Головна
ГоловнаЦивільне, підприємницьке, сімейне, міжнародне приватне правоЦивільне право → 
« Попередня Наступна »
О. В. Дзера. Цивільне право України. Книга 1, 2002 - перейти к содержанию учебника

Поділ майна подружжя

. Здійснення подружжям права спільної власності може призводити також до його припинення. Це можливо як за загальноправо-вими підставами (шляхом відчуження спільного майна за угодами іншим особам, його споживання, знищення тощо), так і за підставами, передбаченими сімейним законодавством, тобто за спеціальними підставами. Найпоширенішою спеціальною підставою припинення права спільної власності на набуте подружжям у період шлюбу майно, є його поділ, в результаті якого встановлюється частка кожного з подружжя у спільному майні, відповідно до чого вчиняється його розподіл у натурі у порядку, встановленому статями 28 і 29 КпШС України.
Поділ спільного майна здійснюється або добровільно шляхом укладення подружжям відповідної цивільно-правової угоди, у тому числі з нотаріальним посвідченням, або у судовому порядку на вимогу одного із подружжя чи на вимогу інших осіб у зв'язку зі зверненням стягнення на їх майно (ст. 31 КпШС України). Крім того, статтями 34 і 38 Закону України "Про нотаріат" передбачено, що державними нотаріальними та консульськими установами України можуть вчинятися відповідні нотаріальні дії, у тому числі такі як видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, яка вчиняється в порядку, встановленому Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України1.
Нині подружжя, як фізичні особи або як суб'єкти підприємництва, можуть мати у власності будь-яке майно, за винятками, встановленими законом, а тому нотаріуси при вчиненні нотаріальних дій щодо спільного майна подружжя і суди при розгляді спорів щодо такого майна мають враховувати наявність відповідних доказових документів щодо правового режиму роздільного чи спільного майна подружжя.
Поділ майна подружжя є одним із спеціальних способів припинення їх права спільної сумісної власності на все нажите ними в період шлюбу майно або лише на його частину. В сімейному законодавстві немає визначення поняття поділу спільного майна подружжя. В статтях 28 і 29 КпШС України, статтях 70 і 71 нового СК України лише встановлюється порядок визначення розміру часток кожного з подружжя у спільному майні та порядок проведення його поділу.
З позицій цивілістичного вчення про угоди добровільний поділ спільного майна подружжям можна було визначити як угоду (дії), спрямовану на припинення режиму спільності на майно, нажите громадянами, які перебувають або перебували у шлюбі. У ЦК України немає будь-якого посилання на існування такої угоди. Однак, за цивільним законодавством, цивільні права та обов'язки виникають з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. І хоч у сімейному законодавстві поділ спільного майна подружжя прямо не визначається угодою, але важко віднайти вагомі аргументи, щоб заперечити у таких діях подружжя наявність ознак угоди, яка щоправда має комплексний характер, оскільки водночас є цивільно-правовою і сімейно-правовою. Подружжя, як і усі інші громадяни, є повноцінними суб'єктами цивільних правовідносин, якщо вони вступають у правовідносини щодо об'єктів цивільних прав, яким безумовно є майно, яке належить їм на праві спільної власності.
1 Радзієвська Л К , Пасічник С Г Нотаріат в Україні - К Юрінком Інтер, 2000 - С 375-
4 4 Як уже зазначалося, поділ спільного майна подружжя може здійснюватися в добровільному або судовому порядку. В юридичній літературі в обох випадках такий поділ майна розглядається як підстава припинення права спільної власності подружжя1, з чим не можна не погодитись, адже з проведенням реального поділу спільного майна подружжя перестає бути його співвласниками. Однак у сучасній цивілістичній науці судовий поділ майна запропоновано розглядати також як засіб захисту прав співвласників або третіх осіб2.
Тобто, поділ спільного майна подружжя може виконувати подвійну роль, адже у випадках його здійснення у судовому порядку він відповідно до ст. 6 ЦК УРСР, ст. 16 ЦК України слугує засобом захисту цивільних прав, у даному випадку права власності подружжя як співвласників. Це зумовлено тим, що за допомогою позову одного з подружжя про поділ спільного майна дружина-позивач може набути самостійного права приватної власності на виділену йому частину майна, щодо якої він може одноособове на власний розсуд здійснювати правомочності власника.
З такою думкою можна погодитись, але з певним застереженням. Річ у тому, що судовий поділ спільного майна подружжя може вважатися засобом захисту їх права власності, якщо він здійснюється за позовом одного з них. У тих же випадках, коли позов про поділ спільного майна здійснюється на вимогу третіх сторін з метою звернення стягнення на частку у спільному майні дружини-боржни-ка, він є засобом захисту майнових прав цих третіх осіб, а не подружжя.
Врешті, потреба у поділі спільного майна подружжя може виникнути у зв'язку з необхідністю звернення стягнення на частку у такому майні за борговими зобов'язаннями одного з них або необхідністю застосування конфіскації за винесеним щодо одного з подружжя вироку. Тобто за таких обставин поділ спільного майна подружжя вже є засобом захисту майнових прав чи інтересів третіх осіб, у тому числі держави.
Якщо ж поділ спільного майна здійснюється подружжям, то постає питання про його правову природу в системі цивільно-правових договорів, про порядок його укладення тощо. На наш погляд, є достатньо підстав розглядати поділ спільного майна подружжям самостійним цивільно-правовим договором, за яким кожна зі сторін (подружжя) зобов'язується надати одна одній певну частину майна з належної їм спільної власності на відповідних умовах. Якщо подружжя поділили майно у рівних частках, то відсутні ознаки оплатності договору, оскільки кожний з них за такого поділу одержує майно у розмірі, передбаченому законом. Тобто у такому разі поділ спільного майна є безоплатною угодою. Іншою може бути оцінка поділу спільного майна у нерівних частках. Тут можна лише припустити, що той з подружжя, який погоджується надати другому з них більшу частку у спільній власності, фактично вчиняє в частині майна, що перевищує половину всього спільного майна, дії які за своїми юридичними ознаками можуть бути близькими до відносин дарування. У зв'язку з цим може постати питання про форму угоди про поділ майна в рівних частках.
1 Жилинкова Й В Указ соч - С 116-1 Дзера І О Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні Автореф дис канд юр наук - К.2001. - С 15- 4 Чинне сімейне та цивільне законодавство не містять положень про порядок оформлення угод про поділ майна між подружжям. Ця проблема є актуальною і щодо поділу (виділу) спільного майна і між іншими особами, які є співвласниками, адже і в цих випадках дане питання законодавчо не врегульовано. Безумовно, у такому разі цілком логічно на угоди про поділ між співвласниками спільного майна поширити загальні положення цивільного законодавства про укладення угод в усній, письмовій (простій та нотаріальній) формі. Цілком очевидно, що об'єкти нерухомості можуть бути поділені подружжям лише за нотаріально посвідченою угодою. Однак, на наш погляд, такий висновок хоч і є юридичне коректним, але водночас може бути підданий критиці опонентами, зокрема з підстав відсутності законодавчого визнання поділу подружжям спільного майна за угодою. У новому СК України, на жаль, це положення не відображено. У ст. 69 СК лише зазначається, що договір про поділ нерухомого майна (його виділ) має бути нотаріально посвідчений. Ця норма є правильною, оскільки і нині такі договори нотаріально посвідчуються відповідно до вимог цивільного законодавства, але вона не вирішує в цілому проблем оформлення угод про поділ спільного подружнього майна.
Звичайно, що при поділі подружжям спільного майна може виникнути питання про межі їх свободи у визначенні розміру часток у цьому майні та порядку проведення поділу. Чинним законодавством України не встановлено конкретних вимог для поділу спільного майна подружжя за їх обопільною згодою. Сімейним законодавством встановлено правової засоби поділу спільного майна подружжя лише в судовому порядку (статті 28-29 КпШС України). В юридичній літературі вважається, що подружжя має право добровільно поділити спільне майно, на свій розсуд визначити розмір часток, порядок і спосіб його поділу1.
Дійсно, немає ніякого законодавчого підрунтя та юридичних аргументів для того, щоб не визнавати за подружжям права на вільний поділ спільного майна. Чоловік і дружина, як і будь-які інші суб'єкти цивільних правовідносин, мають право на свободу договору. Однак це аж ніяк не означає, що договір між подружжям про поділ спільного майна не може бути оспорений. На наш погляд, договір поділу спільного майна подружжя може бути визнаний, як і будь-який інший договір, недійсним за підставами, встановленими ЦК України, згідно з яким недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей. Цю норму, на наш погляд, необхідно розуміти так, що недійсною має вважатися угода, яка не відповідає не лише ЦК, а й вимогам інших законів, у тому числі сімейно-правових. Тому оскільки чинне шлюбно-сімейне законодавство не забороняє подружжю ділити належне їм спільне майно на власний розсуд, то встановлення угодою подружжя нерівних часток само по собі не може бути підставою для визнання її недійсною. Водночас, якщо угода подружжя про поділ майна в нерівних частках була укладена внаслідок обману, насильства, погрози або з порушенням інших вимог, передбачених законодавством, вона може бути визнана недійсною.
