Головна
ГоловнаЦивільне, підприємницьке, сімейне, міжнародне приватне правоЦивільне право → 
« Попередня Наступна »
Е. А. Васильєв. Цивільне та торгове право капіталістичних держав, 1993 - перейти до змісту підручника

§ 2. Спадкування за заповітом


1. Заповіт (testament, Testament, will) являє собою вбрані у запропоновану законом форму волевиявлення на-спадкодавця, спрямоване на визначення юридичної долі його майна після смерті. Таке волевиявлення носить, як правило, односторонній характер і є відкличним. Водночас законодавство ряду країн передбачає можливість складання так званих спільних заповітів, в яких виражена воля двох або декількох осіб. Такі заповіту допускаються законодавством ФРН (стосовно подружжю), Англії та
535
США. Англо-американському праву відомі, крім того, заповіту, містять взаємні зобов'язання кількох осіб по відношенню один до одного (взаємні заповіту). У Франції закон прямо забороняє як спільні, так і взаємні заповіту (ст. 968 ФГК). Швейцарське законодавство не містить жодних положень з цього питання, однак судова практика визнає такі заповіти недійсними. Негативне відношення законодавства цих країн до такого роду заповітів пояснюється прагненням більшою мірою забезпечити дотримання принципу відкличні заповітів.
Від заповітів слід відрізняти договори про спадкування, в яких однією зі сторін є спадкодавець, а інший - одна чи кілька осіб, уповноважених на отримання певного майна спадкодавця після його смерті. На відміну від заповіту, який набирає чинності лише з моменту смерті спадкодавця, договір про спадкування зобов'язує сторони з моменту його укладення і не може бути розірваний в односторонньому порядку. Договори про спадкування досить докладно регламентовані законодавством ФРН та Швейцарії; у Франції ж вони допускаються лише як виняток у деяких випадках, зокрема між подружжям.
2. Законодавство всіх розглянутих країн надає великого значення формі заповіту, що диктується необхідністю достовірно встановити «останню волю» заповідача. Недотримання запропонованих законом формальних вимог тягне за собою недійсність заповіту.
Законодавство країн континентальної Європи передбачає такі основні форми заповіту.
Власноручне заповіт - це заповіт, цілком написане самим заповідачем, підписану і датоване їм, що покликане зменшити ймовірність підробки (внаслідок чого машинописні тексти не допускаються). Ця форма є найбільш поширеною в силу простоти складання та можливості дотримання таємниці заповіту. У той же час вона не позбавлена ??недоліків, до числа яких слід віднести небезпека загибелі або втрати заповіту, а також такого впливу третіх осіб, яке може спричинити за собою спотворення волі заповідача.
Заповіт у формі публічного акта є заповітом, що здійснюються відповідно до встановленої законом процедури за участю офіційного посадової особи (як правило, нотаріуса). У Франції заповіт складається за участю двох нотаріусів (або одного в присутності двох свідків), у Швейцарії - за участю однієї посадової особи та двох свідків. Основна перевага даної форми - гарантія автентичності заповіту та відповідності його змісту дійсною волі заповідача. Збереження заповіту забезпечується передбаченої законодавством можливістю його офіційного депонування у нотаріуса чи іншого компетентного посадової особи.
536
Таємне заповіт - це заповіт, складений заповідачем і в запечатаному вигляді передане на зберігання нотаріусу, як правило, у присутності свідків. Така форма, що дозволяє забезпечити таємницю заповіту і його схоронність, прямо передбачена законодавством Франції (ст. 969, 1007 ФГК) і ФРН (§ 2232 ГГУ). Швейцарський цивільний кодекс, який не виключає можливість складання подібних заповітів, відносить регламентацію пов'язаних з цим питань до компетенції кантонів (ч. 2 ст. 505).
В Англії, на відміну від країн континентальної Європи, закон передбачає лише одну основну форму заповіту, не залишаючи заповідачеві свободи вибору. Відповідно до ст. 9 закону 1837 заповіт має бути зроблено у письмовій формі, підписана заповідачем (або іншою особою за його вказівкою) і посвідчено не менше ніж двома свідками в його присутності. На відміну від власноручних заповітів континентального права, англійський закон не вимагає, щоб воно було написано рукою самого заповідача. Заповіт може бути написано за нього іншою особою, видрукувано на машинці і навіть оформлено у вигляді криптограми. Допускається поєднання рукописного та машинописного текстів.
