| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 3. Цивільно-правовий статус і правовий режим майна державних та комунальних підприємств і установ |
||
|
Для ефективного використання майна в процесі виробництва, створення нових матеріальних благ, задоволення потреб населення уповноважені органи виконавчої влади утворюють державні підприємства та державні установи, за яки- Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 13. - Ст. 181. 2 Урядовий кур'єр. - 1994. - 26 лютого. 3 Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 34. - Ст. 228. 3 ми законодавець закріплює майно відповідно на праві повного господарського відання і на праві оперативного управління (статті 37 і 39 Закону України "Про власність"). З юридичної точки зору повне господарське відання і оперативне управління є правовими формами реалізації права державної власності спеціально створеними суб'єктами різних організаційно-правових форм, які у встановленому порядку набувають статусу юридичної особи. Державні підприємства, установи та інші державні організації, наділені правом повного господарського відання, правом оперативного управління, отримують певну сукупність прав та обов'язків, яка дає змогу їм здійснювати функції власника. При цьому власником майна державних підприємств, установ залишається держава, адже ще за часів римського права утвердився постулат: у однієї речі може бути лише один власник1. Однак дія такого принципу має ефективність лише тоді, коли власник спроможний самостійно і безпосередньо здійснювати правомочності власника, в тому числі займатися господарською чи іншою діяльністю. Тим часом, держава не може самостійно здійснювати правомочності власника. Не завжди це можуть і окремі громадяни. Вони можуть об'єднуватися у колективні утворення, передаючи їм своє майно та здійснюючи виробничо-господарську діяльність. Тому людство активно вело пошук оптимальних правових форм, які б гармонійно забезпечували інтереси як власників, так і господарюючих суб'єктів-невласників. У світовій практиці сформувалися різні моделі відмежування від права власності права управління нею та введення так званої розщепленої власності. Великим досягненням світової цивілізації стала поява акціонерних товариств, завдяки яким з'явилася можливість зосереджувати великі капітали за рахунок об'єднання фінансів як багатих комерсантів, так і широких верств населення, що в свою чергу забезпечувало швидке здійснення великих виробничих проектів. У зв'язку з цим справедливим було твердження К. Маркса, що без акціонерних товариств "світ і досі залишався без залізниць, якщо б довелося чекати поки накопичення не доведе деякі окремі капітали до таких розмірів, що вони могли б впоратися з побудовою залізниці"2. В англо-американській правовій системі головною правовою формою реалізації права власності невласником став інститут "довірчої власності", який утверджує абсолютність прав володіння, користування і розпорядження титульного користувача майном довірчого власника. Щодо здійснення права державної власності в багатьох зарубіжних країнах сформувалося три основні організаційно-правові форми державних підприємств: відомчі (казенні) підприємства, публічні корпорації і державні. Казенні підприємства не мають статусу юридичної особи, фінансово-господарської самостійності і фінансуються з державного бюджету. Публічна корпорація має статус юридичної особи, формується за рахунок первісного державного капіталу, а надалі діє на засадах господарської самостійності та фінансової самоокупності. Нарешті державна компанія має статус юридичної особи акціонерного типу, діє, як і публічна корпорація, на підставі індивідуального статусу (меморандуму), що його затверджує відповідний державний орган. Підопригора О. А. Основи римського приватного права. - К., 1995. - С. 102-111. 2 Маркс К., Енгельс Ф. - Соч. - Т. 23. - С. 642. 3 Особливості розвитку соціалістичної економіки зумовили утвердження особливих правових форм здійснення права державної власності. Жовтнева революція 1917 р. в Росії призвела до утворення панівного державного сектора внаслідок націоналізації приватної власності. Вже першими цивільними кодексами державні підприємства, їх об'єднання, державні установи визнавалися юридичними особами (статті 16 і 19 ЦК РРФСР 1922 p., статті 16 і 19 ЦК УРСР 1922 p.). Проте у перших цивільних кодексах союзних республік колишнього СРСР нічого не говорилося про те, на якому праві за державними підприємствами та установами закріплювалося державне майно. Водночас у ст. 19 ЦК УРСР 1922 р. було застереження, що державні підприємства та їх об'єднання, які переведені на господарський розрахунок і не фінансуються в кошторисному порядку, виступають в обігу як самостійні і не пов'язані з казною юридичні особи, а за їхні борги відповідає лише майно, яке