Головна
ГоловнаКримінальне, кримінально-процесуальне правоКримінальне право → 
« Попередня Наступна »
Людмила Іногамова-Хегай, Олексій Рарог, Олександр Чуча. Кримінальне право Російської Федерації. Загальна частина. Підручник, 2008 - перейти до змісту підручника

§ 1. Поняття та ознаки кримінального покарання


Покарання - центральний інститут кримінального права. У ньому найбільш повно і наочно виявляються зміст і спрямованість кримінальної політики держави, значення окремих інститутів кримінального права та інші кримінально-правові аспек-ти боротьби зі злочинністю. Покарання є найбільш ефек-нормативним кримінально-правовим засобом боротьби із злочинністю, оскільки перериває антигромадську діяльність осіб, со-вершать злочин.
У юридичній літературі поняття кримінального покарання ис-користується в самих різних значеннях: як правовий наслідок злочину; як форма реалізації кримінальної відповідальності; як засіб кримінально-правового впливу на винного; як засіб кримінально-правової боротьби з злочинами; як кара за скоєне; як біль, якийсь збиток, що заподіюється винному на основі судового вироку, і т.д.1 З проблеми покарання виска-викликають самі різні судження. Професор Н.Д. Сергіївський зазначав, що в літературі налічується до 24 повних філософ-ських систем і близько 100 окремих теорій криміналістів, обос-грунтуватися право держави карати преступніков2.
Слід зазначити особливу значимість кримінального покарання для реалізації функцій кримінального права. Деякі з функ-цій специфічні лише для кримінального права: перш за все ох-ранітельная та соціально-превентивна. Між зазначеними об-ські функціями кримінального права і кримінального покарання є певний зв'язок. Кримінальне покарання сприяє, в приватно-сти, реалізації такої специфічної функції кримінального права, як соціально-превентивна, - загальне та спеціальне предупре-ждение злочинів.
1 Див, наприклад: Ной І.С. Питання теорії покарання у радянському карного праві. Саратов, 1962. С. 155; Таганцев Н.С. Російське кримінальне пра-во. Частина загальна: Лекції. М., 1994. Т. 2. С. 5-7, 91-93; Курс радянського карного права. М., 1970. Т. 3. С. 26-30; Курс радянського кримінального права. Л. 1970. Т. 2. С. 193-201; Карпець І.І. Покарання. Соціальні, правові та кримінологічні проблеми. М., 1973. С.72-74, 81; та ін
2 Див: Сергіївський Н.Д. Російське кримінальне право. Посібник до лекцій.
Частина Загальна. СПб., 1910. С. 70.

У всіх великих законодавчих актах дореволюційного періоду (наприклад, в Уложенні про покарання кримінальних та ис-виправних 1845 р., Кримінальному уложенні 1903 р.) отсутствова-ло поняття покарання, хоча були дуже широкі переліки кон - ретних його видів. На підставі законодавчих положень та узагальнення судової практики таке визначення давала теорія кримінального права. У Керівних засадах з кримінального права РРФСР 1919 вказувалося, що «покарання - це міра прин-дітельного впливу, за допомогою якого влада забезпечують-кість належний порядок суспільних відносин від порушників останнього». Надалі жоден законодавчий акт рада-ського періоду не давав визначення кримінального покарання, більше того, КК РРФСР 1922 р. замінив його поняттям «міра соціального захисту». Поняття покарання було відновлено тільки Осно-вами кримінального законодавства Союзу РСР і союзних рес-публик 1958 р. в процесі створення теоретичної моделі КК наводилася наступна формулювання: «Покарання є міра примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду й відповідно до закону до обличчя , визнаної винною у вчиненні злочину, і виражає негативну оціню-ку його злочинної діяльності »1.
Як найгостріша міра державного примусу, наказа-
ня полягає в передбаченому КК позбавлення або обмеження панії певних прав і свобод засудженого, що означає при-примусове заподіяння йому страждань , стиснений морального, фізичного і майнового характеру. Це повністю відпові-сподівається вимогам ст. 28 Загальної декларації прав людини, згідно з якою кожен член суспільства може бути підданий обмеженням, встановленим законом з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та удовле-творіння справедливих вимог моралі, громадського поряд-ка і загального добробуту в демократичному суспільстві. Следо-вательно, кримінальне покарання не має на меті завдати фізич-ські страждання або принизити людську гідність. Кримінальне законодавство РФ не знає тілесних та інших ганебних
1 Див: Кримінальний закон. Досвід теоретичного моделювання. М., 1987.
С. 139.

