у кримінально-процесуальному законодавстві багатьох європейських держав. Оцінюючи буквальний сенс кримінально-процесуальних норм та практику їх застосування, Конституційний Суд відзначає, що обвинувачений, який утримується під вартою, в період ознайомлення з матеріалами кримінальної справи понад граничного строку тримання під вартою, передбаченого частиною другою статті 92 КПК, формально обмежений у можливості оскаржити до суду утримання під вартою, оскільки в цьому випадку не передбачається винесення рішення судом або відповідним прокурором про продовження терміну утримання під вартою. Конституційний Суд визнав частину п'яту статті 92 Кримінально-процесуального кодексу Республіки Білорусь не відповідною Конституції Республіки Білорусь та міжнародно-правовим актам у тій мірі, в якій в ній відсутня правило про зміст обвинуваченого під вартою на підставі письмової постанови суду або іншого органу, визначеного законом, у період ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи після закінчення граничного строку тримання під вартою , передбаченого частиною другою статті 92 КПК. До внесення змін до КПК відповідно до статей 137 і 142 Конституції повинна безпосередньо застосовуватися норма статті 60 Конституції, відповідно до якої обвинувачений, його захисник чи законний представник вправі оскаржити в суд законність і обгрунтованість утримання під вартою під час ознайомлення його і захисника з матеріалами кримінальної справи після закінчення граничного строку тримання під вартою, передбаченого частиною другою статті 92 КПК. Заключним від 19 червня 1998 р. "Про відповідність Конституції Республіки Білорусь статті 246 Кодексу Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення "Конституційний Суд визнав статтю 246 Кодексу Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення не відповідною Конституції Республіки Білорусь, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права в тій мірі, в якій вона не передбачає судове оскарження адміністративного затримання , особистого огляду, огляду речей і вилучення речей та документів. Національним зборам Республіки Білорусь згідно з рішенням слід було внести до Кодексу Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення, інші закони зміни та доповнення, що забезпечують реалізацію права громадян на оскарження до суду адміністративного затримання, особистого огляду, огляду речей, вилучення речей і документів відповідно до цього Заключним. До внесення змін і доповнень до Кодексу Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення та інші нормативні акти з питань судового оскарження адміністративного затримання, особистого огляду, огляду речей, вилучення речей і документів відповідно до статей 137 і 142 Конституції повинна безпосередньо застосовуватися норма статті 60 Конституції. Заключним від 1 червня 1999 р. "Про відповідність Конституції Республіки Білорусь та міжнародно-правовим актам частини першої статті 182 Кодексу Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення" Конституційний Суд визнав норми статті 182 Кодексу Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення, що передбачають адміністративну відповідальність посадових осіб підприємств, установ і організацій за приймання на роботу громадян, які проживають без прописки, що не відповідають Конституції та міжнародно-правовим актам. Зазначені норми не мають юридичної сили з 14 квітня 1999 На захист гідності людини були спрямовані також і інші рішення Конституційного Суду. Так, до Конституційного Суду Республіки Білорусь надійшли численні колективні та індивідуальні звернення громадян, в яких виражалося категоричну незгоду з внесенням до паспорта громадянина Республіки Білорусь нового зразка особистого (ідентифікаційного) номера (всього надійшло близько 1200 звернень). Деякі громадяни сприйняли присвоєння їм особистого номера як образу їх релігійних почуттів, як клеймо, що принижує їх особисту гідність. Частина громадян угледіла у введенні ідентифікаційного номера можливість встановлення глобального світового електронного контролю, маніпуляцій над свідомістю, тиску на світоглядний вибір особистості. У зв'язку з цим Конституційний Суд запропонував виробити додаткові заходи, спрямовані на вдосконалення чинного законодавства в галузі комп'ютерного обліку населення на основі