перебуває в їх вільному розпорядженні. Тому перед юридичною наукою постала складна проблема обгрунтувати правову належність майна державним юридичним особам, що виявилося досить складною справою. Лише в 40-х роках наукові пошуки завершилися результативно. Це вдалося зробити академіку А. В. Венедиктову, який у 1948 р. сформулював теорію оперативного управління, що дістала підтримку наукової громадськості, а також законодавче оформлення в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. У ст. 21 Основ було записано, що державне майно, закріплене за державними організаціями, перебуває в оперативному управлінні, що його здійснюють у межах, установлених законом, відповідно до цілей їх діяльності, планових завдань і призначення майна, права володіння, користування і розпорядження майном. Це положення було повністю відтворено в усіх цивільних кодексах союзних республік колишнього СРСР (у т. ч. у ст. 89 ЦК УРСР 1963 p.). Обґрунтовуючи необхідність закріплення за державними органами необхідних правомочностей володіння, користування і розпорядження переданим їм державним майном на умовах оперативного управління, А. В. Венедиктов зазначав, що без цих правомочностей вони не змогли б виконувати покладені на них завдання народногосподарського плану. При цьому, на його погляд, державний орган здійснює надані йому правомочності саме у порядку оперативного управління, а не як власник1. Таку позицію А. В. Венедиктова підтримали багато цивілістів (С. Н. Братусь, М. М. Агарков, О. С. Іоффе, Ю. К. Толс-той, С. М. Корнєєв та ін.)2. З цього приводу висловлювалися й інші погляди3. Так, Я. Ф. Миколенко висловив думку про можливість визнання права власності на державне майно як за державою, так і за державним органом, за яким воно Венедиктов А. В. Государственная социалистическая собственность. - М.-Л., 1948. - С. 347. Братусь С. Н. Юридические лица в советском гражданском праве. - М., 1947. - С. 107; Иоффе О. С. Спорньїе вопросьі учення о правоотношении / / Очерки по гражданскому праву. - ЛГУ, 1957. - С. 300; Толстой Ю. К. Понятие права собственности // ВопросьІ гражданского й административного права. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1962. - С. 5&;Корнеев С. М. Право государственной социалистической собственности в СССР. - М., 1964. - С. 134-137. 3 Корнеев С. М. Указ. соч. - С. 136-142. 386закріплено1. Безперечно, з законодавчим закріпленням за державними підприємствами та установами майна на праві оперативного управління дискусії щодо правової природи правомочностей державних підприємств та установ на ввірене їм державне майно втратили гостроту і перейшли в стадію коментування конкретного змісту інституту оперативного управління, адже принципова незгода з введенням законодавцем цього інституту в той період не знайшла б розуміння у юридичної громадськості, більше того, могла мати для автора опозиційної думки негативні наслідки. Інститут права оперативного управління в цілому мав позитивний вплив на формування конструкції правосуб'єктності державних підприємств та установ як юридичних осіб. Він вніс визначеність у взаємовідносини між державою як власником і суб'єктами здійснення права державної власності, адже радянська юридична наука не запропонувала в той період іншого правового інституту реалізації права державної власності. З ідеологічних міркувань юридична наука не могла запозичити буржуазні інститути управління майном особами, які не є його власниками. Інститут оперативного управління майном виявився досить пристосованим до адміністративно-правової економіки і проіснував кілька десятків років у незмінному вигляді. Крім того, він набув широкого практичного застосування. Необхідно відзначити надмірну нормативну зарегульованість діяльності соціалістичних державних підприємств (об'єднань) та установ. Особливо велику роль у регулюванні їх діяльності відігравали Основи цивільного законодавства, цивільні кодекси і Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 4 жовтня 1965 p., Положення про виробниче об'єднання (комбінат), затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 27 березня 1974 р.2, та інші нормативні акти. Визначальними тут стали норми ст. 22 Основ та ст. 91 ЦК УРСР, згідно з якими порядок передачі державних підприємств, будівель, споруд, устаткування та іншого майна, віднесеного до основних засобів державних підприємств, іншим державним організаціям, а також колгоспам та іншим кооперативним і громадським організаціям повинен був визначатися законодавством СРСР і УРСР. При цьому державні підприємства, будівлі і споруди могли передаватися від однієї державної організації до іншої безоплатно. Така передача здійснювалася в порядку, що визначався постановою ЦВК і РНК СРСР "Про передачу державних підприємств, будівель і споруд" від 29 квітня 1935 p., постановою РНК СРСР "Про порядок передачі державних підприємств, будівель і споруд"3 від 15 лютого 1936 p., Положенням про порядок передачі підприємств, об'єднань, організацій, установ, будівель і споруд, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 16 жовтня 1979 р.4. Особливістю цих та інших нормативних актів радянського періоду було те, що вони: Миколенко Я. Ф. Государственньїе юридические лица в советском гражданском праве // Советское государство й право. - 1951. - № 7. - С. 52. 