| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 3. Недійсні угоди (правочини) |
||
|
Форма волевиявлення - це форма угоди. Загальні правила про форму угод передбачені у новому ЦК України. Правочини можуть вчинятися усно або письмово. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (ст. 206 нового ЦК України). Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їх вчинення. Такі правочини можуть вчинятися фізичними особами в галузі роздрібної купівлі-продажу через магазини. Це правило поширюється і на юридичні особи. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з іншою стороною, має бути виданий документ, що підтверджує підставу та суму одержаних коштів (ст. 207 нового ЦК України). Письмові правочини вчиняються у простій або нотаріальній письмовій формі. Письмова форма правочину вимагається в таких випадках. Письмово мають вчинятися: правочини між юридичними особами; правочини між фізичними та юридичними особами, за винятком правочинів, передбачених у п. 1 ст. 207 нового ЦК України; правочини фізичних осіб, відповідно до п. З ст. 209 нового ЦК, між собою на суму, що перевищує у двадцять разів розмір доходу, який не під- 172лягає оподаткуванню, за винятком правочинів, передбачених у п. 1 ст. 207 цього Кодексу. Новий ЦК (ст. 209) не передбачає вичерпного переліку випадків вчинення правочинів у письмовій формі. Замість цього в п. 4 ст. 209 ЦК України зазначено, що письмово мають вчинятися й інші правочини, щодо яких законом, іншими правовими актами вимагається письмова форма. Правочин, вчинений у письмовій формі, підписується його учасниками. Пра-вочин, який вчиняється юридичною особою, підписується особами, що уповноважені на те законом, іншими правовими актами або установчими документами, та скріплюєтья печатками. Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину підписує інша особа. Підпис цієї особи на тексті нотаріально посвідчуваного правочину засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний його учасниками. Підпис такої особи на тексті правочину, вчиненого у письмовій формі, може бути засвідчений відповідно відповідною посадовою особою за місцем роботи чи навчання, за місцем проживання чи лікування учасника правочину чи особи, що підписала правочин замість нього (ст. 208 ЦК України). Новий ЦК України зберіг письмову форму правочинів учасників цивільного обігу. Письмова форма правочинів між юридичними особами забезпечує впорядкування прав та обов'язків сторін у договорі, додержання договірної дисципліни. Обов'язкова письмова форма правочинів між фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять разів розмір доходу, який не оподатковується, передбачена з метою охорони їх інтересів від зазіхань недобросовісних осіб, хоч на перший погляд, така форма є формальною. Насправді це не так. Усна форма подібних правочинів дає можливість непорядним, недобросовісним особам наполягати або, навпаки, відмовлятися від виконання правочину, користуючись показаннями свідків. Письмова форма правочинів перешкоджає цьому, бо передусім сам письмовий документ свідчить про вчинення правочину, а його відсутність - про те, що правочин не укладено. Новий ЦК певними правовими засобами стимулює додержання письмової форми правочинів. До таких засобів належать наслідки недодержання письмової форми правочину. Стаття 219 ЦК України виходить з того, що недодержання сторонами письмової форми правочину не впливає на його юридичну силу. Такий правочин є законним і дійсним. Разом з тим сторони у правочині обмежуються у виборі доказів для підтвердження правочину у випадку виникнення спору між ними. З цього приводу ч. 2 ст. 219 передбачає, що у разі заперечення однією зі сторін наявності правочину або оспорювання окремих його частин сторони не мають права посилатися на свідчення свідків. Наявність самого правочину, його зміст можуть доводитися письмовими доказами або за допомогою засобів аудіо- та відеозапису. Недодержання письмової форми правочину спричинює його недійсність лише у випадках, коли такий наслідок прямо зазначений у законі. Правочини, які вчинені письмово, потребують нотаріального посвідчення лише у випадках, передбачених законом. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має 1 право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, на якому викладено текст правочину, посвідчувального напису (статті 209, 210 ЦК України). Новий ЦК України передбачає наслідки недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину і договору (статті 220 і 221). Недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину має наслідком його недійсність. ЦК України допускає виняток з цього правила. