| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 1. Поняття та ознаки кримінального покарання |
||
|
Покарання - центральний інститут кримінального права. У ньому найбільш повно і наочно виявляються зміст і спрямованість кримінальної політики держави, значення окремих інститутів кримінального права та інші кримінально-правові аспек-ти боротьби зі злочинністю. Покарання є найбільш ефек-нормативним кримінально-правовим засобом боротьби із злочинністю, оскільки перериває антигромадську діяльність осіб, со-вершать злочин. У юридичній літературі поняття кримінального покарання ис-користується в самих різних значеннях: як правовий наслідок злочину; як форма реалізації кримінальної відповідальності; як засіб кримінально-правового впливу на винного; як засіб кримінально-правової боротьби з злочинами; як кара за скоєне; як біль, якийсь збиток, що заподіюється винному на основі судового вироку, і т.д.1 З проблеми покарання виска-викликають самі різні судження. Професор Н.Д. Сергіївський зазначав, що в літературі налічується до 24 повних філософ-ських систем і близько 100 окремих теорій криміналістів, обос-грунтуватися право держави карати преступніков2. Слід зазначити особливу значимість кримінального покарання для реалізації функцій кримінального права. Деякі з функ-цій специфічні лише для кримінального права: перш за все ох-ранітельная та соціально-превентивна. Між зазначеними об-ські функціями кримінального права і кримінального покарання є певний зв'язок. Кримінальне покарання сприяє, в приватно-сти, реалізації такої специфічної функції кримінального права, як соціально-превентивна, - загальне та спеціальне предупре-ждение злочинів. 1 Див, наприклад: Ной І.С. Питання теорії покарання у радянському карного праві. Саратов, 1962. С. 155; Таганцев Н.С. Російське кримінальне пра-во. Частина загальна: Лекції. М., 1994. Т. 2. С. 5-7, 91-93; Курс радянського карного права. М., 1970. Т. 3. С. 26-30; Курс радянського кримінального права. Л. 1970. Т. 2. С. 193-201; Карпець І.І. Покарання. Соціальні, правові та кримінологічні проблеми. М., 1973. С.72-74, 81; та ін 2 Див: Сергіївський Н.Д. Російське кримінальне право. Посібник до лекцій. Частина Загальна. СПб., 1910. С. 70. У всіх великих законодавчих актах дореволюційного періоду (наприклад, в Уложенні про покарання кримінальних та ис-виправних 1845 р., Кримінальному уложенні 1903 р.) отсутствова-ло поняття покарання, хоча були дуже широкі переліки кон - ретних його видів. На підставі законодавчих положень та узагальнення судової практики таке визначення давала теорія кримінального права. У Керівних засадах з кримінального права РРФСР 1919 вказувалося, що «покарання - це міра прин-дітельного впливу, за допомогою якого влада забезпечують-кість належний порядок суспільних відносин від порушників останнього». Надалі жоден законодавчий акт рада-ського періоду не давав визначення кримінального покарання, більше того, КК РРФСР 1922 р. замінив його поняттям «міра соціального захисту». Поняття покарання було відновлено тільки Осно-вами кримінального законодавства Союзу РСР і союзних рес-публик 1958 р. в процесі створення теоретичної моделі КК наводилася наступна формулювання: «Покарання є міра примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду й відповідно до закону до обличчя , визнаної винною у вчиненні злочину, і виражає негативну оціню-ку його злочинної діяльності »1. Як найгостріша міра державного примусу, наказа- ня полягає в передбаченому КК позбавлення або обмеження панії певних прав і свобод засудженого, що означає при-примусове заподіяння йому страждань , стиснений морального, фізичного і майнового характеру. Це повністю відпові-сподівається вимогам ст. 28 Загальної декларації прав людини, згідно з якою кожен член суспільства може бути підданий обмеженням, встановленим законом з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та