Законодавець не передбачає обов'язкового нотаріального посвідчення угод подружжя про поділ їх спільного майна. Таку форму вони можуть обрати за
Антокольская М. В. Сімейне право: Учебник. Жилинкова Й. В. Указ. соч. - С. 116.
2-е изд. - М.: Юристь, 2001 - С. 149;
4 власним бажанням або обмежитись усною чи простою письмовою формою, залежно від суми угоди. Звичайно, що поділ спільного жилого будинку (квартири) чи іншого об'єкта нерухомості повинен оформлятися нотаріально. Нотаріальне оформлення таких угод має бути обов'язковим, незважаючи на те, що в чинному законодавстві немає норми, яка б прямо зобов'язувала подружжя нотаріально посвідчувати договори поділу майна, угоди, за якими вимагають такого посвідчення, але з введенням у дію СК України така норма вже буде (ст. 69).
Нотаріально не посвідчений договір поділу спільного майна подружжя не може забезпечити реалізацію ними прав, що випливають з цього договору, адже формально власником об'єкта нерухомості вважатиметься той з подружжя, хто зазначений у відповідному правовстановлюючому документі чи зареєстрований в органах бюро технічної інвентаризації. Між тим, у Переліку правовстанов-люючих документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна, доданого до Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна, договори поділу спільного майна подружжя чи інших співвласників взагалі не передбачені як правовстановлюючі документи, необхідні для реєстрації права власності на об'єкти нерухомості. Очевидно, таку ситуацію можна пояснити відсутністю у цивільному, сімейному та нотаріальному законодавстві норм про обов'язковість нотаріального посвідчення такого роду угод, хоч з правової точки зору існує потреба у введенні таких норм.
Так, незважаючи на наявність договору про поділ спільного майна, оформленого у письмовій формі, у третіх осіб так чи інакше будуть виникати сумніви щодо права власності на частину об'єкта нерухомості, зареєстрованого на ім'я одного з подружжя. Нічого не може змінити у цих сумнівах і існуюча в сімейному праві презумпція спільності набутого подружжям у період шлюбу майна та рівності їх прав на це майно, адже дана презумпція має юридичне значення переважно для судового розгляду спорів, що виникають між подружжям.
Не можна не враховувати і тієї обставини, що поділ подружжям спільного об'єкта нерухомості фактично змінює його правовий режим. Більше того, у разі встановлення договором поділу нерівних часток такий договір матиме усі ознаки договору відчуження нерухомого майна, який потребує обов'язкового нотаріального посвідчення. Тому цілком логічним може бути висновок про те, що коли законодавець встановлює обов'язкову нотаріальну форму для договорів відчуження нерухомості, то таку саму форму законодавець має встановити і для договорів про поділ подружжям їх спільного об'єкта нерухомості. Отже, враховуючи все викладене, вважаємо за необхідне підтримати правило СК про нотаріальне посвідчення угод про поділ нерухомого майна.
Від поділу подружжям спільного майна необхідно чітко відрізняти дії, пов'язані з видачею державними нотаріальними конторами (консульськими установами) свідоцтва право власності на частку в спільному майні подружжя. На жаль, в чинному законодавстві не визначені правові наслідки одержання подружжям такого свідоцтва і як це впливає на правовий режим майна, зазначеного у свідоцтві. В Законі України "Про нотаріат", як вже зазначалося, лише передбачено право державних нотаріальних контор (консульських установ) видавати подружжю свідоцтво про право власності на частку у спільному майні. Така невизначеність правових наслідків даної нотаріальної дії дала підставу представникам нотаріального права стверджувати, що вчинення цієї нотаріальної дії дозволяє
4 подружжю визначити частку кожного з них у майні, яке має статус спільного сумісного майна подружжя, тобто перевести це майно у часткову власність і в такий спосіб надати кожному з них право розпоряджатися самостійно вже належною йому часткою майна1. Безумовно в умовах законодавчої неврегульованості цих відносин висловлена думка має право на існування. Однак з нею не можна беззастережно погодитись, адже ситуація насправді є значно складнішою.
Так, якщо навіть припустити, що видача свідоцтва на частку у спільному майні подружжя призводить до виникнення між ними спільної часткової власності, то і у цьому випадку кожен з подружжя може не набути абсолютно самостійного права на свій розсуд розпоряджатися часткою у спільній частковій власності, оскільки відповідно до ст. 113 ЦК України володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності проводиться за згодою всіх учасників, а за відсутності згоди спір вирішує суд. На наш погляд, одержання свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя може бути спрямоване на ліквідацію як спільної сумісної, так і спільної часткової власності, особливо коли свідоцтво видається на конкретне подільне майно, яке кожний з подружжя отримав у власне володіння.
Порядок видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя встановлений главою 4 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Відповідно до цієї Інструкції нотаріус на підставі спільної заяви подружжя видає одному або кожному з них свідоцтво про право власності на частку в спільному майні, набутому ними за час шлюбу (п. 126). При цьому, якщо до складу майна, на частку якого видається свідоцтво, входить майно, що підлягає реєстрації, нотаріус вимагає подання документів, які підтверджують право власності подружжя, а щодо жилих будинків та іншого нерухомого майна (за винятком земельної ділянки) - також довідку-характеристику БТІ. Про видачу свідоцтва про право власності на нерухоме майно робиться відмітка на правовстановлюючому документі (п. 127). Саме наявність такої відмітки на правовстановлюючому документі дає певні юридичні підстави вважати, що у такій ситуації дійсно начебто здійснюється трансформація спільної сумісної власності у спільну часткову власність подружжя. Однак така трансформація правового режиму має грунтуватися не на Інструкції як нормативно-правовому акті чи на науковому її тлумаченні, а на законі, оскільки згідно зі ст. 92 Конституції України виключно законами України визначається правовий режим власності.
Необхідність у законодавчому врегулюванні відносин щодо видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя зумовлена і тим, що сама по собі нотаріальна процедура його видачі є такою розпливчастою і неоднозначною, що безпосередньо не визначає правову природу цих відносин. У даному випадку можна лише припустити, що звертаючись до нотаріуса із заявою подружжя тим самим начебто висловлює свою волю на укладення угоди щодо поділу їх спільного майна, хоч фактично вони можуть і не бажати припинення права спільної сумісної власності. Не випадково в нотаріально-правовій літературі відзначалося, що неможливо погодитись із положенням п. 126 Інструкції, за яким на підставі спільної письмової заяви подружжя про видачу свідоцтва здійснюється розподіл спільного майна, оскільки заява не може замінити договірні
1 Радзіевська Л. К., Пасічник С. Г. Нотаріат в Україні. - С. 230-231.
4 відносини, які фактично тут мають місце. У зв'язку з цим автори рекомендують нотаріусам запрошувати подружжя для складення проекту договору і наступної видачі свідоцтва1. Однак автори цієї думки так і не дали відповідь щодо послідовності юридичних дій при видачі свідоцтва та укладенні угоди про розподіл спільного майна та визначення його подальшого правового режиму.
На наш погляд, ця проблема не може бути вирішена в межах нотаріального права, завданням якого є визначення процедури вчинення нотаріальних дій. Підстави видачі свідоцтва про право на частку у спільному майні подружжя та правовий режим майна, щодо якого видається свідоцтво, повинні визначатися сімейним законодавством.
Нині лише в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (п. 128) певним чином визначено процедуру видачі свідоцтва про право власності на частку у спільному майні у разі смерті одного з подружжя. Таке свідоцтво видається на половину спільного майна на підставі письмової заяви пере-жилого подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. У повідомленні, яке надсилається спадкоємцям померлого, що прийняли спадщину, зазначається склад спільного майна подружжя, на частку якого другий з подружжя, що є живим, просить видати свідоцтво, а також роз'яснюється право звернення до суду у разі оспорювання спадкоємцями майнових вимог пережилого подружжя.
Як уже зазначалося, поділ майна може здійснюватися подружжям добровільно на власний розсуд або в судовому порядку. Добровільний поділ спільного майна фактично є правовою формою реалізації подружжям правомочностей співвласників. Однак, якщо подружжя не змогло досягти згоди щодо угоди про поділ спільного майна, кожний з них має право звернутися до суду з відповідним позовом. При розгляді таких позовів суд має додержуватися правил, передбачених чинним законодавством.
Відповідно до ст. 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їхньої вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.
З наведеної норми вбачається, що суд може застосувати будь-який з трьох варіантів поділу спільного майна подружжя, що залежить від особливостей речового складу майна. Не може суперечити закону одночасне застосування судом усіх трьох варіантів поділу майна, тобто одну частину речей поділити в натурі, другу частину розподілити між подружжям з урахуванням їхньої вартості, третю частину конкретних речей присудити в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з них його частку грішми.
