Головна
ГоловнаЦивільне, підприємницьке, сімейне, міжнародне приватне правоЦивільне право → 
« Попередня Наступна »
О. В. Дзера. Цивільне право України. Книга 1, 2002 - перейти к содержанию учебника

§ 2. Право володіння чужим майном


Найпоширенішим серед речових прав на чуже майно чи речі є володіння чужою річчю чи майном. За своєю юридичною природою володіння не є правом. Це фактичний стан, за яким володілець має певну річ чи майно, вважає цю річ чи майно своїм, яке належить йому за правом, але самого права не має. Про те, що володілець не має права на річ, якою володіє, він може знати, а може й не знати. Для визначення володіння це значення не має.
Отже, для такого фактичного стану необхідні два елементи: об'єктивний - фактично мати річ у своєму володінні і суб'єктивний - вважати дану річ своєю, такою, що належить йому за правом. За наявності цих двох елементів фактична наявність речі в певної особи визнається володінням. Звідси випливає, що володіння - це не право, а факт, фактичне володіння, фактичний стан, за яким володілець має річ і вважає її своєю.
Як може статися, що володілець фактично має річ, яку вважає своєю, але не має права на неї? Таке трапляється не так вже й рідко. Наприклад, ЦК України встановив, що на ряд особливо цінних речей право власності до набувача переходить лише за умови нотаріального посвідчення відповідного договору. Якщо такий договір нотаріально не засвідчений, він не набуває юридичної чинності і, отже, право власності до набувача не преходить. Але річ уже передано набувачеві, а її відчужувач зник - виїхав на постійне місце проживання за кордон - і оформляти договір належним чином не бажає. Постає запитання, хто є набувачем такої речі, наприклад, квартири, будинку, автомобіля тощо? Адже право власності на дану річ до набувача не перейшло, власником він не став, а став лише володільцем і, мабуть, ні в кого не викликає сумніву те, що таке фактичне володіння потребує відповідного захисту з боку права.
Можна навести й інші приклади виникнення володіння. За загальним правилом, власником придбаної речі не стане той, хто придбав її від особи, яка сама не мала права власності на цю річ і не могла передати іншій особі право, якого сама не мала. Власник позичив певну річ позичальнику на певний строк, який давно сплив, а позичальник річ не повертає. Власник позиченої речі вимог про повернення речі до позичальника також не заявляє - забув чи з іншої причини. На якій правовій підставі позичальник володіє чужою річчю? Такої правової підстави у нього немає, є факт: він має річ і вважає її своєю, оскільки власник від неї відмовився, але й права власності не передав.
4 Ось у цьому й полягає феномен володіння - права немає, а правовий захист надається. З цього приводу точиться досить жвава дискусія уже протягом тисячоліть - від стародавнього римського приватного права і до наших днів. Пояснень цього феномена багато, але жодного визнаного хоч би більшістю дослідників. Є різні погляди та їх прихильники. Одні вважають, що володіння - це право, тому й захищається правом, другі - це не право, а факт, а захищається, щоб не допускати самоправства і не дестабілізувати правопорядок. Є й інші пояснення.
Проте слід визнати, що володіння як юридичний факт можливе без відповідного правового підґрунтя, тобто без правового титулу - безтитульне володіння, про що було сказано вище. І саме про це безтитульне володіння йдеться. Володіння, яке спирається на певний правовий титул - це законне володіння і воно не потребує якогось спеціального захисту, крім того, що надається тим самим титулом, на який воно спирається. Якщо це володіння власника, воно захищається правом власності, якщо це володіння наймача, орендаря тощо, то воно захищається відповідним договором.
Спеціального захисту потребує саме те володіння, яке не має під собою правового титулу, безтитульне володіння. В інтересах суспільного ладу та громадського порядку воно повинно мати правовий захист. Це визнав і законодавець України, але не прямо, а побічно. Законодавець, по-перше, визнав наявність такого безтитульного володіння у статті про право власника на витребування майна від особи, яка незаконно заволоділа ним. У цій статті проголошена норма: "Власник має право витребувати своє майно від будь-якої особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним". Отже, законодавець України визнав наявність незаконного володіння і наявність безтитульного володіння - без відповідної правової підстави.
У главі про захист права власності нового ЦК України йдеться також про добросовісне і недобросовісне володіння, яке також є безтитульним і незаконним. Але ЦК надає певну охорону як добросовісному, так і недобросовісному володінню. На жаль, ці цілком виправдані засади захисту права власності стосовно добросовісного і недобросовісного відповідачів за віндикаційним позовом не знайшли адекватного відображення у главі ЦК України про володіння. Склалася досить парадоксальна ситуація: з одного боку, законодавець нібито визнає наявність безтитульного володіння у формі добросовісного чи недобросовісного, а з другого - визнає лише володіння, яке спирається на правовий титул.
