| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
1.3. Методи уніфікації права міжнародних контрактів |
||
|
Звернення до методів уніфікації пояснюється не тільки прагненням автора виявити і спробувати класифікувати різні способи здійснення даного виду діяльності в рамках міжнародного співтовариства, виділити переваги і недоліки того чи іншого способу або підходу. Хоча може здатися, що основна увага повинна приділятися предмету уніфікації, а використовуваний при цьому інструментарій або методи досягнення результату мають за наявності загальної зацікавленості держав другорядне значення, практика свідчить про те, що це не так. Важливий не тільки вибір предмета, кола питань, що підлягають уніфікації, не менш важливим видається й вибір найбільш адекватного (що вимагає найменших витрат часу, зусиль і коштів) методу досягнення загальної згоди щодо обраної теми. Метою даного параграфа є виявлення існуючих методів і визначення їх ролі в забезпеченні досяжності конкретного результату у вигляді відповідного міжнародного документа та ефективності його реалізації. Практика міжнародної торгівлі останніх десятиліть свідчить, що навіть обговорювані на представницьких міжнародних форумах і підписані значним числом держав міжнародні конвенції отримують неоднакове визнання цих держав, що проявляється в тривалих термінах, які займає їх ратифікація та набрання чинності . Наприклад, Гаазька конвенції 1978 і 1986 рр.. про право, застосовне до відносин представництва у міжнародній купівлі-продажу товарів, і про право, застосовне до договорів міжнародної купівлі-продажу, до цих пір не вступили в силу саме через відсутність належного числа ратифікаційних грамот, якими відповідні країни підтвердили б свою згоду на прийняття правил даних Конвенцій; Гаазька конвенція 1955 року про право, застосовне до купівлі-продажу рухомих матеріальних речей, вступила в силу в 1964 р.; Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу, підписана в 1980 р., вступила в силу в 1988; Римська конвенція про право, застосовне до договірних зобов'язань, підписана в тому ж році, набрала чинності лише з 1 квітня 1991 Число таких прикладів може бути збільшено. У доктрині даної проблеми приділялося достатньо уваги, і як приклад можна навести публікації таких зарубіжних авторів, як Е. Рабель, Х. Гуттерідж, М. Пілотті, Р. Монако, М. Матеуччі, К . Ліпштейн, Р. Гуда, Т. Попеску, Шмиттгофф, Р. Давид, Б. Нольде, М. Бонелло, Х. Хольцман, Г. Парра-Арангурен, Ю. Базедов "*". Природно, даний перелік не є повним, оскільки наведені лише ті автори, в роботах яких порушувалося питання про форми і методи уніфікації. --- "*" Pilotti M. Les Methodes de l'Unification. Rapport general / / Actes du Congres international de droit prive, tenu a Rome en juillet 1950 / / Rome: UNIDROIT, 1951. IIeme volume. P. 336 - 338; David R. The International Unification of Private Law; Lalive P. Tendances et methodes en droit international prive (cours Generаl). P. 48; Parra-Aranguren G. General Course of Private International Law: Selected Problems / / Recueil des cours de l'Academie de droit international de la Haye. Tome 210. 1988-III. Dordrecht: Nijhoff, 1989. P. 50 - 517; Nadelmann J.H. Uniform Legislation Versus International Conventions Revisited / / American Journal of Comparative Law. Vol. XVI. 1968. P. 28 - 50; Nolde B. La codificаtion du droit international prive / / Recueil des Cours de l'Academie de droit international de la Haye. Tome 56. 1936-I. Paris: Sirey, 1936; Jayme E. Considerations historiques et actuelles sur la codification du droit international prive; Базедов Ю. Відродження процесу уніфікації права: Європейське договірне право і його елементи / / Російський щорічник міжнародного права. 1998 - 1999. СПб.: Росія-Нева. С. 66 - 89. Звернення до вітчизняної доктрині також виявляє значний інтерес наших учених до даної проблеми (у рамках розгляду загальних питань міжнародного приватного права): у різний час про це писали М.М. Богуславський, О.В. Воробйова, С.Н. Лебедєв, Л.А. Лунц, Є.В. Кабатова, А.С. Комаров, В.М. Корецький, С.Б. Крилов, О.Н. Садиков, С.В. Бахін. Стосовно до окремих предметним і географічним аспектам міжнародної уніфікації зазначені питання знайшли відображення в роботах С.В. Бахіна, М.П. Бардіної, Н.Г. Дороніної, К.Ф. Єгорова, Є.В. Кабатова, А.С. Комарова, А.Л. Маковського, А.І. Мінакова, В.С. Позднякова, М.Г. Розенберга, І.О. Хлестовой, Н.Г. Швидак. Порівняно невелика за обсягом, але змістовна публікація С.Н. Лебедєва про уніфікацію правового регулювання міжнародних господарських відносин не тільки викликала інтерес в нашій країні, але і була опублікована УНИДРУА в журналі "Revue de droit uniforme" "*". --- "*" Див: Лебедєв С.Н. Уніфікація правового регулювання міжнародних господарських відносин. С. 15 - 43. Найбільш гармонійні роботи О.Н. Садикова і А.Л. Маковського. У підручнику "Міжнародне приватне право" після аналізу ситуації, що виникає в міжнародне право внаслідок наявності численних і далеко не однакових національних законів, О.Н. Садиков підкреслює, що з кінця минулого століття для відносин у сфері міжнародного обігу почалася розробка правових норм, які після прийняття їх зацікавленими державами замінили б різнорідні положення національного законодавства і усунули тим самим зазначені труднощі. Такі норми одержали найменування уніфікованих, а процес їх вироблення - уніфікації правового регулювання. Ним запропонована струнка класифікація уніфікованих норм, в якій відображені різні їх аспекти: 1) виходячи з предмета регулювання розрізняються уніфіковані матеріально-правові норми і норми процесуальні, а також уніфіковані колізійні норми, хоча і не забезпечують єдності правового регулювання, але створюють єдині колізійні критерії та відсилання до певного іноземному закону у відповідних випадках; крім того, розрізняються уніфіковані норми з окремих питань міжнародної торгівлі, шлюбу і сім'ї, спадкування тощо; 2) з точки зору географічного поширення уніфікованих норм виділяється уніфікація універсальна і регіональна; 3) з точки зору способів юридичного оформлення - укладення міжнародних договорів або конвенцій, прийняття низкою держав так званих зразкових законів чи інших рекомендацій, вироблених спеціально створеними для цього органами чи міжнародними організаціями (наприклад, прийняття на основі Типового закону про міжнародному комерційному арбітражі національних законів з цього питання); 4) підкреслюється значення застосування міжнародних торгових звичаїв, які в окремих сферах міжнародного спілкування, таких, як торговельне мореплавство, міжнародні розрахунки, досить широко застосовуються. Сюди ж він відносить і застосування комерсантами примірних договорів, типових умов, що відображають виправдала себе зовнішньоторговельну практику, однак у цьому випадку повної уніфікації не створюється, а виникає відоме єдність у вирішенні багатьох важливих практичних питань "*". --- "*" Див: Садиков О.Н. Уніфіковані норми в міжнародне право. С. 39 - 41. А.Л. Маковський виділяє два основні методи регулювання відносин у сфері морського транспорту у зв'язку з проблемою уніфікації: метод колізійного регулювання та метод створення уніфікованих норм шляхом укладення міжнародних угод. Він відзначає і нове явище, що відрізняє процес уніфікації, як його розуміли раніше у вигляді встановлення (процес і результат) шляхом укладення міжнародної угоди однакових норм морського права замість діючих до цього різних за змістом норм внутрішньодержавного права, яке у тому, що правове регулювання нових, нетрадиційних для морського права питань, які раніше не були регламентовані національним законодавством, все частіше отримує вираження спочатку в міжнародних угодах, а згодом - у національному законодавстві "*". Даний висновок справедливо не тільки для відносин, що виникають у сфері торговельного мореплавства, він повністю відноситься також і до відносин міжнародного комерційного обороту, наприклад регламентування в ГК РФ не відомих раніше вітчизняному обороту відносин фінансового лізингу, факторингу, нові підходи Основ цивільного законодавства 1991 р. і ГК РФ до врегулювання прав та обов'язків сторін договору купівлі-продажу. Одночасно він підкреслює, що можливості конвенційного методу регламентування не безмежні і залежать принаймні від наступних складових: --- --- "*" Див: Маковський А.Л. Про міжнародно-правовому регулюванні майнових відносин у сфері торгового мореплавання. С. 100 - 117; Питання теорії міжнародно-правової уніфікації права і складу міжнародного приватного права. С. 26 - 33; Міжнародно-правова уніфікація морського права. С. 37 - 59. 1) від вибору найбільш важливих правил, що регулюють дану групу відносин та угоди сторін щодо предмета регулювання майбутньої конвенцією; 2) від можливостей проведення переговорів з урахуванням великого числа що беруть участь в них держав з різним політичним устроєм і відмінностями в економіці, з різними правовими системами; 3) від можливості знаходження розумного компромісу і знаходження однакових рішень. Тому такий метод поєднується і повинен поєднуватися надалі з іншими методами регулювання розглянутих відносин - з рішенням у тих же міжнародних угодах щодо менш важливих питань шляхом встановлення уніфікованих колізійних норм, відсилань до національного законодавства учасників угоди і використання принципу автономії волі учасників правовідносин. Розумне поєднання всіх цих методів значною мірою послаблює негативні сторони кожного з них, які неминуче виявляються, коли використовується лише якийсь один метод правового регулювання "*". --- "*" Див: Маковський А.Л. Про міжнародно-правовому регулюванні майнових відносин у сфері торгового мореплавання. С. 105, 114, 115 - 116. С.