Застосовуючи перелічені способи поділу суд відповідно до ст. 29 КпШС України має взяти до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.
1 Фурса С. Я., Фурса Є. ї. Нотаріат в Україні. - К., 1999. - С. 214.
4 Однак судовий поділ майна не може відбутися без попереднього визначення часток кожного з подружжя у спільному майні. Тобто суд повинен насамперед визначити їх частки у спільній власності і лише після цього вирішувати питання про поділ майна. Звичайно сказане не означає, що спершу має подаватися позов про встановлення часток у спільній власності, а після його розгляду необхідно звертатися до суду з новим позовом про поділ спільного майна. Цивільно-процесуальне законодавство дозволяє об'єднувати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою. На наш погляд, саме така пов'язаність існує в позовних вимогах про визначення часток між подружжям та поділ їх спільного майна, оскільки за своїм правовим змістом вони є однорідними. Більше того, як правило, юридичне неможливо взагалі здійснити поділ спільного майна подружжя без визначення у ньому часток кожного з подружжя, особливо тоді, коли один з подружжя звертається з вимогою збільшити розмір його частки. Власне і в усіх інших випадках суд так чи інакше змушений констатувати наявність у обох подружжя права на 1/2 права власності у спільно нажитому майні, керуючись презумпцією його спільності, встановленою шлюбним законодавством.
Між тим, як свідчить судова практика, позивачі переважно звертаються з позовами не лише про поділ чи розподіл спільного майна, за якими суд лише виносить рішення про поділ (розподіл) майна, а й про визначення часток подружжя у ньому1.
У деяких позовних заявах позивачі звертаються безпосередньо з вимогою про поділ майна у нерівних частках. Так, у березні 1995 р. 3. подала позов до М., в якому просила суд провести поділ майна, виділивши їй при цьому половину будинку і грошову компенсацію за половину автомобіля2. Тобто в таких позовах фактично ототожнюються вимоги про поділ спільного майна та визначення часток подружжя у цьому майні, незважаючи на те, що шлюбно-сімейне законодавство підстав для такого ототожнення не дає. Так, у ст. 28 КпШС України записано, що у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Це означає, що поділ майна суд може здійснити після визначення ідеальної частки кожного з подружжя у їх спільній власності. Однак, навіть якщо жоден з подружжя не вимагає збільшення розміру своєї частки, суд зобов'язаний провести поділ спільного майна у рівних частках. Очевидно, створенню такої дещо неоднозначної правової ситуації сприяло розміщення положень про розмір часток подружжя та про поділ їх спільного майна в двох окремих статтях КпШС України ( статті 28 і 29). Думається, що усунення такої двозначності у врегулюванні цієї ситуації можливе шляхом внесення до норми ст. 29 КпШС України застереження про необхідність проведення поділу майна подружжя відповідно до встановлених подружжям або судом часток.
Чинний КпШС України передбачає можливість для відступу суду від рівності часток. Так, згідно з ст. 28 КпШС в деяких випадках суд може відступити від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або ін-
Рішення у справі № 1462-2780 від 19 грудня 2000 p.; Рішення у справі № 2-214 від 7 липня 1999 p.; Рішення у справі № 2-1685 від 16 липня 1999 p.; Рішення у справі № 2-168 від 4 жовтня 1996 р. // Архів Луцького міського суду.
Постанова президії Вінницького обласного суду від 7 березня 1996 р. // Рішення Вержвного Суду України: Щорічник. - 1997.
4 тереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. І. В. Жилінкова перелічені обставини для відступу від засад рівності часток подружжя розглядає як підстави, за якими частка одного з подружжя може бути збільшена, і водночас стверджує, що в сімейному законодавстві не встановлено підстав для зменшення частки одного з подружжя у спільному майні1. Встановлені судження вимагають певних застережень. По-перше, перелічені в ст. 28 КпШС обставини, що дають суду право відступати від принципу рівності часток у спільному майні, можуть вважатися лише умовно загальними підставами для збільшення частки одного з подружжя, оскільки вони не містять конкретних фактів, що мають враховуватися судом у такій ситуації. По-друге, перелічені в ст. 28 КпШС обставини, враховані судом для відступу від принципу рівності часток для одного з подружжя, слугують загальною підставою для збільшення його частки і водночас загальною підставою для зменшення частки другого з них.
Відсутність у сімейному законодавстві конкретних підстав для відступу від принципу рівності прав подружжя на спільне майно активно компенсовувалася відповідним формуванням позицій з розгляду справ даної категорії у судовій практиці радянського і сучасного періодів. Зокрема, ще п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникли в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР" від 15 червня 1973 р. № б2 (втратила чинність) було записано, що відступаючи від засад рівності часток подружжя або визначаючи спосіб поділу їх спільного сумісного майна на підставі статей 28 і 29 Кодексу про шлюб та сім'ю України, суди повинні в рішеннях зазначати, які саме інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу при цьому враховані. З цих роз'яснень однозначно випливає, що суд має враховувати не саму наявність на вихованні у одного з подружжя неповнолітніх дітей, а їх конкретні потреби у збільшенні частки його матері (батька).
Такий підхід до визначення часток у спільному майні подружжя знайшов підтримку у судовій практиці періоду незалежності України. Зокрема, у справі за позовом 3. до М. про поділ спільного майна президія Вінницького обласного суду у своїй постанові від 7 березня 1996 р. зазначила, що при вирішенні спору про поділ спільного майна подружжя суд повинен враховувати вкладення в його надбання, зроблені одним з подружжя за рахунок його роздільного майна, і зазначити в рішенні, які саме інтереси когось із подружжя або їх неповнолітніх дітей він взяв до уваги, відступаючи від засад рівності часток подружжя3.
Неврахування відповідних інтересів дітей або одного з подружжя розглядається як підстава для скасування судового рішення4. Однак така категоричність вищих судових інстанцій певною мірою є сумнівною. Справа в тому, що норму ст. 28 КпШС не можна визнати конструктивно вдалою, оскільки в ній, по-перше, не визначено конкретні інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу для відступу від засад рівності часток у спільному подружньому майні; по-друге, в ній зазначено лише, що "в окремих випадках суд може відступити від начала
1 Жилинкова Й. В. Указ. соч. - С. 133-135.
Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах. - 1993. - № 2. - С. 1 Рішення Верховного Суду України. - К., 1997. - С. 68-69. Див.: Радянське право. - 1976. -№ 4. - С. 104; Радянське право. - 1973. - № 8. - С. 104.
4 рівності часток подружжя", тобто у такій редакції наведена норма не зобов'язує суди відступати від засад рівності часток на користь одного з подружжя. Тому вважається за доцільне в новому сімейному законодавстві дати орієнтовний перелік інтересів неповнолітніх дітей та одного з подружжя, які суд має враховувати при відступі від засад рівності часток у спільній власності подружжя. Такий інтерес може бути обумовлений необхідністю забезпечити лікування та догляд неповнолітніх дітей чи одного з подружжя, неможливістю задовольнити за рахунок рівної частки у житлі житлові інтереси дітей. На наш погляд, коло підстав для збільшення частки одного з подружжя не повинно бути надто широким і не підлягати розширеному тлумаченню. При цьому не повинні істотно ущемлювати-ся інтереси другого з подружжя, частка якого зменшується.
Показовою в цьому аспекті є справа за позовом М. до П. про розірвання шлюбу та визнання права власності на половину будинку. Позивач, зокрема, зазначав, що в період перебування у шлюбі він з відповідачкою придбали в м. Черкаси 2/5 частини будинку, від шлюбу мають двох дітей, на утримання яких він сплачує аліменти. Рішенням народного суду м. Черкаси позовні вимоги М. були задоволені. Голова Верховного Суду України на дане рішення подав протест до президії Черкаського обласного суду, яка протест задовольнила. У своїй постанові від 15 лютого 1973 р. президія Київського міського суду зазначила, що протест підлягає задоволенню, оскільки за ст. 28 КпШС України суд може відступити від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Визнаючи частки кожної зі сторін рівними, суд не мотивував, чому він не взяв до уваги те, що з відповідачкою залишилося проживати двоє неповнолітніх дітей та чому не знайшов за можливе відступити від засад рівності часток подружжя. Відповідачка ж посилалася на те, що площа спірної частини домоволодіння становить всього 23 кв. м. і поділ її на дві частини значно ущемляє інтереси дітей, оскільки площа 17 кв. м. не є достатньою для проживання трьох осіб, а позивач проживає в комунальній квартирі і не має потреби в житлі.
На підставі викладеного президія Черкаського обласного суду постановила протест заступника Голови Верховного Суду України задовольнити, справу в частині поділу будинку направити на новий розгляд1.
Аналіз наведеної справи дає підстави для висновку про те, що суд має аргументувати не лише відступ від засад рівності часток, а й відмову у збільшенні частки одного з подружжя.
Якщо порівняти запропоновані новели нового СК України з чинними нормами КпШС України, то можна знайти чимало вразливих місць у СК.
