Головна
ГоловнаЦивільне, підприємницьке, сімейне, міжнародне приватне правоЦивільне право → 
« Попередня Наступна »
О. В. Дзера. Цивільне право України. Книга 1, 2002 - перейти к содержанию учебника

Роздільна власність подружжя

. Шлюбно-сімейне законодавство (ст. 24 КпШС України) визначило майно, яке не переходить у спільну сумісну власність подружжя, а є об'єктом права особистої (приватної) власності одного з них. Законодавець для такої власності кожного з подружжя застосовує поняття "роздільна власність подружжя". Ця термінологія аж ніяк не означає, що нею законодавець встановлює певну нову форму власності. На наш погляд, законодавець застосовує такий спосіб законодавчої техніки для більш чіткого відмежування права спільної власності подружжя, яке фактично є організаційно-правовою формою існування права приватної власності фізичних осіб, від права приватної власності кожного з подружжя, тобто для зручності вживання термінології та недопущення змішування різноаспектних понять, що мають однакову правову природу.
Так, відповідно до частин 1 та 2 ст. 24 КпШС "майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них".
Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо) хоч би вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Норма ст. 24 КпШС про роздільність дошлюбного майна, а також одержаного у шлюбі в дар або в порядку спадкування містилася в ч. 1 ст. 12 Основ цивільного законодавства Союзу РСР. Це означає, що ця норма була автоматично сприйнята шлюбно-сімейним законодавством усіх колишніх союзних республік. Власне принцип роздільності дошлюбного майна подружжя в юридичній науці ніколи не піддавався критиці, а його справедливість ні в кого не викликала сумнівів. І це зрозуміло, адже автоматичне поширення режиму спільності на дошлюбне майно одного з подружжя суперечило б правовій природі права власності як абсолютного суб'єктивного права. Без згоди власника дошлюбне майно одного з подружжя не повинно переходити у спільну власність. Лише власнику належать правомочності володіння, користування і розпорядження належним йому майном.
У зв'язку з викладеним, постає питання про правомірність поширення режиму спільності на майно, що набувається працею кожного з подружжя у період шлюбу. На наш погляд, у даному разі не виникає суперечностей щодо права власності як суб'єктивного права, адже чоловік і жінка, вступаючи у шлюб, тим самим водночас погоджуються на поширення режиму спільності стосовно майна, що набуватиметься ними в період шлюбу, тобто з тими фактичними обмеженнями у майнових відносинах, зумовленими перебуванням у шлюбі. Більше того, якщо чоловіка і жінку не влаштовує законний правовий режим майна, вони мають право внести до нього зміни, уклавши шлюбний контракт.
У новому СК України дещо по-новому врегульовано такі майнові відносини між подружжям.
Так, у ст. 57 СК, що має назву "Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка", записано, зокрема, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є "майно, набуте нею, ним до шлюбу" (п. 1 ст. 57 СК). На перший погляд особливих розбіжностей між нормою ч. 1 ст. 24 КпШС України і наведеною нормою СК не існує. В обох випадках дошлюбне майно не стає спільним майном подружжя. Однак насправді різниця є істотною. Причому в СК це
4 питання вирішено не якнайкраще. По-перше, вже сама назва ст. 57 СК (нині в чинному КпШС України ст. 24 має назву "Роздільне майно подружжя") так чи інакше нагадуватиме особисту власність громадян соціалістичного періоду і не містить достатніх ознак для її відмежування від спільної власності. У чинному КпШС України правовий режим майна подружжя містить два визначальні принципи: принцип роздільності дошлюбного майна і принцип спільності майна, придбаного у шлюбі. Тобто терміни "особиста власність" і "приватна власність" не суміжні ні за формою, ні за змістом.
По-друге, якщо в ст. 24 КпШС України під роздільним майном подружжя можна розуміти як об'єкт права власності, так і права вимоги за зобов'язальними правовідносинами, то в СК України пропонується визнавати власністю кожного з подружжя лише те майно, яке є об'єктом права власності. За таких обставин залишається невирішеною доля майна, яке належало особі до вступу в шлюб за правом вимоги, а фактично було одержано уповноваженою особою у власність у період шлюбу.