Так, одна з норм про володіння проголошує, що право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Але ж таке володіння справді є правом на володіння, оскільки воно спирається на правовий титул. Це володіння безперечно підлягає захисту. Проте, як було показано, законодавець визнав наявність безтитульного, тобто незаконного володіння, але чомусь не надав йому захисту. Це істотна прогалина у новому ЦК України, яка суперечить іншим нормам цього Кодексу.
Законодавець визнає наявність недобросовісного володіння. Глава про володіння містить норму про обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем.
4 При цьому нагадаємо, що обидва ці види володіння е незаконними, тобто без-титульними, в них немає права на володіння, водночас законодавець говорить лише про право володіння.
ЦК України не містить відповіді на запитання, як має захищатися добросовісний володілець (але незаконний) від посягань третіх осіб. Законодавець такому володінню правового захисту не надає. Те саме слід сказати і про недобросовісне володіння - воно взагалі жодному правовому захисту не підлягає. Навряд чи це відповідає суспільним інтересам. Адже це означає, що в такого володільця об'єкт володіння може бути вилучений будь-якою особою незалежно від того, чи має ця особа якусь підставу для такого вилучення. Не можна визнати також, що такий підхід відповідає інтересам правопорядку, який існує у державі.
Таким чином, слід чітко розрізняти володіння законне і незаконне. Законним володінням, як уже було сказано, визнається володіння, яке спирається на відповідний правовий титул. Якщо фактичне володіння такого титулу не має, воно визнається незаконним.
Незаконне володіння у свою чергу поділяється на добросовісне і недобросовісне. Добросовісним визнається володіння, коли володілець не знав і не міг знати про те, що він володіє чужою річчю чи майном. Критерієм розмежування цих видів володіння є суб'єктивний фактор - незнання про неправомірність свого володіння.
Визначати характер володіння має право тільки суд. Лише з урахуванням усіх обставин справи, з якої виникло володіння чужою річчю чи майном, суд може визначити добросовісність чи недобросовісність володіння. При цьому суд, визначаючи добросовісність, повинен виходити з того, що володілець не знав і не повинен знати, що він володіє чужим. Тобто обставини, у зв'язку з якими виникло володіння чужою річчю, не давали найменшого сумніву стосовно правомірності такого набуття. Разом з тим, суд повинен мати на увазі, що фактичне володіння вважається правомірним, якщо інше не випливає з закону або не встановлено рішенням суду.
Прикладом незаконного, але добросовісного володіння може бути (це найчастіше буває на практиці) випадок, коли покупець, купуючи річ у продавця, не знав, що той не мав права її продавати, а обставини купівлі-продажу не давали підстав для сумніву в правомірності такого правочину.
Якщо володілець знав або повинен був знати, що він володіє чужим майном, таке фактичне володіння визнається недобросовісним. У цьому випадку застосовується суб'єктивний критерій визначення недобросовісного володіння. Суду належить встановити, чи знав володілець або чи міг знати про неправомірність свого володіння. Якщо покупець купує якусь річ за явно заниженою ціною, то це мало б його насторожити: чи має право продавець її продавати.
Поділ фактичного володіння на добросовісне і недобросовісне має практичне значення при розв'язанні віндикаційних позовів, що заявляються власниками для витребування свого майна від будь-якої особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Проте слід мати на увазі, що відповідно до загальних положень про договір купівлі-продажу право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, передбачених законом або іншими правовими актами, належить власникові. Але з цього загального правила є один істотний виняток: якщо продавець не є власником товару, покупець набуває права власності лише у тих випадках, коли згідно зі статтею ЦК України
4 власник не має права зажадати від нього товар. У цьому разі покупець стає законним володільцем-власником. Це означає, що за новим ЦК, добросовісне володіння, хоч і не має правового титулу, все ж не позбавлене певної правової охорони. У разі добросовісного володіння за певних умов володілець може стати власником чужої речі, що перебуває у його володінні.
Знову постає запитання, хто є тією особою, добросовісним володільцем, яка не має правового титулу на володіння і ще не стала власником цієї речі. До речі, вона є тим самим фактичним володільцем без правового титулу. За новим ЦК України (між іншим, і за ЦК УРСР), добросовісний володілець стає власником чужої речі за умови, що власник не має правових підстав для її віндикації. Хто має визнати той факт, з якого моменту даний володілець стає власником речі, хто має засвідчити, що він уже власник, а не володілець, - на ці запитання новий ЦК відповіді не дає.
Добросовісний володілець може стати власником чужої речі і внаслідок спливу строку набувальної давності - 10 років для нерухомого майна і 5 років для рухомого майна.
Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок: суб'єктом володіння, тобто фактичним володільцем може бути будь-яка особа, яка може бути суб'єктом права власності, тобто власником.
Проте, за новим ЦК України суб'єктом володіння може бути будь-яка особа, яка фактично тримає у себе чужу річ. Це може бути позичальник, орендар, наймач та інші. Зазначені та інші особи, які тримають чужу річ на законних підставах, безперечно мають право на захист від посягань третіх осіб, у тому числі і від власника, адже це законне володіння.
Одна й та сама чужа річ може перебувати у володінні кількох володільців - співволодільців.
