| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
3. Похідні способи набуття права власності |
||
|
При цьому враховується воля колишнього власника (відчужувача речі), тому тут підстави придбання (виникнення) права власності в одних осіб одночасно є підставами припинення цього ж права в інших осіб. Мова звичайно йде про різні договорах: купівлі-продажу, міни, дарування, ренти, оренди з викупом і т.д., а також про спадкування майна громадян або про правонаступництво щодо майна юридичних осіб або публічно-правових утворень. Кожен з цих способів спеціально врегульовано законом у відповідних інститутах (договірного права, спадкового права, правонаступництва при реорганізації юридичних осіб), що виходять за рамки права власності. Важливе значення має визначення моменту, в який на набувача речі за договором переходить право власності. Адже з цього ж моменту на нього переходять і тягар власності, і ризик випадкової загибелі або псування речі. Для рухомих речей наш закон в п. 1 ст. 223 ЦК визначає цей момент по "системі традиції", або передачі (від лат. Traditio - передача), відповідно до якої таке право переходить на набувача в момент фактичної передачі йому відчужуваної речі. Однак цей момент визначений диспозитивно - законом або договором сторін може бути встановлений і інший момент такого переходу (наприклад, укладення угоди, сплата покупної ціни, підписання сторонами передавального акту або настання іншої умови, передбаченого угодою, і т.д.) (1). --- (1) Право власності на речі, визначені родовими ознаками, може перейти до набувача за договором не раніше їх передачі (бо до цього моменту вони, не будучи індивідуально-певними речами, не можуть стати і об'єктом права власності), але за згодою сторін договору може перейти пізніше цього моменту (див.: Хаскельберг Б.Л. Про заснування і моменті переходу права власності на рухомі речі за договором / / Правознавство. 2000. N 3. С. 124 - 125). Закон спеціально розкриває і поняття "передача" (ст. 224 ЦК). Нею визнається не тільки фактичне вручення речі набувачеві або здача її перевізникові чи в організацію зв'язку для відправки набувачеві, а й фактичне надходження майна у володіння набувача або вказаної ним особи (наприклад, доставка на його склад), а також передача йому товарораспорядительного документа на речі. Фактичне володіння річчю набувачем до моменту укладення договору про її відчуження (наприклад, при викупі орендованого майна) прирівнюється до її передачі (відома ще римському праву передача brevi manu - "короткій рукою"). Інакше кажучи, в такій ситуації укладення договору про відчуження речі визнається законом та її одночасної фактичною передачею. На об'єкти нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації, право власності у набувача відповідно до п. 2 ст. 223 ГК виникає в момент державної реєстрації переходу прав, а не в момент фактичної передачі або в інший момент, визначений угодою сторін ("система реєстрації") (1). Не слід, однак, змішувати технічну реєстрацію (облік) майна та державну реєстрацію прав на нього. Наприклад, реєстрація в органах внутрішніх справ автомобілів або мисливської і стрілецької зброї не є правостворюючі фактом, а право власності на ці об'єкти переходить за загальними правилами закону. Відсутність такої реєстрації може створити перешкоди у використанні даного майна, тобто у здійсненні права власності на нього. --- (1) Про державну реєстрацію прав на нерухомість див. § 2 гл. 11 т. I цього підручника. Чи породжує право власності у набувача речі за договором сам факт його укладення або правовстановлюючі значення мають виконання укладеного договору зобов'язаною особою (відчужувачем речі) при придбанні рухомості і державна реєстрація цього факту при придбанні нерухомості? Очевидно, що для досягнення юридичного результату у вигляді припинення права власності у однієї сторони договору і його придбання (переходу) іншою стороною необхідно як висновок (наявність), так і виконання договору (а для нерухомості - ще й державна реєстрація цих обставин), т. е. складний юридичний склад. При цьому сторони договору мають право встановити в ньому додаткові (отменітельним або відкладальне) умови, а при переході права власності на рухому річ - самостійно визначити момент такого переходу, тобто встановити останній в ланцюзі необхідних для даного складу юридичних фактів. Для вирішення цього питання іноді пропонується запозичувати конструкцію речового договору (1), складову особливість цивільного права Німеччини. Тут в силу § 929 ГГУ для переходу права власності до набувача за договором крім самого цього договору (обязательственной угоди) необхідно ще спеціальне речове угода сторін про перехід права власності до набувача речі, яке зазвичай втілюється (або презюміруется) у фактичній передачі речі і разом з ній становить категорію речової угоди. При цьому дані угоди вважаються незалежними один від одного, в силу чого недійсність обязательственной угоди не тягне автоматичної недійсності "речової угоди" і, відповідно, не вимагає повернення права власності на річ отчуждателю (Abstraktionsprinzip - "принцип абстрактності") (2). --- (1) Див, наприклад: Василевська Л.Ю. Вчення про речові угодах по німецькому праву. М., 2004. (2) Такий підхід, невідомий іншим розвиненим правопорядку, пояснюється в німецькій цивілістиці (див., наприклад: Schwab KH, Pruetting HA a. OS 175), по-перше, необхідністю забезпечення стійкості обороту, для учасників якого має бути відкритим, прозорим всяка зміна в речових правах, а по-друге, принципами пандектній цивілістики, яка, слідуючи римському праву, вважала неможливим перехід права власності тільки на підставі взаємного волевиявлення сторін: був потрібний додатковий акт передачі володіння річчю - традиція, яка одночасно і розглядалася як абстрактний за характером речовий договір (див., наприклад: Хвостов В.М. Указ. соч. С. 238 - 240; Грімм Д.Д. Лекції по догми римського права. С. 241 - 243). У російському цивільному праві передача речі на виконання укладеного договору (традиція) розглядається як одностороння угода по виконанню договірного зобов'язання, а не як особливий "речовий договір". При цьому вона є лише одним з можливих для сторін варіантів визначення моменту переходу права власності на відчужувану річ і сама по собі, поза зобов'язального (основного) договору, що не має правостворюючі значення (1). Введення конструкції речової угоди, з одного боку, безпідставно позбавило б сторони договору наданої їм свободи у встановленні його умов (не випадково п. 2 § 925 ГГУ речовий договір, укладений під умовою або із зазначенням терміну, оголошений недійсним), а з іншого - призвело б до неминучого змішання речових і зобов'язальних прав, що суперечить основним принципам вітчизняного правопорядку. База для такого змішання закладена вже у пропонованій термінології, бо за сформованими у нас уявленням угода як юридичний факт не може бути "речової" або "обязательственной" - такими є лише породжувані угодами правовідносини (2). --- (1) Детальніше див., наприклад: Хаскельберг Б.Л., Рівний В.В. Індивідуальне і родове у цивільному праві. 2-е вид. М., 2004. С. 104 - 106. (2) Див: Синіцин С.А. Концепція речового договору в німецькій і російській цивілістиці: дискусійні аспекти / / Законодавство. 2004. N 7. С. 9 і сл. Німецький законодавець у всіх нормах розділу ГГУ про речовому праві позначив речову угоду особливим терміном "угода" (Einigung), відмовившись від використання традиційних понять "договір" (Vertrag) і "угода" (Rechtsgeschaft) і підкресливши цим, що мова йде про особливого різновиду "згоди" (див.: Schwab KH, Pruetting HA a. OS 18). Навряд чи такий підхід можна визнати прийнятним для вітчизняного правопорядку. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " 3. Похідні способи набуття права власності " |
||
|
||