| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 4. Застава як спосіб забезпечення виконання зобов'язань |
||
|
Підстави виникнення застави. Сторони заставних правовідносин. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р. застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, за яким кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості майна переважно перед іншими кредиторами. За ст. 574 нового ЦК внаслідок застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Слід зазначити, що застава внаслідок її універсальності досить широко застосовується і для забезпечення інших, ніж цивільно-правові, зобов'язань. Зокрема, Законом України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами"1 встановлено, що з метою захисту інтересів бюджетних споживачів активи платника податків, що має податковий борг, передаються у податкову заставу. При цьому право податкової застави виникає згідно із законом та не потребує письмового оформлення, а сама подат- 1 Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 10. - Ст. 44. 6 кова застава визначається як спосіб забезпечення податкового зобов'язання платника податків, не погашеного у строк. Внесення грошової застави передбачено також виборчим законодавством, зокрема Законом України "Про вибори народних депутатів України" ', причому у виборчому законодавстві застава застосовується з метою забезпечення відповідального ставлення громадян як ймовірних кандидатів у депутати до їх участі у виборах, сприяє прийняттю виважених рішень кандидатами у депутати щодо реалізації їх пасивного виборчого права, а також застерігає від можливих невиправданих витрат із державних фондів. Використовується застава у митному законодавстві, зокрема за Законом України "Про порядок ввезення (пересилання) в Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України"2 - як засіб забезпечення зворотного вивезення предметів, ввезених під таке зобов'язання. Крім того, згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України застава визнана запобіжним заходом, який застосовується до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень. Проте всі ці випадки застосування застави не регулюються Законом України "Про заставу", оскільки останній регулює заставу як засіб забезпечення виконання саме цивільних зобов'язань. Історичний досвід розвитку інституту застави свідчить, що існує кілька підстав виникнення застави: 1) договір; 2) закон; 3) судове рішення; 4) заповіт. Дві останні підстави не є характерними для нашої держави, і тому до підстав виникнення застави Закон України "Про заставу" (ст. 1) відносить лише договір та закон. За п. 1 ст. 576 нового ЦК застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Застава на підставі закону застосовується незалежно від волі сторін при відповідних правовідносинах, передбачених у законі. Як приклад можна навести право застави вантажу, що виникає у морського перевізника вантажу згідно зі ст. 164 Кодексу торговельного мореплавства України3 для забезпечення відшкодування витрат, що їх зазнає перевізник під час перевезення вантажу. Слід звернути увагу на те, що за п. 2 ст. 576 нового ЦК до застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення цього Кодексу щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Але головним джерелом виникнення заставного права залишається договір, коли для виникнення застави між заставодержателем і заставодавцем має бути досягнуто згоди про встановлення застави. При цьому договір про заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов'язання. Однак умову про заставу може бути включено і до основного договору, що підтверджує похідний характер застави, закріплений у ч. З ст. З Закону України "Про заставу". Відомості Верховної Ради України. - 2001 - № 51-52. - Ст. 265 Відомості Верховної Ради України. - 2002 - № 1. - Ст. 2. Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 49. - Ст. 349. 6 Похідність випливає з акцесорного (додаткового) характеру договору застави і виявляється у такому. За загальним правилом, застава може збільшуватися або зменшуватися у сумі залежно від зміни суми основної вимоги. Залежність застави від основної вимоги підтверджується також тим, що визнання недійсності основного зобов'язання тягне за собою і недійсність застави. Крім того, похід-ність застави тісно пов'язана з тим, що застава завжди слідує долі основного зобов'язання і не має самостійного життя щодо забезпеченої нею вимоги. Задоволення основного зобов'язання автоматично стає підставою для припинення застави (ст. 28 Закону України "Про заставу"). Ще одним виявом принципу похідності застави і залежності її долі від забезпечуваного нею зобов'язання є слідування застави за своїм об'єктом при переході останнього у власність іншої особи (ст. 27 Закону України "Про заставу"), а також, як доречно зазначив А. В. Черних, у тому випадку, якщо заставу було встановлено стосовно вимоги, яка може виникнути у майбутньому, невиконання боржником основного зобов'язання має значення лише у разі виконання креди-тором-заставодержателем прийнятих на себе за основним зобов'язанням зобов'язань1. Відповідно до ст. З Закону України "Про заставу" застава може забезпечувати лише дійсну вимогу. Дійсність застави означає, по-перше, те, що нею забезпечуються лише вимоги, які відповідають закону та непогашені за давністю, а по-друге, заставою не може бути забезпечена уявна вимога, вона може забезпечувати лише реально існуючу вимогу. Мається на увазі, що якщо після укладення основного договору позики, забезпеченого заставою певного майна, не відбулося фактичної передачі позики боржникові, то у кредитора не виникає реальної вимоги до боржника. Законодавство України не містить конкретних видів зобов'язань, виконання яких може бути забезпечене заставою. Перелік, викладений у ст. З Закону України "Про заставу", - договори позики (банківської позички), купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажів - має відкритий характер, тобто законодавець передбачає, що заставу можна використати майже у будь-якому договорі. Закон припускає, що застава може встановлюватися стосовно вимог, які можуть виникнути у майбутньому "за умови, що сторони домовляться про розмір забезпечення заставою таких вимог" (ст. З Закону України "Про заставу"). Правило про те, що заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути у майбутньому, закріплюється також у ст. 575 нового ЦК. Заставою можуть забезпечуватися і вимоги щодо відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань, хоч такі вимоги можуть і не виникнути, якщо боржник належним чином виконає своє зобов'язання. Єдина умова - сторони мають домовитися про розмір забезпечення заставою таких вимог. На підставі ст. 19 Закону України "Про заставу" застава забезпечує вимогу у тому обсязі, який існує на момент задоволення. Заставою забезпечується основний борг, включаючи відсотки, необхідні витрати заставодержателя щодо утримання заставленого майна, відшкодування збитків, завданих простроченням виконання (а у випадках, передбачених договором або законом, - неустойка), а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не перед- Черних А. В Залог недвижимости в российском праве. - М., 1995. - С. 46. 