| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
12.2. Приватне і публічне право |
||
|
З давніх пір вся сукупність правових норм, що діють в тій чи іншій державі, ділилася на так звані приватне право і публічне право. Розподіл права на приватне і публічне є якістю його внутрішньої диференціації. Такий поділ права є природним, що випливають з природи відносин між особистістю і державою (публічною владою). На внутрішній диференціація права не є його штучним поділом. Вона пов'язана з розрізненням у праві відносно самостійних частин, утворених внаслідок виникнення деяких більш стійких зв'язків між його елементами і регульованими ними відносинами. Тому поділ права на приватне і публічне, здійснюване і пояснюване на рівні юридичної науки (систематика права), є лише віддзеркалення того будови права, яке воно має в реальності. Відмінності між публічним і приватним правом обумовлені не тільки відмінністю інтересів суб'єктів правовідносин або характером регульованих відносин, але й відмінністю в методах (прийомах) правового регулювання. Для публічного права характерний імперативний (авторитарний) метод правового регулювання суспільних відносин. Прийом владного регулювання відносин, крім позитивних сторін, має і деякі негативні сторони. Державна влада, монополізуючи всі сфери суспільного життя, природно знижує приватну зацікавленість і приватну ініціативу і за відомих умов здатна привести до повного придушення особистості <2>. А в приватному праві діє диспозитивний (автономний) метод, який характеризується відносною свободою поведінки сторін, їх рівним становищем у правових відносинах. --- <2> Покровський І.А. Основні проблеми цивільного права. М., 1998. С. 43 - 44. Розподіл права на приватне (jus privatum) і публічне (jus publicum) було представлено ще римськими юристами, які в якості основного критерію розрізнення розглядали характер інтересів, що захищаються правом. Один з римських юристів класичного періоду Ульпиан вказував, що публічне право - це те, яке звернено до статусу, станом Римської держави, а приватне право - те, яке має на увазі вигоди, інтереси окремих осіб. Такий поділ права на приватне і публічне було використано римськими юристами в їх практичній діяльності при побудові інститутів права, а в подальшому було сприйнято правовими системами багатьох європейських народів. Особливо це стосується тих систем права, які властиві державам, що належать до романо-германської "правової сім'ї" (Німеччина, Франція, Італія, Австрія та ін.) У англосаксонському праві ідея поділу права реалізована трохи інакше. Тут розрізняються загальне право і право справедливості. Не настільки чітко даний розподіл простежується і в США. Радянська правова система не визнавала розподіл права на приватне і публічне. Панувало помилкове переконання, згідно з яким соціалістичне суспільство виключає автономне існування як приватного, так і публічного права, а всі сфери правового регулювання нібито підпорядковані державному (публічному) інтересу. Таке положення було пов'язано з тим, що радянська правова ідеологія не визнавала нічого приватного, все будувалося на етатистських засадах, де державне втручання в приватноправові відносини абсолютизировалось. Ще при розробці Цивільного кодексу РРФСР В.І. Ленін писав: "Ми нічого" приватного "не визнаємо, для нас усе в галузі господарства є публічно-правове, а не приватне" <3>. В умовах авторитарної адміністративно-наказовій системи управління, державної монополізації всіх сторін суспільного життя, включаючи економіку, культуру, мистецтво і науку, публічно-правовий принцип регулювання суспільних відносин підпорядкував собі цивільно-правові, демократичні принципи правового забезпечення майнових та інших відносин. Це призвело до гальма розвитку приватної ініціативи ринкових економічних відносин, стало перешкодою для процесу правотворення, призвело до гальмування суспільного прогресу в цілому. З цього приводу С.С. Алексєєв пише, що "... під впливом тоталітарного режиму, тотального панування публічно-правових принципів у нас вкоренилося, увійшло в плоть і в кров уявлення про те, що нібито все" юридична "цілком виходить від держави, від державного закону, що скрізь потрібні "дозволу" і "згоди" <4>. Однак сучасна система права Росії із закріпленням інституту приватної власності вже стала визнавати розподіл права на приватне і публічне. А це сприяє здійсненню перебудови всієї системи права відповідно до принципу: "Все, що не заборонено, - дозволено ". --- <3> Ленін В.І. Лист Д.І. Курському: 17 травня 1922 / / І.. зібр. соч. Т. 44. М., С. 398. <4> Алексєєв С.С. Не просто право - приватне право! / / Вісті. 1991. 