| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 3. Конституційні основи власності |
||
|
Основне питання конституційної економіки - це власність. Від того, як воно вирішено, залежить багато чого - не тільки юридичні форми її існування, а й природа економічної системи в цілому. Особливості конституційної регламентації власності обумовлені багатьма обставинами: часом прийняття конституцій, економічної орієнтацією держави, ідеологічними установками, особливостями існуючих правових систем. Перші конституцією не розрізняли форм власності. Вона могла належати як державі, так і приватним, фізичних чи юридичних, особам. Єдиний правовий статус власності припускав рівність прав власників. Конституції наступного покоління, як правило, розрізняють дві основні форми власності - державну (публічну) і приватну, але при цьому підкреслюють рівний їх статус (Італія). У деяких післявоєнних конституціях, крім зазначених, виділяються муніципальна (ФРН) і кооперативна (Португалія) власність. Зовсім іншим чином трактуються питання власності в конституціях держав соціалістичної орієнтації (Північна Корея, В'єтнам, Куба). У них не тільки проголошений примат державної власності, а й поставлено завдання повного витіснення інших форм - приватної, кооперативної, групової власності. Конституції соціалістичної орієнтації відмовляють не тільки в рівності, а й в гарантії прав недержавним формам власності. Це зумовлює такі базові характеристики економічних систем соціалістичної орієнтації, як заперечення свободи підприємництва, відсутність конкуренції, директивні (адміністративні) методи керівництва економікою, плановий характер виробництва і розподілу. Втім, в останні роки намітився відхід від ряду ортодоксальних соціалістичних ідей. Так, конституційні реформи 1993 р. в Китаї проголосили завдання створення соціалістичного ринкового господарства. Аналогічні реформи були проведені у В'єтнамі. Більшість конституцій першої хвилі проголосили принцип недоторканності приватної власності, проте ніякої абсолютизації цього принципу не було. У тих же конституціях містилися норми про вилучення власності для суспільних потреб та за умови справедливої компенсації власникам. Конституцією США, наприклад, було встановлено норму про позбавлення власності в рамках належної правової процедури. Однією з відмінних рис конституцій другої хвилі стало визнання соціальних функцій власності. Інший новелою стали норми про недопущення концентрації власності в одних руках (Конституції Індії та Шрі-Ланки). Втім, подібні заходи передбачалися в законодавстві багатьох інших країн, у тому числі тих, де конституції були прийняті до початку XX в. В деякі конституції були включені положення про націоналізацію і державний контроль за економікою. Проведення націоналізації передбачено Конституціями Італії, Мексики, Індонезії, ряду інших держав. Від націоналізації слід відрізняти встановлення державного контролю над окремими галузями або сферами діяльності. У цьому випадку власність до держави не переходить, але воно здійснює планування, директивне керівництво, а також більш жорсткий контроль за власниками або керівниками підприємств (Конституції Італії, Іспанії та ін.) Інститут приватизації в конституціях, як правило, не закріплюється. Виняток становлять лише окремі основні закони розвиваються і постсоціалістичних країн. Нарешті, ще однією характерною рисою конституцій другої хвилі є закріплення переліку галузей економіки, а також об'єктів власності, які належать державі. Конституції країн соціалістичної орієнтації залишають за державою практично всю власність. На частку приватної, особистої, трудової, інших форм власності залишається небагато. Підкреслимо, однак, що і в конституціях багатьох країн західної демократії передбачені виключні права держави на ті чи інші об'єкти власності: територіальні води, континентальний шельф, ресурси економічної зони (див., наприклад, ст. 132 Конституції Іспанії). Деякі конституції розширюють цей перелік, включаючи до нього землю (Ірландія, Мексика), природні ресурси (Болгарія, Ємен), певні галузі економіки, наприклад ядерну енергетику, транспорт, поштові та телекомунікаційні системи і т.д. Залежно від того, як в конституціях закріплено питання власності, розрізняються форми, методи, ступінь залученості держави в економічне життя. Досить часто висловлюються судження, що державне управління економікою має місце тільки в країнах соціалістичної орієнтації, що не відповідає дійсності: держава ніде і ніколи не стояло осторонь питань економіки. Змінювалися форми, прийоми, інтенсивність економічного регулювання, але незмінним залишалося одне: саме існування конституції, а нерідко й самої держави залежало від того, наскільки ефективно здійснювалося економічне управління. Наявність різних форм власності, визнання рівного їх статусу виключають можливість директивного керівництва сферою виробництва і розподілу, застосовуються інші форми економічного регулювання: податкові, бюджетні, грошово-кредитні. Широке поширення набула така форма, як планування, часто зване програмуванням. Вона використовується не тільки в країнах з соціал-демократичними традиціями (Скандинавські країни, Італія, Франція), а й у тих країнах, які розвивалися в руслі "класичної" капіталістичної економіки (США), де поширені короткострокові (1 - 2 роки) та середньострокові (5 - 7 років) економічні програми. Нарешті, слід особливо відзначити механізми соціального регулювання, які забезпечують стабільність не тільки політичної, а й економічної систем. У 2001 р. адміністрацією Джорджа Буша був відтворений Рада з національної економічної безпеки, який за 60 років до цього був вперше утворений Президентом США Франкліном Рузвельтом. Як правильно вказує відомий економіст А.А. Пороховський, "якщо ж спробувати дати визначення економічно ефективної держави, то в узагальненому вигляді можна сказати, що це держава, яка відстоює свої національні інтереси і забезпечує свою національну економічну безпеку в умовах необмеженої міжнародної конкуренції. Кількісне вираження такого визначення рівнозначно виявленню оптимуму між відкритістю національної економіки і підтримкою своїх виробників на внутрішньому і зовнішньому ринках. З'явилося підставу дослідити економічну роль держави не за ступенем втручання в ринковий механізм, а за ступенем участі в забезпеченні внутрішніх і зовнішніх умов функціонування національної економіки. Іншими словами, економічно ефективним держава може бути тільки тоді, коли ефективною є сама економіка. У ринковому господарстві структура національної економіки динамічно змінюється. Одні галузі слабшають і навіть відмирають, інші - зміцнюються і починають відігравати провідну роль. Переломні моменти наступають в роки циклічних економічних криз. Спираючись на приватну власність у всіх її проявах, американська економіка поступово розширювала свою базу, яка своєю стійкістю зобов'язана різноманіттю форм власності та організаційних видів підприємництва. Якщо в країні існування і розвиток тієї чи іншої форми власності визначаються економічними причинами, а не чисто адміністративними обмеженнями, то знімаються передумови для нелегального бізнесу та будь-який підприємець може розраховувати при необхідності на захист держави, якому він платить податки. Очевидно, з цієї точки зору держава може вважатися економічно ефективним тільки тоді, коли в країні зберігається можливість для ефективного функціонування будь-якого виду підприємництва в рамках існуючого господарського законодавства "<6>. --- <6> Пороховський А.А. Вектор економічного розвитку. М.: Теис, 2002. С. 206 - 208. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " § 3. Конституційні основи власності " |
||
|
||