| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 2. Особливості спадкування за законом окремими спадкоємцями |
||
|
Спадкування за правом представлення є особливим порядком закликання до спадкоємства свого роду "запасних" спадкоємців в рамках однієї черги, коли немає в живих безпосередніх спадкоємців по прямій висхідній лінії, і в цьому сенсі має риси подібності з правилами про подназначении спадкоємця, які відносяться до спадкоємства за заповітом. Проте зважаючи особливостей спадкування за законом, яке засноване тільки на неявної волі спадкодавця, зазначені інститути істотно різняться між собою. Так, заповідач має право на власний розсуд вказати у заповіті будь-якого іншого спадкоємця на випадок, якщо призначений ним у заповіті спадкоємець або спадкоємець заповідача за законом помре до відкриття спадщини, або одночасно з заповідачем, або після відкриття спадщини, не встигнувши її прийняти, або не прийме спадщину з інших причин чи відмовиться від нього, або не буде мати право успадковувати чи буде усунений від наслідування як недостойний. Успадковувати ж за правом представлення можуть не будь-які, а лише прямо зазначені в законі особи і тільки у випадках і в порядку, зазначених у ст. 1146 ЦК. Незважаючи на схожість назв, норми про спадкування за правом представлення не мають нічого спільного з відносинами представництва (глава 10 ЦК). Об'єктивно цього і не могло б бути, оскільки відносини представництва з померлим неможливі (див. ст. 188 ЦК), а заступлення на місце померлого спадкоємця пов'язане із здійсненням і (або) захистом його прав та інтересів * (741). Особа, покликане до спадкоємства за правом представлення, стає самостійним спадкоємцем і реалізує власні права щодо частки спадкового майна, яка належала б померлому нащадку. Не можна не відзначити, що саме тому положення про спадкування за правом представлення не суперечать п. 2 ст. 1114 ЦК і не скасовують встановленого їм правила про те, що померлі в один день особи (комморіенти) не успадкують один одному. Крім цього, спадкування за правом представлення необхідно відрізняти від спадкової трансмісії, тобто переходу права на прийняття спадщини (ст. 1156 ЦК), яке пов'язане з ситуаціями, коли спадкоємець був живий на дату відкриття спадщини, але не встиг прийняти причитавшуюся частку, і тому не опосередковує реалізацію спадкоємцями трансміттента самостійних прав щодо цієї частки * (742). Враховуючи сказане, можна вказати на такі особливості спадкування за правом представлення. По-перше, спадкування за правом представлення можливо тільки в рамках перших трьох спадкових черг (п. 2 ст. 1142, п. 2 ст. 1143, п. 2 ст. 1144 ЦК). Спадкоємцями першої черги за правом представлення є онуки та їхні нащадки, другої черги - племінники і племінниці, третьої черги - двоюрідні брати і сестри. Як видно, законодавець, керуючись принципом захисту прав близьких родичів, відніс до спадкоємців за правом представлення тільки нащадків спадкоємців по прямій низхідній лінії (наприклад, племінники і племінниці - це діти рідними та братів і сестер спадкодавця). Закон не пов'язує можливість наслідування за правом представлення з такими критеріями, як непрацездатність, спільне проживання і т.д. Необхідно звернути увагу на те, що спадкоємцями першої черги за правом представлення можуть бути не тільки онуки, але і їх нащадки. Відносно двох інших груп спадкоємців за правом представлення вказівку на нащадків відсутня. Оскільки норми про спадкування за законом не підлягають розширювальному тлумаченню, остільки нащадки племінників і племінниць (двоюрідні онуки та онучки) і двоюрідних братів і сестер (двоюрідні племінники і племінниці) успадковують вже в порядку п'ятої та шостої спадкової черги відповідно (абз. 3, 4 п. 2 ст. 1145 ЦК). Що стосується нащадків онуків як спадкоємців за правом представлення першої черги, то вони закликаються до спадкування, якщо їх батько (тобто онук спадкодавця) теж помер до відкриття спадщини або одночасно з спадкодавцем. Незважаючи на те що фактично кола спадкоємців за правом представлення є лише відносно закритим, тобто не обмежується ступінь споріднення можливих нащадків онука, очевидно, що зважаючи біологічної тривалості життя до спадкування за правом представлення в рамках першої черги теоретично можуть бути покликані нащадки кількох наступних ступенів споріднення (тобто правнуки, праправнуки, прапраправнуки). По-друге, наслідуючи за правом представлення, нащадки померлого спадкоємця стають безпосередніми спадкоємцями конкретної черзі і тому усувають від спадкування всіх інших осіб, що входять в наступні черги. Наприклад, якщо у