Покарань, що відповідає вимогам ст. 5 Загальної декларації прав людини та ст. 7 Міжнародного пакту про громадян-ських і політичні права.
У ст. 3 КК закріплено принцип законності, відповідно до якого злочинність діяння, його караність та інші кримінально-право-ші наслідки визначаються тільки КК. Стаття 43 КК говорить:
«Покарання є міра державного примусу, що-травня по вироком суду. Покарання застосовується до обличчя, визнаний-ному винним у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому цим Кодексом позбавленні або ограни-чении прав і свобод цієї особи ».
При розробці Основ кримінального законодавства Союзу РСР і республік 1991 р. і КК 1996 р. основним, визначальним характер кримінального покарання визнано обставина, що воно «є міра державного примусу». Однак викорис-тання законодавцем терміна «державний примус» не означає, що останній не надає належної значущості еле-менту кари. «Примушувати», згідно з тлумачним словником В. Да-ля, - означає «приневолити», «змушувати», «неволити», «винуж-дати». Синонімами цього терміна є: «насильство, сила, дав-ня, натиск». Кримінальне покарання, як правило, пов'язано з примусом, але аж ніяк не завжди (часом покарання може бути бажане особою, що розкаялися у скоєному преступле-ванні) 1. В.Д. Філімонов, коментуючи ч. 1 ст. 43 КК пише: «От-каз нового Кримінального кодексу від визначення покарання як кари за скоєний злочин має свої підстави. Ос-новних причина відмови полягає в тому, що слова «покарання» і «кара» - синоніми. Тому визначення покарання як кари нічого для з'ясування змісту цього явища не дає. Визна-поділ покарання як міри державного примусу, навпаки, вказує на найбільш істотні його ознаки »2.
Складність пізнання сутності покарання пов'язана не тільки з різним підходом у науці до визначення місця кари в нака-пізнанні, але і з різними поглядами вчених на природу самої
1 См .: Даль В.І. Тлумачний словник живої мови. М.,
1995. Т. 3. С. 431.
2 Див: Нова кримінальна право Росії. Загальна частина. М., 1996. С. 95.

Кари. У юридичній літературі немає однаковості в розумінні кари як сутності покарання. Багато авторів зводять її до страждань данням та позбавлень, що доставляє засудженому покарання. З критикою такої позиції виступав І.С. Ной: «Кара була б розмірна тяжкості вчиненого злочину, якби за вбивство передбачалася лише страта. Але принцип відплати не проводиться в нашому законодавстві, а допусти-тість застосування смертної кари за вбивство продиктована не міркуваннями відплати, а, перш за все, метою загальної пре-венції »1.
Слід зазначити, що «державний примус» в КК
1996 можна ототожнювати і з «заходами соціального захисту» КК 1922 р. або з «заходами соціального захисту судово-исправи-ного характеру "КК РРФСР 1926 р.
Законодавче визначення покарання дозволяє виділити наступні його ознаки:
1. Покарання - це міра державного примусу, що, як прямо зазначено в законі, полягає у позбавленні або обмеженні прав засудженого (ч. 1 ст. 43 КК). Кримінальне покарання є різною від інших заходів (застосовуваних, наприклад, за адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові правопорушення) тим, що относимо тільки до осіб, які вчинили злочин. Нака-зивая, держава примушує злочинця до законослухняної поведінки. Вичерпний перелік кримінальних покарань, які тільки й можуть бути призначені судом за скоєні злочини, містить ст. 44 КК. Серед покарань передбачені-рен різний рівень правообмежень, причому штраф пов'язаний з найменшим обсягом кари, а смертна кара - з найбільшим. Чинний кримінальний закон передбачив страту в загальній системі покарань (п. «н» ст. 44 КК).
2. Покарання визначається тільки судом, тобто призначається від імені держави і в інтересах усього суспільства. Інші державні органи таким правом не володіють. Виходячи з ч. 1 ст. 49
Конституції РФ «кожен обвинувачений у скоєнні злочини ня вважається невинним, поки його винність не буде доведена в передбаченому федеральним законом порядку і встановлено
1 Ной І.С . Указ. соч. С. 28.