До роздільного майна кожного з подружжя КпШС України (ч. 2 ст. 24) відносить також речі індивідуального користування (одяг, взуття, тощо), хоч би вони і були придбані в період шлюбу за рахунок спільних коштів, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Зміст наведеної норми дає змогу зробити висновок, що вона не підлягає розширеному тлумаченню, і до речей індивідуального користування не можуть включатися використовувані одним із подружжя транспортні засоби, культурно-побутова техніка і т. ін. В юридичній літературі це правило не піддавалося і не піддається сумніву та критиці.
Значно складнішою є ситуація з коштовностями і предметами розкоші, оскільки ні закон, ні судова практика ще не сформулювали визначення поняття такого майна. У зв'язку з цим, зокрема, пропонувалося вважати коштовностями і предметами розкоші речі, які не є необхідними мають значну вартість, і при цьому необхідно враховувати рівень життя сім'ї. Однак у всякому разі, зазначалося в юридичній літературі, до таких предметів можуть бути віднесені дорогоцінне каміння і вироби з них, інші прикраси, на придбання яких витрачена значна сума грошей із загального бюджету сім'ї, рідкісний посуд, картини відомих художників, антикварні та інші унікальні речі1. Дана точка зору була підтримана і дещо розвинута в українській юридичній літературі, в якій відзначалося, що коштовностями і предметами розкоші можуть бути ювелірні вироби з коштовних металів, каміння, антикварні чи інші унікальні речі, вироби надзвичайно високої вартості2. Ця точка зору, порівняно з першою, містить досить важливий і конкретний критерій - це мають бути речі надвисокої вартості. За такого підходу ювелірні вироби із золота і коштовниого каміння звичайної вартості повинні визнаватися роздільною власністю того з подружжя, який користується ними у повсякденному житті. Інша справа, що законодавча термінологія повинна підкріплюватися конкретними критеріями для правильного тлумачення того чи іншого терміна, адже від цього, як у даному випадку, залежить правова доля майна подружжя. Однак перспективи у розв'язанні цієї проблеми поки що не видно.
1 Кодекс про шлюб та сім'ю Української РСР. Науково-практичний коментар. - К., 1973. - С. 44.
2 Див.: Сімейне право України. - К.: Вентурі, 1997. - С. 79.
4 Більше того, як не дивно, в новому СК України правовий режим майна індивідуального користування та коштовностей визначений багато в чому по-новому, адже згідно з п. 2 ст. 57 СК "особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя". Як бачимо, наведена норма містить дві основні новели. По-перше, в новому СК не наводиться орієнтовний перелік речей індивідуального користування, що звичайно в майбутньому створюватиме труднощі при розгляді спорів про поділ майна між подружжям; по-друге, в ньому закріплено без вагомих на це підстав принцип роздільності коштовностей, придбаних за спільні кошти, які за чинним КпШС визнаються спільним майном подружжя. Практика підтвердила ефективність конструкції ч. 2 ст. 24 чинного КпШС, що не можна не враховувати на сучасному етапі нормо-творення. Вважаємо, що наявність у новому шлюбно-сімейному законодавстві подібної норми є вкрай необхідною, адже вона буде вносити визначеність у правовий режим такого майна, сприяти зменшенню кількості спорів між подружжям щодо такого майна.
Вірним виявився принцип роздільності майна подружжя, яке одержане кожним із них у дар або в порядку спадкування. Він знайшов своє певне закріплення та продовження в СК. Так, відповідно до п. 1 ст. 57 нового СК майно, набуте дружиною, чоловіком за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, є їх особистою приватною власністю. Однак новелою виявилося положення цієї ж статті про те, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є "майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто". Введення в новий СК нової норми про визнання особистою приватною власністю одного з подружжя майна, придбаного в період шлюбу, але за рахунок його "особистих" коштів заслуговує на підтримку, адже такий підхід до вирішення правової долі такого майна формувався в судовій практиці і поділявся в юридичній літературі1. Власне це відповідає загальній концепції побудови системи правового режиму майна подружжя на засадах роздільності та спільності. Тому сама по собі трансформація майна з одного виду в інший (наприклад, грошових коштів в інші цінності, конкретних речей у грошові кошти) не повинна призводити до автоматичної заміни режиму роздільності на режим спільності і навпаки. Однак подружжя мають право визначити правовий режим роздільного майна в шлюбному контракті або спеціальною угодою у період перебування у шлюбі.