Н. Лебедєв також виходить з можливості уніфікації як матеріально-правових, так і колізійних норм; при цьому він виділяє як один з найбільш часто використовуваних міжнародною практикою способів міжнародну уніфікацію конвенційним шляхом, при якій, з деякими нюансами, використовуються дві основні форми: інкорпорація відповідних правил в текст інтегральної конвенції - convention integrale або виклад їх у вигляді однакового закону loi uniforme, що становить додаток до конвенції. Згідно першій формі, договірні держави зобов'язуються ввести в дію на своїх територіях прийнятий на основі міжнародної конвенції та становить додаток до неї однаковий закону; згідно другої - вони зобов'язуються застосовувати правила, сформульовані у відповідних статтях конвенції. Він підкреслює, що "уніфікація права, здійснювана в міжнародно-правовому порядку, будь то у формі" інтегральної конвенції "," однакового закону ", що є додатком до конвенції, або в якій-небудь іншій формі, заснована на суверенітет держав-учасниць, що одержує своє вираження і при формуванні (виробці) відповідних положень, і при вступі в договір, і при введенні цих положень в дію на території кожної з держав ". У цих двох зазначених випадках мова йде кожен раз про уніфікацію, яка реалізується на основі конвенційного міжнародного зобов'язання держав. Тому необхідно розрізняти схожі loi uniforme, uniform act від типових законів loi tуpe, loi modele, model act, введення яких державою в національне законодавство не грунтується на міжнародному конвенционном зобов'язанні. Поряд з цим він відзначає, що практика знає і такий особливий спосіб: замість укладання відповідної конвенції включити в своє законодавство норми, що збігаються з положеннями такої конвенції, і тим самим досягти того ж результату (наприклад, в Конвенції 1924 г. про уніфікацію деяких правил в щодо морських коносаментів беруть участь 50 країн, а ще в 30 країнах ці правила включені у внутрішнє законодавство без будь-якої ратифікації Конвенції) "*". --- "*" Див: Лебедєв С.Н. Уніфікація правового регулювання міжнародних господарських відносин. С. 19, 25 - 28. Звертаючись до зарубіжної доктрині, необхідно зробити деякі попередні зауваження. Відродження інтересу до процесів уніфікації характерно для третього періоду розвитку уніфікації й проявилося в 50-ті роки ХХ століття; до цього ж часу відносяться перші спроби творчого осмислення, аналізу та юридичної кваліфікації цих процесів. Одним з перших звернень до даної проблематики з'явився доповідь президента УНИДРУА М. Пілотті на I Міжнародному конгресі приватного права в липні 1950 р., який виділяв ряд використовуваних при уніфікації методів: по-перше, два методи роботи: непрямий метод, що складається в різного роду наукових дослідженнях і вишукуваннях, дозволяють в комплексі скласти досить репрезентативну картину стану, потреб і можливостей як національного законодавства окремих країн, регіонів і континентів в цілому, так і конкретних сфер, областей та інститутів права окремо, а також прямий метод, що складається в безпосередній діяльності з розробки тексту конвенції, його обговорення та прийняття; по-друге, три методи реалізації результатів уніфікації права: перший метод полягає в рецепції державою того чи іншого іноземного закону шляхом прийняття одностороннього законодавчого акта; другий метод реалізації результатів уніфікації полягає в укладанні міжнародних угод, спрямованих саме на досягнення уніфікації. Однак він не переоцінював результативності даного методу, підкреслюючи, що він являє собою лише мінімум міжнародного юридичного співробітництва. Третій метод полягає в неоднакове викладенні результатів уніфікації в міжнародних конвенціях: або у вигляді інкорпорування уніфікованих правил в текст конвенцій, або у вигляді доданого до тексту конвенції однакового тексту (найбільш яскравим прикладом є Гаазька конвенції 1964 про Единообразном законі про укладення договорів міжнародної купівлі- продажу і про Единообразном законі про договори міжнародної купівлі-продажу), а також у вигляді угод, спрямованих на гармонізацію права (форма, використовувана в угодах з морського і повітряного права), коли внутрішній закон на підставі міститься в міжнародній конвенції рекомендації приводиться у відповідність з її приписами. У кінцевому рахунку цим шляхом досягається в принципі той же ефект, що і при внесенні відповідних змін у внутрішнє законодавство на підставі міжнародної конвенції, яка містить однаковий закону, проте з точки зору часу даний спосіб набагато більш тривалий "*". --- "*" Pilotti M. Les Methodes de l'Unification. Rapport general / / Actes du Congres international de droit prive, tenu a Rome en juillet 1950. II-me vol. P. 336 - 338. Значний внесок у доктрину вніс М. Матеуччі, який і на посту генерального секретаря, і на посту президента УНИДРУА чимало часу віддав аналізу форм і методів здійснення міжнародного руху в напрямку уніфікації приватного права. У 1956 р., будучи генеральним секретарем УНИДРУА, він виступив на першій зустрічі організацій, що займаються уніфікацією права, з генеральним доповіддю "Методи уніфікації права". Говорячи про "законодавчої уніфікації", він виділяв методи, згідно з якими здійснюється вибір основних питань для можливої законодавчої уніфікації; до них відносяться різні запити, запитальники, підготовче дослідження, яке, на його думку, полягає у вивченні "вертикальному", тобто у вивченні законодавств окремих країн з певних питань, і у вивченні "горизонтальному", тобто у вигляді порівняльного аналізу таких законодавств і правових систем. Слідом за М. Пілотті їм розрізнялися методи реалізації та методи вираження уніфікованого права: 1) прийняття державами міжнародної угоди, що покладає на них обов'язок інкорпорувати його у внутрішню систему права або шляхом надання їм сили закону, або шляхом прийняття відповідних внутрішніх законів, що відтворюють зазначені норми (Женевські конвенції: 1930 р. - про Единообразном законі про простий і переказний векселі "*" і 1931 р. - про Единообразном законі про чеках ); 2) прийняття державами міжнародного зобов'язання, що накладає на них обов'язок ввести внутрішні законодавчі правила, які повинні відповідати певним узгодженим конвенційним шляхом принципам (договір країн Бенілюксу про уніфікацію законодавства про обов'язкове страхування цивільної відповідальності автомобілістів), 3) промульгация певними державами законодавчих правил згідно однакової, уніформізірованной схемою з метою реалізації і підтримки однаковості законів між цими країнами; 4) непрямий, або односторонній, метод уніфікації у вигляді прийняття model act, loi type (сучасним прикладом використання такого методу є модельні закони ЮНСІТРАЛ: про міжнародний комерційний арбітраж (1985 р.), про міжнародні кредитових перекладах (1992 р.), про закупівлі товарів, будівельних робіт і послуг (1994 р.), про електронну торгівлю (1996 р.), про транскордонної неспроможності (1997 р.)) . --- "*" Регістр текстів міжнародних конвенцій та інших документів, що стосуються права міжнародної торгівлі. Т. 1. ООН: Нью-Йорк, 1971. С. 185 - 217. Там же. С. 248 - 257. UNCITRAL. Status of Conventions and Model Laws. List updated on June, 2001. В опублікованій роком пізніше в "Збірнику Гаазької академії міжнародного права" лекції про уніфікованого праві він вперше в доктрині та практиці позначає нові для того часу методи: конвенційний і неконвенційною. Вибір того чи іншого способу залежить від кількох факторів: 1) від мети, яку переслідують автори droit uniforme; 2) від способу формулювання даних правил; 3) від мети, яку переслідують держави, приймаючи такі правила "*". --- "*" Мateucci M. Introduction a l'etude systematique du droit uniforme. P. 390. Друга необхідна у зв'язку з оглядом зарубіжної доктрини зауваження полягає в тому, що якщо у вітчизняній доктрині розгляд методів і способів практично всіма авторами здійснюється стосовно до процесу уніфікації міжнародного приватного права в цілому (Л.А. Лунц, О.М. Садиков), стосовно до міжнародного економічного співробітництва (С. Лебедєв), стосовно до торгівельного мореплавання і морського права (А.Л. Маковський), стосовно до уніфікації міжнародної купівлі-продажу (М.Г. Розенберг), стосовно до уніфікації трудового права (Е. М. Аметистів), стосовно до уніфікації приватного права в країнах Латинської Америки (Н.Г. Дороніна), стосовно відносин, які існували в рамках РЕВ (М.П. Бардіна, І.О. Хлестова, М.П. Шестакова), то в зарубіжній доктрині можна виділити кілька інших підходів. Ряд вчених розглядає процеси уніфікації, у тому числі права міжнародної торгівлі (Е. Рабель, Шмиттгофф, Т. Попеску, Д. Опперт, Р. Давид, М. Бонелло, П. Мюллер-Графф, А. Фарнсворс, Д. Ерші , Л. Рецеі, Г. Бадр, Д. Хоннольд, А. Тунк, Г. Парра-Арангурен), інші - процеси створення однакового права (Х. Хольцман, Д. Таллон), треті присвячують роботи гармонізації права (А. Даймонд, Р. Гуда, О. Ландо, М. Ндуло,), а четверті - уніфікації та гармонізації права (Г. Бамоду, А. Гарро, М. Пілотті, Р. Монако), п'яте - застосуванню однакового права (Д. Хоннольд, М . Бонелло, А. Фарнсворс, Ф. Ендерляйн, Р. Леве, М. Кеба), шості - кодифікації міжнародного приватного права (Е. Жейме, Б. Нольде, Д. Хоннольд). При цьому одні й ті ж автори використовують різну термінологію. Чи означає це, що мова йде про абсолютно різних явища і процеси. Наприклад, П. Лалів визначає droit uniforme як уніфіковані матеріальні правила в тій мірі, в якій вони стосуються безпосередньо міжнародних відносин "*"; Г. Парра-Арангурен виділяє відмінність між модельним і однаковим законами, яке у тому, що в модельний закон держави можуть вносити необхідні зміни з метою врахування їх особливостей і окремих обставин . --- "*" Lalive P. Tendances et methodes en droit international prive (cours Generаl). P. 48. Parra-Aranguren G. General Course of Private International Law: Selected Problems. P. 50 - 517. Американські практики і американська доктрина виступають за використання власного досвіду шляхом застосування саме модельного закону, вважаючи більш корисним досягнення деякої гармонізації як первісній стадії на шляху до подальшої уніфікації, ніж відсутність будь-якої домовленості "*". Розгляд їх позицій призводить до думки про те, що в ряді випадків мова дійсно йде про неоднакових явищах. Наприклад, природно, що uniform law, droit uniforme - однакове, уніформізірованное право - це одне, а model law, loi modele - це зовсім інше; важливо інше: у цих неоднакових явищах укладені неоднакові способи досягнення забезпечення однакового застосування того чи іншого правила в рамках уніфікованого права. --- "*" Наприклад: Nadelmann J.H. Uniform Legislation Versus International Conventions Revisited. P. 28 - 50; Farnsworth E.A. UNCITRAL and the Progressive Development of International Trade / / Recht und Internationaler Handel. Festschrift fur Clive M. Schnitthoff zum 70 Geburtstag. Frankfurt (M): Athenaum Verlag. 