Набрав законної сили вироком суду ». Згідно ж ч. 1. ст. 118 Конституції РФ «правосуддя в Російській Федера-ції здійснюється тільки судом». Обвинувальний вирок суду - єдина процесуальна форма застосування наказа-ня. Тільки суд в Росії має право давати кримінально-правову оціню-ку скоєного і особи винного. У ч. 1 ст. 43 КК законодав-тель закріпив положення, що «покарання є міра державного-венного примусу, що за вироком суду». Цим підтверджуються конституційні початку судочинства. Призначення покарання тільки судом визначено і в ч. 1 ст. 8
КПК РФ: «Правосуддя по кримінальній справі в Російській Феде-
рації здійснюється тільки судом».
3. Покарання призначається від імені держави (ст. 296 КПК РФ), тобто носить публічний характер. Публічність виявляється і в тому, що звільнення від покарання на підставах, встановленим в законі, також здійснюється тільки судовими органами (за винятком амністії та помилування). При на-значенні покарання проявляється негативна офіційна, моральна і правова оцінка як самого суспільно небезпечного вчинку, так і особи, яка його вчинила. Держава, караючи винного, тим самим засуджує його протиправну поведінку. Чим вище ступінь суспільної небезпеки злочину і особи, яка його вчинила, тим вище рівень виправно-воспита-них елементів у кримінальному покаранні.
4. Покарання носить особистий характер. Воно може бути призначають-чено тільки за наявності вини у скоєному злочині. Невинне заподіяння шкоди відповідно до ст. 49 Консти-туції РФ виключає кримінальну відповідальність і покарання. Винність є однією з ознак злочину (ст. 14
КК), а відповідальність за провину стала одним з його принципів (ст. 5
КК). Якщо суд не встановить провину конкретної особи у вчиненні конкретного злочину, то така особа не може бути під-вергнути покаранню. Кримінальне покарання завжди має строго індивідуальний характер, тобто застосовується конкретно до особи, яка вчинила злочин, і не поширюється на осіб, не причетних до скоєного.
5. Каральна сутність покарання полягає в передбачений-
них КК нестатки і обмеженнях прав і свобод, що залежать

