| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Позика в римському праві |
||
|
В римському праві позикою визнавався односторонній, реальний, безвідплатний або відплатний правочин, який містив у собі передачу власності на гроші або інші замінні речі (genus) від позикодавця позичальнику, який зобов'язувався повернути таку саму кількість речей того самого роду і якості (tantundem). Морська позика (foenus nauticum, pecunia traiecticia, переправні гроші) виступала в римському праві особливим видом позики, внаслідок якої зобов'язання позичальника ставилося у залежність від щасливого результату плавання і як компенсація за такий ризик могли бути погоджені відсотки, з покладенням на кредитора ризику випадкової загибелі речі з моменту, коли корабель повинен був вийти в море, і знаходився (ризик) на ньому, поки боржник не допускав прострочення. Позичка (commodatum) виступала видом договору "передачі для споживання", за яким індивідуально-визначена річ (species), неспоживана при її господарському використанні, безоплатно передавалася позичкодавцем у користування іншій особі - позичальнику для того, щоб останній скористався нею відповідно до її звичайного економічного призначення і після використання або у встановлений строк повернув. При позичці, на відміну від позики, передавалося не право власності на річ, а лише просте матеріальне утримання речі, без наміру залишити її собі. У наступні історичні етапи розвитку правового регулювання позикових відносин продовжувалося активне використання і вдосконалення вироблених юристами Стародавнього Риму основних правових категорій, які обслуговували позикові відносини, з привнесенням у них особливостей, обумовлених потребами конкретних соціально-економічних умов правопорядків відповідних історичних епох. Еволюція розвитку позикових відносин після Жовтневої соціалістичної революції пройшла три історичні етапи, кожен з яких характеризувався прийняттям нового цивільного кодифікаційного акта. Перший етап пов'язаний з прийняттям Цивільного кодексу УРСР 1922 р. Найважливіші положення про позику в ЦК УРСР 1922 р. (статті 208-209) зводилися до такого: - позикою визнавався договір, за яким одна сторона (позикодавець) передає у власність іншій стороні (позичальнику) гроші або визначені родовими ознаками речі, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцю одержану кількість речей того самого роду і якості з процентами або без процентів; - сторони могли надати форму позикового зобов'язання всякому боргу, що виникав з купівлі-продажу, найму майна чи іншої підстави, з поширенням на такий борг правил про позику; - договір позики на суму понад 50 крб. мав бути оформлений під страхом його недійсності письмово; - позикодавець мав право вимагати проценти за позику лише тоді, коли вони передбачені договором. Нарахування процентів на проценти заборонялося, за винятком законно існуючих кредитних установ; - допускалося дострокове виконання безпроцентної позики, а за процентною позикою позичальник мав право, попередивши позикодавця за три місяці або сплативши йому проценти за місяць наперед, достроково звільнитися від зобов'язання поверненням одержаної суми, якщо за позикою процент перевищував встановлений обліковий процент Державного банку за активними операціями; - позичальник мав право оспорювати дійсність договору позики за його безгрошевістю (безвалютністю) повністю або частково, але, якщо договір позики повинен був укладатися у письмовій формі, оспорювання його шляхом свідчень свідків не допускалося, за винятком кримінально-карних дій; - попередній договір про укладення в майбутньому договору позики повинен був укладатися лише у письмовій формі незалежно від суми позики. Особа, яка зобов'язалася за попереднім договором дати іншій у позику, мала право вимагати розірвання попереднього договору, якщо згодом майнове становище контрагента значно погіршилося, зокрема якщо він буде визнаний неспроможним; - традиційно російське та українське цивільне право містило особливі правила для визнання недійсними лихварських позикових зобов'язань; - відповідно до ст. 33 ЦК УРСР 1922 р. коли особа під впливом крайньої потреби уклала явно невигідну для себе угоду, суд на вимогу потерпілої сторони чи відповідних державних органів або громадських організацій може визнати недійсною або припинити її дію на майбутній час. Цілком очевидно, що така норма давала можливість звільнитися від невигідної угоди, у тому числі позикової, бідним прошаркам населення. Другий етап правового становлення позикових відносин пов'язаний з прийняттям у 1961 р. Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік та цивільних кодексів у союзних республіках. В ЦК УРСР 1963 р. позиці безпосередньо було присвячено шість статей (статті 374-379), найбільш принциповими в них були такі положення: - з поняття договору позики було вилучено застереження про можливість процентної позики та введено правило про передачу грошей чи речей, визначених родовими ознаками не лише у власність, айв оперативне управління; - в імперативній формі було сформульовано правило про визнання договору позики укладеним у момент передачі грошей або речей; - була визнана обов'язковою письмова форма щодо договорів позики, що укладаються на суму понад 50 крб.; - були визначені особливості позикових відносин банків і державних трудових ощадних кас, ломбардів та кас громадської взаємодопомоги і фондів творчих спілок; - введено поняття "позикові операції" у значенні, ідентичному позиці, та введено поняття "позичка" як різновид позики, що її надавали в межах позикових операцій ломбардів, кас громадської взаємодопомоги і фондів творчих спілок; - проведено розмежування у правовому регулюванні позикових операцій (у тому числі ломбардів, кас громадської взаємодопомоги і фондів творчих спілок) від операцій з надання банківських позик та інших кредитних операцій за участю комерційних банків, інших кредитних установ. Третій етап у формуванні позикових відносин відбувся в період незалежності України після прийняття в 2001 р. нового ЦК України. Для цього етапу принциповим у регулюванні позики стало те, що з часу проголошення незалежності України та переходу до засад ринкової економіки до моменту прийняття нового ЦК України фактично змінився зміст позикових відносин, але регулювання їх здійснювалося в основному за правилами ЦК УРСР 1963 p., що призвело до суперечностей у правозастосовній практиці. В ЦК України позиці присвячені статті 1065-1072, для яких характерні такі основні риси: - договір позики виступає реальним і відплатним правочином, що передбачає передачу позикодавцем у власність позичальникові грошей або речей, визначених родовими ознаками, таку саму суму або рівну кількість яких позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві; - встановлено положення про диспозитивне відплатний або безвідплатний характер договору позики. Новим ЦК України закріплено презумпцію відплат-ності договору позики (у вигляді права позикодавця на отримання процентів на суму позики), якщо інше не передбачено законом або договором, що певною мірою руйнує усталену концепцію презумпції безоплатності договору позики і усуває доцільність виокремлення кредитних договорів; - детально врегульовано умови виконання обов'язків сторін договору позики і наслідки їх невиконання, що підвищує рівень врегульованості позикових відносин порівняно з ЦК УРСР 1963 p.; - проведено розмежування правового регулювання договорів позики і позички; - договір позички за новим ЦК поширюється на передачу у безплатне користування речей, на який поширюються правила про майновий найом. Уявляється, що об'єктом позички можуть виступати тільки неспоживні та індивідуально-визначені речі, оскільки в іншому випадку неможливе користування ними без переходу права власності до набувача; - визначено співвідношення між договором позики і кредитним та комерційним договорами, які виступають як загальне і спеціальне. Відповідно до ЦК України правила про позику субсидіарно застосовуються до положень про кредитний та комерційний договори, якщо інше не передбачено правилами про кредитний та комерційний договори і не випливає або не суперечить суті таких зобов'язань. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "Позика в римському праві" |
||
|
||