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі. Недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору має також наслідком його недійсність. З цього правила також передбачені винятки. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджуються письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне оформлення не потрібно. ЦК України стає на захист порядного і добросовісного учасника правочину і сприяє здійсненню його майнових інтересів. Суд або господарський суд, встановивши недійсність правочину внаслідок порушення нотаріальної форми, повертає сторони у попередній майновий стан, тобто застосовує двосторонню реституцію (ст. 217 нового ЦК України). Оскільки правочин є вольовим актом, спрямованим на досягнення правового результату, то й укладати його можуть лише особи, які володіють у тому чи іншому обсязі дієздатністю, тобто воля яких характеризується достатньо психічною зрілістю. Новий ЦК України (статті 31 і 39) передбачає, що від імені осіб, визнаних недієздатними, а також від імені малолітніх до 14 років укладають правочини батьки, усиновителі, опікуни (за ЦК УРСР малолітні особи у віці до 15 років). Фізичні особи у віці від 14 до 18 років, що мають неповну дієздатність, і обмежено дієздатні внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами можуть укладати правочини відповідно за згодою батьків, усиновителів та піклувальника (статті 32 і 36 ЦК України), за винятком дрібних побутових угод. Вчинення правочинів недієздатними особами, а також малолітніми до 14 років, особами, що мають неповну чи обмежену дієздатність, за межами їх дієздатності, зумовлює їх недійсність. Новий ЦК України зберіг основні елементи правових наслідків вчинення правочину малолітнім до 14 років за межами його дієздатності та недієздатною особою. Зазначені угоди є недійсними відповідно до закону, а саме статей 222 і 226 ЦК України. Правовим наслідком недійсності цих угод є поновлення сторін у попередньому майновому стані, а за неможливості такого поновлення кожна зі сторін має відшкодувати іншій стороні вартість одержаного у грошах за цінами, що існують на момент відшкодування. Новий ЦК України, як і ЦК УРСР 1963 p., передбачає, що дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину малолітній особі до 14 років, якщо у момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік іншої сторони (ст. 222 ЦК України). 1 Додатковий обов'язок дієздатної особи відшкодувати збитки потерпілій недієздатній особі не е правовим наслідком вчинення правочину недієздатною особою (ст. 226 ЦК України) на відміну від ЦК УРСР 1963 р. (ст. 51). В цьому розумінні позиція нового ЦК України є непослідовною і несправедливою. Необхідно запозичити норму ст. 51 ЦК УРСР 1963 p., за якою дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати збитки недієздатній стороні, якщо вона знала або могла знати про недієздатність сторони. Це правило максимально охороняє майнові інтереси недієздатної особи, як учасника правочину. Новий ЦК України передбачає правові наслідки вчинення правочину, якщо обома сторонами правочину є малолітні: у разі його недійсності застосовується двостороння реституція. У разі неможливості повернути майно в натурі його вартість відшкодовують батьки (усиновителі) чи опікун, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їхня винна поведінка. Також є новим правило про правові наслідки недійсності правочину, укладеного малолітнім з особою віком від 14 до 18 років. У разі недійсності такого правочину застосовується двостороння реституція. За неможливості поверненути майно в натурі відшкодовується його вартість. Якщо у неповнолітнього немає коштів, необхідних для відшкодування, їх виплату здійснюють батьки (усиновителі), піклувальники неповнолітнього за умови, що вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину. У новому ЦК України на відміну від ЦК УРСР 1963 р. одним з правових наслідків недійсності правочину, вчиненого недієздатною особою, є обов'язок дієздатної сторони компенсувати опікунові недієздатної особи моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічну хворобу або недоумство іншої сторони або могла припускати такий стан особи. Правочини, укладені неповнолітніми за межами їх дієздатності і обмежено дієздатними особами за межами їх дієздатності, можуть бути визнані недійсними за позовом їх батьків, усиновителів та піклувальників. У разі визнання правочину недійсним застосовуються такі самі