спадкодавця в живих залишилися тільки онук, а також брат і племінник, то внук як спадкоємець першої черги відсторонює від спадкування осіб, які входять в наступні черги, в тому числі і спадкоємців за правом представлення. По-третє, враховуючи те, що спадкоємці за правом представлення саме заміщають спадкоємця, який помер до відкриття спадщини або одночасно з спадкодавцем, для цілей закликання до спадкоємства за правом представлення законодавець надає юридичне значення обставинам, ганьблять спадкові права померлого спадкоємця. Так, якщо померлий спадкоємець був позбавлений спадкодавцем спадщини (п. 1 ст. 1119 ЦК) або не мав би права успадковувати як недостойний спадкоємець (п. 1 ст. 1117 ЦК), нащадки такого особи до спадкуванню призиваються (пп. 2, 3 ст. 1146 ЦК) * (743). На жаль, не вирішене в законодавстві питання про те, порочить чи права спадкоємців по праву уявлення визнання померлого нащадка негідним на підставі п. 2 ст. 1117 ЦК зважаючи невиконання покладених законом обов'язків по утриманню спадкодавця. Якщо взяти до уваги те, що спадкоємці за правом представлення заступають на місце своїх батьків, на зазначене питання слід відповісти позитивно. Проблема полягає в тому, що в п. 3 ст. 1146 ЦК міститься відсилання тільки до п. 1 ст. 1117 ЦК, що формально юридично через правил про буквальному тлумаченні виключає можливість застосування норм п. 2 ст. 1117 ЦК. Подібну законодавчу формулювання можна, звичайно, злічити технічної похибкою законодавця, однак однозначне рішення питання можливе тільки шляхом внесення відповідних змін до законодавства. Крім того, спірним є питання про те, чи може спадкоємець за правом представлення бути покликаний до спадкоємства замість свого померлого нащадка, який вправі був успадковувати огляду на те, що спадкодавець після втрати таким спадкоємцем права успадковувати (тобто здійснення дій, що тягнуть визнання спадкоємця негідним) все одно заповідав йому своє майно. Слід погодитися з тим, що в подібних ситуаціях спадкування за правом представлення неможливо, оскільки воно є інститутом спадкування за законом, а отримання негідним спадкоємцем майна з волі спадкодавця допускається тільки в рамках спадкування за заповітом * (744). По-четверте, при покликанні до спадкоємства за правом представлення відповідними особами особи успадковують безпосередньо спадкодавцеві, спадкоємцем якого міг би бути померлий предок, і реалізують власні права. Із цього треба, що спадкування за правом представлення здійснюється незалежно від того, чи мають такі нащадки право успадковувати за своїм батьком в рамках окремих спадкових правовідносин (тобто не має значення, чи є вони по відношенню до свого батька негідними спадкоємцями, чи були позбавлені права успадковувати і т.п.). Водночас не можна не враховувати, що оскільки право подання пов'язане із здійсненням саме самостійних спадкових прав, спадкування за вказаною підставі неприпустимо відносно обов'язкової частки, причитавшейся померлому нащадку (що пояснюється нерозривним зв'язком права на обов'язкову частки з особистістю і з обмеженням свободи заповіту), а також у тих випадках, коли сам спадкоємець за правом представлення був визнаний негідним спадкоємцем по відношенню до спадкодавцеві, відсторонений останнім від спадкування (навіть якщо померлий нащадок мав право успадковувати) або коли спадкодавцем був підпризначений інший спадкоємець на випадок смерті безпосереднього спадкоємця (п. 2 ст. 1121 ЦК). По-п'яте, оскільки спадкоємці за правом представлення заступають на місце свого нащадка, остільки їм належить лише та частка в спадковій масі, яка належала б померлому спадкоємцеві. Тому якщо спадкоємців за правом представлення кілька, то частка їх нащадка ділиться між ними порівну (п. 1 ст. 1146 ЦК). Ніякого утиску спадкових прав в даному випадку не відбувається , що пояснюється зазначеними особливостями спадкування за правом представлення. Наприклад, у спадкодавця в живих залишилися мати (спадкова частка становить 1/2 від спадкової маси) і два онуки, які успадковують частку, яку отримав би їх батько (спадкові частки становлять по 1/4 , тобто по половині від частки померлого батька). Зрозуміло, якщо спадкоємець за правом представлення тільки один, то зміст його прав з точки зору розміру належної частки не відрізняється від прав інших спадкоємців в рамках однієї черги. Права подружжя при спадкуванні * (745). У спадкову масу входить лише те майно, яке належало спадкодавцеві. Якщо майно на дату відкриття спадщини знаходилося у спільній сумісній власності подружжя, необхідно визначення частки пережив співвласника (чоловіка) у