1973. P. 148. Ще складніше йде справа з розмежуванням таких методів, як кодифікація, гармонізація та уніфікація. З першого погляду відповідь на питання про зміст кожного з цих методів здається ясним, виходячи з наведених раніше загальних визначень. Однак на практиці і в доктрині це не зовсім так. Наприклад, в роботі Б. Нольде "Кодифікація міжнародного приватного права" "*" мова йде не тільки про кодифікування національної, що природно передбачає саме розвиток і вдосконалення внутрішнього законодавства будь-якої країни (у загальноприйнятому розумінні даного слова; див., наприклад, роботу Е. Жейме "Історичні та сучасні проблеми кодифікації міжнародного приватного права") , а й про "міжнародної кодифікації", де розглядаються договори Монтевідео 1889 р., Кодекс Бустаманте, а також загальні проблеми міжнародної уніфікації. У роботах ряду авторів про кодифікування практично йдеться про уніфікацію, а в роботах про гармонізацію - про уніфікацію; дані терміни часто використовуються як взаимозаменяющие і взаємодоповнюючі. --- "*" Nolde B. La codificаtion du droit international prive. P. 303 - 426. Jayme E. Considerations historiques et actuelles sur la codification du droit international prive / / Recueil des Cours de l'Academie de droit international de la Haye. Tome 177. 1982-IV. The Hague. Nijhoff, 1983. Дані терміни відображають історичний процес формування спочатку національних, а згодом - міжнародних норм, в тій чи іншій мірі містять однакові правила. Кодифікація означає існуючий більше двох століть процес розробки та вдосконалення національного законодавства у певній сфері. Природно, такий процес здійснюється не в "безповітряному" юридичному просторі, відбувається взаємовплив і взаємозбагачення правових культур і систем, тому "створення в різних державах однакових правових норм в результаті впливу різних правових систем один на одного" А.Л. Маковський відносить до уніфікації без використання міжнародно-правових засобів "*", а Б. Нольде поділяє кодифікацію на національну та міжнародну . Таким чином, можна говорити про кодифікування у вузькому сенсі слова, що охоплює процеси становлення національного права, і про кодифікування в широкому сенсі слова, під якою в даний час розуміється уніфікація права. --- "*" Див: Маковський А.Л. Міжнародна уніфікація морського права / / Міжнародне приватне морське право. С. 35. Nolde B. Op. cit. P. 304. До укладення Російською Федерацією в 1994 р. Угоди про партнерство і співробітництво, що засновує партнерство між Російською Федерацією, з одного боку, та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами - з іншого боку (1) (набрала чинності з 1 грудня 1997 р.) , у вітчизняній доктрині практично було відсутнє дослідження феномену гармонізації та його впливу на уніфікаціонним процеси за участю нашої країни. Загальні питання гармонізації розглядалися практично в одній колективній монографії 1989 (2), а особливості формування права ЄС - в дисертації А.А. Маковської (3). З набранням чинності з 1 грудня 1997 зазначеної Угоди ситуація змінилася: з'явився ряд досліджень (4), в основному носять публічно-правовий характер, в яких узагальнені способи формування і прийняття нормативно-правових актів ЄС, однак аналізу методу гармонізації, як на універсальному, так і на регіональному рівні, стосовно відносин міжнародного комерційного обороту не приділялося належної уваги. --- (1) Збори законодавства РФ. 20.04.1998. N 16. Ст. 1802. (2) Див: Радянське і іноземне цивільне право (проблеми взаємодії та розвитку) / Под ред. В.П. Мозоліна. М.: Наука, 1989. С. 6 - 14. (3) Див: Маковська А.А. Уніфікація міжнародного приватного права в рамках ЄЕС: Автореф. дісс. ... канд. юрид. наук. М.: ІГіП РАН, 1992. (4) Див: Муромцев Г.І. Право ЄС (європейське право), його джерела / / Право Європейського союзу: правове регулювання торгового обороту. М.: Зерцало, 1999. С. 22 - 65; Топорнин Б.Н. Європейське право. М.: МАУП, 1998. С. 308 - 309; Європейське право: Підручник / За ред. М.Л. Ентіна. М.: Норма, 2000. С. 89 - 92. Дослідження процесів вдосконалення права міжнародних контрактів в національному та міжнародному аспектах виявляє використання даного терміну в двох напрямках: гармонізація внутрішня і гармонізація міжнародна. Можна виділити три основні прояви внутрішньої гармонізацію: перше - гармонізація чинних в окремих країнах правових приписів, що в кінцевому рахунку призвело до створення в цих странах національних систем права (кодифікація в Європі і створення Соmmon Law в Англії); друге - гармонізація окремими країнами законодавства шляхом прийняття нормативних актів на основі врахування законодавства інших держав "*"; третє - гармонізація окремими країнами чинного законодавства шляхом сприйняття і відображення міжнародних угод . --- "*" У сфері міжнародних комерційних контрактів прикладом є вдосконалення в останні роки Цивільних кодексів ряду держав: Нідерландів, Квебека (Канада), Аргентини, Росії (які отримали найменування кодексів третього покоління). У результаті такого зближення можлива поява співпадаючих норм права. Подібний феномен відомий з XIX в., Коли відбувалася рецепція французького Цивільного та Торгового кодексів, Німецького цивільного і Німецького торгового укладень. Даний процес розвивається і в даний час і відомий під найменуванням не тільки рецепції, а й трансплантації, запозичення. Такого роду гармонізація є зазвичай етапом на шляху переходу в подальшому до уніфікації певної групи правових норм. Подібний досвід широко поширений в Скандинавських країнах і країнах Європейського союзу, використовувався він і в нашій країні: включення до Кодексу торгового мореплавання правил Брюссельської конвенції 1924 про коносаментах; зміна спочатку в Основах цивільного законодавства 1991 р., а потім у частині третій ДК РФ колізійних прив'язок за зовнішньоекономічними угодами; запозичення цивільними кодексами ряду країн положень Конвенції ООН 1980 про договори міжнародної купівлі-продажу товарів. Групова гармонізація національних систем цивільного права відбувається зазвичай в межах країн, що мають однотипні соціально-економічні структури суспільства, а в ряді випадків - країн, які належать або до однієї системи права (англо-американської, романо-германської), або до економічної організації - Європейському союзу , СНД, або до географічній зоні - до країн Латинської Америки. У другому випадку гармонізація здійснюється в рамках певної групи: у межах країн, що мають однотипні соціально-економічні структури суспільства (наприклад, РЕВ); країн, що належать до однієї системи права (англо-американської, романо-германської); країн, об'єднаних в рамках економічної організації - Європейський союз, СНД, ОАД та ін При цьому багато що залежить від ступеня співробітництва та взаємодії держав у рамках тієї чи іншої міжнародної організації, що особливо видно на прикладі ЄС і СНД. Якщо А.Л. Маковський розглядає уніфікацію в якості всеосяжного інструменту досягнення однаковості правових норм "*", то Р. Гуда такий всеосяжний інструмент вбачає в гармонізації , а виділяються їм вісім методів гармонізації представляють не що інше, як методи уніфікації, і переваги гармонізації - НЕ що інше, як переваги уніфікації . Подібний підхід свідчить про багатоваріантність терміну "гармонізація". --- "*" Див: Маковський А.Л. Міжнародна уніфікація морського права / / Міжнародне приватне морське право. С. 35. Goode R. Reflections on the Harmonization of Commercial Law. P. 54 - 74. 1) багатостороння конвенція без однакового закону як такого; 2) багатостороння конвенція, що включає однаковий закону; 3) комплекс двосторонніх договорів; 4) законодавство ЄС; 5) модельний закон; 6) кодифікація правил і звичаїв, здійснювана і яку публікує міжнародною неурядовою організацією; 7) типові контракти і загальні договірні умови; 8) restatements, підготовлювані вченими чи іншими експертами. 