правові наслідки, що й при недійсності правочину, вчиненого з малолітнім до 14 років (статті 223 й 224 нового ЦК України). Трапляються випадки, коли цілком дієздатна особа перебуває, наприклад, у стані сильного душевного хвилювання, внаслідок чого не може розуміти значення своїх дій. Законодавець, враховуючи подібні життєві ситуації і охороняючи майнові інтереси цих осіб, встановив правило, за яким правочин, який дієздатна особа вчинила у момент, коли вона не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними, визнається судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї права або інтереси, що охороняються законом, порушено. Для визначення наявності такого стану на момент вчинення правочину суд має призначити судово-психіатричну експертизу. Вимоги про визнання правочину недійсним розглядаються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. У разі визнання правочину недійсним застосовуються правові наслідки недійсності угод, вчинених малолітніми до 14 років (ст. 22 нового ЦК України). 1 Новий ЦК України, на відміну від ЦК УРСР, передбачає обов'язок сторони, яка знала про стан особи у момент вчинення правочину, компенсувати їй моральну шкоду, завдану у зв'язку із вчиненням такого правочину (ст. 225). Зміст првочину визначається змістом волі сторін, а останній має відповідати змістові норм права. Інакше кажучи, в будь-якому разі, коли воля сторін у пра-вочині не збігається зі змістом правових норм, є підстави говорити про те, що даний правочин суперечить вимогам права, а отже є протизаконним. Так, право-чин, вчинений фізичною особою з приводу відчуження будинку, який є спільним подружнім майном, без згоди іншого з подружжя, тобто з порушенням вимог ст. 23 КпШС України, є протизаконним. Відсутність згоди одного з подружжя на відчуження спільного подружнього майна може бути підставою для визнання недійсним правочину, коли судом встановлено, що сторони (сторона) у правочині діяли недобросовісно (п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними)". Інший приклад. Протизаконним є правочин, за яким фізична особа придбаває і розпоряджається всупереч вимогам закону предметами, що вилучені з обігу (військова зброя, порнографічна література, картини). Зазначений правочин є недійсним за законом - ст. 49 ЦК УРСР. В обох зазначених випадках воля учасників правочинів суперечить вимогам закону. Обидва правочини є недійсними, але правові наслідки їхньої недійсності різні. У першому випадку вчинення правочину призводить до порушення прав окремих осіб (одного з подружжя). Наслідком його недійсності є двостороння реституція, тобто поновлення сторін у попередньому майновому стані. У другому випадку вчинення правочину пов'язане з порушенням інтересів суспільства в цілому. У зв'язку з цим ст. 49 ЦК УРСР передбачає особливі наслідки недійсності такого правочину, а також його ознаки. Застосування ст. 49 ЦК УРСР припускає встановлення об'єктивних і суб'єктивних факторів: а) об'єктивно правочини, що підпадають під дію ст. 49, вчиняються на шкоду інтересам держави і суспільства, а саме з метою, що суперечить інтересам дер жави і суспільства; б) дії учасників правочину мають навмисний характер; в) у разі виконання правочину і за наявності умислу в обох сторін все отри мане сторонами за правочином стягується у дохід держави. Досвід судової практики свідчить, що ст. 49 є недосконалою за структурою і змістом. У ЦК України передбачена ст. 228, яка покликана виконувати функції ст. 40 і докорінно відрізняється від неї за назвою і змістом. Актуальність включення ст. 228 до нового ЦК України зумовлює необхідність зробити деякі загальні зауваження. Соціально-економічний стан сучасного суспільства в Україні породив помилкові уявлення про економічну вседозволеність. На цьому фоні частіше вчиняються правочини, які суперечать нормам Кримінального кодексу України. Йдеться про використання нелегальних (кримінальних) прибутків у легальній економічній сфері шляхом вливання інвестицій, спонсорської допомоги. Не меншу загрозу становить факт використання грошових коштів, добутих злочинними засобами в кредитно-фінансовій системі. Використання незаконних доходів відбувається через вчинення відповідних правочинів. Безперешкодне залучення 1 незаконних доходів в економічний обіг створює умови для здійснення нових злочинів. Не можна не погодитися з думками, висловленими в кримінально-правовій літературі1 про те, що, бажаючи добути прибуток будь-якими засобами, злочинні формування не зупиняються ні перед чим, керуючись принципом: Lucri