удовле-творіння справедливих вимог моралі, громадського поряд-ка і загального добробуту в демократичному суспільстві. Следо-вательно, кримінальне покарання не має на меті завдати фізич-ські страждання або принизити людську гідність. Кримінальне законодавство РФ не знає тілесних та інших ганебних 1 Див: Кримінальний закон. Досвід теоретичного моделювання. М., 1987. С. 139. Покарань, що відповідає вимогам ст. 5 Загальної декларації прав людини та ст. 7 Міжнародного пакту про громадян-ських і політичні права. У ст. 3 КК закріплено принцип законності, відповідно до якого злочинність діяння, його караність та інші кримінально-право-ші наслідки визначаються тільки КК. Стаття 43 КК говорить: «Покарання є міра державного примусу, що-травня по вироком суду. Покарання застосовується до обличчя, визнаний-ному винним у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому цим Кодексом позбавленні або ограни-чении прав і свобод цієї особи ». При розробці Основ кримінального законодавства Союзу РСР і республік 1991 р. і КК 1996 р. основним, визначальним характер кримінального покарання визнано обставина, що воно «є міра державного примусу». Однак викорис-тання законодавцем терміна «державний примус» не означає, що останній не надає належної значущості еле-менту кари. «Примушувати», згідно з тлумачним словником В. Да-ля, - означає «приневолити», «змушувати», «неволити», «винуж-дати». Синонімами цього терміна є: «насильство, сила, дав-ня, натиск». Кримінальне покарання, як правило, пов'язано з примусом, але аж ніяк не завжди (часом покарання може бути бажане особою, що розкаялися у скоєному преступле-ванні) 1. В.Д. Філімонов, коментуючи ч. 1 ст. 43 КК пише: «От-каз нового Кримінального кодексу від визначення покарання як кари за скоєний злочин має свої підстави. Ос-новних причина відмови полягає в тому, що слова «покарання» і «кара» - синоніми. Тому визначення покарання як кари нічого для з'ясування змісту цього явища не дає. Визна-поділ покарання як міри державного примусу, навпаки, вказує на найбільш істотні його ознаки »2. Складність пізнання сутності покарання пов'язана не тільки з різним підходом у науці до визначення місця кари в нака-пізнанні, але і з різними поглядами вчених на природу самої 1 См .: Даль В.І. Тлумачний словник живої мови. М., 1995. Т. 3. С. 431. 2 Див: Нова кримінальна право Росії. Загальна частина. М., 1996. С. 95. Кари. У юридичній літературі немає однаковості в розумінні кари як сутності покарання. Багато авторів зводять її до страждань данням та позбавлень, що доставляє засудженому покарання. З критикою такої позиції виступав І.С. Ной: «Кара була б розмірна тяжкості вчиненого злочину, якби за вбивство передбачалася лише страта. Але принцип відплати не проводиться в нашому законодавстві, а допусти-тість застосування смертної кари за вбивство продиктована не міркуваннями відплати, а, перш за все, метою загальної пре-венції »1. Слід зазначити, що «державний примус» в КК 1996 можна ототожнювати і з «заходами соціального захисту» КК 1922 р. або з «заходами соціального захисту судово-исправи-ного характеру "КК РРФСР 1926 р. Законодавче визначення покарання дозволяє виділити наступні його ознаки: 1. Покарання - це міра державного примусу, що, як прямо зазначено в законі, полягає у позбавленні або обмеженні прав засудженого (ч. 1 ст. 43 КК). Кримінальне покарання є різною від інших заходів (застосовуваних, наприклад, за адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові правопорушення) тим, що относимо тільки до осіб, які вчинили злочин. Нака-зивая, держава примушує злочинця до законослухняної поведінки. Вичерпний перелік кримінальних покарань, які тільки й можуть бути призначені судом за скоєні злочини, містить ст. 44 КК. Серед покарань передбачені-рен різний рівень правообмежень, причому штраф пов'язаний з найменшим обсягом кари, а смертна кара - з найбільшим. Чинний кримінальний закон передбачив страту в загальній системі покарань (п. «н» ст. 44 КК). 