| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
1. Речове право як підгалузь цивільного права |
||
|
Цим вони відрізняються від зобов'язальних прав, що оформляють перехід речей та інших об'єктів цивільних правовідносин від одних учасників (суб'єктів) до інших (динаміку майнових відносин, тобто власне цивільний оборот), а також від виключних прав, що мають об'єктом нематеріальні результати творчої діяльності або засоби індивідуалізації товарів. Норми про речові права становлять самостійну підгалузь цивільного права - речове право, вивчення якого стає предметом особливого розділу курсу цивільного права. Встановлення прав конкретних осіб на речі як основні, головні об'єкти економічної діяльності становить найважливіша умова функціонування всякого господарства, заснованого на засадах вільного товарообміну (децентралізації). Тому суб'єктивне речове право, і перш за все право власності, як зазначав І.А. Покровський, "аж ніяк не є для людства споконвічним і, так би мовити, природженим: воно творилося насилу шляхом повільного історичного процесу. Воно було одним з перших вимог розвивається особистості, і створення його стало в реальній історичній обстановці минулого найважливішою перемогою для цієї останньої" < 1>, забезпечивши матеріальну основу для всієї її діяльності. --- (1) Покровський І.А. Основні проблеми цивільного права (Серія "Класика російської цивілістики"). М., 1998. С. 192. В рамках приватного господарства одні особи привласнюють відповідні речі, ставлячись до них як до своїх власних, а для всіх інших осіб ці речі стають чужими. При цьому фактичні (економічні) відносини привласнення розглядаються як відносини власності. За допомогою різних майнових, насамперед, речових прав вони отримують юридичне оформлення. Типовим правом такого виду є право власності на річ, яке дійсно стає основним, центральним речовим правом. Проте одним правом власності, за словами І.А. Покровського, "міг би задовольнитися тільки хіба найпримітивніший економічний побут" (1). Такими, наприклад, були феодальні відносини землекористування, юридично оформлялися шляхом визнання кількох прав власності різних осіб (сюзерена і його васалів) на один і той же земельну ділянку. Одночасна реалізація цих прав не могла не приводити до конфліктів між "верховним" і "підлеглим" власниками і свідчила про неоднакове, різному характері (змісті) їх прав власності. --- (1) Покровський І.А. Указ. соч. С. 207. Господарське ж розвиток неминуче зажадало таких юридичних форм, які забезпечували б економічно необхідне і разом з тим юридично захищене участь однієї особи у праві власності іншої. Це стосувалося насамперед земельної власності: природна обмеженість її об'єктів у поєднанні з монополією приватних власників стала перешкодою для їх широкого господарського використання. Тому з розвитком і ускладненням товарного господарства в континентальній Європі була одностайно відкинута обгрунтована глосаторами і постглоссаторам для часів феодалізму ідея розділеної, або розщепленої, власності. Вона отримала тут заміну у вигляді розробленої німецькими пандектістамі в XVIII - XIX ст. теорії обмежених речових прав (1). --- (1) Докладніше про це див, наприклад: Венедиктов А.В. Державна соціалістична власність / / Венедиктов А.В. Вибрані праці з цивільного права. У 2 т. Т. II (Серія "Класика російської цивілістики"). М., 2004. С. 116 - 122; Рубанов А.А. Проблеми вдосконалення теоретичної моделі права власності / / Розвиток радянського цивільного права на сучасному етапі. М., 1986. С. 106 - 110. В силу історичних причин категорія речових прав була сприйнята саме в континентальній правовій системі, і насамперед у німецькому цивільному праві. Вона відсутня в англо-американському праві, яке, дотримуючись власних консервативним традиціям, виробило замість цього систему "прав власності", головним чином щодо нерухомості. Вони можуть бути строковими і безстроковими, необмеженими і обмеженими, більш "сильними" і щодо "слабкими", переданими або непередаваними у спадок і т.