bonus est odor ex re qualibet - Запах прибутку приємний, звідки б він не виходив. Враховуючи вищенаведене, можна вважати, що норма ст. 228 нового ЦК України зіграє свою роль в якості перешкоди для вчинення і виконання незаконних угод. Назва ст. 228 розкриває юридичну оцінку, спрямованість і зміст незаконного правочину, а також юридичні наслідки вчинення такого првочину. Вона формулюється так: "Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок". За буквальним текстом норми: правочин, який порушує публічний порядок, є недійсним. Отже, недійсність розглядуваного правочину безпосередньо встановлюється законом. Судове рішення може лише констатувати недійсність. Цієї норми немає в ст. 49 ЦК УРСР. Автори статті намагаються дати визначення порушення правочином публічного порядку через перелік кримінальних і цивільних деліктів, на які були спрямовані дії сторін (сторони). З цим важко погодитися. Натомість, на наш погляд, необхідно визначити характер і зміст законів та інших правових актів, які порушують учасники незаконного правочину. Однією з основних ознак ст. 228 є те, що безпосереднім об'єктом посягання з боку учасників незаконного правочину є публічно-правові акти за своєю природою. Це кримінальне законодавство, в тому числі Кримінальний кодекс України, валютне, бюджетне, податкове, антимонопольне, земельне, законодавство про надра та інше законодавство, що передбачає основи правового регулювання економіки країни2. Наступною ознакою є навмисний характер дій учасників незаконного правочину. При цьому умисел спрямований на мету, що суперечить публічному законодавству. Нарешті, ознака про правові наслідки недійсності незаконного правочину. Якщо правочин виконано сторонами, то за наявності умислу в обох сторін, все те, що взаємно передано ними, стягується до державного бюджету, тобто має місце безоплатне примусове (проти волі учасників) вилучення майна у власність держави. Вважаємо, що суворість зазначених санкцій адекватна тяжкості вчиненого правочину, який у багатьох випадках є кримінальним правопорушенням. За наявності умислу однієї сторони все те, що вона другій стороні передала, стягується до державного бюджету. А все те, що друга сторона передала першій стороні, повертається їй. Інакше кажучи, сторона, що діяла ненавмисно, поновлюється у попередньому майновому стані, тобто застосовується одностороння реституція. А до сторони, яка діяла з умислом, застосовується така санкція, як вилучення майна на користь державного бюджету. Щодо сфери застосування ст. 228, то правила зазначеної статті поширюються на правочини, учасниками яких є юридичні і фізичні особи. Див., зокрема. БеницкийА. С. Уголовная ответственность за легализацию (отмьівание) денеж-ньіх средств й иного имущества, приобретенньїх преступньш путем: проблеми квалификации й совершенствования законодательства. - Луганск: РИО ЛИВД, 2001. - С. 1-6. Брагинский М. Й., Витрянский В. В. Договорное право: Общие положення. - М.: Статут, 1998.-С. 148-149. 1 Укладення угод, що не випливають із статутної діяльності юридичної особи, є порушенням її спеціальної правоздатності. Такі угоди в літературі називаються позастатутними і не охороняються законом. ЦК УРСР (ст. 50) вважає недійсною угоду, укладену юридичною особою всупереч встановленим цілям її діяльності. При цьому судова практика виходить з того, що позастатутна угода є недійсною незалежно від наявності і форми вини її учасників. Наслідки недійсності поза-статутної угоди різні. Якщо її укладено з метою, яка явно суперечить інтересам держави і суспільства, до сторони, яка діяла навмисно, застосовуються суворі санкції, передбачені ст. 49 ЦК УРСР. За відсутності умислу застосовуються загальні наслідки недійсності угод, передбачені ст. 48 ЦК УРСР. Зазначені наслідки визнання угоди недійсною застосовуються і у разі, коли стороною в угоді є громадянин. Новий ЦК України передбачає загальну правоздатність юридичних осіб. Ця обставина вплинула на формулювання норм про правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти. У ст. 227 передбачається, що правочин юридичної особи, вчинений нею без спеціального дозволу (ліцензії), якщо таке вимагається законом або іншим правовим актом, є недійсним. Наслідки недійсності правочинів юридичних осіб різні. Якщо угодою юридичної особи (юридичних осіб) порушено публічний порядок, то до сторін (сторони), що діяли навмисно, застосовуються суворі санкції, встановлені ст. 228 нового ЦК України. Важливим елементом угоди є воля та її зовнішній вияв - волевиявлення. Наявність угоди свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти угоду і що їхній зовнішній вияв йолі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Єдність внутрішньої волі і волевиявлення характерна для угоди, оскільки неї відповідність внутрішньої волі і волевиявлення означає, то справжньої волі, справжнього бажання укласти угоду немає. Така угода не може охоронятися законом. При цьому розходження між внутрішньою волею і волевиявленням може виникнути передусім у разі, коли угода укладається під впливом насильства. Насильство - фізичний або психічний вплив па особистість учасника угоди або його близьких з метою спонукати до укладення угоди. Особа, яка укладає угоду під впливом насильства, фактично позбавляється можливості виявити власну полю, її воля замінюється волею насильника. Вона стає засобом вияву його волевиявлення. Отже, волевиявлення особи, до якої застосовано насильство, не є виявом її волі, хоч зовні виходить від неї. Немає відповідності внутрішньої волі і волевиявлення і при укладенні угоди під впливом погрози. Застосування погрози - це вплив на чужу волю під загрозою заподіяння майнової або немайнової шкоди. На відміну від випадків укладення угоди під впливом насильства, тут потерпілий виявляє свою волю, але оскільки це відбувається під впливом погрози, то вона не збігається із справжнім його бажанням. Таким чином, і у цій угоді є розходження між справжньою, внутрішньою волею особи та її волевиявленням. Погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною; коли обставини, які мали місце на момент укладення угоди, свідчать, що відмова учасника угоди від її укладення могла спричинити шкоду його законним інтересам. Отже, погроза за змістом має бути серйозною, реальною, протиправною. 178Угода з недоліками волі має місце і тоді, коли вона укладається у зв'язку з тим, що сторона умисно вводить в оману іншу, повідомляючи її про факти, які не відповідають дійсності. Обман має місце і тоді, коли одна із сторін замовчує обставини, які мають істотне значення для угоди. Наприклад, сторона замовчує недоліки майна, яке відчужується. Угода, що укладається під впливом обману, може бути визнана недійсною. Має місце невідповідність внутрішньої волі особи та її волевиявлення, якщо представник цієї особи укладає угоду з іншою, завідо-мо знаючи, що шкодить інтересам особи, яку представляє. У таких випадках волевиявлення представника не відповідає справжнім намірам особи, яку він представляє. Можливі випадки, коли громадянин змушений укласти угоду на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин. Для характеристики таких угод важливі дві ознаки: а) економічна невигідність для однієї із сторін, тобто угода укладається не на еквівалентних підставах; б) збіг тяжких обставин для однієї із сторін в угоді або для її родичів та ін ших близьких осіб (крайня нужденність, хвороба тощо). Потерпіла сторона, державна або громадська організація можуть пред'явити позов до суду і вимагати визнання угоди недійсною у зв'язку з тим, що в ній волевиявлення не відповідає внутрішній волі однієї із сторін (ч. 1 ст. 57 ЦК УРСР). Якщо угоду визнано недійсною за однією із зазначених підстав, друга сторона повертає потерпілому все одержане нею за угодою, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодовує його вартість. Майно, одержане за угодою потерпілим від другої сторони (або належне йому), звертається у доход держави. За неможливості передати майно у доход держави в натурі - стягується його вартість (ч. 2 ст. 57 ЦК УРСР). Отже, за недійсності угод потерпіла сторона може вимагати поновлення у попередньому стані. Друга сторона такого права не має, оскільки вчинила протиправні, винні дії. Застосовуючи насильство, погрозу тощо, вона тим самим порушила інтереси і права свого контрагента за угодою і притягується за це до цивільної відповідальності. До неї застосовуються майнові санкції і все, передане нею контрагентові за угодою або належне їй від контрагента, звертається у дохід держави. Крім того, друга сторона відшкодовує потерпілому понесені ним втрати, втрату або пошкодження його майна, тобто збитки, пов'язані з укладенням недійсної угоди. Новий ЦК України передбачає можливість визнання недійсними правочинів, вчинених під впливом (вираз невдалий, краще написано в ЦК УРСР 1963 p., - внаслідок) обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, збігу тяжких обставин, тобто запозичив норми попереднього кодексу, які завжди були необхідними в справі захисту інтересів і суб'єктивних прав учасників цивільного обороту від