У ст. 57 нового СК міститься ще одна надзвичайно важлива норма. Так, в п. 7 цієї статті зазначається: "Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні,' відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю". Пропоноване положення не є абсолютною новелою, адже воно сформувалося у судовій практиці ще радянського періоду. Наприклад, М. звернулася з позовом до Н. про поділ майна. Позивачка вимагала виділити їй зі спільної власності майна на суму 2111 крб. Своїм рішенням Черкаський обласний суд позов М. задовольнив частково на суму 2050 крб. Н. не погодився з таким рішенням і подав на нього касаційну скаргу, в якій, зокрема, посилався на те, що суд проігнорував факт дару-
Кодекс про шлюб та сім'ю Української РСР. Науково-практичний коментар. - С. 44.
4 вання йому батьком 450 крб. для придбання автомобіля. Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду УРСР у своїй ухвалі зазначила, що дана обставина не може бути підставою для зміни рішення Черкаського обласного суду. Як свідчать матеріали справи, гроші були дані не для особистих потреб відповідача1. Очевидно, судова колегія виходила з того, що гроші дарувалися спільно подружжю. І коли у судовому засіданні був би встановлений факт дарування коштів лише відповідачеві, то ця обставина могла б бути підставою для виділення йому більшої частки у спільному майні. Чіткіше висловлена позиція з цього питання президією Вінницького обласного суду, яка у своїй постанові від 7 березня 1996 р. записала, що при вирішенні спору про поділ спільного майна подружжя суд повинен враховувати вкладення в його надбання, зроблені одним із подружжя за рахунок його роздільного майна2. Отже, закріплення в новому СК України досліджуваного положення у будь-якому разі сприятиме кращому розмежуванню роздільного і спільного майна.
Відзначаючи наявність у шлюбно-сімейному законодавстві гарантій недопустимості автоматичної трансформації правового режиму роздільного майна у спільне майно, законодавець все-таки допускає можливість визнання роздільного майна одного з подружжя їх спільною власністю.
Відповідно до ст. 25 КпШС України "якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане спільною сумісною власністю подружжя". Аналіз наведеної норми дає підстави вважати, що такі правові наслідки можуть наставати лише у разі істотного збільшення роздільного майна у своїй цінності за рахунок трудових чи грошових затрат того з подружжя, який не є його власником. Тобто сам по собі факт проведення чоловіком поточного чи навіть капітального ремонту дошлюбного жилого будинку дружини ще не може бути достатньою підставою для визнання цього будинку спільною власністю, адже всі дорослі члени сім'ї мають піклуватися про підтримання жилого будинку, в якому вони проживають на правах членів сім'ї, у належному стані. Така позиція була сформульована судовою практикою ще задовго до прийняття у 1968 р. Основ шлюбно-сімейного законодавства3. Тому цілком логічно, що розробники нового сімейного законодавства зберегли існуюче правове регулювання таких відносин, дещо вдосконаливши його. В новому СК у ст. 62 "Виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало дружині, чоловікові" записано: "Якщо майно, дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя". Водночас редакція наведеної статті не позбавлена вразливих місць.
1 Радянське право. - 1972. -№2. - С. 104-105.
Рішення Верховного Суду України: Щорічник. - 1997. - С. 68-69.
Ухвала судової колегії в цивільних справах Верховного Суду СРСР у справі № И-вих / / Судова практика Верховного Суду УРСР. - 1947. -№ 7. - С. 23; Ухвала судової колегії в цивільних справах Верховного Суду СРСР у справі № М-ко// Судова практика Верховного Суду СРСР. - 1950. -№ 9. - С. 40.
4 По-різному буде тлумачитись поняття істотності збільшення у своїй цінності роздільного майна, адже такий термін не містить достатніх оціночних критеріїв для об'єктивного визначення вартості переробленого об'єкта. Крім того, ні в чинному КпШС України, ні в новому СК України нічого не говориться про розмір трудових або грошових затрат одного з подружжя у збільшення цінності роздільного майна другого з подружжя. Між тим, не завжди розмір вкладень у перетворення роздільного майна призводить до адекватного підвищення його кінцевої цінності. Тобто незначні грошові або трудові вкладення можуть спричинитися до значного підвищення цінності роздільного майна та навпаки. Однак навряд чи було б справедливо визнавати роздільний об'єкт одного з подружжя спільною власністю за незначних грошових чи трудових вкладень другого з подружжя.