1) Заповнення правового вакууму шляхом встановлення правил з питань, по яких національне право не містить будь-яких приписів або вони є дуже неясними; 2) заміна одним правилом (законом) величезної безлічі національних правових норм у цій галузі і усунення тим самим звернення до колізійних норм і виникнення в зв'язку з цим конфлікту кваліфікацій; 3) відсутність труднощів у зверненні до результатів гармонізації, оскільки вони зазвичай фіксуються на декількох мовах; 4) полегшення знайомства з їх положеннями і заощадження часу та коштів; 5) встановлення в міжнародній конвенції "нейтрального права" для сторін контракту в тому випадку, коли жодна з них не бажає звертатися до права іншої сторони; 6) пропозиція правового режиму, більш пристосованого для міжнародних угод, оскільки він відображає вплив багатьох правових систем, тоді як національне право сфокусовано на внутрішніх угодах і тому менш підготовлено та пристосоване для угод міжнародних; 7) дія як складової частини права кожного ратифікувала його держави, так що суди кожної держави мають про це судове повідомлення, і це може бути використано як юридичний аргумент, не вдаючись до дорогого і що займає багато часу процесу отримання експертного свідоцтва, часто від іншої судової системи; 8) полегшення встановлення та існування спільного ринку. Вперше в рамках міжнародної організації метод досягнення однаковості у вигляді гармонізації був широко застосований в Європейському союзі і визнається одним з інструментів для досягнення цілей Договору ЄС і кінцевої завданням після створення єдиного ринку "*". Своєрідність гармонізації проявляється в трьох аспектах: 1) вона має на меті забезпечення функціонування єдиного ринку; 2) здійснюється тільки з тих питань, щодо яких присутня єдина воля держав-членів; 3) її кінцевим результатом є зближення законодавства країн ЄС. Реалізація даного методу забезпечується шляхом застосування прийнятого в ЄС інструментарію у вигляді директив, регламентів і рекомендацій. При цьому розрізняється декілька видів гармонізації . --- "*" Див: Маковський А.Л. Міжнародна уніфікація морського права / / Міжнародне приватне морське право. С. 34 - 37. Slot P.J. Harmonisation / / European Law Review. 1996. Vol. 21. P. 378 - 397. Повна (тотальна) гармонізація має місце, коли при реалізації директиви держави не вправі відступати від її приписів; сама система директиви і її приписи вельми визначені. Даний метод найбільш широко використовувався в перші роки реалізації директив, коли перед ЄС стояло завдання забезпечення усунення технічних бар'єрів у торгівлі (наприклад, Директива від 23 листопада 1970 про добавки в корми тварин). Вибіркова гармонізація надає виробнику право випливати або гармонізованому відповідно до директиви правилом, або правилом національного законодавства. Даний метод застосовувався в основному в 70-ті роки і в даний час втратив своє значення (наприклад, Директива N 70/157 від 6 лютого 1970 про зближення законодавства країн-членів про допустимий рівень вихлопних газів в автомобільних моторах). Часткова гармонізація означає, що гармонізовані правила застосовуються тільки до транскордонних в рамках ЄС операціях. При цьому виникає два види правил: одні - для торгівлі всередині ЄС, інші - для внутрішньонаціональної торгівлі. Часткова гармонізація відрізняється від вибіркової тим, що вона вимагає, щоб транскордонні угоди обов'язково регламентувалися правилами ЄС (Директива N 64/433 від 26 червня 1964 про проблеми охорони здоров'я у зв'язку з торгівлею м'ясом всередині ЄС). Метод встановлення мінімальних правил при збереженні за державами-членами права в індивідуальному порядку або спільно вживати більш суворі правила, ніж це передбачено в директиві. Даний метод набув значення в 80-ті роки ХХ ст., Коли були ліквідовані бар'єри в торгівлі і був прийнятий Єдиний Європейський Акт (прикладом є директиви про охорону прав споживачів і про захист навколишнього середовища). При альтернативної гармонізації директива надає державам можливість вибору одного з варіантів, однак даний метод використовується в ЄС порівняно рідко (наприклад, Директива N 76/464 від 4 травня 1976 про забруднення навколишнього середовища небезпечними речовинами, Директива N 89/428 про зниження рівня забруднення навколишнього середовища промисловими відходами діоксиду титану). При взаємне визнання національних законів визначається загальний для всіх країн ЄС критерій, який повинен бути для них однаковим (наприклад, Директива N 89/48 від 21 грудня 1988 про загальну систему визнання дипломів про вищу освіту або про професійне навчання не менше трьох років) . Взаємне визнання контролю передбачає визнання його правомірності державами - членами ЄС. Відсилання до національних стандартів має на меті включення в директиву основних правил, залишаючи формулювання спеціальних технічних норм національним органам стандартизації. Даний метод є порівняно новим: вперше він був запропонований у Резолюції Ради Міністрів ЄС від 7 травня 1985 (наприклад, Правила Міжнародної організації зі стандартизації. Важливо відзначити, що посилання на дані Правила часто зустрічаються в міжнародних комерційних контрактах, укладених російськими господарюючими суб'єктами з зарубіжними партнерами). У ст. 249 Консолідованої версії Договору про ЄС визначені три способи реалізації гармонізації, яким відповідають три види нормативно-правових актів ЄС: регламенти, директиви і рішення. Першорядне значення для забезпечення однаковості правозастосовчої діяльності представляють регламенти ЄС, право видання яких належить Комісії ЄС. Регламенти підлягають застосуванню у всіх державах-членах, і якої системи імплементації їх у внутрішнє законодавство держав - членів ЄС не потрібно. Значне число регламентів зачіпає відносини конкуренції, що виникають при реалізації в рамках ЄС міжнародних комерційних контрактів "*". Вони підлягають застосуванню господарюючими суб'єктами, судовими та іншими установами всіх держав-членів. --- "*" Наприклад, з 14 наведених у Збірнику законодавства ЄС регламентів шість стосуються договірних відносин: Регламент N 1983/83 від 22 червня 1983 р., Регламент N 1984/83 від 22 червня 1984 р., Регламент N 417/85 від 19 грудня 1984 р., Регламент N 428/85 від 19 грудня 1984 р., Регламент N 4087 від 30 листопада 1988 р., Регламент N 240/96 від 31 січня 1996 Дані регламенти визначають особливості застосування ст. 85 (3) Римського договору до окремих видів договорів (відповідно до виключних дистриб'юторським угодами, договорами про виняткову продажу, про спеціалізації, на науково-дослідні роботи, до договорів франчайзингу та до угод про передачу технології). Найбільш важливими для сфери міжнародних комерційних контрактів є Регламент Комісії ЄС N 2790/1999 від 29 грудня 1999 р. про застосування ст. 81 (3) Консолідованої версії Договору про ЄС до категорії вертикальних угод і до узгодженої практиці (що замінив раніше діяли Регламенти: N 1983/83 та N 1984/83 про застосування ст. 85 (3) Римського договору до категорії виняткових дистриб'юторських угод; N 4087 / 88 - до категорії угод про франчайзинг), а також набув чинності з 1 березня 2002 Регламент N 44/2001 від 22 грудня 2000 р. про юрисдикції та виконання рішень у цивільних і комерційних справах, що замінив Брюссельську конвенцію 1968 " * ". --- "*" Journal Officiel des Communautes europeennes. L 12. 16 janvier 2001. Директиви Комісії ЄС визначають цілі і результати, які повинні бути досягнуті в ході внесення на їх основі змін у внутрішнє законодавство держав-учасниць, а також терміни їх реалізації. Національний законодавець зберігає свободу визначення на основі конституцій відповідних країн процедур і механізмів внесення змін до чинного законодавства, так само як і свободу визначення юридичної форми реалізації директив. Саме даний метод використовується при гармонізації національного права. Таким чином, були внесені зміни в національне право держав - учасниць ЄС про агентські відносинах (Директива N 86/653 від 18 грудня 1986 р.), про європейському об'єднанні економічних інтересів (Директива від 18 грудня 1986 про Європейське об'єднання економічних інтересів), про відповідальність за продукт (Директива N 85/374 від 25 липня 1985 р.). Одна з останніх директив (Директива N 2000/35/ЕС) "*" прийнята спільно Європейським парламентом та Радою ЄС 29 січня 2000 року, спрямована на вироблення шляхом гармонізації однакових правил щодо прострочення платежів по комерційних справах. До 8 серпня 2002 держави - члени ЄС зобов'язані привести своє законодавство у відповідність до приписів даної Директиви. Згідно ст. 6 Директиви це можливо шляхом прийняття державами - членами ЄС нових або внесення доповнень до чинних законів, постанови чи адміністративні розпорядження. --- "*" Official Journal of the European Communities. L 200/35. August 2000. Директива виходить з того, що затримки платежів по комерційних справах представляють серйозну перешкоду для розвитку єдиного ринку, ведуть до банкрутства і втрати робочих місць, а також загрожують ділової активності. Порушення контракту у вигляді затримки платежів має певну привабливість для боржників у силу низьких в багатьох країнах ЄС процентних ставок, а також тривалого процесу забезпечення через суд виплати відсотків. Пропоновані Директивою зміни не зачіпають національних приписів, згідно з якими національний суд має право присудити кредитору відшкодування додаткових, пов'язаних з простроченням платежу збитків, з урахуванням того, що такі збитки можуть бути вже компенсовані сплатою відсотків за прострочення платежів. За суб'єктним складом пропоновані Директивою зміни національного законодавства відносяться до комерційних операціях, що укладаються приватними та державними господарюючими суб'єктами, а також господарюючими суб'єктами та органами влади, вони поширюються і на всі комерційні операції між учасниками контрактів і третіми особами - виконавцями таких контрактів. По об'єктному складу під комерційними угодами, відповідно до ст. 2 Директиви, розуміються оплатне угоди, що мають на меті поставку товарів або надання послуг. Під простроченням платежів розуміється порушення узгодженого в контракті або передбаченого законом строку здійснення платежів. В якості засобів боротьби з простроченнями платежів Директива передбачає два