Англійська форма заповіту в основних рисах була сприйнята усіма штатами США, за винятком Луїзіани, яка слід французькому зразку. Спостерігаються в законодавстві окремих штатів відмінності не носять принципового характеру. Так, зокрема, законодавство деяких штатів (Массачусетс, Мен і ін) передбачає необхідність посвідчення заповіту трьома свідками. Разом з тим у багатьох штатах (Арізона, Арканзас, Каліфорнія і ін) зазначена форма заповіту не є єдиною. У цих штатах допускаються (правда, в обмежених межах) власноручні заповіту, аналогічні тим, які передбачені законодавством країн континентальної Європи.
Поряд з розглянутими формами заповітів законодавство встановлює спрощений порядок вчинення заповітів у особливих, виняткових обставин, коли звернення до звичайних форм неможливо або вкрай утруднено, а також стосовно до окремих категорій осіб (військовослужбовцям, морякам). Так, згідно ГГУ, особа, що перебуває в місцевості, з якою перервано сполучення з причини епідемії або внаслідок інших виняткових обставин, або у плаванні на німецькому судні, може зробити заповіт у формі усної заяви в присутності трьох свідків (§ 2250,2251). Стаття 11 англійського закону 1837 передбачає, що військовослужбовці, які перебувають на дійсній службі, і моряки в плаванні вправі здійснювати усні заповіту в присутності свідків або письмові заповіти, які не потребують підписання або посвідчення свідками.
537
3. Здатність до складання заповіту залежить від досягнення особою певного віку, а також від того, чи усвідомлює воно значення і наслідки своїх дій. У Франції, Швейцарії, Англії, більшості штатів США здатність до складання заповіту виникає у повному обсязі з досягненням повноліття (18 років). У ФРН можуть скласти заповіт неповнолітні, які досягли 16 років (§ 2229 ГГУ). У Франції неповнолітнім, які досягли 16 років (неемансіпірованним), дозволяється складати заповіт щодо половини належного їм майна, а за відсутності родичів до шостого ступеня спорідненості - нарівні з повнолітніми (ст. 904 ФГК). У деяких штатах США здатність до складання заповіту виникає ще раніше (наприклад, в Джорджії - з 14 років). В Англії військовослужбовцям та морякам у плаванні надано право здійснювати заповіту після досягнення 14-річного віку.
Враховуючи необхідність вільного вираження волі заповідачем, законодавство і судова практика визнають недійсними заповіти, вчинені душевнохворими, недоумкуватими, а також зроблені під впливом насильства, погрози, обману, помилки і т. п.
4. Зміст заповіту складають в першу чергу розпорядження майнового характеру, однак воно може включати і положення іншого роду, наприклад визнання позашлюбної дитини, призначення опікуна неповнолітньому, призначення виконавця заповіту.
Об'єктом заповіту має бути певне майно, що належало заповідачеві. Особи, які набувають майно за заповітом, також повинні бути чітко визначені. У країнах континентальної Європи такими особами є спадкоємці, що розглядаються в якості універсальних правонаступників, до яких переходять як права, так і обов'язки спадкодавця, і від-казополучателі (легатария), тобто сингулярні правонаступники, які набувають лише певні майнові права. Такий підхід особливо яскраво виражений у законодавстві ФРН і Швейцарії, де термінологічно розрізняються спадкоємці (Erbe, heritier) і отказополучатели (Vermachtnisnehmer, legataire). У Франції та ті, й інші іменуються легатария, однак при цьому розрізняються універсальні легатария (legataire universel), легатария з універсального титулу (legataire a titre universel) і сингулярні легатария (legataire a tire particulier) (ст. 1002 ФГК). Під універсальним легатом піднімається таке заповідальне розпорядження,. Допомогою якого вся сукупність прав та обов'язків заповідача переходить до одного або декільком особам. В силу легата за універсальним титулу здійснюється перехід лише певної частини спадкового майна (наприклад, половина, чверть і т. п.). Як універсальні легатария, так і легатария з універсального титулу відповідають за боргами спадкодавця. Сін1улярние легати мають своїм
538
предметом лише окремі майнові права, тобто є легатами у вузькому сенсі слова.
В Англії та США в силу існуючого порядку розподілу спадку, при якому майно спадкодавця переходить спочатку до його «особистому представнику», спадкоємці не розглядаються в якості універсальних правонаступників. Різниця між спадкоємцями та легатария не проводиться. Особи, які набувають майно за заповітом, іменуються devisees, якщо мова йде про реальний майні, і legatees, коли успадковується персональне майно. Оскільки в даний час діє єдиний порядок спадкування реального і персонального майна, відмінність між тими і іншими втратило практичне значення.