На жаль, і в судовій практиці не сформульовано достатніх рекомендацій для ефективного розгляду таких спорів між подружжям. Так, Пленум Верховного Суду України в своїй постанові "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 р. (п. 5) лише звернув увагу судів на те, що будинок, який належав одному з подружжя, може бути визнаний згідно зі ст. 25 КпШС спільним майном подружжя, якщо в період шлюбу істотно збільшилася його цінність внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох1. Власне Пленум обмежився фактично повторенням законодавчого положення. Тому не дивно, що при розгляді конкретних справ суди позбавлені орієнтирів для правильного розв'язання спорів між подружжям.
Так, у квітні 1988 р. Ш. А. звернулась з позовом до Ш. Т. про поділ майна подружжя, в якому просила виділити в натурі частину будинку і стягнути компенсацію за частину автомобіля, придбані в період перебування їх у шлюбі з 1961 по 1968 pp. Рішенням Бершадського районного суду позов задоволено частково і на користь позивачки стягнуто грошову компенсацію за належну їй частину будинку.
В касаційному порядку справа не розглядалася. Заступником Голови Верховного Суду України було подано протест. Президія Вінницького обласного суду протест задовольнила і в своїй постанові, зокрема, відзначила, що з рішенням суду не можна погодитись, оскільки його прийнято за недостатньо перевіреними обставинами справи. Як свідчать матеріали справи, згідно з договором дарування будинок вартістю на той час (1959 р.) 1070 крб. був подарований відповідачеві. Вартість будинку на час розгляду справи становила 5049625 крб., яка за період шлюбу збільшилася на 2474773 крб. у зв'язку з його поліпшенням подружжям. Виходячи з наведеного, суд на підставі ст. 25 КпШС України визнав будинок спільним майном подружжя, але при визначенні їх часток у спільній власності не врахував, що на суму вартості будинку до його поліпшення мала бути збільшена частка того з подружжя, якому він належить2.
Таким чином, з постанови президії Вінницького обласного суду (на відміну від рішення Бершадського райсуду) вбачається наявність спроби судових інстанцій виявити кількісний обсяг підвищення вартості будівлі у грошовому виразі
1 Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах. - К., 1999. - № 5. - С. 107-114.
Практика судів України в цивільних справах. - 1995. -№3. - С. 107-108.
4 після поліпшень. Щоправда, це було зроблено не з метою встановлення розміру підвищення цінності роздільного майна як достатньої підстави для визнання його спільною власністю, а лише для збільшення частки того з подружжя, якому належав будинок, на суму його вартості до поліпшень. Водночас у Бершадського райсуду, на наш погляд, було достатньо підстав для визнання спільним майном подружжя жилого будинку відповідача за рахунок коштів позивачки, адже його вартість внаслідок таких вкладень збільшилася на 100 відсотків.
Однак у цій справі взагалі не досліджувалося питання про розмір вкладень одного з подружжя у роздільне майно другого з них, що могло б слугувати достатньою підставою для поширення на нього режиму спільності. Поза сумнівом, що при розгляді таких справ варто враховувати не лише нову збільшену вартість роздільного майна одного з подружжя, а й розмір трудових та грошових вкладень того з подружжя, який не є його власником. У будь-якому разі ці вкладення мають бути також значними, наприклад, не менше 50 відсотків поліпшеного майна. Думається, що за меншого розміру вкладень у поліпшення роздільного майна не буде достатніх юридичних підстав для оголошення його спільною власністю подружжя. У такому разі другий з подружжя має право лише вимагати від дру-жини-власника грошової компенсації своїх вкладень.
Однією з найважливіших новел шлюбно-сімейного законодавства може стати положення ст. 58 нового СК України, згідно з якою "якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів)". Цілком зрозуміло, що в чинному КпШС такої норми не могло бути, оскільки основним джерелом доходів радянських громадян були заробітна плата від участі у суспільному виробництві, соціальні виплати тощо. Нині ж, як відомо, у зв'язку з переходом України до засад ринкової економіки громадяни крім зарплати від участі у суспільному виробництві на підставі трудового договору (контракту), можуть одержувати доходи від підприємницької діяльності, дивіденди на частку (акції) в господарських товариствах, відсотки від грошових вкладів у кредитних установах. При цьому такі доходи громадян постійно збільшуватимуться. Більше того, можуть бути ситуації, коли прибуток від акцій та іншого майна громадянина становитиме єдине джерело існування. Таким чином, якщо вступить у дію новий СК у вищевикла-деній редакції, то між подружжям, яке одержуватиме лише доходи від дошлюбного чи іншого роздільного майна, взагалі не виникатиме спільна власність. Ситуація ще більш ускладниться, якщо дружина не працює у зв'язку з вихованням малолітніх дітей, а чоловік не працює, але одержує достатні прибутки від роздільного майна. Відповідно до положень нового СК може створитися ситуація, за якою чоловік буде поповнювати свій майновий актив, а дружина, яка виконувала суспільне корисну працю, взагалі не зможе набувати право власності на майно. Звичайно, що такі ситуації не сприятимуть зміцненню сімейних відносин, утвердженню принципу рівноправності між подружжям, а врешті - захисту прав того з подружжя, який не міг працювати у суспільному виробництві з поважних причин.