заходи: сплату відсотків річних (ст. 3) та утримання права власності (ст. 4). У ст. 3 Директиви визначено порядок обчислення періоду прострочення платежів: коли термін платежу визначений у контракті, річні відсотки нараховуються з витікання зафіксованих в контракті дати або періоду платежів, а за відсутності в контракті такого узгодження для нарахування відсотків передбачаються чотири варіанти, починаючи з 30-денного періоду з дати отримання боржником рахунку. Розмір відсотків за прострочення платежів, іменований у Директиві "законний відсоток", дорівнює процентній ставці, що стягується Європейським центральним банком за останніми операціями рефінансування, здійсненими до першого календарного дня відповідного піврічного періоду, плюс марджін не менше 7%, якщо інше не визначено в контракті. Щодо другої заходи боротьби з простроченнями платежів Директива передбачає, що держави - члени ЄС забезпечують відповідно до застосовними положень їх внутрішнього законодавства утримання за продавцем права власності за товар до повної його оплати, якщо така обмовка в явно вираженій формі була до поставки товару погоджена продавцем і покупцем. Відносно безспірних вимог у ст. 5 Директиви передбачається строк для прийняття зобов'язуючого рішення, який складає 90 календарних днів, що обчислюються з пред'явлення кредитором позову або звернення до суду або інший компетентний орган. Пропоновані Директивою заходи боротьби з простроченнями платежів мають двоякий юридичний характер: будучи адресованими країнам ЄС, вони вимагають від них внесення відповідних змін у внутрішнє законодавство; для сторін ж міжнародного комерційного контракту ці заходи мають неоднаковий юридичний характер: стягування встановлених Директивою відсотків річних стає внутрішнім законодавством країн ЄС і тому при застосуванні до контракту права цих країн є імперативним; утримання ж права власності залежить від сторін контракту і має диспозитивний характер. Як зазначалося, Директивою встановлено граничний термін (до 8 серпня 2002 р.) для забезпечення застосування необхідних змін. У зв'язку з даною Директивою необхідно підкреслити важливе для вітчизняних учасників міжнародних комерційних контрактів наслідок. Вибираючи в якості застосовного до їх контрактом право одній з країн ЄС, вони зустрінуться із зазначеними змінами законодавства цих країн. Тому що відбуваються в праві ЄС процеси гармонізації права не можуть не враховуватися вітчизняними господарюючими суб'єктами - учасниками міжнародних комерційних контрактів. У цьому зв'язку корисним було б внесення дисципліни "Міжнародні комерційні контракти. Уніфікація та правозастосування" в навчальні плани економістів-міжнародників в таких вузах, як МГУ, МГИМО, ВАВТ, АНХ. Рішення, що приймаються Радою спільно з Європейським парламентом, а також Комісією ЄС, представляють індивідуальні акти, адресовані певним особам і обов'язкові тільки для них. Рішення зачіпають спеціальні, часто технічні питання. Такі акти ЄС, як прийняті на підставі ст. 249 Консолідованої версії Договору про ЄС, рекомендації та висновки, не мають обов'язкової сили і тому не є нормативно-правовими актами ЄС. У рамках ЄС державами-учасниками використовується і міжнародно-правовий (конвенційний) метод; саме таким чином в 1980 р. була прийнята Римська конвенція про право, застосовне до договірних зобов'язань. Як і термін "уніфікація", термін "гармонізація" є порівняно новим явищем у галузі розробки однакових правил. Його зміст досить різноманітне, і в різних ситуаціях він розуміється неоднаково: будучи основним методом формування права ЄС і однією з цілей ЮНСІТРАЛ, даний метод використовується і в ході міжнародно-правової та приватно уніфікації права міжнародних комерційних контрактів. Під уніфікацією права міжнародних контрактів розуміється створення в праві різних держав однакових за змістом норм, призначених для регламентування відповідної групи правовідносин, які замінюють положення національного законодавства такими одноманітними нормами і тим самим створюють однакове правове простір, що дозволяє забезпечити єдині або подібні правові умови функціонування господарюючих суб'єктів. Досягнення єдиної мети можливе різними шляхами або методами. При цьому уніфікація права міжнародних контрактів в широкому сенсі охоплює міжнародну кодифікацію і гармонізацію. Аналіз та узагальнення різноманітних підходів до уніфікації права міжнародних контрактів призводить до висновку, що проблеми методики уніфікації права міжнародної торгівлі займали і займають досить багато місця в роздумах і вітчизняних, і зарубіжних авторів. Багато хто з спостережень і висновків наведених авторів є загальними, ряд з них збігається, є відмінності по ряду питань, є спільні підходи, є і неоднакове ставлення до одних і тих же явищ. Це дозволяє зробити висновок про те, що стрункої теорії щодо методів уніфікації права міжнародної торгівлі до теперішнього часу не склалося. З урахуванням викладеного нами пропонується наступна систематизація методів міжнародно-правової уніфікації. 1. Залежно від предмета уніфікації можна виділити методи уніфікації колізійних та матеріально-правових норм. Гідність колізійного методу уніфікації полягає в тому, що він дозволяє сформулювати в міжнародній конвенції однакові колізійні прив'язки стосовно до конкретних правовідносин і уникнути тим самим невизначеності у взаєминах сторін. При наявності уніфікаціонним акта вже на стадії укладання зовнішньоекономічної угоди сторонам відомо, згідно яким колізійним нормам визначається право, що застосовується до тих відносин, які не знайшли відображення в договорі. Виходячи з цього, вони можуть заздалегідь врахувати особливості права тієї чи іншої держави і відповідним чином скорегувати положення договору (так, при визнанні в якості зобов'язального статуту угоди права Англії вони врахують категорію заздалегідь узгоджених збитків agreed and liquidated damages, права Франції - можливість стягнення поряд з матеріальними і моральних збитків, що виникли внаслідок невиконання або неналежного виконання зобов'язання, права Угорщині - про винятковий характер неустойки тощо). У перший період уніфікації найбільші надії зв'язувалися саме з реалізацією даного методу. Перша міжнародна урядова організація, створена в 1893 р., - Гаазька конференція з міжнародного приватного права була і залишається орієнтованою саме на уніфікацію колізійних норм. До достоїнств даного методу відносяться безпосереднє застосування лише стосовно учасників міжнародного комерційного обороту, порівняльна простота, оскільки погодженням підлягає обмежене число колізійних норм. Наявність узгоджених колізійних норм сприяє передбачуваності відносин сторін міжнародного комерційного обороту. Історія уніфікації права міжнародних контрактів свідчить про те, що досягнення однаковості шляхом методу уніфікації колізійних норм можливе тільки на рівні міждержавних угод, коли відповідні зміни внутрішнього законодавства здійснюються саме законодавцем та на виконання міжнародних угод. Навіть у рамках ЄС, де методом гармонізації національного законодавства та досягнення його однаковості є внесення державами-учасницями відповідних змін на основі директив, а методом створення єдиного регулювання, що забезпечує досягнення цілей ЄС, є прийняття Комісією ЄС регламентів, створення однакових колізійних норм виявилося можливим не шляхом використання не основного в ЄС методу гармонізації, а шляхом застосування традиційного для міжнародної правової уніфікації методу у вигляді прийняття Римської конвенції 1980 р. про право, застосовне до договірних зобов'язань. Як показала історія уніфікації права міжнародних контрактів, що покладаються спочатку на даний метод надії себе не виправдали. Даний метод виявився неуніверсальність, що особливо яскраво проявилося в третьому і четвертому періодах уніфікації права міжнародних контрактів. Слабкість даного методу уніфікації можна пояснити двома причинами. Одна з них полягає в тому, що зафіксована в міжнародній конвенції колізійна норма відсилає до національного права, яке, по-перше, неоднаково в різних державах, а по-друге, по-різному може бути застосоване національними суддями та міжнародними арбітрами. Національні судді пов'язані lex fori і можуть застосовувати тільки колізійні норми міжнародних конвенцій, в яких беруть участь відповідні країни, а міжнародні арбітри мають значно більшою свободою "*". Друга причина полягає в тому, що на підставі єдиної колізійної норми застосуванню підлягає національне право тієї чи іншої країни, що як і раніше залишає відносини з міжнародного комерційного контракту в рамках національного права. --- "*" Згідно § 13 Регламенту МКАС при ТПП РФ арбітраж керується правом, визначеним згідно з колізійними нормами, які він вважає застосовними; згідно ст. 24 Регламенту Арбітражного інституту Стокгольмської торгової палати склад арбітрів застосовує право або правові норми, які він вважатиме найбільш підходящими; згідно ст. 17 Регламенту Арбітражного суду МТП склад арбітражу застосовує правові норми, які він вважатиме відповідними. Еволюція застосування колізійних норм розглянута Є.В. Кабатова (див.: Кабатова Є.В. Зміна ролі колізійного методу в міжнародне право / / Міжнародне приватне право. Сучасна практика. М., 2000. С. 5 - 16; Вона ж. До питання про сучасні проблеми міжнародного приватного права / / Держава і право. 