Так, ст. 70 СК України встановлює правові засади визначення розміру часток подружжя у спільному майні при його поділі. Зберігаючи в СК введений в радянський період принцип рівності часток подружжя у спільному майні при його поділі, законодавець разом з тим передбачив чимало підстав для відступу від дії цього принципу.
Відповідно до п. 2 ст. 70 СК при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне
Постанова президії Черкаського обласного суду від 15 лютого 1973 р. / / Бюлетень заюнодав-ства і юридично'І практики України. -№ 3. - 1995. - С. 97-98.
4 значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. Крім того, за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку (п. З ст. 70 СК України).
Аналіз наведених положень дає підстави для зауважень щодо їх змісту. По-перше, звертає на себе увагу факт введення до СК надто широкого кола підстав для відступу судом при поділі спільного майна подружжя від принципу рівності їх часток. Вважаємо, що надмірна кількість таких підстав лише руйнує засади рівних прав подружжя на створену ними спільну сумісну власність.
По-друге, якщо ст. 28 КпШС надає суду право враховувати певні інтереси неповнолітніх дітей, то в новому СК України запропоновано збільшувати частку одного з подружжя за умови, що з ним "проживають діти". Між тим, сам по собі факт проживання неповнолітньої дитини з одним з батьків, на наш погляд, ще аж ніяк не свідчить про нагальну проблему збільшувати частку такого батька у спільному майні, якщо інтереси її можуть бути цілком задоволені за рахунок рівної частки у спільному майні. Тому в п. З ст. 70 СК доцільно було б врахувати цю обставину і записати, що "за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо цього вимагають інтереси неповнолітніх дітей".
По-третє, редакція п. 2 ст. 70 СК, який передбачає можливість відступу від принципу рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, може давати підстави для неоднозначного і надто довільного тлумачення.
Зміст наведеної статті не є абсолютно новим для законодавчої практики. Так, у Сімейному кодексі Російської Федерації 1995 р. вміщено майже ідентичну норму, яка певною мірою сформувалася ще в радянський період. Так, ще в Кодексі про шлюб та сім'ю РРФСР 1969 р. передбачалося, що частка одного з подружжя може бути збільшена, якщо другий з подружжя ухилявся від суспільне корисної праці або витрачав спільне майно на шкоду інтересів сім'ї. Однак, шлюбно-сімейне законодавство Української РСР подібної норми не містило. Незважаючи на це, І. В. Жилінкова висловила думку, що права подружжя на майно не можуть бути рівними у разі недобросовісної поведінки одного з них, і відповідно вважає правильною судову практику, яка визнає підставами для зменшення частки одного з подружжя в праві спільної власності такі' обставини, як витрачання коштів на шкоду інтересам сім'ї, укладення угод з розпорядження спільним майном всупереч волі другого з подружжя, зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами, безпідставне ухилення від праці тощо1. Звичайно, позиція автора є правильною в частині тих підстав, які були і є закріплені в російському сімейному законодавстві. Проте, не можна беззастережно погодитись з підтримкою української судової практики, яка йшла іноді шляхом російських судів, хоч і не мала для цього достатнього законодавчого підрунтя. Думається, що майбутня судова практика застосування положень ст. 70 СК дозволить юридичній науці сформулювати конкретні пропозиції щодо їх вдосконалення.
Жилинкова Й. В Указ. соч. - С. 135.
4 На поділ спільного майна може вплинути також роздільне проживання чоловіка і жінки у зв'язку з небажанням зберегти шлюбні стосунки. Так, згідно зі ст. 28 КпШС України суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. Ця норма була введена до КпШС України Указом Президії Верховної Ради УРСР. "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів Української РСР з питань, що стосуються жінок, сім'ї та дитинства" від 28 січня 1991 р.1. До цього моменту в радянський період така норма була закріплена лише в КпШС Казахської РСР. У новому СК України наведена норма ст. 28 чинного КпШС України також знайшла своє підтвердження. Так, відповідно до п. 6 ст. 57 СК суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Не піддається сумніву доцільність даної норми в юридичній літературі.
На наш погляд, положення про те, що суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них, має вразливі місця. Насамперед, воно суперечить основоположному принципу майнових відносин між подружжям про спільність майна, нажитого ними в період шлюбу, закріпленого в ст. 22 КпШС України. Ця стаття визнає підставою виникнення у подружжя спільності майна лише шлюб, вона не зобов'язує дружину і чоловіка проживати спільно, вести спільне господарство, спільно працювати тощо. З цих міркувань не можна погодитись з Ю. С. Червоним, який розглядає фактичне спільне проживання подружжя одним з елементів юридичного складу, необхідного для дії режиму спільності, а тому майно, придбане в період шлюбу за таких обставин, не може вважатися таким, що придбане внаслідок спільної праці подружжя2. Не можна залишити поза увагою можливі негативні соціально-економічні наслідки застосування досліджуваного положення для того з них, хто в період фактичного припинення шлюбу не працював, не одержував доходи від праці у суспільному секторі економіки у зв'язку з хворобою, доглядом за дітьми тощо. За таких обставин у разі визнання роздільним майна, набутого кожним із подружжя окремо в період фактичного припинення подружжям подружніх відносин, у гіршому майновому становищі виявиться саме той з подружжя, який у цей період не отримував доходів, оскільки він взагалі не отримає будь-якого майна. Між тим, відповідно до ст. 32 КпШС України подружжя повинно матеріально підтримувати одне одного.
Існування законодавчого положення про визнання роздільним майна, придбаного в період фактичного припинення шлюбних відносин, спричинить низку труднощів доказового характеру особливо в тих ситуаціях, коли подружжя неодноразово припиняли, поновлювали такі відносини. Підтверджувати наявність чи відсутність таких відносин буде надзвичайно важко, оскільки, як правило, подружжя не орієнтоване на збирання доказів на підтвердження цих обставин.
На наш погляд, вийти з цього скрутного юридичного становища можна, не скасовуючи режим спільності майна, набутого в період фактичного припинення
1 Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 9. - Ст. 89.
Кодекс о браке й семье Украйни. Научно-практический комментарий. - Харьков, 2000. - С. 80.
4 шлюбних відносин. Для цього законодавцеві достатньо надати суду право залежно від конкретних обставин справи виділити кожному з подружжя те майно, яке було набуте кожним з них у період фактичного припинення шлюбу. Водночас у таких випадках суд не повинен визнавати таке майно роздільною власністю, зберігаючи при цьому можливість виділити кожному з подружжя те майно, яке кожний з них нажив у період фактичного припинення шлюбу, або якщо один з них з поважних причин не працював, не мав заробітку чи іншого доходу, поділити таке майно в рівних частках.
Перш ніж перейти безпосередньо до поділу спільної власності подружжя, суд має встановити речовий склад спільного майна та його загальну вартість. Як правило, дружина-позивач зазначає перелік спільного майна та його вартість. Дру-жина-відповідач, безумовно, має право внести свої корективи щодо позовних вимог, звернутися з зустрічним позовом тощо. Розбіжності у встановленні дійсної вартості спільного майна суд має право вирішити шляхом призначення експертизи.
Законодавче невирішеним залишається питання про встановлення розміру часток у разі поділу майна між подружжям, які уклали шлюбний контракт, яким визначено їхні частки у майні, набутому під час шлюбу. Не містять відповіді на таке питання також норми нового Сімейного кодексу України. Складається таке враження, що у разі поділу спільного майна подружжя, правовий режим якого визначений шлюбним контрактом, їхні частки повинні визначатися відповідно до шлюбного контракту, а тому суд не може відступати від його умов. У такому разі виявиться неможливим також застосування правил ст. 28 чинного КпШС України та ст. 70 нового СК України про право суду відступати від засад рівності часток і збільшувати частку одного з подружжя, враховуючи його інтереси або інтереси неповнолітніх дітей. На жаль, з цього приводу не висловили своєї конкретної позиції Верховний Суд України та юридична наука. Однак, на нашу думку, у застосуванні ст. 28 КпШС України, ст. 70 СК України не можуть діяти подвійні стандарти, тобто до відносин подружжя з законним майновим режимом ця стаття повинна застосовуватися, а до майнових відносин з договірним (контрактним) режимом - ні.
Після визначення часток у спільному майні подружжя суд має можливість перейти безпосередньо до поділу спільного майна подружжя за правилами ст. 29 КпШС України (ст. 71 СК України). Тут необхідно врахувати, що визначення часток у спільному майні подружжя є дією, спрямованою лише на встановлення ідеальних часток у праві власності (1/2, 1/3 тощо). Іноді вважають, що ці частки мають визначатися у відсотках1. Але такий підхід не відповідає правовій природі часткової власності, яка виникає після встановлення часток у спільній сумісній власності.