Положення про визнання доходів та прибутків від роздільного майна власністю того з подружжя, якому воно належить, суперечить визначальному принципу сімейного права, згідно з яким майно, нажите (в СК - набуте) подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю (ст. 22 КпШС України, ст. 58СК України). Тобто, під "нажитим" чи "набутим" необхідно розуміти будь-яке май-
4 но, одержане в період шлюбу одним з подружжя у результаті праці чи іншої корисної діяльності.
Новелами нового СК України є також положення ст. 57 про те, що особистою приватною власністю кожного з подружжя є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, належної кожному з них, а також як відшкодування завданої моральної шкоди та страхові суми одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням пунктами 4 і 5. Такі положення можуть бути прийнятні, але їх зміст у майбутній правозастосовній практиці може також призвести до негативних наслідків. Насамперед у ст. 57 СК не дається відповіді щодо вирішення питання про правовий режим страхових сум за такими договорами, якщо страхові внески формувалися за рахунок спільних коштів подружжя.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Информация, релевантная "Роздільна власність подружжя"
  1. § 3. Право спільної сумісної власності подружжя
    Право спільної сумісної власності подружжя займає центральне місце у системі майнових відносин між ними. Визначальним тут є принцип спільності нажитого у період шлюбу майна. Юридичне закріплення цей принцип дістав ще у Сімейному кодексі УРСР 1926 p. (повна назва - Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української РСР)', зберіг свою життєздатність і в чинному
  2. 2.3. Загальна характеристика батьківських прав та обов'язків.
    При вступі до шлюбу закон (ст.19 КпШС України) надає подружжю право залишати кожному з них дошлюбне прізвище. За їх взаємною згодою, вони мають право вибирати спільне прізвище, яке повинно бути прізвищем одного з них. Вибір іншого прізвища законодавцем не допускається. Кожний з подружжя не має будь-яких переваг у виборі спільного прізвища, питання про вибір прізвища вирішується ними спільно. В
  3. Стаття 153. Оподаткування операцій особливого виду
    153.1. Оподаткування операцій з розрахунками в іноземній валюті. 153.1.1. Доходи, отримані/нараховані платником податку в іноземній валюті у зв'язку з продажем товарів, виконанням робіт, наданням послуг, у частині їхньої вартості, що не була сплачена в попередніх звітних податкових періодах, перераховуються в національну валюту за офіційним курсом національної валюти до іноземної валюти, що
  4. Стаття 57. Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка
    Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. 2. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності,
  5. Стаття 58. Право на плоди та доходи від речей, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка
    1. Якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів). 1. В коментованій статті визначається правовий режим таких об'єктів права власності подружжя, як плоди, приплід та дохід (дивіденди). В СК України використовуються такі поняття як «плоди», «приплід», «дохід (дивіденди)», хоча вони не
  6. Стаття 59. Здійснення дружиною, чоловіком права особистої приватної власності
    1. Той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей. 2. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користування ним. 1. В ч. 1 ст. 319 ЦК України закріплено загальне правило: власник володіє, користується та
  7. Стаття 60. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя
    1. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). 2. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної
  8. Стаття 61. Об'єкти права спільної сумісної власності
    1. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. 2. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. 3. Якщо одним із подружжя укладено
  9. Стаття 62. Виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало дружині, чоловікові
    1. Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. 1. Подружнє життя, як правило, є тривалим за характером, тому речами, що належать на праві власності одному з подружжя, протягом
  10. Стаття 64. Право подружжя на укладення договорів між собою
    1. Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. 2. Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу
© 2014-2020  yport.inf.ua