обманщиків, шахраїв, насильників та інших правопорушників. Проте недостатньо сформулювати зазначені норми. Не менш важливо встановити ефективні правові наслідки недійсності цих правочинів, які б утримували недобросовісних і непорядних осіб від укладання правочинів шляхом вчинення протиправних, а іноді й злочинних дій. У розв'язанні цього питання перевагу треба віддати ЦК 1963 p., який, як зазначалося вище, передбачає односторонню реституцію і відшкодування збитків відносно по- 1 терпілої сторони І стягнення майна, в тому числі грошей, правопорушника у дохід держави. Новий ЦК України відмовився від односторонньої реституції, внаслідок якої тільки потерпіла сторона поновлюється у попередньому майновому стані. Він допускає двосторонню реституцію, тобто в попередньому стані поновлюється не тільки потерпіла сторона, а й правопорушник. Така двостороння реституція сприяє вчиненню розглядуваних правочинів, а не утриманню від них. Вважаємо, необхідно поновити односторонню реституцію стосовно потерпілої сторони і стягнення майна або грошей правопорушника у дохід держави, а також відшкодування збитків потерпілій стороні як таких, що забезпечують потрібне регулювання правових наслідків недійсності правочинів, що вчиняються внаслідок протиправних дій осіб (обману, насильства тощо). Є підстави також змінити в новому ЦК структуру норм, що передбачають окремі види правочинів, що розглядаються. Натомість сформулювати одну норму, в якій об'єднати всі види зазначених правочинів і встановити однакові правові наслідки недійсності цих правочинів: односторонню реституцію, відшкодування збитків для потерпілої сторони і стягнення майна або його вартості обманщика, насильника, шахрая тощо в дохід держави. Цивільний кодекс 1963 р. передбачає недійсність угоди (правочину), яку вчинено внаслідок помилки. До цього є кілька зауважень. Іноді особи, укладаючи угоду, не мають справжнього уявлення щодо всіх її умов, а тому їхня воля формується під впливом неправильних уявлень, тобто якби сторонам було відомо про справжній стан речей, вони не уклали б таку угоду. Вона є дефектною. Відсутність справжнього уявлення про те чи інше явище життя або природи прийнято називати помилкою. У даному випадку під помилкою слід розуміти неправильне сприйняття стороною суб'єкта угоди, предмета або інших істотних умов угоди, що вплинуло на їхнє волевиявлення, і є підстава вважати, що в іншому разі угоду не було б укладено. Враховуючи це, законодавець передбачив, що угода, укладена внаслідок помилки, яка має істотне значення, може бути визнана недійсною (ст. 56 ЦК УРСР). Тут мається на увазі не будь-яка помилка, а лише та, яка має істотне значення. Встановлювати істотність помилки має право суд. Під помилкою, що має істотне значення, як зазначалося пише, слід розуміти помилку щодо істотних умов угоди (ст. 153 ЦК УРСР). Судова практика виходить з того, що помилка, яка стосується мотивів укладення угоди, не веде до визнання її недійсною. Право вимагати визнання угоди недійсною належить стороні, яка діяла під впливом помилки. Проте під впливом помилки можуть перебувати обидва учасники угоди. Наприклад, громадянин продає музею картину, яка, на його думку, написана художником В. М. Васнецовим. Працівники музею, придбавши картину, також впевнені у цьому. Згодом встановлюється, що це копія. Тут припускаються помилки обидві сторони і, отже, кожна з них має право пред'явити позов про визнання угоди недійсною. Якщо угоду визнано недійсною, то сторони поновлюються у попередньому стані (двостороння реституція), а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодовується його вартість. 180Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у виникненні помилки: позивач, відповідач чи треті особи. Інше становище при розв'язанні питання про відшкодування збитків, заподіяних сторонам у зв'язку з укладенням угоди. Чинне законодавство (ч. З ст. 56 ЦК УРСР) виходить з того, що сторона, за позовом якої угоду визнано недійсною, має право вимагати від другої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведе, що помилка виникла з вини другої сторони. Якщо це не буде доведено, особа, за позовом якої угоду визнано недійсною, зобов'язана відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна. Отже, відшкодування збитків (у вигляді позитивної шкоди у майні) тій чи другій стороні ставиться у залежність від того, хто винний у виникненні помилки. Якщо є вина відповідача, позивачеві відшкодовуються витрати, втрата або пошкодження його майна, якщо ж вину відповідача не