6 бачено договором застави. Згідно зі ст. 591 нового ЦК за рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату відсотків, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат у зв'язку із задоволенням вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом. Сторонами договору застави є заставодавець і заставодержатель. Відповідно до ст. 11 Закону України "Про заставу" сторонами договору застави можуть бути фізичні, юридичні особи та держава. Аналіз цього закону, ЦК України та інших нормативних актів цивільного законодавства дає можливість зробити висновок, що громадяни у заставні правовідносини можуть вступати з 18 років, тобто з виникненням дієздатності у повному обсязі, у тому випадку, якщо вони не визнані недієздатними і не обмежені у дієздатності. Особи, які взяли шлюб до досягнення цього віку, набувають дієздатності у повному обсязі з моменту одруження. Згідно з цивільним законодавством суб'єктами цивільного права з різним обсягом прав та обов'язків можуть бути неповнолітні (до 15 років), частково дієздатні (15-18 років) та особи, визнані судом обмежено дієздатними. Всі названі категорії громадян можуть мати певне майно на праві власності. При цьому питання про те, чи можуть усі вони виступати як сторони заставних правовідносин, прямо залежить від обсягу їхньої дієздатності. Застава майна означає також і надання заставодержателю права звертати стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконане. Закон України "Про заставу" (ст. 11) встановлює загальне правило про те, що заставодавець має бути власником майна або особою, якій власник у встановленому порядку передав майно і право його застави. Аналізуючи положення законів України "Про заставу" та "Про власність" (ст. 37), можна зауважити, що навіть зміни до Закону України "Про заставу", прийняті 25 лютого 1994 р.1, не внесли ясності до існуючої невизначеності у питанні про те, хто має бути заставодавцем державної власності. У п. 1 ст. 37 Закону України "Про власність" передбачається, що до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Якщо б вказаних змін до Закону України "Про заставу" не було, то на підставі того, що повне господарське відання надає підприємству право володіння, користування та розпорядження переданим йому майном, можна було б зробити висновок про те, що державне підприємство могло б самостійно виступати його заставодавцем. Однак відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України "Про заставу" нині це право обмежується тим, що значну частину майна підприємства слід передавати у заставу за згодою і на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Приблизно така сама схема, як і для державних установ, має діяти при заставі майна орендодавцев. Оскільки передача майна в оренду не припиняє права Згідно з доповненнями до ст. 11 Закону України "Про заставу", прийнятими 25 лютого 1994р., державні підприємства, за якими майно закріплено на праві повного господарського вцання, самостійно здійснюють заставу цього майна, за винятком застави цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів, будівель та споруд, застава яких здійснюється з дозюлу та на умовах, узгоджених з органами, уповноваженими управляти відповідним державним майном. 6 власності, власник має право вільно заставляти майно. При цьому не порушуються права орендаря, оскільки ст. 23 Закону України "Про оренду державного майна"1 передбачено, що при переході права власності до інших осіб (у тому числі і при реалізації застави) договір оренди зберігає силу для нового власника. В той же час, оскільки орендареві належить право власності на виготовлену продукцію і прибуток, що отримані від орендованого майна, а також на інше майно, придбане ним згідно із законом, він має право заставляти його самостійно. Що стосується застави майна, набутого орендарем за рахунок амортизаційних відрахувань, то відповідь на питання, хто може його заставити, залежить від того, чи передбачено у договорі те, що воно переходить у власність орендаря. Якщо так, то його заставодавцем буде орендар, якщо ні - то власник майна, яке орендується. Необхідно звернути увагу на те, що заставодавцем може бути сам боржник, а також третя особа (майновий поручитель). При цьому відносини між таким заставодавцем і основним боржником можуть мати різну природу і значення для застави не мають. Законодавство не передбачає ніяких обмежень права бути заставодавцем для майнового поручителя, у тому числі немає ніяких обмежень і для того, щоб фізична особа виступила майновим поручителем юридичної особи або навпаки. Необхідною вимогою і в цьому випадку для заставодавця є те, що він має бути власником майна і повинен мати право на його відчуження. Ще одна особливість договору застави, в якому бере участь майновий поручитель, передбачена ст. 26 цього закону, за якою, якщо заставодавцем є третя особа, то в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, вона має право його виконати за боржника з метою запобігти зверненню стягнення на предмет застави. Слід погодитися з думкою Ч. Н. Азімова, що це є одним із специфічних випадків переведення боргу. "Специфіка полягає в тому, що третя особа може виконати зобов'язання всупереч бажанням як кредитора, так і боржника. Але це право у неї виникає за умови, що створено реальні передумови звернення стягнення на заставу, тобто на неналежне їй майно"2. За новим ЦК сторонами договору застави є заставодержатель та кредитор. Згідно зі ст. 585 нового ЦК заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави. Застава права на чужу річ здійснюється за згодою її власника, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "§ 4. Застава як спосіб забезпечення виконання зобов'язань" |
||
|
||