5. Принцип свободи заповіту дозволяє спадкодавцеві вказати як спадкоємця будь-яка особа, не рахуючись з інтересами найближчих родичів. Однак, як уже зазначалося, цей принцип певним чином обмежується на користь сім'ї спадкодавця, що неоднаково регламентується законодавством. різних країн.
У Франції законодавець пішов шляхом встановлення так званої «вільної частки» (quotite disponible), в межах якої спадкодавець вправі вільно розпоряджатися своїм майном допомогою заповіту і прижиттєвих дарувань. Інша частина майна становить «резерв» (reserve) і призначається найближчим родичам спадкодавця, до числа яких відносяться лише його прямі родичі - низхідні і висхідні. Бічні родичі (навіть рідні брати і сестри), а також пережив чоловік не мають права на «резерв» і, отже, можуть бути повністю позбавлені спадщини. «Вільна частка» дорівнює половині майна, якщо спадкодавець залишив одну дитину, третини - при наявності двох і чверті - за наявності трьох і більше дітей (ст. 913 ФГК). За відсутності у спадкодавця дітей право на «резерв» надається висхідним у розмірі однієї чверті для кожної лінії (батьківській і материнській) (ст. 914 ФГК). Існують особливі правила визначення «вільної частки» стосовно до даруванням і заповітів на користь чоловіка.
Законодавство Швейцарії сприйняло в принципі аналогічний підхід до вирішення цього питання. Відмінність полягає лише в способі обчислення часткою резерву і в тому, що до числа спадкоємців, які мають право на «резерв», можуть бути включені брати, сестри і пережив чоловік спадкодавця (ст. 471 ШГК). Питання про включення братів і сестер (і їх низхідних) до числа спадкоємців «резерву» віднесено до компетенції кантонів.
Згідно із законодавством ФРН, спадні, батьки та чоловік спадкодавця мають право на «обов'язкову частку» (Pflichtteil) у разі, якщо їхні інтереси не забезпечені в заповіті належним чином. Розмір «обов'язкової частки» становить половину того, що належало б їм при спадкуванні за законом (§ 2303 ГГУ). Право на обов'язкову частку реалізується шляхом
539
пред'явлення вимоги до спадкоємців за заповітом про виплату ними грошового еквівалента цієї частки. У цьому полягає суттєва відмінність права на «обов'язкову частку» від права на «резерв» по ??французькому закону.
У спадковому праві Англії, принцип свободи заповіту виражений більш послідовно. Законодавству та судовій практиці невідомі такі поняття, як «резерв» або «обов'язкова частка». Лише порівняно недавно в англійському праві з'явилися засоби захисту інтересів сім'ї спадкодавця. Так, до прийняття закону про спадкування (про забезпечення сім'ї) 1938 року заповідач мав право повністю позбавити родину спадщини. Зазначений закон надав пережили дружину, неповнолітнім і непрацездатним дітям право просити суд про призначення їм «розумного» утримання із спадкового майна, якщо таке не було забезпечено заповітом. Згідно з нині чинним законом про спадкування 1975 року народження, таке право отримали також:
колишній чоловік спадкодавця, який не набув другий шлюб; всі діти померлого, в тому числі що ще не народилися; утриманці і деякі інші особи, не зв'язані з спадкодавцем кровною спорідненістю. Цим же законом суду були надані ширші повноваження визначати на свій розсуд розмір і спосіб обчислення призначуваного вказаним особам «розумного» змісту.
У США свобода заповіту обмежується, як правило, в інтересах пережив чоловіка. Згідно із законодавством багатьох штатів (Айова, Канзас, Нью-Йорк та ін), він може за своїм вибором успадковувати або за заповітом, або за законом, що дозволяє йому таким чином обійти невигідні для нього положення заповіту. Так само як і в Англії, в деяких штатах пережив чоловік має право на отримання «розумного» утримання з майна спадкодавця, зазвичай протягом обмеженого терміну.
  6. Відгук заповіту може бути здійснений заповідачем у будь-який момент повністю або в частині, для чого використовуються різні засоби: складання нового заповіту, прямо скасовує попереднє або суперечить йому; знищення заповіту; вилучення офіційно депонированного заповіту та ін Взаємні заповіту за англо-американському праву також можуть бути відкликані в односторонньому порядку, проте порушені внаслідок цього інтереси іншої сторони можуть бути захищені засобами права справедливості.
  Скасування заповіту в силу закону має місце, як правило, при розірванні шлюбу (стосовно до заповітів на користь чоловіка), а в Англії та США - також при вступі заповідача в шлюб.