доведено, відповідальність покладається на позивача, що припускається винним у виникненні помилки. Тоді він має відшкодувати своєму контрагентові понесені ним витрати, втрату або пошкодження його майна. Слід звернути увагу на те, що ч. З ст. 56 ЦК УРСР не дає відповіді на всі питання, які можуть виникнути на практиці з приводу відшкодування збитків у зв'язку з укладенням угоди внаслідок помилки. Зокрема, виникає запитання, чи може мати місце відшкодування збитків і за чий рахунок, якщо помилка виникла внаслідок вини третіх осіб, які не брали участі в укладенні угоди? Відповідно до ч. З ст. 56 ЦК УРСР у цьому разі жодна із сторін не може претендувати на відшкодування збитків за рахунок іншої. Новий ЦК України, на наш погляд, погіршив правове регулювання недійсності правочинів, вчинених внаслідок помилки. В новому кодексі чітка і зрозуміла ст. 56 ЦК УРСР 1963 р. змінена не кращим чином. Нова редакція статті не відповідає на запитання, за позовом якої сторони суд може визнати правочин недійсним, хто повинен відшкодувати збитки відповідній стороні і за якою підставою? До того ж, розглядувана стаття не відповідає на запитання, яке виникло у судовій практиці, чи можливо відшкодування збитків за рахунок третіх осіб, якщо помилка сталася внаслідок їх вини у формі необережності. Особи, які укладають угоду, намагаються досягти певного правового результату: набуття, припинення або зміни цивільних прав. Практиці відомі випадки, коли сторони не бажають укладати угоду і не мають на меті виникнення певних юридичних наслідків, хоч зовні виражають таку волю. Це так звані мнимі угоди (ч. 1 ст. 58 ЦК УРСР), коли є волевиявлення, в основі якого немає справжньої волі укласти угоду. Оскільки різні форми волевиявлення є лише засобами вияву об'єктивно існуючої волі, то очевидно, що за відсутності справжньої волі на укладення угоди таке волевиявлення є неповноцінним і не має юридичного значення. У зв'язку з цим ч. 1 ст. 58 ЦК УРСР відносить мнимі угоди до недійсних. Мнимі угоди мають різні цілі, у тому числі й протизаконні (наприклад, один громадянин укладає з іншим угоду, щоб приховати своє майно від описування). Бувають випадки, коли мнима угода укладається у зв'язку з обставинами, далекими від порушення законів (наприклад, громадянин укладає мниму угоду продажу свого майна, щоб створити у своїх родичів враження про відсутність у нього майна). Проте слід пам'ятати, що всі мнимі угоди є недійсними незалежно від мети укладання. 1 Якщо сторони не вчиняють ніяких дій зі здійснення мнимої угоди, суди ухвалюють рішення тільки про визнання таких угод недійсними без застосування будь-яких наслідків. Мнимі угоди слід відрізняти від удаваних, тобто вчинених з метою приховання іншої угоди. Учасники удаваної угоди намагаються досягти певного правового результату, замаскувавши справжні наміри, зовні виявляючи волю, що не відповідає юридичним наслідкам, настання яких вони насправді бажають. Слід розрізняти угоду, яка приховує іншу, і угоду, яку приховують. У першій є волевиявлення без відповідної внутрішньої волі. Оскільки головним елементом угоди є воля, то волевиявлення без справжньої внутрішньої волі не набуває правового значення. Як зазначалося вище, така угода є недійсною. Ось чому необхідно застосовувати правила, що регулюють саме угоду, яку сторони справді мали на увазі (ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР). Частіше удавана угода укладається з метою приховати протизаконну. У цьому разі суд ухвалює рішення про визнання угоди недійсною із застосуванням наслідків, передбачених для недійсної угоди, яку сторони справді мали на увазі. Проте трапляються випадки, коли удавана угода приховує правомірну. Наприклад, громадянин бажає подарувати іншому майно, але з якихось міркувань не хоче, щоб про це було відомо близьким. Тому він укладає удавану угоду ку-півлі-продажу, хоч купівельна ціна йому не сплачується. Майно переходить на користь іншого громадянина безоплатно, тобто виникають відносини із договору дарування, який є законним. Новий ЦК України не вніс змін в правове регулювання юридичних наслідків вчинення таких правочинів, якщо не брати до уваги того, що, на відміну від ст. 58 ЦК 1963 p., в новому ЦК України правочинам присвячено окремі статті, що, на наш погляд, не є виправданим, оскільки зазначені правочини пов'язані між собою. Водночас істотною новелою нового ЦК є відмова від поняття "мнима угода" та введення поняття "фіктивний правочин". |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "§ 3. Недійсні угоди (правочини)" |
||
|
||