ідентифікаційних номерів, визначення в цих цілях на рівні закону механізмів забезпечення конституційних гарантій від незаконного втручання в особисте життя, незаконного збору і зберігання інформації про громадянина і користування цією інформацією. Необхідні невідкладне вивчення та аналіз питань соціальних наслідків будь-яких нововведень в області зазначеного комп'ютерного обліку (з урахуванням зарубіжної практики, цілеспрямована і послідовно проведена робота з роз'яснення громадянам тих цілей і завдань, які ставить перед собою держава в цій сфері, у тому числі визначення можливості видачі паспортів без особистих (ідентифікаційних) номерів або більше коректного використання термінології (коли б, наприклад, замість вказівки на особистий номер громадянина слід було вказівку на електронну номер документа тощо). В іншому акті Конституційного Суду, хоча і вирішувалося в першу чергу достатньо "прозаїчний" питання - про відповідність відомчого наказу з постановою Уряду, проте мова йшла одночасно і про гідність людини, нехай навіть правопорушника. Так, рішенням від 5 липня 2001 р. "Про правове регулювання режиму утримання адміністративно затриманих і адміністративно заарештованих осіб" Конституційний Суд визнав допустимим стягування з осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, до яких застосована міра адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту, коштів на їх утримання і харчування. Відзначено, що передбачене пунктом 15 Положення про спеціальні приймачах при органах внутрішніх справ, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ Республіки Білорусь від 18 жовтня 1999 № 206, утримання вартості утримання та харчування як з осіб, підданих адміністративному арешту, так і з осіб, затриманих за вчинення правопорушень, за які судом може бути застосовано стягнення у вигляді адміністративного арешту, не узгоджується з постановою Кабінету Міністрів Республіки Білорусь від 27 листопада 1995 р. № 646 (у редакції постанов Ради Міністрів Республіки Білорусь від 27 січня 2000 р. № 86 та від 11 жовтня 2000 р. № 1557), які допускають примусове утримання вартості утримання та харчування тільки з осіб, підданих адміністративному арешту . Було запропоновано Раді Міністрів Республіки Білорусь у термін до 1 січня 2002 усунути існуючі протиріччя між названими актами Міністерства внутрішніх справ та Уряду, а також розглянути питання про перейменування спецустанов (спецприймальників) при органах внутрішніх справ з метою використання більш коректного назви, що відповідає сучасному рівню правової культури та правосвідомості. Рішення від 4 липня 2001 р. стало результатом розгляду звернення з питання неузгодженості положень частин першої та третьої статті 242 Кодексу Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення, що передбачають строки адміністративного затримання. У зверненні було зазначено, що відповідно до частини третьої статті 242 Кодексу про адміністративні правопорушення адміністративне затримання особи може тривати до розгляду справи суддею або начальником органу внутрішніх справ. Були випадки, коли затримання тривало протягом декількох діб, тобто громадяни, ще не поставши перед судом, вже піддаються позбавлення волі без санкції прокурора або постанови судді. На думку Конституційного Суду, строк адміністративного затримання як процесуальної заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення не повинен знаходитися в прямій залежності від терміну розгляду справи компетентним органом. У законодавстві необхідно встановити розумні строки розгляду справи, з тим щоб були досягнуті не тільки цілі адміністративного провадження, а й дотримані права і законні інтереси громадян. Такий висновок Конституційного Суду грунтується на положеннях Конституції Республіки Білорусь про те, що кожному гарантується захист його прав і свобод компетентним, незалежним і безстороннім судом у визначені законом терміни (ст. 60), і міжнародно-правових актів. У Зводі принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув'язненню в якій би то не було формі, затвердженому Резолюцією 43/173 Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р., закріплено, що особа не може перебувати у затриманні без надання ефективної можливості бути в терміновому порядку заслуханою судовим чи іншим органом (принцип 