д. Стосовно до земельної власності тут взагалі вважається, що її суб'єктам належать не самі земельні ділянки (речі), а лише юридичні титули на них (estate), оскільки земля може належати лише "короні" (вищої публічної влади), а "повна власність" (full ownership) можлива лише щодо рухомого майна. Такі "титули власності" не тільки дуже різноманітні за характером і змістом, але і можуть одночасно належати різним особам стосовно одного й того ж об'єкта, причому як по "загальному праву" (common law), так і по "праву справедливості" (law of equity) (1). --- (1) У результаті, наприклад, одночасно двоє можуть мати "необмежене право власності" (по "загальному праву") на один і той же земельну ділянку, третій може мати на нього ж обмежений за часом "право власності", четвертий - "майбутнє право власності ", а п'ятий -" право власності "по" праву справедливості "(див.: Reimann M. Einfuehrung in das US-amerikanische Privatrecht. 2. Aufl. Munchen, 2004. S. 131 - 132). Багато з них, по суті, могли б розглядатися як аналоги обмежених речових прав, якби не їх цілком самостійний, а не похідний від єдиного права власності характер і відзначена можливість одночасного співіснування стосовно одного й того ж об'єкта. Деякі ж з них, наприклад право тимчасового користування земельною ділянкою (leasehold estates у всіх різновидах), в європейському континентальному праві розглядалися б як зобов'язальні права (в даному випадку - оренда). Таким чином, в цій системі координат традиційна європейська юридична характеристика майнових прав як речових (або, навпаки, зобов'язальних) не має сенсу. У вітчизняному цивільному праві речові права спочатку були відомі під назвою неповних прав власності (т. X ч. 1 ст. 432 Зводу законів Російської імперії), а потім в прийнятому в часи непу ЦК РРФСР 1922 р . вони були названі загальноприйнятим терміном. Однак у радянський період у зв'язку з націоналізацією землі і більшості інших об'єктів нерухомості, а також встановленням планово-організованого майнового обороту потреба в категорії речових прав відпала: уже в ДК 1922 р. було названо лише три таких права, а при проведенні кодифікації цивільного законодавства в початку 60-х рр.. XX в. ця категорія була повністю ліквідована і речове право навіть формально було зведено до права власності (1). --- (1) Виняток становило штучно створене для потреб одержавленої планової економіки право оперативного управління, що символізувало відносну майнову самостійність державних юридичних осіб (ст. 21 Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. і ст. 93.1 ГК РРФСР 1964 р., введена в нього лише в 1987 р.). Однак у тогочасній літературі воно не розглядалося як речове право, оскільки слідом за законом юристи уникали цієї термінології (див., наприклад: Іоффе О.С. Радянське цивільне право. М., 1967. С. 400). У результаті цього не тільки спеціальні наукові дослідження даної проблематики, а й сама термінологія речового права надовго зникли з вітчизняної цивілістики. З відродженням названої категорії в Законі про власність 1990 р., а потім і в новому Цивільному кодексі РФ виявилося, що в теорії російського цивільного права відсутня єдина трактування речових прав. Більше того, до цих пір можна зустріти сумніви в необхідності цієї категорії і пропозиції про перехід до складноструктурному моделям права власності (1), тобто про повернення до феодальної ідеї "розщепленої власності" (чому чимало сприяє і невиправдано підсилився в 90-і рр.. минулого століття вплив англо-американських підходів). Дане положення є прямим наслідком забуття вчення про речові права та викликаної цим недооцінки його значення у регулюванні сучасних майнових відносин. --- (1) Див, наприклад: Богданов Є.В. Моделювання права власності в цивільному законодавстві Російської Федерації / / Держава і право. 2000. N 11; Савельєв В.А. Складноструктурному моделі римської власності і російське право власності / / Давнє право (Jus Antiquum). 2001. N 1 (8). |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " 1. Речове право як підгалузь цивільного права " |
||
|
||