21 жовтня. Поділ права на приватне і публічне генетично пов'язане з розвиненим товарним виробництвом , існуванням обмінних відносин. Відносини обміну - результат суспільного розподілу праці і власності. Діалектично пов'язані єдиною структурою сфери приватного і публічного права виникають, існують, активно функціонують там, де розвиваються матеріальне виробництво і товарно-грошові відносини. Саме економічний оборот, що вимагає і незалежності від свавілля влади, предопределяющий високоефективне матеріальне виробництво і суспільний прогрес, заснований на ініціативі і підприємливості, конкуренції та свободі, породжує автономне приватне право і ставить межу публічного права, надаючи йому демократичні властивості. Інтеграція України у світове співтовариство , повернення до ідеалів людської цивілізації передбачає пріоритет прав і свобод особистості у взаємовідносинах з державою, що знаходить відображення в її законодавстві, у визнанні приватних інтересів, яке треба вітати і всіляко підтримувати. До приватного права відносять ті правові норми і відносини, які регулюють недержавну діяльність. Це можуть бути правовідносини між громадянами в області майнових відносин, сімейних відносин, авторських прав, відносини між громадськими організаціями, кооперативними організаціями, іншими об'єднаннями, тобто такі відносини, в яких виражений приватний інтерес . Приватне право - це все те, в що не втручається держава. Приватноправові відносини - це не відносини співпідпорядкованості, а договірні відносини. В них самим учасникам надана можливість автономно, по своїй волі і в своїх інтересах визначати свої права і обов'язки. Приватноправові відносини характеризуються: - рівністю сторін правовідносин; - відносною свободою і самостійністю учасників правовідносин; - взаємними суб'єктивними правами і обов'язками; - свободою вибору волі поведінки суб'єктів, обумовленого індивідуальним ("приватним") інтересом, поєднаного з колективним і загальним ("публічним") інтересом, захист якого передана за згодою товариства і за спільною домовленістю державі, в першу чергу - суду, який здійснює правосуддя за законом і неодмінно по справедливості. Усі суб'єкти приватноправових відносин однаково рівні перед законом і судом і не мають ніяких переваг по відношенню один одному. У приватному праві діє принцип: "Не заборонене законом - дозволено". У ряді випадків окремі принципи приватного права поширюються і на публічне право. Сфера дії приватного права - область творчої ініціативи особистості, використання своїх унікальних здібностей та задоволення потреб. Сфера дії публічного права не має бути головною по відношенню до приватного, так як в громадянському суспільстві публічна влада є одним з її інститутів. Публічна влада не може служити бюрократії і панування державного апарату над суспільством, навпаки, вона призначена для правового регулювання владно-управлінських відносин. В Афінах і в Древньому Римі, в яких історично була поширена індивідуальна приватна власність і певні форми політичної демократії, виділення приватного та публічного права було чітко виражено. Історично першим виникло приватне право на основі майнових відносин. "Природно-правові вимоги свободи людей, забезпечення статусу автономної особистості, - зазначає С.С. Алексєєв, - обумовлюють необхідність розвитку (спочатку через звичаї, судові рішення, потім через закони) такого роду особливої правової сфери, в якій можуть реалізовуватися економічна свобода, самостійність і рівність людей, в економіці - товаровиробників, і яка може захищати гідність особистості, недоторканність власників , права учасників обороту від втручання держави, від його сваволі. Ось чому з перших же ступенів цивілізації складається і отримує високий статус приватне право "<5>. У тих країнах, де приватна власність виявлялася дуже обмеженою, поділ права на приватне і публічне обмежувалося. --- --- <5> Алексєєв С.С. Право: абетка - теорія - філософія: Досвід комплексного дослідження. М., 1999. С. 42. Однак не слід абсолютизувати "приватне початок" в суспільстві і органічно протиставляти інтереси особистості інтересам суспільства і держави. Держава як раз і є інститутом політичної влади, який покликаний задовольняти і охороняти особисті та громадські інтереси. Діяльність держави, державних організацій, відносин між громадянами та державними організаціями, між самими державними органами - область публічного права. Публічна право - це правові норми і відносини, що регулюють державну діяльність в публічно-правовій сфері (державне право, адміністративне право, кримінальне право, суд і судочинство), тобто такі відносини, в яких виражений державний інтерес. Публічне право регулює відносини по вертикалі, а не по горизонталі, тобто відносини підпорядкованості. У сфері публічного права повинен діяти не принцип: "Що не заборонено, то дозволено", а принцип: "Дозволено те, що дозволено правом". Хоча публічне право і пов'язане безпосередньо з державою та її владної діяльністю, але в ньому разом з тим повинні бути виражені принципи, що закріплюють основні права і свободи особи, їх захист, а також принципи, обмежують свавілля влади. Генетично коріння публічного права, як і приватного права, криються в розвиваються суспільних відносинах. Це такі суспільні відносини, інтереси, потреби, без забезпечення яких неможливе задоволення як особистих інтересів, так і загальнозначущих, публічних інтересів суспільства в цілому. Стійкість суспільства і його життєдіяльність, функціонування інститутів політичної, економічної, соціальної сфер служать свого роду умовою і гарантією реалізації приватного права. А отже, можна зробити висновок: публічне і приватне право органічно пов'язані і взаємодіють між собою. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "12.2. Приватне і публічне право " |
||
|
||