2 СП СССР. - 1965. - № 19-20. - Ст. 155; 1974. - № 8. - Ст. 38. 3 СЗ СССР. - 1935. - № 28. - Ст. 221; 1936. 4 СП СССР. - 1979. - № 26. - Ст. 172. 3 а) надавали право приймати рішення про передачу майна відповідним орга нам державного управління; б) передбачали прийняття рішення про передачу майна на підставі адмініст ративних актів без згоди на це самих підприємств; в) не передбачали можливості судового оскарження таких рішень. Спеціальний порядок встановлювався також щодо розпорядження державними підприємствами устаткуванням та іншим майном, що належало до основних засобів, яке було зайвим чи невикористовуваним. Відповідно до Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство таке майно могло бути продане на розсуд самого державного підприємства іншим підприємствам і організаціям лише за умови відмови вищестоящого органу від перерозподілу лишків або у разі неодержання від нього відповіді протягом одного місяця після надіслання повідомлення про наявність лишків. Обмеженою була також правомочність державних організацій з розпорядження оборотними засобами і продукцією. Вони могли розпоряджатися сировиною, паливом, матеріалами, напівфабрикатами, готовою продукцією, грошовими та оборотними засобами відповідно до цільових призначень цих засобів і згідно з затвердженим планом (ст. 92. ЦК УРСР у первісній редакції). При цьому навіть оборотні засоби за певних умов (якщо вони навіть були понаднормативними) могли вилучатися у державного підприємства вищестоящим органом за показниками річного звіту підприємства або в разі зміни нормативів власних оборотних засобів, зумовлених збільшенням чи зменшенням виробничого плану підприємства (п. 12 Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство). Нарешті, державні підприємства були позбавлені права вільної реалізації виготовленої продукції та вільного вибору контрагентів. Як правило, виготовлена державними організаціями продукція реалізовувалася лише на підставі актів планування, якими чітко визначалися постачальники, покупці та фондодержателі. Спеціальними нормативними актами (зокрема, Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення, Положенням про поставки товарів народного споживання) детально регламентувалися умови поставок продукції (товарів), підстави для відмови в укладенні договору поставки тощо. Законодавство радянського періоду встановлювало й інші обмеження у здійсненні державними підприємствами правомочностей щодо закріпленого за ними державного майна. Але і наведеного достатньо, щоб зробити висновок про абсолютну залежність державних організацій від вищестоящих державних органів, зусиллями яких інститут оперативного управління фактично перетворився на інститут обмеженого оперативного управління. Тому не дивно, що у 80-х роках гостро постала проблема його реформування. Перша спроба оновити інститут права оперативного управління та привести його у відповідність зі стрімко змінюваними суспільними відносинами була зроблена ще в Законі СРСР "Про власність в СРСР" від б березня 1990 p., в якому поряд з оперативним управлінням була передбачена ще одна правова форма закріплення державного майна за державними юридичними особами - право повного господарського відання. Цим законом встановлювалося, що "майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством (крім казенних підприємств), належить йому на праві повного господарського відання" (ст. 24), а "майно, що є державною власністю і закріплене власником за державною установою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті, знаходиться в опе- 3 відації, реорганізації, управління та діяльності казенного підприємства. Оскільки ці особливості є досить істотними, то їхній правовий статус буде висвітлено окремо. У юридичній літературі управлінські відносини, що виникають з приводу державної власності, відносять до адміністративно-правових1. На наш погляд, рішення міністерства чи іншого органу виконавчої влади про створення державного підприємства не можна визнати однозначно адміністративно-правовим актом. За своєю формою таке рішення, викладене у наказі міністерства чи іншого органу виконавчої влади, дійсно містить зовнішні ознаки адміністративного акта. Однак по своїй суті це рішення є ні чим іншим, як волевиявленням держави на здійснення правомочностей власника через