Спосіб поділу спільного майна суд застосовує з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей, кожного з подружжя, стану їх здоров'я, забезпеченості житлом, особливостей речового складу майна тощо. Звичайно, найбільш прийнятним способом є поділ майна в натурі, якщо після цього можливе його подальше використання за призначенням. Однак немає потреби ділити кожну річ в натурі, а в багатьох випадках фізично неможливо це зробити (наприклад, телевізор,
Антокольская М В. Сімейне право. - М., 2001. - С. 153.
4 автомашину тощо). Поділ таких речей у натурі унеможливлює їх подальше використання за призначенням. У юридичному значенні неподільними вважаються тематичні колекції книг тощо. Однак, залежно від особливостей таких об'єктів, позиції сторін та інших обставин вони можуть бути поділені. Залежно від технічних характеристик можуть бути поділені жилі будинки, квартири, інші об'єкти нерухомості, про що докладніше буде викладено окремо.
Найпоширенішим способом поділу спільного майна в судовій практиці є розподіл окремих майнових об'єктів з урахуванням їх значимості, потреб у них кожного з подружжя, їх професійної діяльності, можливості використання певних речей для задоволення інтересів неповнолітніх дітей. Таким чином, суд при цьому має кожному виділити певну кількість речей на суму, еквівалентну встановленій частці у спільному майні.
Нарешті, третій спосіб поділу майна може застосовуватися у поєднанні з першими двома, які розглянуто, або самостійно. У першому випадку потреба у його застосуванні виникає тоді, коли суд, наприклад, здійснив розподіл спільного майна подружжя, внаслідок якого вартість виділення одному з них речей перевищує вартість речей другому з них відповідно до їх часток. За таких обставин суд зобов'язує дружину, якому присуджено речі вищої вартості, сплатити другому відповідну грошову компенсацію.
Третій спосіб поділу майна може застосовуватися і самостійно. Як правило, у "чистому вигляді" присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми має місце, як правило, тоді, коли один з них звертається з позовом про присудження йому в натурі одного неподільного об'єкта (жилого будинку, автомобіля, тощо). Відповідно до п. 4 ст. 71 СК присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. В принципі така норма може бути підтримана. Але вона не містить відповіді щодо вирішення тих ситуацій, коли на присудження компенсації немає згоди того з подружжя, якому вона присуджується. На жаль, ні закон, ні судова практика поки що не створили належних гарантій реального виконання такого обов'язку. Тому може виникнути ситуація, коли дружина, на користь якого присуджено грошову компенсацію, не зможе її своєчасно отримати і змушений буде звертатися до державної виконавчої служби. Тому, на наш погляд, у сімейному законодавстві мають бути передбачені гарантії щодо сплати дружиною-боржником присудженої грошової компенсації. У правовій системі України існують подібні ситуації. Наприклад, відповідно до ч. З ст. 114 ЦК України при продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Верховний Суд України у своїй постанові Пленуму "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 р. № 7 (з наступними змінами) з цього приводу роз'яснив, що при переведенні прав та обов'язків покупця необхідно перевіряти реальність вимог, що пред'являються учасниками спільної часткової власності, і доказом бажання і реальних можливостей для переведення прав та обов'язків покупця є внесення позивачем на депозитний рахунок суду всіх сум, які за договором
4 зобов'язаний сплатити покупець (п. ІЗ)1. Такий досвід судової практики знайшов своє безпосереднє відображення в п. 5 ст. 71 СК, в якій прямо зазначено, що присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
На перший погляд правові засади поділу спільного майна подружжя прості і не повинні спричиняти труднощі у розгляді справ даної категорії. Однак насправді у розгляді таких справ виникає ще чимало проблем, особливо при поділі окремих видів майна, на чому необхідно зупинитися докладніше.
Ще в радянський період широко поширилися позови про поділ будинків між подружжям. Власне така тенденція зберігається і нині з тією особливістю, що в предмет позовних вимог закладаються також вимоги про поділ квартир, які можуть бути відповідно до нового законодавства об'єктами права спільної власності подружжя. Тому не випадково досить багатою щодо поділу жилих будинків (квартир) виявилася судова практика, яка знайшла своє концентроване вираження у кількох постановах пленумів Верховного Суду СРСР, Верховного Суду УРСР, України.
Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтеня 1991 р. № 7, зокрема, зазначено, що виходячи з правил ст. 29 КпШС за неможливості поділу будинку, що є спільною власністю подружжя в натурі, і відсутності згоди подружжя про спосіб поділу спільного майна суд з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей та інтересів одного з подружжя, що заслуговують на увагу, забезпеченості житлом в іншому місці другого з них може залишити будинок одному з подружжя і покласти на нього обов'язок компенсувати право на частку в будинку другого за рахунок іншого спільного майна або грішми (п.5). Як бачимо, Пленум вважає за доцільне встановлювати компенсацію за частку у будинку не лише грішми, як про це записано в ст. 29 КпШС, а й і іншим спільним майном. Такий підхід у принципі не суперечить закону, оскільки сприяє більш ефективному гарантуванню компенсації тому з подружжя, який позбавляється права власності на належну йому частку у будинку.
У постанові Пленуму від 4 жовтня 1991 р. детально роз'яснено порядок та умови проведення поділу жилого будинку, який перебуває у спільній частковій власності. Однак ці роз'яснення можуть бути цілком прийнятними при поділі жилих будинків, що перебувають у спільній власності подружжя. Повною мірою вони можуть застосовуватися при вирішенні спорів між подружжям, якщо вони уклали шлюбний контракт (договір) про режим спільної часткової власності щодо майна, яке буде ними набуватися у період шлюбу.
Одним з найважливіших положень постанови Пленуму від 4 жовтня 1991 р. є роз'яснення про те, що при вирішенні справ про виділення в натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам належить мати на увазі, що виходячи зі змісту ст. 115 ЦК УРСР це можливо, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру) або за умови наявності технічної можливості переобладнати приміщення в
Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах. - К., 1999. - № 5. -С. 107-114.
4 ізольовані квартири. Таким чином, за відсутності такої технічної можливості утворити відокремлену частину будинку або ізольовану квартиру суд не може здійснити поділ спільного будинку (квартири) в натурі. Проте тут виникає питання про допустимість виділу всього жилого будинку в натурі кожному з подружжя на його вимогу, але за наявності заперечень щодо цього зі сторони другого з подружжя. На наш погляд, виходячи з конституційних основоположних прав на житло та принципу непорушності права власності, суд не повинен мати право присуджувати на вимогу одного з подружжя жилий будинок, квартиру, щодо яких неможливе технічне переобладнання у відокремлену частину або ізольовану квартиру, якщо проти цього заперечує другий з подружжя, посилаючись на відсутність у нього іншого житла. Інша справа, що коли цей з подружжя створює умови неможливі для проживання сім'ї, щодо нього можуть бути застосовані заходи, передбачені житловим законодавством. Тому було б доцільно, щоб Верховний Суд України зорієнтував судову практику на врахування вищезгаданих обставин при розгляді позовних вимог про поділ спільного жилого будинку (квартири) подружжя.
У разі неможливості поділу квартири суд може врахувати житлові інтереси подружжя іншим чином. Відповідно до п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 р. суд має право за таких обставин встановити порядок користування приміщеннями квартири, якщо про це заявлено позов1.
Існують певні особливості у розгляді позовних вимог про поділ квартир у житлово-будівельних кооперативах. Нині досвід судової практики радянського періоду багато в чому є вже неприйнятним, адже тогочасне законодавство не визнавало квартир у ЖБК об'єктами права власності громадян, а поділу підлягали лише паєнагромадження подружжя, внесені ними до ЖБК у період шлюбу. Згідно з Типовим статутом житлово-будівельного кооперативу УРСР2, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від ЗО квітня 1985 р. № 186, поділ паю здійснювався лише між розлученим подружжям і за умови, що кожному з них можна було виділити окрему кімнату в квартирі. При цьому не йшлося про виділення кімнат на праві власності, закріплення кімнат за кожним з подружжя здійснювалося на праві членства у ЖБК.
Нині квартира у ЖБК може бути об'єктом права спільної власності подружжя. Так, відповідно до ст. 15 Закону України "Про власність" член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно3. Таким чином, при розгляді спорів між подружжям щодо поділу квартири у ЖБК насамперед необхідно виходити з того, на якому праві вона належить їм, тобто на праві користування чи на праві власності. Якщо така квартира нале-
1 Постанови Пленуму Верховного Суду України (1995-1998). Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ. - К., 1998. - С. 32.
Житлове законодавство України / Укладачі: М. К. Галянтич, Г. І. Коваленко. - К.: Юрнком Інтер, 1998.- С. 132-157.
3 Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №20. - Ст. 249.
4 жить подружжю на праві спільної власності, то її поділ здійснюють за загальними правилами, встановленими для жилих будинків та квартир, які не є кооперативними.
Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи"1 від 18 вересня 1987 р. до повної сплати пайового внеску за квартиру суд вирішує питання про право власності на частку у паєнагромадженні, а після завершення сплати - про право на частку в праві власності на квартиру залежно від належної особі частки у паєнагромадженні, і поділ приміщень, квартири у будинку ЖБК провадиться відповідно до виділених колишньому подружжю часток у паєнагромадженні або визначених у праві власності на квартиру. Важливо також те, що за п. 43 Примірного статуту ЖБК з часу набрання законної сили рішення суду про поділ квартири колишній з подружжя визнається членом кооперативу, а відтак суд не повинен покладати на ЖБК обов'язок щодо прийняття цього подружжя до кооперативу. Іншими словами, суд своїм рішенням підтверджує юридичний факт визнання членом кооперативу того з колишнього подружжя, за яким визнано право на певну частку у будинку ЖБК. З юридичної точки зору встановлення судом членства особи у ЖБК певною мірою є некоректним актом, оскільки прийом у члени кооперативу, як і в інші членські організації, має здійснюватися загальними зборами, зборами уповноважених тощо. Однак, якщо суд здійснює поділ квартири у будинку ЖБК в натурі і тим більше закріплює за одним з колишнього подружжя, який не є членом ЖБК, частину квартири на праві власності, то прийняття його в члени ЖБК є фактично формальністю, оскільки коли б суд мав лише право зобов'язувати ЖБК приймати особу в члени ЖБК, то уповноважений орган кооперативу так чи інакше змушений був би виконувати рішення суду про прийом подружжя в члени-ЖБК. Більше того, на наш погляд, настав час демократизувати членські відносини у ЖБК та поділ квартир у будинках ЖБК між подружжям, передбачивши можливість поділу квартири в будинку ЖБК не лише між розлученим подружжям, а й між тими дружиною і чоловіком, які перебувають у шлюбі, за умови повної сплати пайових внесків та переходу квартири у власність члена ЖБК
До вимог про поділ спільного майна можуть бути включені і приватизовані жилі приміщення. При розгляді таких вимог необхідно додержуватися правил, встановлених також приватизаційним законодавством. Тут насамперед необхідно виходити з того, що приватизоване житло не повинно вважатися майном спільно нажитим у період шлюбу, тобто їх спільною сумісною власністю, на яку має поширюватися сімейне законодавство, на що вже зверталася увага в юридичній літературі2. На підтвердження даної тези І. В. Жилінкова вдало наводить ситуацію, в якій один з подружжя має право на приватизацію, а інший, наприклад, іноземний громадянин такого права не має. Тому, на її думку, такі дружина чи чоловік не можуть вимагати поділу квартири, приватизованої квартири.
Дещо складнішою може бути ситуація, коли подружжя приватизували квартиру на праві спільної часткової або спільної сумісної власності (саме такі два
Законодавство України про нерухомість. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - С. 58.
Агафонова Н. Н. Право частной собственности граждан на квартиру: Автореф. дис. ... канд. юр. наук. - М., 1994. - С. 9; Жилинкова Й. В. Указ. соч. - С. 186-187.
4 варіанти правового режиму приватизації передбачалися п. 5 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженим наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 р.)1. На наш погляд, на поділ приватизованої подружжям квартири на праві часткової чи на праві спільної сумісної власності також повинні поширюватися не правила сімейного законодавства, а відповідні загальні положення цивільного права про приватну власність громадян, оскільки у такому випадку одночасна спільна приватизація подружжям житла не підпорядковується нормам сімейного права.
Вищевикладені положення сімейного права про поділ спільного майна подружжя поширюються на паєнагромадження в дачних, гаражних чи інших кооперативах чи товариствах або на дачу, гараж, іншу будівлю, надані одному з них у користування та на які в нього виникло право власності. Буде мати практичне значення також правовий режим ділянки дачного, садівничого товариства, тобто чи перебуває вона у користуванні, чи у власності члена такого кооперативу або товариства. При вирішенні справ даної категорії суд враховує й інші обставини. Наприклад, Луцький міський суд Волинської області у справі за позовом В. Н. до В. М. про поділ спільного майна, нажитого в період шлюбу, відмовив позивачці у поділі дачного будинку садівничого товариства "Озерце" і зазначив у своєму рішенні, що, беручи до уваги особистий вклад відповідача в його будівництво, а також думку правління садівничого товариства про залишення земельної ділянки за відповідачем, дачний будинок необхідно виділити відповідачеві, зобов'язавши його компенсувати позивачці її частку грішми, виходячи з погодженої в судовому засіданні між сторонами вартості будинку2. Як бачимо, суд на обрунтування свого рішення у частині дачного будинку навів кілька аргументів. Однак, на наш погляд, найвагомішим з них є необхідність визнати недоцільність поділу земельної ділянки. Інша справа, що суд міг би дослідити можливість встановити порядок спільного користування будинком та дачним будинком, якщо б про це звернувся з вимогою один з подружжя.
Певні труднощі можуть виникати при поділі земельних ділянок, що перебувають у спільній власності подружжя. Правовий режим земельних ділянок, що перебувають у приватній власності, визначається Конституцією України, Законом України "Про власність", Земельним кодексом України та іншими законами і нормативно-правовими актами. На жаль, усі вони майже не містять спеціальних правових норм про поділ земельних ділянок, які є спільною власністю подружжя. Тому при вирішенні цього питання необхідно виходити переважно з загальних засад цивільного, сімейного та земельного законодавства.
За земельним законодавством громадяни України є суб'єктами права приватної власності на землю. Статтею 6 Земельного кодексу України 1991 р. встановлювалися підстави набуття громадянами України земельних ділянок у приватну власність, які обумовлювалися їх цільовим призначенням (для ведення селянського господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділян-
1 Житлове законодавство України. - К., 1998. - С. 276-282.
Рішення від 4 жовтня 1996 р. Справа № 2-168 // Архів Луцького міського суду Волинської області
4 ка); садівництва; дачного і гаражного будівництва)1. Очевидно, що в перелічених випадках йдеться про первісні способи набуття права приватної власності на землю. Водночас у цій же статті зазначалося, що громадяни можуть набувати у приватну власність також у разі одержання її у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу, дарування та обміну.
Незважаючи на відсутність у Земельному кодексі України 1991 р. прямої вказівки на можливість поділу земельної ділянки, І. В. Жилінкова цілком справедливо вважала, що земельна ділянка як об'єкт права спільної сумісної власності може стати також об'єктом майнового спору відповідно до ст. 105 Земельного кодексу України 1991 p., за якою спори між громадянами, яким земельна ділянка належить на праві спільної власності, про порядок користування і розпорядження земельною ділянкою вирішуються судом. Але все ж таки не можна визнати достатнім правове врегулювання Земельним кодексом 1991 р. порядку поділу майна, адже в ньому взагалі немає прямої норми про поділ земельної ділянки, яка є спільною власністю подружжя.
Більше того, навіть передбачена в ст. 16 Земельного кодексу 1991 р. норма, якою передбачалося набуття громадянами права власності на земельні ділянки у разі "одержання частки землі у спільному майні подружжя", не вирішувала цієї проблеми. І. В. Жилінкова визнала наведене положення неточним, оскільки земельна ділянка, набута в період шлюбу і оформлена на ім'я одного з подружжя, є їх спільною власністю, а після поділу спільного майна і виділення частки кожному з них відбувається лише трансформація режиму спільної сумісної власності подружжя у спільну часткову або у приватну власність кожного з них2. Перерахування вад наведеної норми можна продовжити. Так, вона сформульована юридичне некоректно, оскільки має йтися про одержання частки у праві власності на земельну ділянку, яка є спільною сумісною (спільною частковою, якщо це було передбачено шлюбним контрактом) власністю подружжя.
У новому Земельному кодексі України, прийнятому Верховною Радою України 25 жовтня 2001 р.3, вище зазначених недоліків певною мірою вдалося уникнути. Так, відповідно до пунктів 4 і 5 ст. 89 нового ЗК України "співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або виділення з неї окремої частки". При цьому "поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом". Безумовно, наведені положення є конструктивними і сприятимуть удосконаленню порядку реалізації співвласниками права спільної сумісної власності. Однак у них не передбачені випадки, в яких неможливо здійснити поділ земельної ділянки.
На нинішньому етапі розвитку суспільних відносин найскладніші проблеми при розв'язанні спорів між подружжям виникають з приводу поділу майна, що використовується у підприємницькій діяльності.
Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 10. - Ст. 98 (з наступними змінами). 2 Жилинкова Й. В. Указ. соч. - С. 156. Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 3-4. - Ст. 27.
4 У період ринкових реформ в Україні сформувалася розгалужена система суб'єктів підприємницької діяльності різних організаційно-правових форм. Так, відповідно до ст. 2 Закону України "Про підприємства в Україні"1 в Україні можуть діяти: приватне підприємство, основане на власності фізичної особи; колективне підприємство, основане на власності трудового колективу підприємства; господарське товариство; підприємство, основане на власності об'єднання громадян; комунальне підприємство; державне підприємство. В контексті даного дослідження науковий інтерес являють ті суб'єкти підприємництва, засновниками (учасниками) яких можуть бути фізичні особи, у тому числі і подружжя (приватні підприємства, господарські товариства).
