| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
3.1. Загальносвітова практика функціонування охорони здоров'я |
||
|
Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) ще в 1948 році сформулювала, що "здоров'я є станом повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутністю хвороб і фізичних дефектів". ВООЗ проголошений принцип, відповідно до якого "мати найвищий досяжний рівень здоров'я є одним з основних прав кожної людини". Основи законодавства України про охорону здоров'я громадян визначають охорону здоров'я як сукупність заходів політичного, економічного, правового, соціального, культурного, наукового, медичного, санітарно-гігієнічного та протиепідемічного характеру, спрямованих на збереження і зміцнення фізичного та психічного здоров'я кожної людини, підтримання його довголітнього активного життя, надання йому медичної допомоги у випадку втрати здоров'я. Національні системи охорони здоров'я можуть бути побудовані за трьома основними організаційно-економічним варіантами: державна (бюджетна); приватна охорона здоров'я (система, заснована на добровільній (приватне) медичне страхування або безпосередньої оплаті медичної допомоги); система охорони здоров'я, заснована на соціальному (обов'язковому) медичному страхуванні. Історично державна система охорони здоров'я була спадкоємицею благодійної медицини, при якій церква і держава брали на себе фінансування медичної допомоги незаможним верствам населення. Особливості державної системи охорони здоров'я наступні: 1) основним джерелом фінансування охорони здоров'я за такої системи є державні податки, а структурами, які акумулюють фінансові ресурси охорони здоров'я, виступають бюджети різного рівня; 2) фінансування медичної допомоги здійснюється переважно по структурному принципом (відшкодування видатків установи в цілому, а не оплата окремих медичних послуг); 3) медичні установи мають державний некомерційний статус; 4) планування та управління державною системою відбувається централізовано (унітарно); 5) оплата праці лікарів проводиться тарифним способом, а правила найму та оплати праці диктуються державою ; 6) адміністративний контроль якості надання медичної допомоги. Основні переваги державно-бюджетної системи охорони здоров'я: високий ступінь соціальної захищеності громадян шляхом встановлення гарантій надання безкоштовної медичної допомоги, проведення суворого державного контролю за умовами надання медичної допомоги; висока ефективність при впливі на захворюваність особливо небезпечними інфекційними захворюваннями, а також в умовах надзвичайних ситуацій. Конституція СРСР 1977 р. вперше закріпила і забезпечила поруч гарантій право громадян на охорону здоров'я. У цю систему гарантій увійшла і гарантія надання безкоштовної медичної допомоги. Медичні ресурси в переважній більшості були виключною власністю держави, а лікарі - державними службовцями. У 50 - 60-х рр.. минулого сторіччя державна служба охорони здоров'я розглядалася як передова національна система організації медичної допомоги. Проте в подальшому було виявлено цілу низку істотних системних дефектів даної системи: дефіцит фінансових та інших ресурсів охорони здоров'я, обумовлений нестабільним станом бюджетів у періоди економічного спаду і неефективним розподілом матеріальних і спеціальних ресурсів; обмеженість матеріальних стимулів у діяльності медичних працівників та установ; загальний низький рівень оплати праці медиків; слабка залежність оплати праці медичних працівників і фінансування медичних установ від обсягів та якості виконуваної роботи; відсутність можливості вибору лікаря та медичної установи пацієнтом; слабке впровадження нових методів діагностики, лікування та профілактики захворювань; відволікання значних фінансових ресурсів на утримання установ; слабка оснащеність установ. Приватна система охорони здоров'я грунтується на добровільному (приватне) медичне страхування і безпосередньої оплати медичної допомоги споживачами (платна медицина). Особливості приватної системи: переважно недержавний, комерційний статус страхових, медичних та інших організацій, що акумулюють фінансові кошти охорони здоров'я та забезпечують надання медичної допомоги; вільне (нерегульоване) ціноутворення на медичні послуги; висока частка національного доходу, що виділяється на охорону здоров'я; основне джерело фінансування медичної допомоги - особисті кошти громадян і прибуток (дохід) юридичних осіб; широкий діапазон медичних установ, різних за рівнем якості і вартості медичних послуг, які забезпечують задоволення різноманітних індивідуальних потреб; особливу увагу до якості медичної допомоги , захист прав споживача; високі доходи лікарів та інших медичних працівників. Система приватної охорони здоров'я в чистому вигляді не функціонує ні в одній з національних систем організації медичної допомоги, що обумовлено деякими її недоліками: висока вартість медичних послуг; недоступність медичної допомоги для значних верств населення; недостатня увага до допомоги вдома і профілактиці; пріоритет в лікуванні легких захворювань; неефективне використання ресурсів; переважання витратних господарських механізмів; гіпердіагностика, виконання значної частки дорогих процедур і втручань без достатніх медичних показань; відсутність державного регулювання і контролю за якістю медичних процедур; застосування медичних технологій, іноді небезпечних для здоров'я пацієнтів. Виникнення приватної охорони здоров'я історично було пов'язано із задоволенням потреби у високоякісних і дорогих медичних послугах заможних верств населення, в силу чого дана система не може бути організаційно-фінансовою основою національної системи охорони здоров'я в цілому, а повинна використовуватися як додаток до державного охороні здоров'я або системі, заснованої на соціальне страхування. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " 3.1. Загальносвітова практика функціонування охорони здоров'я " |
||
|
||