уповноважені органи шляхом створення господарюючого суб'єкта з правами юридичної особи. На користь цього висновку свідчить і той факт, що треба було б застосовувати аналогічний підхід і до тих рішень про створення підприємства, які приймаються недержавною юридичною особою (власником) або на підставі установчого договору кількох власників. Проте у цих випадках рішення про створення підприємства є звичайним способом здійснення правомочностей власника, тобто за своїм юридичним змістом це рішення буде цивільно-правовим актом. Державне підприємство, засноване уповноваженим державним органом, вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації, вчиненої відповідно до Закону України "Про підприємництво" (ст. 6 Закону України "Про підприємства в Україні"). З цього моменту державне підприємство набуває можливості здійснювати правомочності повного господарського відання, передбачені ст. 37 Закону України "Про власність"2. Відповідно до цієї статті, здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та меті діяльності підприємства. При цьому до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України. Чинне законодавство проголошує принцип рівних умов для розвитку усіх форм власності та їх захисту. Водночас чинне законодавство і нині іноді встановлює певні переваги для підприємств, заснованих повністю або частково на державній власності. Так, Верховна Рада України 29 листопада 2001 р. прийняла Закон України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", ст. 1 якого передбачено встановити мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна. Тобто така норма застосовується не до усіх підприємств, які в тій чи іншій організаційно-правовій формі функціонують в Україні, а лише до тих, які повністю або частково засновані на державній власності. Спасибо Й. Научно-практический комментарий Закона УкраиньІ "О собственности". - Харь ков, 1996. - С. 54-55. За державними казенними підприємствами майно закріплюється на праві оперативного управління. 3 Положення Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" фактично звільняють певну категорію юридичних осіб, які є також суб'єктами підприємницької діяльності, від майнової відповідальності та позбавляють водночас інших суб'єктів правовідносин, у тому числі громадян, права на захист своїх порушених прав. Державні підприємства та господарські товариства, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, є лише одним із видів підприємств в Україні. Так, відповідно до ст. 2 Закону України "Про підприємства в Україні" в Україні можуть діяти підприємства таких видів: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності трудового колективну підприємства; господарське товариство; підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян; комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності; інші категорії та види підприємств. Таким чином, цілком очевидним є той факт, що встановлення мораторію (заборони) на примусову реалізацію майна, безпосередньо пов'язане з заснуванням юридичної особи у формі державного підприємства та господарського товариства повністю або частково на державній формі власності, крім якої в Україні також існують приватна, колективна (власність юридичних осіб) та комунальна форми власності. Тобто майно підприємств, заснованих на цих формах власності підлягає примусовій реалізації за допущені порушення на загальних засадах у встановленому законом порядку. Звертається стягнення також на майно фізичних осіб (громадян) за їх особистими зобов'язаннями. Отже, Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" встановлено нерівні умови захисту порушених прав окремих категорій суб'єктів правовідносин, звільнено підприємства, засновані повністю або частково на державній власності, від виконання майнових зобов'язань на користь уповноважених осіб, у тому числі потерпілих внаслідок неправомірної діяльності цих підприємств, шляхом звернення стягнення на їх майно як боржників та продажу їх майна у процесі провадження справи про банкрутство у визначених цим Законом випадках, що врешті безпосередньо суперечить Конституції та іншим законам України. Так, відповідно до ст. 13 Конституції України "Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом". Цілком очевидно, що у наведеній конституційній статті закріплено загальний основоположний принцип юридичної рівності усіх суб'єктів права власності та господарювання, який має враховуватися у всій нормотворчій діяльності, оскільки Конституція України має найвищу юридичну силу і закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Безперечно, положення Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" не відповідають даному конституційному принципу. У ст. 37 Закону України "Про власність" не перелічуються конкретні дії, які може вчиняти державне