спільному майні. Це має важливе значення, так як борги спадкодавця мають погашатися лише за рахунок спадкової маси. Очевидно також, що факт приналежності дружину майна на самостійному правовому титулі не може бути підставою для позбавлення пережив чоловіка спадкових прав повністю або в частини. Тому цілком логічно включення до Цивільного кодексу ст. 1150 про те, що належить пережили дружину спадкодавця в силу заповіту або закону право спадкування не применшує його права на частину майна, нажитого під час шлюбу з спадкодавцем і є їхньою спільною власністю. Частка померлого чоловіка в спільному майні, яка визначається відповідно до ст. 256 ЦК, входить до складу спадщини і переходить до спадкоємців відповідно до загальних правил про спадкове правонаступництво. Правда, формулювання ст. 1150 ЦК у технічному відношенні далека від досконалості, не кажучи вже про те, що дане правило, розраховане на випадки спадкування і за законом, і за заповітом, варто було б помістити в загальних положеннях спадкового законодавства * (746). Так, при буквальному тлумаченні випливає, що визначення частки пережив чоловіка здійснюється тільки тоді, коли шлюб припинився смертю одного з подружжя (тобто пережив чоловік є спадкоємцем), а загальна власність виникла в рамках законного режиму майна подружжя, який діє відносно нажитого під час шлюбу майна, якщо шлюбним договором не встановлено інше (п. 1 ст. 33 СК) * (747). Водночас спільна власність може бути встановлена шлюбним договором і в тому числі поширена їм на дошлюбне майно (п. 1 ст. 42 СК). Питання про сумісної власності виникає і у випадку розірвання шлюбу, якщо до дати відкриття спадщини колишнє подружжя не встигли зробити розділ майна (п. 1 ст. 38 СК), і у випадку коли суд на підставі п. 4 ст. 30 СК з метою захисту прав сумлінного чоловіка при визнанні шлюбу недійсним застосував положення про законне режим майна подружжя щодо майна, придбаного спільно до визнання шлюбу недійсним. Інша справа, що в зазначених двох випадках не виникає, як і при фактичних шлюбних відносинах, спадкових прав у пережив чоловіка як спадкоємця першої черги. Однак це не означає, що в спадкову масу має включатися майно пережив співвласника * (748). Крім цього, незважаючи на відсилання в ст. 1150 ЦК лише до правил ст. 256 ЦК, необхідно враховувати, що визначення частки пережив співвласника здійснюється з урахуванням правил про розділ майна, передбачених іншими положеннями глави 16 ЦК, а також ст. 38, 39 СК. За загальним правилом, з якого, зрозуміло, існують винятки, частки спільних співвласників визнаються рівними (п. 1 ст. 39 СК). Формально визначення частки у спільному майні є правом, а не обов'язком пережив співвласника. Відмова від реалізації такого права не тягне припинення відповідного права власності, тому навіть якщо спочатку свідоцтво про спадкування буде видано щодо всього майна, співвласник має право згодом зажадати виділу своєї частки (у разі виникнення спору - в судовому порядку). Однак, як видається, в цілях стабільності цивільного обороту та забезпечення інтересів інших спадкоємців і кредиторів спадкодавця реалізація зазначеного права вимоги повинна бути обмежена терміном позовної давності, вирахування якого починається з дати, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав (п. 1 ст. 200 ЦК) * (749). З метою оформлення прав пережив співвласника на частку нотаріус за місцем відкриття спадщини за письмовою заявою пережив чоловіка з повідомленням спадкоємців, які прийняли спадщину, видає свідоцтво про право власності на відповідну частку в спільному майні. За письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину, і за згодою пережив чоловіка у свідоцтві про право власності може бути визначена і частка померлого у спільному майні (ст. 75 Основ законодавства про нотаріат) * (750). Спадкування виморочність майна. Відповідно до чинного законодавства майно вважається відумерлою, якщо воно не було успадковано спадкоємцями за заповітом та (або) за законом. Це може бути зумовлене різними причинами (п. 1 ст. 1151 ЦК): відсутністю юридично дійсного заповіту щодо всього майна або його частини (ст. 1130, 1131 ЦК), фізичною відсутністю всіх можливих спадкоємців (ст. 1116 ЦК), втратою ними права успадковувати (ст. 1117 ЦК), позбавленням їх спадщини (п. 1 ст. 1119 ЦК)), відмовою спадкоємців від права спадкування (ст. 1158 ЦК) або від його здійснення (ст. 1152 ЦК). Відумерле майно переходить до держави (Російської Федерації) як спадкоємця за законом, що не входить в спеціальну спадкову чергу, в порядку універсального спадкового правонаступництва * (751). Варто зауважити, що