2000. N 8. С. 54 - 60). Звернення до реальних процесів, що відбуваються в даній сфері, підтверджує справедливість даного висновку; щодо уніфікації колізійних норм у сфері права міжнародних комерційних контрактів укладено сім міжнародних Конвенцій різного рівня: чотири Гаазькі конвенції - 1955, 1958, 1978 і 1986 рр.., Римська конвенція 1980 р. про право, застосовне до договірних зобов'язань, Угода країн СНД 1992 про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, Міжамериканська конвенція 1994 про право, застосовне до міжнародних контрактів (Конвенція Мехіко). І лише три з них: одна універсальна - Гаазька конвенція 1955 року про право, застосовне до купівлі-продажу рухомих матеріальних речей (товарів) (беруть участь в ній лише дев'ять держав), і дві регіональні - Римська конвенція та Угоду країн СНД 1992 - вступили в силу і застосовуються. Важливо відзначити, що діяла в рамках РЕВ протягом 40 років единообразная колізійна норма для відносин міжнародної купівлі-продажу (поставки) була узгоджена не у вигляді міжнародної конвенції, а в Загальних умовах поставок товарів (ОУП) між організаціями відповідних країн - міжнародній угоді особливого роду , застосування якого забезпечувалося відповідними країнами як на рівні багатосторонньої домовленості, що закріплюється в рекомендації Виконкому даної міжнародної організації, так і на рівні двосторонніх домовленостей, закріплених в угодах про товарообіг та платежі. Це являє собою унікальне досягнення в розробці єдиної колізійної норми, рівного якому в світі немає. Другим досягненням країн РЕВ у розробці зазначеної колізійної норми стало узгодження спочатку у двосторонніх ОУП, а починаючи з 1958 р. і в багатосторонніх ОУП застосування права країни продавця, що було погоджено раніше прийняття Гаазької конвенції 1955 року про право, застосовне до міжнародної купівлі-продажу товарів (набула чинності з 3 травня 1964 р.), хоча в національному праві багатьох країн містилася інша колізійна норма щодо зовнішньоекономічних угод. Таким чином, країни РЕВ досягли однаковості набагато раніше, ніж країни Західної Європи. Метод матеріально-правової уніфікації використовується для розробки єдиних уніфікованих норм, призначених врегулювати саме питання істоти міжнародних комерційних відносин, насамперед права та обов'язки сторін. Найбільш успішним прикладом є Конвенція ООН 1980 про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (далі - Віденська конвенція 1980 р.). Важливо відзначити, що країни ЄС, досягнувши значних успіхів в уніфікації колізійних питань, навіть не ставили перед собою завдання досягнення уніфікації у сфері матеріально-правових норм (поставивши завдання розробки Європейського цивільного кодексу, вони обмежилися розробкою Принципів Європейського договірного права - факультативного документа, що представляє звід загальноприйнятих підходів цих країн до загальних питань зобов'язальних відносин). Тому досягнута в рамках РЕВ уніфікація у вигляді Загальних умов поставок була значним досягненням регіональної уніфікації. Враховуючи, що за допомогою даного документа реалізовувалося понад 2/3 зовнішньоторговельного обороту нашої країни і близько 80% зовнішньоторговельного обороту інших країн РЕВ, за значенням для міжнародного комерційного обороту цих країн Загальні умови поставок товарів країн - членів РЕВ цілком порівнянні з Віденською конвенцією 1980 У Конвенції беруть участь 60 держав, і вона регламентує основні питання міжнародної купівлі-продажу товарів, залишаючи проте багато чого за рамками її регулювання, а ОУП РЕВ, розроблені набагато меншим числом учасників, регламентували набагато більше матеріально-правових питань взаємовідносин сторін міжнародної купівлі-продажу (поставки). Можна стверджувати, що за охопленням порушених у даному документі аспектів зовнішньоторговельної поставки ОУП РЕВ не мають собі рівних. Загальні умови поставок товарів країн - членів РЕВ застосовувалися з 1951 р. спочатку на основі двосторонніх домовленостей, а починаючи з 1958 по 1991 р. - на багатосторонній основі. До числа незаперечних переваг даного уніфікаціонним акта належить і його комплексний характер: у ньому врегульовані не тільки матеріально-правові, а й колізійні аспекти зовнішньоекономічного контракту; в частині матеріально-правовий - загальні питання зобов'язального права, включаючи відповідальність, підстави звільнення від відповідальності, позовна давність , а також окремі аспекти виконання продавцем і покупцем своїх обов'язків і відповідальність за їх порушення. Крім того, в даному документі знайшли відображення і питання цивільного процесу у вигляді узгодження обов'язкової підсудності виникають при застосуванні ОУП РЕВ суперечок міжнародного комерційного арбітражу в країні відповідача. Даний документ вплинув і на розроблені в рамках ЄЕК ООН типові контракти. Недоліком даного методу уніфікації є складність узгодження однакових правил, що пов'язане з наявністю різних правових систем, неоднаковими поглядами на ті чи інші аспекти зовнішньоекономічної угоди, різним рівнем правової культури та готовності держав інкорпорувати відповідні правила у внутрішнє право. У ході історичного розвитку уніфікації матеріально-правових норм були вироблені різні способи її реалізації, що виділяються далі. 2. За методами формування належить виділити метод міжнародно-правової та метод частноправовой уніфікації, кожному з яких у свою чергу притаманні характерні саме для них способи реалізації. Протягом другого і частково третього періодів розвитку уніфікації метод міжнародно-правової уніфікації був практично єдиним засобом досягнення однаковості правового регулювання. Реалізація даного методу здійснювалася виключно шляхом застосування інструментарію міжнародного права, а створювані таким чином міжнародні конвенції представляли собою класичні зразки міжнародно-правових документів. Розвиток міжнародно-правового співробітництва та створення ЮНСІТРАЛ дозволило збагатити інструментарій міжнародно-правової уніфікації, що проявилося в "поділі" між галузями права етапів підготовки та реалізації уніфікованого документа таким чином, що підготовка документа реалізується з використанням міжнародно-правових засобів шляхом міжнародних переговорів на рівні міжнародної міжурядової організації і завершується прийняттям міжнародно-правового документа у вигляді модельного закону, а реалізація такого документа реалізується з використанням внутрішньодержавних правових засобів і здійснюється кожною державою відповідно до його волевиявленням і на підставі діючих в ньому національних правил. Саме таким чином відбувається розробка модельних законів, що характерно для ЮНСІТРАЛ та СНД. Найбільш широке визнання з розроблених ЮНСІТРАЛ п'яти модельних законів отримав прийнятий в 1985 р. Модельний закон про міжнародний комерційний арбітраж, що проявилося в тому, що саме на його основі 32 держави і чотири штату США прийняли національні закони про Міжнародному комерційному арбітражі. В силу двох основних факторів, що складаються в тому, що, з одного боку, розробка відповідного закону здійснювалася на міжнародному рівні з широким залученням зацікавлених представників держав і міжнародних організацій, а з іншого боку, авторитет тієї організації, в рамках якої відбувалося прийняття такого документа, високий, такі документи використовуються потім державами як основи для прийняття власного законодавства. Країни СНД використовують даний метод при прийнятті ними на основі модельних різних кодексів, серед яких як найбільш успішний можна виділити Модельний ЦК, рекомендований 17 лютого 1996 Міжпарламентської асамблеї держав - учасниць СНД. Уже шість держав СНД прийняли власні ГК, використовуючи Модельний ЦК. При уніфікації колізійних норм у сфері міжнародних комерційних контрактів (як і в інших областях міжнародного приватного права) використовується саме міжнародно-правовий метод. Це пояснюється тим, що у всіх країнах колізійні норми здебільшого є імперативними. Природно прагнення держави зберегти свій вплив у даній сфері, проконтролювати процес уніфікації з метою відображення в уніфікаціонним інструменті властивих його праву конструкцій. Тому уніфікація колізійних норм здійснюється виключно шляхом використання методу міжнародно-правової уніфікації, реалізованого шляхом розробки і прийняття договірними державами відповідних міжнародних конвенцій. У зазначеній сфері даний метод використовується і при універсальної (Гаазька конвенції 1955, 1958, 1978 і 1986 рр..), І при регіональній уніфікації (Римська конвенція 1980 про право, застосовне до договірних зобов'язань, Угода країн СНД 1992 про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, Міжамериканська конвенція 1994 про право, застосовне до міжнародних контрактів). При міжнародно-правової уніфікації можна виділити методи двосторонній і односторонній міжнародно-правової уніфікації. Застосовуючи метод двосторонньої міжнародно-правової уніфікації, держави беруть конвенції, що містять норми двох галузей права: одні правила міжнародного приватного права, націлені на врегулювання тих цивільно-правових відносин з іноземним елементом, з приводу яких полягає дана міжнародна конвенція, інші - правила публічного міжнародного права , що визначають права і обов'язки підписали дану конвенцію держав, насамперед прикінцеві положення щодо порядку набрання чинності, ратифікації та застосування конвенції, включаючи право на внесення застережень. Наявність таких правил вельми виразно проявляється у Віденській конвенції 1980 р., Оттавського Конвенції 1988 р. про міжнародний фінансовий лізинг і про міжнародний факторинг, в яких правила другого виду виділені в заключний розділ. У цих випадках мова може йти саме про використання зазначених методів, які при відмінності термінології мають на увазі саме створення міжнародної конвенції. Подібні міжнародні конвенції отримали найменування інтегральних або конвенцій inter partes. Саме шляхом інтегральних двосторонніх конвенцій уніфікуються на універсальному і регіональному рівнях колізійні норми у сфері міжнародних