Так, досить складні майнові правовідносини виникають у селянському (фермерському) господарстві, яке після державної реєстрації набуває статусу юридичної особи. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" членами такого господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, що об'єдналися для роботи в цьому господарстві2. Таке широке коло членів господарства звичайно зумовлює різноманітність майнових відносин. У власності членів господарства може бути різноманітне майно споживчого і виробничого призначення для ведення фермерського господарства і заняття підсобними промислами, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 16). Це правило також знайшло своє підтвердження у новому ЗК України, в якому зазначається, що у спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 89). Тобто угодою між членами фермерського господарства може бути передбачено режим спільної часткової власності щодо всього набутого господарством, а якщо члени господарства є подружжям, то між ними може виникати також спільна сумісна власність на підставі сімейного законодавства. Тому при розв'язанні майнових спорів між членами господарства, як уже зазначалося в літературі3, суд має керуватися як нормами цивільного, так і сімейного законодавства України. На жаль, чинне законодавство України взагалі не містить норм, які хоч би орієнтовно визначали правові засади поділу (виділу) спільного майна членів фермерського господарства. Тому в юридичній літературі досить довільно визначають порядок поділу спільного майна, визначення частки у ньому кожного члена господарства.
Наприклад, Т. П. Проценко без посилання на законодавство доходить висновку, що частка у спільному майні фермерського господарства є у таких випадках: утворення з одного господарства двох і більше (поділ); виходу особи зі складу господарства без утворення нового (виділ). При цьому при поділі господарства і виділенні майна необхідно керуватися принципом рівності, але розмір частки в майні визначається члену господарства з урахуванням його участі у створенні спільного майна. Водночас виділення частки в майні при виході особи з господарства має здійснюватися так, щоб не позбавити господарство необхідного для його діяльності майна, а у разі неможливості виділити в натурі
1 Закони України. - К., 1996. - Т. 1. - С. 310-331.
2 Закони України. - К., 1996. - Т. 2. - С. 486-501.
3 Аграрне право України. - К., 2000. - С. 163-164.
4 частку майна слід присуджувати грошову компенсацію1. Викладені судження багато в чому є вірними, але вони не мають достатньої нормативно-правової основи. Водночас не можна погодитись з автором у тій частині його суджень, де він вважає, що розмір частки в майні фермерського господарства має визначатися з урахуванням участі у створенні спільного майна. Такий підхід певною мірою суперечить сутності права спільної сумісної власності, в якій кожний з її учасників має рівне право на майно, незалежно від ступеню участі співвласників у створенні цього майна. Інша справа, що суд залежно від конкретних обставин повинен мати право зменшити частку того члена господарства, який не брав участі у створенні спільного майна без поважних причин. На практиці може постати питання про права подружжя на майно фермерського господарства. Багато чого тут залежить від його суб'єктного складу. Так, якщо обоє подружжя є членами фермерського господарства, то кожний з них звичайно має рівне право на його майно, яке, на наш погляд, необхідно ділити за правилами цивільного законодавства. Може бути й інша ситуація, коли єдиним членом господарства, наприклад, є чоловік, а дружина працює на виробництві і не є членом господарства. Думається, за таких обставин у разі поділу майна подружжя майно фермерського господарства може бути включено до переліку такого, що підлягає поділові. Проте у будь-якому разі майнові відносини членів фермерського господарства мають бути детальніше відображені в Законі України "Про селянське (фермерське) господарство", адже зміст його нині може дати підстави для висновку, що майно фермерського господарства є спільною власністю тих осіб, які є його членами, а відтак складається враження, що таке майно не входить до спільної сумісної власності подружжя.
При цьому обов'язково має бути законодавчо визначено порядок поділу майна у зв'язку зі створенням нового фермерського господарства та порядок поділу майна чи вірніше виділу майна господарства без створення іншого господарства. В першому випадку поділові може підлягати все рухоме й нерухоме майно, у тому числі може постати проблема можливості поділу земельної ділянки. Однак у ст. 6 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" земельні ділянки громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, поділові не підлягають. За наявності такої норми, очевидно, при поділі майна може бути встановлено судом лише порядок спільного використання земельної ділянки. Між тим, у юридичній літературі стала утверджуватися думка про допустимість поділу тих земельних ділянок, які були придбані членами господарства у власність за рахунок спільних коштів2.
У другому випадку, тобто при виділенні майна, суд повинен виносити таке рішення, щоб залишити господарству усе те майно, яке необхідне для збереження його функціонування.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про господарські товариства"3 до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою
Проценко 7. /7. Правовий режим майна селянських (фермерських) господарств України. - К., 2000. - С. Вовк О. Права громадян на землю в сільській місцевості (проблемні питання) // Право України. - 1997. - № 6. - С. 48; Жилинкова Й. В. Указ. соч. - С. 162.
3 Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 49. - Ст. 682.
4 відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Найпоширенішими видами товариств, засновниками чи учасниками яких можуть бути подружжя, є акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю.
Нині в юридичній літературі не піддається сумніву входження акцій, належних одному з подружжя як акціонеру, до складу спільної сумісної власності подружжя. Однак при поділі акцій між подружжям мають враховуватися особливості правого режиму акцій. Так, акція належить до рухомого майна і є неподільною, як і відповідна їй частка у статутному фонді акціонерного товариства. Це, однак, не виключає, як зазначалося в літературі, можливості володіння однією акцією двома або більше особами на праві спільної часткової чи сумісної власності1. Зрозуміло, якщо один з подружжя є акціонером і має 20 акцій, то на прохання другого з подружжя суд має усі підстави виділити йому в натурі 50 відсотків акцій (іменних чи на пред'явника). Однак, якщо одному з подружжя належить лише одна акція, то логічно, що вона не може бути поділена в натурі, а має бути присуджена одному з них (іменна - бажано тому з подружжя, на ім'я якого вона оформлена), а іншому присуджується відповідна грошова компенсація.
Дещо складнішою може виявитися ситуація щодо прав подружжя на вклад (частку) в товаристві з обмеженою відповідальністю, яким визнається товариство, що має статутний фонд, розділений на частки. При цьому установчі документи товариства з обмеженою відповідальністю повинні обов'язково містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів (ст. 51 Закону України "Про господарські товариства"). Тобто в товаристві з обмеженою відповідальністю право на вклад (частку) пов'язується безпосередньо з особою засновника, учасника. Тому, на нашу думку, поділ вкладу одного з подружжя доцільно робити лише за умови згоди товариства прийняти другого з них учасником цього товариства. В інших випадках дружині, який не є учасником товариства, має присуджуватися компенсація у грошовій або натуральній формі, яка має виплачуватися товариством. Підставою для такого висновку є зміст ст. 55 Закону України "Про господарські товариства", за якою, зокрема, у зв'язку зі смертю громадянина - учасника товариства правонаступники (спадкоємці) мають переважне право вступу до цього товариства. При відмові правонаступника (спадкоємця) від вступу до товариства з обмеженою відповідальністю або відмові товариства у прийнятті правонаступника (спадкоємця) йому видається у грошовій або натуральній формі частка у майні, яка належала спадкодавцю, вартість якої визначається на день смерті учасника. Тому варто було покладати на дружину - учасника товариства та на товариство солідарний обов'язок сплатити відповідну грошову компенсацію у порядку, передбаченому статтями 54 і 55 Закону України "Про господарські товариства".
До складу спільного майна подружжя можуть входити також речі їх професійних занять. Відповідно до ст. 26 КпШС вони визнаються спільною сумісною власністю подружжя. У разі поділу майна подружжя суд може присудити ці речі одному з подружжя, в користуванні якого вони були, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. У судовій практиці, як правило, не виникає труднощів щодо поділу такого майна, тому ціл-
1 Вінник О. М., Щербина В. С. Акціонерне право. - К., 2000. - С. 90.
4 ком обгрунтовано у новому СК України дана норма знайшла своє підтвердження (п. З ст. 71).
До складу майна, яке підлягає поділові за правилами сімейного законодавства, включаються також різноманітні цінні папери, вклади на ім'я одного з подружжя у кредитних установах, страхові суми та страхові відшкодування за договорами страхування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя страхові платежі, повернуті при достроковому розірванні договору, та страхові суми (викупні суми), які міг би одержати один з подружжя у разі дострокового розірвання договору.
При поділі спільного майна подружжя суд має враховувати також їх боргові зобов'язання, визначати, які з них є особистими, а які - спільними. Власне поділ спільного майна може бути спричинений необхідністю погашення заборгованості одного або обох подружжя перед третіми особами. Правові засади регулювання цих відносин закладені в ст. 31 КпШС України.
Так, згідно з ч. 1 ст. 31 КпШС України за зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути звернене лише на його роздільне майно і на частку в спільній сумісній власності подружжя, яка належала б йому при поділі цього майна. Зрозуміло, що визначення частки дружини-боржника за таким зобов'язанням повинно здійснюватися за правилами статей 28-29 КпШС України, які вже були розглянуті вище. Тут варто лише додати, що дружина, який не є боржником, на наш погляд, має переважне право залишити за собою майно, на яке звертається стягнення, за умови сплати грошової компенсації позивачу-кредитору.