підприємство і які становлять зміст права повного господарського відання. Безперечно, це дії з ефективного використання державного майна, його збереження, зі збільшення виробництва продукції і товарів та надання послуг, з розширення асортименту виготовлюваних продукції і товарів, зі забезпечення працівників роботою, заробітною платою та безпечними умовами праці, зі створення соціальної інфраструктури та ін. Всі ці дії охоплюються пра- 3 вомочностями володіння, користування і розпорядження, які належать державі як власнику і делеговані нею державним підприємствам. Звичайно, право повного господарського відання не може бути адекватним праву державної власності, оскільки держава має право обмежити державне підприємство в деяких його повноваженнях щодо розпорядження державним майном. Інша справа, чи виправданими є ті чи інші обмеження. Головне, щоб вони не суперечили статутним цілям і не перешкоджали їх здійсненню. Законодавство початку 90-х років передбачило досить значну кількість обмежень обсягу повноважень державних підприємств. Так, державний орган, уповноважений управляти державним майном, набував права без згоди підприємств здійснювати їх реорганізацію та ліквідацію (ст. 33 Закону України" Про власність"). У п. 6 ст. 10 Закону України "Про підприємства в Україні" (у первісній редакції) містилася норма про те, що безоплатна передача і надання підприємствами матеріальних цінностей громадянам здійснюються з дозволу власника або уповноваженого ним органу, крім випадків, передбачених законодавством України. Однак Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. дію цього пункту в частині здійснення державними підприємствами безоплатної передачі майна громадянам було зупинено. Фактично державні підприємства були урівняні в своєму майновому статусі з підприємствами інших форм власності. Відсутність чітко визначених законодавцем обсягу повноважень державних підприємств призвело згодом до багатьох небажаних негативних наслідків у їх діяльності. Зокрема, керівники деяких підприємств, зловживаючи своїм посадовим становищем, за безцінь стали відчужувати державне майно. Масового поширення набули процеси заснування державними підприємствами інших суб'єктів підприємництва, створення малих підприємств і кооперативів, до яких передавалися значні грошові кошти, цінне обладнання й устаткування, внаслідок чого саме державне підприємство зазнавало збитків. Переважна частина новостворених малих підприємств фактично паразитувала за рахунок державних підприємств, виступаючи лише посередниками у реалізації їх продукції. Хоч і зі значним запізненням, але поступово в країні почали вживати заходів щодо усунення негативних явищ у діяльності державних підприємств. Так, Законом України від 7 липня 1992 р. п. З ст. 10 Закону України "Про підприємства в Україні" було доповнено абзацом такого змісту: "Відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом державного майна України. Одержані в результаті відчуження зазначеного майна кошти направляються виключно на інвестиції"1. В умовах перехідного періоду від планової економіки до ринкових засад господарювання запровадження цієї норми слід визнати виправданим заходом. Однак вона не давала чіткої відповіді на те, чи поширюється її дія на майно, закріплене за комунальними підприємствами. Невизначеним залишився порядок Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 38. - Ст. 562. 3 відчуження державного майна, не закріпленого за державними підприємствами чи установами. Наступним кроком були заходи, передбачені Декретом Кабінету Міністрів України "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств" від 31 грудня 1992 р.1. Декретом, зокрема, передбачалося, що державні підприємства не можуть бути засновниками підприємств будь-яких організаційних форм та видів, господарських товарист-в, кооперативів. Відповідно правонаступниками державних підприємств стосовно суб'єктів підприємницької діяльності, створених за їх участю, визнавалися органи, уповноважені управляти державним майном, та державні органи приватизації (щодо суб'єктів зі змішаною формою власності). Водночас цим Декретом було зупинено дію п. 1 ст. 5 Закону України "Про підприємства в Україні" у частині права державних підприємств бути засновниками підприємств, частин 1 та 2 ст. З Закону України "Про господарські товариства" у частині права державних підприємств бути засновниками або учасниками господарських товариств. Дія Декрету не була поширена на створені за участю державних підприємств до набрання чинності Декретом банки, біржі, торгові доми, страхові компанії та підприємства з іноземними інвестиціями. Положення Декрету викликали неоднозначну оцінку, у зв'язку з чим Кабінет Міністрів України дав до нього роз'яснення, в яких, зокрема, зазначив, що під поняттям "державне