від виду покарання, наприклад: права вибору місця проживання, пересування, вибору роду діяльності; позбавлення військового звання, свободи.
6. Покарання обов'язково тягне наслідок загальноправового та кримінально-правового характеру - судимість. КК не має конкретного такої вказівки. Однак за змістом норм, поміщений-них в гол. 12 КК «Звільнення від покарання», можна зробити висновок про наявність цієї ознаки.
Законодавець у ч. 1 ст. 86 КК розкрив кримінально-правове зна-чення судимості при здійсненні процесуальних дій і вказав на зв'язок судимості як правового наслідки з призначають-чаєм покаранням: «Судимість відповідно до цього Кодексу враховується при рецидиві злочинів і при призначають-чении покарання». Судимість визначається за чинним КК як правовий наслідок, пов'язане з вступом обвинувач-ного вироку в законну силу і чинне до моменту по-гасіння або зняття судимості.
Покарання не можна визнати «сумірною одиницею» громадською небезпеки. Остання є об'єктивна реальність, вона є первинною по відношенню до покарання. Тому у ст. 15 КК «Ка-тегории злочинів» вони поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини, виходячи, зокрема, з максимального покарання, передбаченого КК.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Інформація, релевантна " § 1. Поняття та ознаки кримінального покарання "
  1. § 1. Загальна характеристика відповідальності органів, посадових осіб місцевого самоврядування
    поняттю юридичної відповідальності. Одними авторами вона визначається як "міра державного примусу, заснована на юридичному і громадському осуді поведінки правопорушника і виражається у встановленні для нього певних негативних наслідків у формі обмежень особистого і майнового порядку", іншими - як "регламентоване нормами права суспільні відносини між
  2. § 1. Поняття цивільно-правової відповідальності
    понять законодавства та правової науки, широко використовується в правозастосовчій діяльності. Однак, незважаючи на це, поняття юридичної відповідальності не знайшло свого однозначного рішення і є одним з найбільш складних і суперечливих. В юридичній літературі відповідальність розглядається в різних аспектах. Насамперед відповідальність може розглядатися в позитивному плані,
  3.  § 4. Правопорушення як підстава цивільно-правової відповідальності
      поняття наступним чином. "Підстава" - це те, що породжує будь-яке явище, фундамент, на який останнім спирається і який визначає його природу. "Умова" - ті ознаки, які характеризують підставу і без наявності яких явище не може виникнути "* (1349). Згідно з таким визначенням, підставою цивільно-правової відповідальності слід визнати правопорушення;
  4.  § 6. Захист прав на засоби індивідуалізації
      поняття збитків повною мірою застосовно до тих можливим втратам, які може понести володар права на засіб індивідуалізації. Так, в якості реального збитку власника фірмового найменування можуть, зокрема, виступати витрати юридичної особи, пов'язані зі зміною їм фірмового найменування, яке скомпрометовано виступом відповідача в обороті під таким же або подібним
  5.  Короткий перелік латинських висловів, які використовуються в міжнародній практиці
      зрозуміти, що за інші незаконні дії, вчинені правоохоронними органами і судами щодо юридичних осіб, держава за ст. 1070 ЦК відповідальності не несе, що явно не узгоджується з правилами глави 18 КПК. * (55) В цілому описаний порядок відшкодування шкоди збігається з особливим порядком відшкодування, який раніше був встановлений Положенням від 18 травня 1981 (зрозуміло, з урахуванням
  6.  2. Охорона і захист особистих немайнових прав
      поняття, здійснення, захист. М., 2000. С. 23 - 39). Алексєєв С.С. Загальна теорія права. Т. 1. М., 1981. С. 191 - 193. Правова система соціалізму. Кн. 2 / Відп. ред. А.М. Васильєв. М., 1987. С. 31. Отже, з точки зору функціонування права в цілому охорона є його найважливішим атрибутом. При цьому охорона суспільних відносин здійснюється правом як у випадку, коли мова йде
  7.  § 4. Кримінальна відповідальність
      поняття конституційного ладу, говорилося вище) від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства (наприклад, шляхом встановлення кримінальної відповідальності за екоцид), а також попередження злочинів (у тому числі екологічних). Для забезпечення попередження і припинення екологічних злочинів важливе значення мають принципи справедливості залучення до
  8.  § 3. Співвідношення права і моралі: єдність, відмінність, взаємодія, протиріччя
      поняття права, але дотримуємося думки, згідно з яким право - це вихідні від держави норми, покликані виражати ідеї гуманізму, моральності, справедливості, природних прав людини, міру свободи особистості; баланс інтересів між різними верствами суспільства. Загалом поняття права, як зауважив ще І.А. Ільїн, впирається в поняття норми. Саме тому жодна із пропонованих нині
  9.  § 4. Правовий нігілізм: поняття, джерела, форми вираження
      понятті - "заперечення". Отже, нігілістичне заперечення і діалектичне заперечення - різні речі. В історичному плані не можна, наприклад, беззастережно негативно, з позицій голого заперечення, оцінювати різні визвольні рухи, їх ідеологів та учасників, так як це об'єктивні закономірні процеси. Тим більше якщо мова йде про еволюційний розвиток. Взагалі, боротьба проти
  10.  § 4. Заохочення і покарання як санкції норми права
      поняття в цілому досить адекватно відображає реальну дійсність і має право на існування. Висловимо деякі аргументи на захист такої точки зору. По-перше, етимологічне значення слова "санкція" моделює не тільки негативні, але й позитивні наслідки. Так, одним з його смислів є "схвалення", "санкціонування", "дозвіл". Санкція - "міра впливу, найважливіше