Отже, фактичний володілець, чинним цивільним законодавством наділений певними правами та обов'язками.
Добросовісний володілець може здійснювати стосовно свого об'єкта володіння ті самі права, що власник, але до того часу, поки він не знає про неправомірність свого володіння. Після того, як добросовісний володілець дізнався про неправомірність свого володіння, він перетворюється на недобросовісного володільця. Останній зобов'язаний негайно повернути чужу річ чи майно особі, яка має на нього право власності або інше право, передбачене договором чи законом, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем зазначеного обов'язку, заінтересована особа має право вчинити позов до суду про витребування майна.
Фактичне володіння, крім зазначених вище підстав припинення речових прав на чужу річ чи майно, може припинитися витребуванням майна від володільця власником або іншою особою, яка має право на дану річ чи майно.
Цивільно-правовий інститут володіння має дуже давній родовід. Він служить людству і за умов ринкової економіки. Його місце у системі цивільного законо-давтсва і цивільного права об'єктивно визначено. Інститут володіння існував і існує незалежно від нашого бажання.
4
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Информация, релевантная "§ 2. Право володіння чужим майном"
  1. § 1. Тенденція розвитку суміжних речових прав (речово-правових інститутів) у законодавстві України
    Доля речових прав в історії українського цивільного законодавства складалася по-різному. На початку XX ст. вони складали достатньо розгалужену систему, що, значною мірою, ґрунтувалася на положеннях римського права (часто у німецькій інтерпретації), і охоплювала сервітутні права, право забудови, чиншеві права, заставу нерухомості тощо. З моменту встановлення радянської влади в Україні й
  2. § 6. Володіння і право володіння чужим майном
    § 6. Володіння і право володіння чужим
  3. 6.2. Право володіння чужим майном
    Інститут права володіння чужим майном, тобто вид права на чужі речі регулюється главою 31 ЦК. Під правом володіння чужим майном мається на увазі тільки те володіння, яке виникає на підставі договору з його власником або з інших підстав, встановлених законом (ст. 398 ЦК). Гншими словами, це таке володіння, яке має під собою правову підставу або "титул". Тому воно нерідко також іменується
  4. Книга 3. Право власності та інші речові права
    Інститут права власності посідає центральне місце в системі цивільного права будь-якої правової системи, в тому числі правової системи України. Чим же пояснити таке значення інституту права власності? Протягом 70 років у колишньому СРСР право приватної власності було під забороною, а панувало виключне право власності - держави. В умовах радянської влади приватному праву було надано негативне
  5. Що означає термін "володіння" як окремий цивільно-правовий інститут речового права?
    Радянське цивільне законодавство і цивільне законодавство України до прийняття Цивільного кодексу України не знали таких правових інститутів: володіння як окремий цивільно-правовий інститут; сервітути, або право обмеженого користування чужою річчю чи майном; емфітевзис і суперфіцій як правові форми користування чужою землею. Проте Закон України "Про власність", прийнятий ще 7 лютого 1991 р., уже
  6. § 1. Право власності в системі речових прав
    Речовим правом є право, що забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що знаходиться в сфері її господарських інтересів. Оскільки опосередкування відносин щодо майна, а також захист майнових прав є одним із важливих завдань приватного (цивільного) права, то речові права, природно, є одним з центральних інститутів цієї галузі. Речові права
  7. § 2. Первісні (первинні) способи набуття права власності
    Первинними с такі способи набуття права власності, де права власника не грунтуються на правах інших осіб. Первинними способами виникнення права власності є: 1) виробництво - спосіб виникнення права власності у зв'язку з виготовленням або створенням речі, що не існувала раніше (ново- створене майно). Власником у цьому випадку стає той, хто виготовив (створив) цю річ для себе, якщо інше не
  8. § 2. Права на чужі речі. Загальна характеристика прав на чужі речі
    Важливим речовим правом є право на чужі речі. У цьому випадку право власності належить одній особі, в той час як інша особа має на те саме майно таке ж (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом. Отже, права на чужі речі - це самостійні (але похідні від права власності) речові права, які надають особі, котра їх має, можливість безпосереднього користування певним майном для певної мети
  9. § 3. Сервітути
    Відмовившись від винесення у заголовок глави 32 ЦК традиційного терміна "сервітут", вітчизняні законодавці назвали її "Право користування чужим майном". Можливо, з цих міркувань у ЦК відсутнє і визначення сервітуту, хоча у ст. 401 ЦК поняття "сервітут" та "право користування чужим майном" вживаються як рівнозначні. Отже, сервітут - це право обмеженого користування чужими речами (майном) з
  10. § 2. Зміст заповіту
    Зміст заповіту складають розпорядження заповідача відносно його майнових прав та обов'язків. Оскільки склад спадщини визначається на час відкриття спадщини, немає значення, чи були в наявності зазначені у заповіті майнові права та обов'язки на момент складання заповіту (ст. 1236 ЦК). Отже, при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається надання доказів про наявність у нього певного
© 2014-2020  yport.inf.ua