підприємство" слід мати на увазі суб'єкти господарювання, основані на державній власності і на які поширюється дія Закону України "Про підприємства в Україні", і такими не є бюджетні організації та установи, банки тощо2. Крім того, Законом України від 5 липня 1995 р. державним підприємствам заборонено виступати гарантами при наданні суб'єктам підприємницької діяльності банківських кредитів3. Існують також опосередковані обмеження здійснення правомочностей державними підприємствами. Так, відповідно до Закону України "Про оренду державного та комунального майна"4 державні підприємства можуть бути орендодавцями щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, що є загальнодержавною власністю, лише з дозволу Фонду державного майна України, його регіональних відділень та представництв. Існують також особливості здійснення державними підприємствами повноважень щодо окремих видів майна, залежно від його належності до того чи іншого фонду (виробничі фонди, статутний фонд, резервний фонд, фонд охорони праці, фонд оплати праці та ін.). Наказом Фонду державного майна України від 19 серпня 1999 р. затверджено Положення про порядок відчуження основних засобів виробництва, що є державною власністю5. Це Положення було поширене лише на окремі об'єкти, що є засобами виробництва і належать до основних фондів, і не поширюється на 1 Відомості Верховної Ради України. - 1993. - №11. - Ст. 94. 2 Урядовий кур'єр. - 1993. - 4 березня. 3 Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 38. - Ст. 562; 1995. - № 28. - Ст. 203. 4 Там само. - 1995. - № 15. - Ст. 99. Державна та комунальна власність в Україні: 36. нормативних актів. - К., 2002. - С. 200. 3 цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурні підрозділи та незавершене капітальне будівництво, відчуження яких відбувається шляхом приватизації. Положенням визначено порядок відчуження (продажу, списання, передачі з балансу на баланс, обміну тощо). Зокрема, підприємство має право здійснити відчуження шляхом продажу загальнодержавного майна лише за наявності дозволу центрального або місцевого органу виконавчої влади, уповноваженого управляти державним майном, за погодженням з Фондом державного майна України або його регіональними відділеннями, а щодо майна, яке приватизується, - дозволу Фонду. Можна дійти висновку, що в чинному законодавстві простежується стійка тенденція до розширення прямих та опосередкованих обмежень державних підприємств у здійсненні ними повноважень щодо закріпленого за ними державного майна на праві повного господарського відання, що є однією з причин неефективного господарювання в державному секторі економіки. Декретом Кабінету Міністрів України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" міністерствам та іншим підвідомчим йому органам державної виконавчої влади заборонено пряме втручання в господарську діяльність підприємств, що є у загальнодержавній власності (п. 3). Проте така заборона ще не гарантує підприємствам господарської самостійності, адже в органів виконавчої влади існує достатньо "непрямих" способів впливу на діяльність державних підприємств. Другою правовою формою закріплення державного майна за юридичними особами є право оперативного управління. У правовому аспекті оперативне управління та повне господарське відання не мають істотних відмінностей. Однак зміст правомочностей в оперативному управлінні значно вужчий, ніж у господарському віданні. Відповідно до ст. 39 Закону України "Про власність" майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління. Державні установи (організації), що перебувають на державному бюджеті і можуть у випадках, передбачених законодавчими актами України, здійснювати господарську діяльність, мають право самостійно розпоряджатися доходами від такої діяльності і майном, придбаним за рахунок цих доходів (п. 2). Крім того, в п. З ст. 39 також зазначається, що державна установа (організація) відповідає за своїми зобов'язаннями коштами, що є в її розпорядженні, а при їх недостатності таку відповідальність несе власник. Безперечно, у такій редакції ст. 39 Закону України "Про власність" практично не встановлює меж здійснення правомочностей державною установою щодо ввіреного їй державного майна. З певністю можна лише стверджувати, що до права оперативного управління не застосовуються правила про право власності, як це застережено законодавцем щодо права повного господарського відання. Звідси можливий висновок, що державні установи можуть здійснювати щодо ввіреного їм державного майна не будь-які дії, не заборонені законом, а лише ті, які передбачені законодавчими актами та їх статутами (положеннями). |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "§ 3. Цивільно-правовий статус і правовий режим майна державних та комунальних підприємств і установ" |
||
|
||