  Заповіт втрачає силу, якщо особа, на користь якої зроблено розпорядження, вмирає раніше заповідача, якщо об'єкт заповідального розпорядження втрачений за життя спадкодавця; в стра-
  540
  нах континентальної Європи - також у разі відмови єдиного спадкоємця або легатария прийняти заповідане майно.
  Заповіт визнається юридично недійсним внаслідок недотримання продиктованої форми, невизначеності змісту, вад волі заповідача, відсутність здатності до складання заповіту.
 « Попередня  Наступна »
 = Перейти до змісту підручника =
 Інформація, релевантна "§ 2. Спадкування за заповітом"
  1.  § 3. Основні інститути цивільного права зарубіжних держав
      успадковані. Особливість англійського права - розгляд права власності як сукупності прав. Від власності в широкому сенсі слова (ownership, 'general property') слід відрізняти власність у вузькому сенсі слова (possession, 'special property'), яка полягає у фактичній влади людини над матеріальними речами (tangible things) і відповідає правомочию володіння в
  2.  § 4. Права та обов'язки подружжя
      спадкування за заповітом (п. 1 ст. 36 СК, абз. 1 п. 2 ст. 256 ЦК) * (314). Це майно належить тільки що отримав його дружину, оскільки надання, що викликало перехід права до нього від третьої особи, було направлено на збагачення саме цього чоловіка * (315), 3) речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), придбані під час шлюбу на спільно нажиті кошти, якщо вони не
  3.  § 1. Сутність і правове регулювання спадкування
      успадкування. Громадяни можуть успадковувати і заповідати майно (ст. 18 ЦК). Спадкування - перехід майна (спадщини, спадкового майна) померлої особи (спадкодавця) до іншого вказаною ним у заповіті або визначеному законом особі (спадкоємцю), при якому майно переходить у порядку універсального правонаступництва, тобто за загальним правилом в незмінному вигляді як єдине ціле і в один
  4.  § 2. Спадкодавець, спадкоємці, спадщина
      спадкування пов'язано зі смертю (оголошенням померлим), спадкодавцем може бути тільки громадянин (фізична особа). Інші учасники цивільного обороту (юридичні особи, держава, її суб'єкти та муніципальні освіти) не можуть бути спадкодавцем і використовувати спадкування як правову форму передачі майна іншим особам. У той же час, оскільки спадкування виникає після смерті
  5.  § 3. Особливості успадкування та іншого посмертного переходу окремих видів майна
      успадкування права участі (членства) померлого до тих чи інших правосуб'єктності організації. Відповідь на нього залежить від самої організації і особливостей її пристрою (організаційно-правової форми). У тих організаціях, щодо яких їх засновники (учасники) не мають майнових прав (громадські та релігійні, благодійні та інші фонди - п. 3 ст. 48 ЦК), а іноді в яких вони не
  6.  Глава 67. Спадкування за заповітом
      заповітом
  7.  § 1. Загальні положення про заповіті
      спадкування допускається законом. Відповідно, спадкування за заповітом - це порядок правонаступництва, заснованого на заповіті спадкодавця. Аналіз п. 2 ст. 218 ГК показує, що заповіт є однією з підстав переходу у спадок права власності громадянина на майно. Пріоритет заповіту як підстави спадкування полягає в тому, що спадкування за законом має місце,
  8.  § 4. Виконання і оспорювання заповіту
      спадкування за законом. Основою конституційної свободи спадкування є юридично забезпечена можливість спадкодавця розпорядитися своїм майном на випадок смерті. Цим, однак, зміст права спадкування, гарантованого ч. 4 ст. 35 Конституції РФ, не вичерпується. Воно включає в себе і уповноваженої спадкоємців на отримання спадкової маси. Реалізація права
  9.  § 2. Особливості спадкування за законом окремими спадкоємцями
      спадкуванні за правом представлення частка спадкоємця за законом, який помер до відкриття спадщини або одночасно з спадкодавцем, переходить по праву представлення до його нащадкам, прямо зазначених у законі (п. 1 ст. 1146 ЦК). Інакше кажучи, спадкоємець за правом представлення як би заступає на місце свого померлого предка, який успадковував би в рамках відповідної черги, якби був живий * (740).
  10.  § 1. Здійснення спадкових прав
      спадкуванні за кількома підставами (за заповітом або за законом, в порядку спадкової трансмісії або відмови від спадщини) одне або всі підстави. Спадкоємець, вже виразив згоду на прийняття спадщини, може також відмовитися від нього протягом строку для прийняття спадщини; обов'язковість. Прийняття спадщини є необхідною умовою для виникнення спадкових прав.