2. Покарання визначається тільки судом, тобто призначається від імені держави і в інтересах усього суспільства. Інші державні органи таким правом не володіють. Виходячи з ч. 1 ст. 49 Конституції РФ «кожен обвинувачений у скоєнні злочини ня вважається невинним, поки його винність не буде доведена в передбаченому федеральним законом порядку і встановлено 1 Ной І.С . Указ. соч. С. 28. Набрав законної сили вироком суду ». Згідно ж ч. 1. ст. 118 Конституції РФ «правосуддя в Російській Федера-ції здійснюється тільки судом». Обвинувальний вирок суду - єдина процесуальна форма застосування наказа-ня. Тільки суд в Росії має право давати кримінально-правову оціню-ку скоєного і особи винного. У ч. 1 ст. 43 КК законодав-тель закріпив положення, що «покарання є міра державного-венного примусу, що за вироком суду». Цим підтверджуються конституційні початку судочинства. Призначення покарання тільки судом визначено і в ч. 1 ст. 8 КПК РФ: «Правосуддя по кримінальній справі в Російській Феде- рації здійснюється тільки судом». 3. Покарання призначається від імені держави (ст. 296 КПК РФ), тобто носить публічний характер. Публічність виявляється і в тому, що звільнення від покарання на підставах, встановленим в законі, також здійснюється тільки судовими органами (за винятком амністії та помилування). При на-значенні покарання проявляється негативна офіційна, моральна і правова оцінка як самого суспільно небезпечного вчинку, так і особи, яка його вчинила. Держава, караючи винного, тим самим засуджує його протиправну поведінку. Чим вище ступінь суспільної небезпеки злочину і особи, яка його вчинила, тим вище рівень виправно-воспита-них елементів у кримінальному покаранні. 4. Покарання носить особистий характер. Воно може бути призначають-чено тільки за наявності вини у скоєному злочині. Невинне заподіяння шкоди відповідно до ст. 49 Консти-туції РФ виключає кримінальну відповідальність і покарання. Винність є однією з ознак злочину (ст. 14 КК), а відповідальність за провину стала одним з його принципів (ст. 5 КК). Якщо суд не встановить провину конкретної особи у вчиненні конкретного злочину, то така особа не може бути під-вергнути покаранню. Кримінальне покарання завжди має строго індивідуальний характер, тобто застосовується конкретно до особи, яка вчинила злочин, і не поширюється на осіб, не причетних до скоєного. 5. Каральна сутність покарання полягає в передбачений- них КК нестатки і обмеженнях прав і свобод, що залежать від виду покарання, наприклад: права вибору місця проживання, пересування, вибору роду діяльності; позбавлення військового звання, свободи. 6. Покарання обов'язково тягне наслідок загальноправового та кримінально-правового характеру - судимість. КК не має конкретного такої вказівки. Однак за змістом норм, поміщений-них в гол. 12 КК «Звільнення від покарання», можна зробити висновок про наявність цієї ознаки. Законодавець у ч. 1 ст. 86 КК розкрив кримінально-правове зна-чення судимості при здійсненні процесуальних дій і вказав на зв'язок судимості як правового наслідки з призначають-чаєм покаранням: «Судимість відповідно до цього Кодексу враховується при рецидиві злочинів і при призначають-чении покарання». Судимість визначається за чинним КК як правовий наслідок, пов'язане з вступом обвинувач-ного вироку в законну силу і чинне до моменту по-гасіння або зняття судимості. Покарання не можна визнати «сумірною одиницею» громадською небезпеки. Остання є об'єктивна реальність, вона є первинною по відношенню до покарання. Тому у ст. 15 КК «Ка-тегории злочинів» вони поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини, виходячи, зокрема, з максимального покарання, передбаченого КК. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " § 1. Поняття та ознаки кримінального покарання " |
||
|
||