комерційних контрактів. Хоча даний метод характерний в першу чергу для уніфікації колізійних норм у сфері міжнародних комерційних контрактів, він застосовується і в інших сферах міжнародного приватного права. При застосуванні методу односторонньої міжнародно-правової уніфікації має місце поділ наступних норм і правил: сама міжнародна конвенція містить лише положення публічного міжнародного права, а узгоджені розпорядження, що відносяться до сфери міжнародного приватного права, виділені в окремий документ, який іменується Однаковим законом. Прикладом застосування даного методу є прийняті в Женеві в 1930 р. Конвенція про єдиний Закон про простий і переказний векселі та в 1931 р. про Единообразном законі про чеках, а також Гаазька конвенції від 1 липня 1964 про Единообразном законі про міжнародної купівлі-продажу рухомих матеріальних речей і про Единообразном законі про укладення зазначених договорів "*". --- "*" Регістр текстів міжнародних конвенцій та інших документів, що стосуються права міжнародної торгівлі. Т. 1. С. 232 - 236; 148 - 157. Навряд чи можливо визнати подібне поділ вдалим, оскільки вказівка на односторонню та двосторонню уніфікації скоріше може бути асоційоване з кількістю держав, що у тому чи іншому міжнародно-правовому документі. Даний метод не отримав подальшого розвитку. Метод частноправовой уніфікації отримав поширення протягом третього і четвертого періодів розвитку уніфікації. Його іноді називають неконвенційною, ненормативної уніфікацією або нормалізацією, стандартизацією. Метою даного методу є звернення не до держав (як при міжнародно-правової уніфікації), а до безпосередніх учасників міжнародного комерційного обороту і визнання за ними функцій творців певних правил, призначених для регулювання саме цивільно-правових договірних відносин. Істота даного методу полягає в розробці урядовими та неурядовими організаціями документів приватно-правового характеру, покликаних регулювати відносини в рамках міжнародних комерційних контрактів. Використання даного методу має кінцевою метою досягнення уніфікації шляхом однакового застосування учасниками міжнародних комерційних контрактів різноманітних результатів такої уніфікації. Таке однакове застосування здійснюється саме на підставі волевиявлення зазначених приватних осіб, що базується на авторитеті організацій, що створюють зазначені документи, тоді як застосування міжнародних конвенцій здійснюється на підставі волевиявлення беруть у них участь. Особливості сучасного четвертого періоду уніфікації, що складаються в глобалізації міжнародних відносин, включаючи відносини з міжнародних комерційних контрактів, проявами якої є зростання значення транснаціональних компаній і перетворення країн і континентів в єдине господарське простір для таких компаній, а також ослаблення регулюючої ролі держав, визначають переважний розвиток саме даного методу уніфікації. Крім того, успіх даного методу обумовлений і проявилася складністю реалізації прийнятих на основі міжнародно-правової уніфікації конвенцій та угод, процес ратифікації яких займає тривалий час, а внесення державами різних застережень руйнує унифицирующий ефект відповідного документа. Особливістю даного методу є різноманіття способів його реалізації як з точки зору учасників такої уніфікації, так і з точки зору її результатів. Він застосовується різними організаціями. Значення розроблюваних ними документів на практиці дуже відрізняється. Як найбільш репрезентативних можна виділити три варіанти використання даного методу. У першому випадку мова йде про його використання міжнародними урядовими організаціями. При реалізації даного методу уніфікації також відбувається узгодження певних правил і приписів, але, по-перше, на рівні представляють держави фахівців, а по-друге, такі правила не отримують відображення в міжнародній конвенції з викладенням уніфікованих правил у тому чи іншому вигляді, як це має місце при реалізації першого методу, однак застосування на практиці одних і тих же документів різними учасниками міжнародного комерційного обороту має значний уніфікаційний ефект. Найбільший авторитет мають документи, що розробляються міжнародними урядовими організаціями: до них відносяться різні типові загальні умови укладення та виконання договорів, рекомендації та практичні керівництва. Як приклад можна привести Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ 1976 р., Правове керівництво ЮНСІТРАЛ по зустрічній торгівлі 1994 р., Арбітражний регламент ЄЕК ООН 1966 р., Правила міжнародного комерційного арбітражу Економічної комісії ООН для Азії і Далекого Сходу 1966 р., Керівництво УНИДРУА по master -франшизних угодами 1998 р. "*". --- "*" UNIDROIT Guide to International Master Franchise Arrangements. Rome, 1998. В силу їх високого авторитету, не отримуючи будь-якого закріплення в міжнародно-правових або внутрішньодержавних актах, вони застосовуються в практиці на підставі угоди сторін відповідного контракту. Розроблені ЄЕК ООН типові загальні умови поставок для торгівлі різними видами товарів повсякденно впливають на практику складання контрактів різними фірмами та організаціями. Особливе місце займають два документа, що з'явилися в четвертому періоді уніфікації, що представляють нове явище в універсальному масштабі: перший - Принципи міжнародних комерційних договорів, розроблені в 1994 р. УНІДРУА "*" - однієї з найстаріших міжурядових організацій; другий - Принципи Європейського договірного права, розроблені в 1998 р. комісією фахівців з країн ЄС. Вперше в історії уніфікації учасникам міжнародних комерційних контрактів запропонований звід, узагальнюючий правила різних правових систем і має на меті забезпечення в максимально можливій мірі регулювання таких контрактів без звернення до норм національного права. --- "*" Принципи міжнародних комерційних договорів / Пер. з англ. А.С. Комарова. М.: Міжнародні. центр фін.-екон. розвитку, 1996. У другому випадку мова йде про використання даного методу міжнародними неурядовими організаціями, які розробляють застосовувані в договірній практиці документи. Як приклади можна назвати правила і рекомендації наступних неурядових організацій: Міжнародної торгової палати (Уніфіковані правила і звичаї для документарного акредитиву 1994 р., Правила тлумачення міжнародних торгових термінів "ІНКОТЕРМС-2000", шість типових контрактів і керівництва щодо складання двох контрактів); Міжнародної федерації незалежних інженерів-консультантів у вигляді загальних умов договорів підряду на будівництво підприємств; Міжнародного морського комітету (Уніфіковані правила для морських накладних, Уніфіковані правила для електронних коносаментів). 3. Методи розробки уніфікованих документів будь-якого роду визначаються поставленою метою, а також тим, на якому рівні здійснюється дана розробка. Першим етапом є визначення актуальної теми, що має значення для практики комерційного обороту, чим пояснюється зацікавленість міжнародної спільноти в її уніфікації, яке залежить від проявляемого державами інтересу. Другий важливий етап - розробка пропозицій, коли першорядне значення приділяється доктрині, науковим і практичним дослідженням того чи іншого аспекту міжнародного комерційного обороту. Найбільш успішною, як виявляє досвід розробки міжнародно-правових документів, є їх підготовка міжнародними організаціями (урядовими та неурядовими), які володіють необхідними можливостями для здійснення підготовчої роботи. Така підготовча робота будується звичайно в двох напрямках: вертикальному - шляхом дослідження стану законодавства і регламентування виділеної для уніфікації проблеми в різних країнах, і горизонтальному - у вигляді порівняльного аналізу стану законодавства по виділеній проблемі, виявлення і зіставлення способів і методів регулювання відповідних правовідносин та підготовки попередніх пропозицій. Третім етапом є створення комісії експертів, при цьому велике значення приділяється тому, на якому рівні і в якій якості виступають експерти. Практика прийняття міжнародних конвенцій та інших інструментів уніфікації останніх років виявляє в якості найбільш продуктивного наступний метод організації роботи експертів: на підготовчому етапі члени комісії, в основному провідні вчені та фахівці в конкретній області, виступають в особистій якості, висловлюючи свою думку, позицію доктрини, які не будучи пов'язаними вказівками урядів. Це дозволяє здійснювати плідні дискусії, в неформальній обстановці знаходити взаємоприйнятні рішення. Далі обговорення переходить в стадію дипломатичних конференцій, де зацікавлені в уніфікації країни представлені в якості офіційних делегатів. У такому порядку, наприклад, приймалися Конвенції, розроблені УНІДРУА (зокрема, Женевська конвенція 1983 про представництво відносно міжнародної купівлі-продажу товарів, Оттавські Конвенції 1988 р. про міжнародний фінансовий лізинг і про міжнародний факторинг), а також конвенції, розроблені в рамках Гаазької конференції міжнародного приватного права (зокрема, Гаазька конвенція 1986 про право, застосовне до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів). Природно, що це представляє один з варіантів застосування методу розробки уніфікаціонним документів, і вони можуть змінюватися. Наприклад, інакше будується робота відповідних комітетів МТП з підготовки ІНКОТЕРМС, типових агентського і дистриб'юторського договорів, з підготовки уніфікованих правил і звичаїв для документарного акредитиву. Крім юристів у ній брали участь і відповідні фахівці інших областей, причому всі вони виступали або в особистій якості, або в якості представників комерційних та інших фірм і організацій. 