11). З метою дотримання конституційних прав і свобод особистості випадки адміністративного затримання повинні носити винятковий характер. Строк адміністративного затримання має бути визначений тільки законом. Він може бути встановлений і понад три години, але тільки у випадках, які конкретно обумовлені в законі, і при вчиненні таких правопорушень, за які в якості адміністративного стягнення передбачений адміністративний арешт. Виходячи з цього, Конституційний Суд дійшов висновку, що положення частини третьої статті 242 Кодексу Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення не повною мірою відповідають Конституції. На підставі викладеного та керуючись статтею 40 Конституції, статтею 7 Закону "Про Конституційний Суд Республіки Білорусь", Конституційний Суд направив на розгляд Парламенту пропозиції про внесення відповідних змін і доповнень до Кодексу Республіки Білорусь про адміністративні правопорушення. Конституційний Суд неодноразово звертався до перевірки конституційності законів про амністію. Так, рішенням від 17 листопада 2000 р. "Про право на амністію засуджених, щодо яких вироки не набрали законної сили у зв'язку з їх касаційним оскарженням (опротестуванням)". Національним зборам Республіки Білорусь запропоновано розглянути питання (у тому числі і шляхом тлумачення) про поширення дії законів від 18 січня 1999 р. "Про амністію деяких категорій осіб, які вчинили злочини" і від 14 липня 2000 р. "Про амністію деяких категорій осіб, які вчинили злочину "на засуджених, щодо яких вироки не набрали законної сили з причини того, що касаційні скарги (протести) по їхніх справах не розглядалися протягом тривалого часу за обставинами, не залежних від засуджених; внести доповнення в кримінально-процесуальне законодавство, встановивши термін, протягом якого повинні бути розглянуті зауваження на протокол судового засідання в суді першої інстанції, а також строк, у межах якого кримінальну справу за наявності касаційної скарги (протесту) повинно бути направлено до суду касаційної інстанції. Рішенням від 11 січня 2002 р. "Про право на амністію засуджених, щодо яких набрали законної сили вироки переглядалися в порядку нагляду" Конституційний Суд вирішив вважати, що особи, щодо яких винесені вироки набули законної сили на день набрання чинності законом про амністію, мають право на амністію і в тих випадках, коли згодом проводиться перевірка цих вироків в порядку нагляду. Запропоновано Національним зборам Республіки Білорусь при прийнятті законів про амністію передбачати їх поширення і на осіб, які вчинили злочини до введення в дію зазначених законів, але вироки стосовно яких не набрали законної сили на день набрання чинності законів про амністію. Рішенням від 5 жовтня 2001 р. "Про застосування правила зворотної сили більш м'якого закону до осіб, визнаних до 1 січня 2001 р. особливо небезпечними рецидивістами" визнана відповідною Конституції стаття 13 Закону Республіки Білорусь від 18 липня 2000 "Про введення в дію Кримінального кодексу Республіки Білорусь", оскільки даною статтею визначено лише загальний підхід до оцінки правового становища осіб, визнаних до 1 січня 2001 р. особливо небезпечними рецидивістами. Конституційний Суд вирішив, що вироки, винесені і набрали законної сили до 1 січня 2001 р., згідно з якими засуджені визнані особливо небезпечними рецидивістами, повинні переглядатися судами відповідно до частини другої статті 9 Кримінального кодексу та статтею 16 Закону Республіки Білорусь від 18 липня 2000 "Про введення в дію Кримінального кодексу Республіки Білорусь" не тільки у випадках, коли дії винного кваліфікувалися як вчинені особливо небезпечним рецидивістом, а й у всіх інших випадках, якщо вчинені раніше ними злочину за чинним Кримінальним кодексом не утворюють особливо небезпечний рецидив. Верховному Суду слід було забезпечити точне і однакове застосування судами Конституції, Кримінального кодексу та Закону від 18 липня 2000 р. "Про введення в дію Кримінального кодексу Республіки Білорусь" при вирішенні питання про перегляд вироків, згідно з якими особи були визнані особливо небезпечними рецидивістами відповідно до статті 24 Кримінального кодексу Республіки Білорусь 1960 року. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "б) свобода, недоторканність і гідність особи" |
||
|
||