міститься в п. 2 ст. 1151 ЦК вказівку про перехід майна у власність Російської Федерації, тобто до складу скарбниці (ст. 214 ЦК), покликане підкреслити природу отримання майна державою (в порядку спадкування), а також те, що інші види публічних утворень (суб'єкти Федерації та муніципальні освіти) є за загальним правилом спадкоємцями за законом. Виняток зроблено тільки стосовно розташованих на території Російської Федерації житлових приміщень, які з моменту вступу в силу Федерального закону від 29 листопада 2007 р. "Про внесення змін до частини третьої Цивільного кодексу РФ" * (752) переходять у порядку спадкування за законом у власність муніципального утворення, на території якого дане житлове приміщення розташоване, а якщо воно розташоване в суб'єкті Федерації - місті федерального значення Москві або Санкт-Петербурзі - у власність такого суб'єкта Федерації і включаються у відповідний житловий фонд соціального використання. Проте формулювання п. 2 ст. 1151 ЦК сама по собі є неточною, оскільки в спадкову масу входять майнові права і борги, які в принципі не можуть належати на праві власності. Спадкування Російською Федерацією виморочність майна має ряд особливостей, які обумовлені не тільки цілями введення даного інституту (захист прав та інтересів кредиторів та запобігання появи безхазяйного майна), але і специфікою правового становища держави як публічної освіти, що є відповідно до Конституції РФ гарантом права спадкування (ч. 4 ст. 35 Конституції РФ) і виступаючого в цивільному обороті остільки, оскільки це необхідно для реалізації завдань публічної влади * (753). Однак проблема полягає в тому, що багато питань, пов'язані зі спадкуванням виморочного майна, до цих пір не знайшли дозволу в законодавстві. Наприклад, для придбання спадщини не потрібно спеціального акта прийняття (п. 1 ст. 1152), а відмова від нього заборонений (п. 1 ст. 1157 ЦК) * (754). Однак закон не тільки не регулює процедуру виявлення виморочного майна для цілей оформлення спадкових прав * (755), але навіть не містить чітких приписів щодо повноважень відповідних органів, які зобов'язані здійснювати від імені Російське Федерації прийняття та облік відумерлої майна. Так, згідно з п. 5.30 Положення про Федеральному агентстві з управління федеральним майном, затвердженого постановою Уряду РФ від 27 листопада 2004 р. N 691 * (756) (далі - Положення N 691), Росимущество приймає в установленому порядку майно, звернене у власність Російської Федерації, а також відумерле майно, включаючи земельні ділянки (крім земельних ділянок із земель сільськогосподарського призначення), акції (частки, паї) у статутному (складеному) капіталі комерційних організацій. Разом з тим на практиці облік такого виморочного майна здійснюється податковими органами, хоча чинним Положенням про Федеральній податковій службі, затвердженим постановою Уряду РФ від 30 вересня 2004 р. N 506 * (757), подібні повноваження за зазначеними органами не закріплені * (758). Можна визначити і інші проблеми. Так, пропуск строку на прийняття спадщини за загальним правилом веде до втрати відповідних прав, якщо в суді пропущений строк не відновлений або якщо усіма спадкоємцями, які прийняли спадщину, не дано згоду в письмовій формі на прийняття спадщини після закінчення строку (пп. 1, 2 ст . 1155 ЦК). У літературі висловлено думку, що оскільки держава визнається гарантом права спадкування, остільки воно не просто має право, а зобов'язана дати свою згоду на прийняття спадщини після закінчення строку відповідним спадкоємцем навіть незалежно від його прохання * (759). Вважається також, що з причини конституційної гарантії спадкування держава не має права оскаржувати опровержімие презумпцію про прийняття спадщини (п. 2 ст. 1153 ЦК) * (760). Безумовно, наведені позиції цілком розумні, особливо якщо згадати слова Б.Б. Черепахина про те, що норми про виморочність відступають всякий раз, коли створюються можливість і правова підстава для переходу спадкового майна до спадкоємців за законом або заповітом * (761). Однак очевидно, що в умовах мізерного законодавчого регулювання та з урахуванням мети інституту виморочність майна (запобігання безхазяйного майна та захист прав та інтересів кредиторів) позначені вище ситуації повинні вирішуватися з урахуванням всіх обставин в кожному конкретному випадку. Передбачається, що ці та інші подібні питання, пов'язані з відумерлою майном, будуть вирішені у спеціальному законі, прийняття якого передбачає п. 3 ст. 1151 ЦК. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "§ 2. Особливості спадкування за законом окремими спадкоємцями" |
||
|
||