4. Методи забезпечення застосування уніфікаціонним документа залежать від ряду факторів, серед яких в першу чергу слід підкреслити правовий характер підготовленого документа, який може бути неоднаковим у залежності від використання одного з перерахованих вище методів уніфікації. Це можливо шляхом ратифікації відповідної міжнародної конвенції, що не завжди забезпечує швидкий вступ її в силу. Приклади, коли через відсутність належного числа ратифікацій та чи інша конвенція тривалий час не вступала в силу, досить численні: Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. вступила в силу лише з 1 січня 1988 р., а щодо , наприклад, Білорусі - з 1 листопада 1990 р., України - з 1 лютого 1991 р., Росії (у результаті переходу членства в ООН) - з 1 вересня 1991; Конвенція ООН про міжнародний фінансовий лізинг 1988 р. набула чинності для Франції, Італії та Нігерії з 1 травня 1995 р., для Росії - з 1 січня 1999 р., для Білорусі - з 1 березня 1999 р., для Узбекистану - з 1 лютого 2001 Складніше йде справа з набранням чинності міжнародних конвенцій, спрямованих на уніфікацію колізійних норм: Римська конвенція 1980 про право, застосовне до договірних зобов'язань, вступила в силу лише з 1 квітня 1991 р., а Гаазька конвенція 1986 про право, застосовне до договорів міжнародної купівлі-продажу, і Гаазька конвенція 1978 про право, застосовне до відносин представництва у міжнародній купівлі-продажу товарів, в силу не вступили. Цим, можливо, пояснюється і поява в кінці третього і в четвертому періодах уніфікації нового, частноправового методу, спрямованого на подолання даної перешкоди. Забезпечення застосування уніфікаціонним документів, що розробляються за допомогою частноправового методу, залежить тільки від волевиявлення учасників міжнародного комерційного обороту, яким адресовано такий документ. Оскільки в четвертому періоді уніфікації відбувається не тільки розширення сфери застосування автономії сторін, але й зміна економічного потенціалу сторін міжнародного комерційного контракту, в якості яких виступають транснаціональні компанії, що представляють зіставні з економічним потенціалом держав господарюючі суб'єкти, саме від їхнього волевиявлення залежить застосування таких документів. Це тягне різні правові наслідки: при участі в такому контракті однакових за економічним даним партнерів вони узгоджують досить збалансовані умови угоди, а участь у контракті економічно слабкого партнера перетворює таку угоду в договір приєднання. 5. Крім того, успішність застосування інструментів уніфікації залежить від методу реалізації уніфікаціонним документа. Якщо міжнародна конвенція підлягає ратифікації, то після її ратифікації перед державами-учасниками постає питання про введення в дію, трансформації, інкорпорації даного документа у внутрішнє право, що займає тривалий час. Будучи включеною в систему внутрішнього права, міжнародна конвенція стає його частиною, а її застосування реалізується у поєднанні з національними правовими нормами, що призводить до того протиріччя між міжнародним характером конвенційної норми і практикою його застосування всередині тієї чи іншої країни, що відзначалося як недолік уніфікації і послужило одним з основних імпульсів для подальшого розвитку методів уніфікації. При прийнятті відповідного документа у вигляді модельного закону виникає питання про формування на його основі національного закону, що вимагає ще більшого часу, оскільки передбачається розробка та прийняття на його основі нового національного закону, а проте перевагою модельного закону є надавана їм можливість відображення національної специфіки, внесення тих чи інших модифікацій. Якщо ж документ сформульований у вигляді рекомендації міжнародної організації (наприклад, Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, ІНКОТЕРМС, Типовий контракт ЄЕК ООН тощо), то його застосування залежить не від волевиявлення держави, а від авторитету що розробили їх організацій і від того, наскільки їм вдалося відобразити в цих документах потреби зовнішньоекономічного обороту. Так, посилання на Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ приведена в російсько-американської рекомендаційної арбітражному застереженні, узгодженої в 1994 р. ТПП Росії та Американської арбітражної асоціацією; шляхом посилання на конкретне базисна умова ІНКОТЕРМС визначаються фінансові та юридичні параметри зовнішньоторговельного контракту; до ІНКОТЕРМС відсилає та Типовий контракт МТП міжнародної купівлі-продажу; досить часто зустрічається і відсилання в арбітражному застереженні контрактів до згаданого Арбітражним регламентом ЮНСІТРАЛ. 6. З точки зору впливу уніфікаціонним актів на стан законодавства та правозастосовчу практику слід виділити прямий і непрямий методи уніфікації. При прямому методі положення уніфікаціонним документів застосовні тільки для регламентування відносин, що виникають між суб'єктами права, що належать до держав, що підписала і ратифікувала відповідну міжнародну конвенцію. Прикладом є конвенції про уніфікацію колізійних норм, які створюють єдиний колізійних режим тільки для учасників міжнародних комерційних відносин, що знаходяться на території країн-учасниць. При непрямому методі положення міжнародної конвенції застосовні і до відносин, що виникають між суб'єктами права, що належать до держав, що не підписали і тим більше не ратифікувала таку конвенцію. Подібна ситуація виникає в трьох випадках. Перший має місце, зокрема, при застосуванні правил Конвенції ООН 1980 про договори міжнародної купівлі-продажу згідно з п. 1 "б" ст. 1, коли положення даної Конвенції на підставі норм міжнародного приватного права підлягають застосуванню і до відносин сторін договору купівлі-продажу, навіть якщо їх комерційні підприємства не знаходяться в країнах, що ратифікували її. Такий же порядок застосування передбачений у Конвенції ООН 1988 про міжнародний фінансовий лізинг. Другий випадок має місце в ситуації, коли державам - учасникам міжнародної конвенції правилами цієї конвенції запропоновано встановити у своєму законодавстві правову норму, відповідну правилам такої конвенції. Третій випадок має місце при сприйнятті державами правил міжнародних конвенцій, в яких вони беруть участь (наприклад, Конвенції ООН 1980 р. про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, Конвенції ООН 1988 р. про міжнародний фінансовий лізинг) чи не беруть участь (Брюссельська конвенція 1924 р. про коносаментах), а також правил іноземного законодавства (рецепція ФГК і ФТК, а також ГГУ і ГТУ зарубіжними країнами). 7. Вибір належного методу уніфікації для зближення законодавства придбав для країн Співдружності Незалежних Держав важливе практичне значення, оскільки загальні економічні інтереси учасників комерційного обороту з відповідних країн, незалежно від форми власності та їх організаційно-правової структури, настійно диктують необхідність створення найбільш адекватного правового режиму для їх реалізації , що неможливо за відсутності однакових правових норм у сфері міжнародних комерційних контрактів. У рамках СНД досягнення однаковості правового регулювання відносин з міжнародних комерційних контрактів здійснюється за допомогою міжнародно-правової уніфікації у вигляді міжнародних конвенцій: угода 1992 р. про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності; Угода 1992 про загальні умови поставок товарів між організаціями держав - учасниць СНД, а також у вигляді узгодження модельних законів, прийнятих згодом Міжпарламентської асамблеєю країн СНД. Найбільш важливим є прийняття цивільних кодексів в шести країнах СНД. Держави СНД активно беруть участь і в універсальній уніфікації права міжнародних комерційних контрактів: у Конвенціях ООН, уніфікує правила окремих міжнародних контрактів (про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., про міжнародний фінансовий лізинг 1988 р.), а також уніфікує правила виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йоркська конвенція 1958 р.). 8. Характеризуючи застосовувані в ЄС методи досягнення однаковості, необхідно підкреслити, що вони розрізняються за двома напрямками: щодо їх приймає органу і щодо наслідків їх прийняття у вигляді неоднакового правового ефекту, що досягається в ході застосування того чи іншого методу. Значення Договору про створення ЄС полягає в збагаченні методів гармонізації законодавства, які відрізняються в залежності від кінцевих цілей їх реалізації. Регламенти Комісії ЄС спрямовані на створення, по-перше, єдиного режиму реалізації цілей ЄС у вигляді свободи пересування осіб і капіталів, а також свободи конкуренції на просторі єдиного європейського ринку незалежно від територіального його поділу на країни і, по-друге, на забезпечення цих цілей . Змістом таких регламентів є не формулювання правил, властивих міжнародним комерційним контрактам, а визначення "адміністративних" рамок для їх реалізації з точки зору зазначених свобод, іншими словами, регламенти носять не цивільно-правовий, а адміністративний характер, спрямований на регулювання з точки зору свободи конкуренції укладаються господарюючими суб'єктами країн ЄС контрактів. Це забезпечується наданням регламентам прямого і безпосереднього дії на всій території ЄС. Директиви Комісії ЄС адресовані державам-учасницям і визначають завдання досягнення однаковості правового регулювання діяльності господарюючих суб'єктів їхніх країн - учасників міжнародних комерційних контрактів - шляхом внесення узгоджених змін та доповнень у внутрішнє цивільне і торговельне законодавство. Таким чином, від правильно обраного методу уніфікації в чому залежить спосіб реалізації уніфікації і кінцевий успіх і практична застосовність її інструментів. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "1.3. Методи уніфікації права міжнародних контрактів" |
||
|
||