| Головна |
| « Попередня | ||
§ 4. Спадковий договір |
||
|
У ЦК України у книзі б, присвяченій спадковому праву, з'явився новий правовий інститут - так званий спадковий договір. Коли виникає якась законодавча новела, постає питання: чи є вона кроком уперед на шляху до подальшого вдосконалення нашого законодавства? Що ж являє собою цей "спадковий договір", який його зміст, які обов'язки виникають у сторін цього договору? У ст. 1321 ЦК України, яка називається "Поняття спадкового договору", дається таке його визначення: "За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача". З цього надто короткого визначення договору можна зробити висновок, що у всякому разі цей договір двосторонній, оскільки згадуються як обов'язки набувача, так і право, яке він набуває. У ст. 1324 роз'яснюється, в чому можуть полягати обов'язки набувача: "Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття". Які ж права та обов'язки має відчужувач? Його право полягає, мабуть, у тому, що він може робити певні розпорядження і вимагати їх виконання. А які ж обов'язки має відчужувач за цим договором? Як це не дивно, але ці обов'язки в Кодексі не згадуються! їх можна сформулювати, лише аналізуючи ст. 1326 ЦК України, яка називається "Забезпечення виконання спадкового договору". Із змісту цієї статті випливає, що відчужувач, по-перше, не має права укладати договори на відчуження майна, з приводу якого укладено спадковий договір, оскільки в ч. 1 ст. 1326 зазначено: "на майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження". В частині 2 цієї статті встановлено, що "заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним". Отже, відчужувач, по-друге, не має права після укладення спадкового договору заповідати майно, визначене в цьому договорі. Таким чином, у відчужувача внаслідок укладення спадкового договору виникають обов'язки не відчужувати майно визначене у спадковому договорі, не заповідати його. Це і є основні обов'язки відчужувача. Отже, якщо визначити відносини, що виникають у даному договорі, не приховуючи їх змісту, то це матиме такий вигляд: за спадковим договором одна сторона (відчужувач) зобов'язується не заповідати і не відчужувати визначене в договорі майно, яке в разі смерті відчужувача переходить у власність другої сторони (набувача), а останній зобов'язується виконати певні дії майнового або немайнового характеру за розпорядженням відчужувача. Таким чином, спадковий договір обмежує можливість відчужувача розпоряджатися за життя своїм майном, визначеним у договорі, і позбавляє його можливості розпорядитися ним на випадок смерті шляхом складання заповіту, бо цей заповіт буде недійсним. Між тим згідно з ст. 27 ЦК України правочин, яким обмежується обсяг цивільної правоздатності особи, є недійсним. Отже, спадковий договір, передбачений у гл. 90 ЦК України на підставі норм загальної частини цього кодексу є недійсним, бо цей договір обмежує правоздатність фізичних осіб. Щоб цей договір був дійсним, слід було зробити відповідні застереження у вищезгаданій ст. 27 ЦК України, інакше ніяким чином не уникнути істотних суперечностей, які неминуче виникатимуть при порівнянні цих норм загальної частини ЦК та норм, що регламентують спадковий договір. Проте і цей єдиний шлях бодай формального подолання суперечностей, що виникли, є абсолютно неприйнятним, бо передбачення винятків у ст. 27 "розхитувало" б основні, принципові положення цивільно-правових відносин, закріплені цими нормами. Негативне ставлення до спадкового договору обумовлене не тільки тим, що він є недійсним з моменту його укладення (хоч і цього більш ніж достатньо!), а й тим, що цей договір являє собою спробу позбавити певних спадкоємців права одержати так звану "обов'язкову частку". Як зазначалося вище, згідно зі ст, 1260 ЦК України неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця, один з подружжя, що пережив іншого і є непрацездатним, та непрацездатні батьки спадкують незалежно від змісту заповіту не менше половини частки, яка належала б кожному з них при спадкуванні за законом. Право на обов'язкову частку передбачено і ЦК УРСР (ст. 535), тільки на неї мали право, крім зазначених осіб, ще й непрацездатні утриманці спадкодавця і ця частка дорівнювала не 1/2, а 2/3 частки, яка належала б цим спадкоємцям при спадкуванні за законом. До введення в дію нового ЦК України, в якому передбачено спадковий договір, цю норму ніяк не можна було "обійти": кому б спадкодавець не заповідав би майно, а зазначені особи все одно мали право одержати "обов'язкову частку"! Спадковий договір це і є якраз спроба "обійти" зазначену норму, залишити цих спадкоємців ні з чим. І як ця спроба виглядає, коли згадати, що йдеться про дітей спадкодавця і не просто про дітей, а неповнолітніх або непрацездатних дітей, про одного з подружжя, що пережив іншого і є непрацездатним, про батьків спадкодавця і не просто про батьків, а непрацездатних батьків? І далеко не кожний із згаданих осіб здогадається і зможе довести, звернувшись до суду, що його незаконно позбавили спадщини, оскільки спадковий договір з "допомогою" якого це сталося, є недійсним. |
||
| « Попередня | ||
|
|
||
Информация, релевантная "§ 4. Спадковий договір" |
||
|
||