В усіх випадках роздільним має вважатися борг, спричинений вчиненням одним з подружжя злочину. Відповідно до ч. З ст. 31 КпШС України при відшкодування шкоди, заподіяної злочином одного з подружжя, стягнення може бути звернене на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли вироком суду в кримінальній справі встановлено, що це майно було придбано на кошти, здобуті злочинним шляхом. Зрозуміло, що коли такого факту не буде встановлено, то стягнення може бути звернено лише на частку у спільному майні того з подружжя, який вчинив злочин.
За законом, стягнення може бути звернене і на все майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли рішенням суду встановлено, що зобов'язання одного з подружжя було видано в інтересах усієї сім'ї і одержане використано на її потреби (ч. 2 ст. 31 КпШС України). Таким чином, при розгляді справ даної категорії насамперед необхідно встановити обставини, які засвідчили спільність боргових зобов'язань подружжя.
Юридичною наукою вже напрацьовані певні критерії розмежування спільних і роздільних боргів подружжя. Так, спільними вважаються ті борги, які виникають:
з угод, укладених подружжям спільно;
з заподіяння шкоди спільними діями подружжя;
з безпідставного придбання чи збереження подружжям спільного майна за рахунок іншої особи;
з зобов'язань, що виникають у зв'язку з заподіянням шкоди неповнолітні ми дітьми подружжя1.
Рясенцев В. А. Сімейне право. - М., 1971. - С. 109; Жиликова Й. В. Указ. соч. - С. 227.
4 Для перелічених випадків характерно те, що боргові зобов'язання тут виникають із спільної для обох подружжя правової підстави, а тому не можуть виникнути сумніви щодо необхідності визнання їх спільними боргами. Однак на практиці спільність боргу також може бути результатом самостійних правових дій лише одного з подружжя. У такому випадку, якщо ці дії підпадають під вимоги ч. 2 ст. 31 КпШС України, безперечно, можуть виникнути проблеми стосовно того, що необхідно розуміти під зобов'язанням одного з подружжя таким, що видано в інтересах усієї сім'ї. В юридичній літературі спільними визнаються борги, що виникли з угод одного з подружжя, спрямовані на ведення спільного господарства, ремонт спільного майна1. В принципі до таких можна віднести угоди, спрямовані на одержання в позику коштів на лікування другого з подружжя, дітей, на виховання та утримання дітей. Однак не можна погодитись з професором Ю. С. Червоним у тому, що до спільних мають належати борги, що випливають з угоди, укладеної одним з подружжя за наявності згоди другого з подружжя або презумпції згоди другого з подружжя, якщо кошти, одержані за такою угодою були використані в інтересах сім'ї2. Думається, що така згода за чинним законодавством не вимагається, оскільки вирішальне значення повинен мати факт використання всього одержаного одним з подружжя за угодою на потреби сім'ї.
Невирішеною в юридичній літературі та в законодавстві продовжує залишатися проблема правового характеру відповідальності подружжя за угодою, що спричинила спільний борг. З цього приводу в науці сформувалося два підходи. Одні автори вважають, що вона має бути солідарною , інші віддають перевагу частковій4. На думку Ю. С. Червоного, оскільки у спільній сумісній власності частки завідомо не визначені, тому за спільними боргами відповідальність подружжя не може бути частковою і вона може настати лише тоді, коли це було передбачено договором між дружиною і кредитором або шлюбним контрактом5.
І. В. Жилінкова обґрунтовує частковий характер відповідальності тим, що ст. 174 ЦК УРСР серед випадків солідарної відповідальності не передбачена відповідальність подружжя. Тому, на її думку, після звернення стягнення на спільне майно залишок боргової суми розділяється між подружжям порівну і на вимогу кредитора у відповідних частках звертається стягнення на майно кожного з подружжя6.
На наш погляд, обидві вищевикладені позиції можуть бути прийнятними, але лише в певних ситуаціях. Так, якщо спільний борг виник з угоди, укладеної за участю обох подружжя, то їх відповідальність має бути солідарною. Подружжя
1 Рясенцев В. А. Указ, соч.- М., 1971. - С. 109.
2 Кодекс о браке й семье УкраиньІ. Научно-практический комментарий. - Харьков, 2000. - С. 88.
Червоньш Ю. С. Общее имущество супругов по советскому праву: Автореф. дис. ... канд. юр. наук. - Харків, 1952. - С. 11; Рабинович Н. В. Личньїе й имущественньїе отношения в советской семье. - Л., 1952. - С. 48; Антокольская М. В. Сімейне право. - М., 1996. - С. 116.
Рейхель М. О. Общеимущественнне отношения в советском праве / / Советское государство й право. - М., 1940. - № 8-9. - С. 130; Граве К. А. Имущественньїе отношения супругов. - М., 1960. - С. 86.
5 Червоньш Ю. С. Указ. соч. - С. 90.
6 Жилинкова Й. В. Указ. соч. - С. 229.
4 може нести солідарну відповідальність також у разі заподіяння шкоди спільними злочинними діями як співучасники1. Водночас частковою має бути відповідальність за спільним боргом, який виник з угод, укладених одним з подружжя, але в інтересах усієї сім'ї.
Дискусійним у літературі є питання про правові підстави покладення відповідальності за спільним боргом на того з подружжя, який не брав участі в угоді, яка спричинила борг. Юристи тут схиляються до думки, що підставою для відповідальності цього з подружжя є його безпідставне збагачення, а тому він має відповідати в межах своєї частки в спільному майні подружжя2. З таким обгрунтуванням важко погодитись, адже у дружини, який не є стороною в угоді, вчинюваною другим з подружжя, виникає право спільної власності на майно, одержуване за такою угодою на підставі сімейного законодавства. Відповідно виникає обов'язок нести і переобтяження щодо набутого майна.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Информация, релевантная "Поділ майна подружжя"
  1. Стаття 9. Регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) сторін
    поділу договорів на домовленості та власне договори важко визнати за доцільне. Зайвим та невиправданим вбачається одночасне застосування в СК України двох термінів із різним значенням, оскільки це розмиває зміст кожного з них. Крім того, безпосередньо в СК України допускається термінологічна нечіткість. Так, в назві ст. 89 СК йдеться про домовленість (не договір) подружжя щодо припинення права на
  2. Стаття 45. Правові наслідки недійсності шлюбу
    поділу майна подружжя частки дружини та чоловіка у праві власності на майно визнаються рівними (ст. 70 СК України). Інший підхід закріплюється в законі щодо прав на майно осіб, які перебувають в недійсному шлюбі. Таким особам майно належить на праві спільної часткової власності (ст. ст. 356-367 ЦК України). Розмір часток кожної із сторін визначається відповідно до її участі у придбанні цього
  3. Стаття 57. Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка
    поділу майна подружжя, суди нерідко вирішують питання щодо визнання роздільним майна, набутого за час шлюбу одним з подружжя на власні кошти. Лише у випадку, коли чоловік/дружина зможуть довести в суді, що гроші, за які була набута річ, належали йому/їй особисто, майно може визнаватися роздільним. У разі спору доведення вказаних обставин буде здійснюватися заінтересованою стороною в суді. Якщо
  4. Стаття 61. Об'єкти права спільної сумісної власності
    поділу подружнього майна цілком передбаченою була ситуація, коли один із подружжя міг стверджувати, що певне майно було придбане за рахунок тієї частки його заробітної плати, яку він не вніс до бюджету сім'ї, внаслідок чого воно належить на праві власності йому особисто. Первісна редакція ч. 2 ст. 61 СК була вразливою ще й тому, що ставила в край невигідне становище того з подружжя, який не мав
  5. Стаття 62. Виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало дружині, чоловікові
    поділу майна, той з подружжя, хто не є його власником, часом просить врахувати зроблені ним грошові або трудові внески у майно і визнати його спільним. Згідно із ч. 1 коментованої статті, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду
  6. Стаття 69. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя
    поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. 2. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. Спільність майна, як правило,
  7. Стаття 70. Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі майна
    поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. 2. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї,
  8. Стаття 71. Способи та порядок поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя
    поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. 2. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. 3. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей
  9. Стаття 72. Застосування позовної давності до вимог про поділ майна подружжя
    поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. 2. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. 1. Згідно із ст. 256 ЦК України позовна давність -
  10. Стаття 92. Право на укладення шлюбного договору
    поділ майна подружжя (ст. ст. 69, 70 СК); договір про виділ частки одного із подружжя зі складу всього подружнього майна (ч. 2 ст. 69 СК). Якщо інтерес одного з подружжя задовольняється за рахунок дій другого з подружжя як зобов'язаної сторони - можна говорити про договори, що виникають з приводу утримання (аліментування). До числа договорів про надання утримання належать: договір подружжя про