| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 2. Законний правовий режим майна подружжя |
||
|
Право подружжя на спільне майно. Як уже зазначалося, у разі відсутності між подружжям шлюбного контракту, правовий режим їх майна визначається відповідно до положень сімейного законодавства, які мають імперативний характер, тобто подружжя не може односторонньо змінювати встановлений законом правовий режим на власний розсуд. Однак подружжя не позбавлені права вчиняти будь-які дії щодо придбаного в період шлюбу майна, в тому числі поділити його у будь-яких частках між собою. В іншому разі мало б місце обмеження прав подружжя у здійсненні ними прав співвласників. Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього того майна (за винятками, прямо встановленими законом), яке набувається ними за час шлюбу. Відповідно до ч. 1 ст. 22 КпШС України 1969 р. "майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю". При цьому згідно з ч. 2 ст. 22 цього кодексу подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Така норма з юридичної точки зору фактично утверджує презумпцію належності подружжю на праві спільної сумісної власності всього майна, що набувається ними в період шлюбу. Існування такої презумпції має не лише теоре- 4 тичне, а й практичне значення, адже вона полегшує суду завдання визначати правову долю майна, особливо в тих випадках, коли подружжя шлюбним договором не встановлюють особливий правовий режим придбаного в період шлюбу майна. У новому Сімейному кодексі України збережено презумпцію спільності майна, але закладено дещо інший підхід до співвідношення спільної та роздільної власності. Так, якщо в КпШС України врегулювання майнових відносин розпочинається зі статті про спільну сумісну власність, то в СК навпаки - зі статті про особисте майно подружжя. Іншими словами, з прийняттям нового СК України право спільної сумісної власності начебто втрачає своє домінуюче значення в системі майнових відносин між подружжям. Такий підхід укладачів СК певною мірою є нелогічним, адже особливістю прав подружжя на майно є, в першу чергу, його спільність, а не роздільність (такий же підхід було закладено і в проект ЦК України). У СК України загалом збережено принципові положення ст. 22 КпШС України 1969 p., але в одній нормі та з деякими редакційними особливостями. Так, відповідно до ст. 60 СК України "майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)". Така законодавча правонаступність очевидно зумовлена наявністю позитивного досвіду у застосуванні наведеного положення. Однак, на наш погляд, ще існують можливості вдосконалення досліджуваних положень про спільну власність подружжя. Так, в них безпосередньо не роз'яснюється зміст поняття "майно, нажите (набуте) подружжям за час шлюбу". Цілком зрозуміло, що не може вважатися таким майно, що було придбане кожним з них до шлюбу та після шлюбу. Однак певні труднощі може викликати тлумачення термінів "нажите", "набуте". Ці терміни у юридичній практиці трапляються досить рідко, оскільки несуть швидше побутове, а не правове змістовне навантаження. Термін "набуте майно" також не визначає конкретних підстав набуття подружжям майна у спільну власність. Одним словом, значення термінів "нажите", "набуте" майно не має поки що свого однозначного тлумачення. Така неоднозначність у розумінні цих термінів не сприяє застосуванню правових норм у практиці. Тому в новому СК України бажано було б розкрити зміст поняття "набуте майно", що чіткіше відтворюватиме юридичну сутність правовідносин, які забезпечують виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. Це можна зробити, зокрема, шляхом перерахування конкретних правових підстав, що забезпечують виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. На наш погляд, спільною сумісною власністю подружжя можна визнавати те майно, яке нажите чи набуте ними шляхом одержання доходів від праці у суспільному секторі економіки, від участі у підприємницькій діяльності, від укладених одним з подружжя або ними обома угод за рахунок спільних коштів чи іншого майна, створення тих чи інших матеріальних благ індивідуальною працею одного з подружжя або їх обох, від участі в одержанні дивідендів. За КпШС України подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку 4 (ч. 2 ст. 22). Тим самим законодавець фактично прирівняв ведення домашнього господарства, виховання дітей до діяльності подружжя в суспільному секторі економіки (приватному, державному, комунальному). Введення цієї норми в радянське сімейне законодавство зумовлювалося існуванням ленінських принципів чи ідей у сімейних відносинах. Тому і в юридичній літературі вважалося, що відсутність у одного з подружжя самостійного заробітку не повинна позбавляти його права на спільно нажите майно, якщо він в іншій формі брав участь у його створенні або не може цього робити з поважних причин1. Правило про спільність майна подружжя радянська сімейно-правова наука і судова практика поширювали і на ті випадки, коли внесок кожного з подружжя в сімейний бюджет відзначався нерівномірністю у зв'язку з неоднаковим розміром заробітку кожного з них. В юридичній літературі не раз зверталася увага на неприйнятність у радянському сімейному праві критерію врахування ступеню участі подружжя у створенні спільного майна, оскільки в шлюбі подружжя, крім матеріальних благ, віддають одне одному - любов, дружбу, турботу*. Однак в СК України немає застереження про те, що ступінь участі кожного з подружжя не впливає на обсяг їх прав на спільне майно, що може на практиці призводити до іншого тлумачення цього факту. Натомість у ньому лише розширено, порівняно з КпШС України 1969 p., перелік конкретних підстав неучасті одного з подружжя3 у набутті майна, наявність яких зберігає дію принципу спільності майна (навчання, хвороба). Так, відповідно до п. 1 ст. 60 СК України "майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)". Ні чинне сімейне законодавство, ні СК України не містять вичерпного переліку критеріїв для розуміння "інших поважних причин", що може призводити до зменшення внеску до сімейного бюджету. Але поза сумнівом, обставинами, які зберігають за кожним з подружжя рівне право на майно у спільній сумісній власності, можуть бути також інвалідність, перебування на строковій службі в Збройних Силах України, виконання громадського обов'язку тощо. Власне такий підхід певною мірою обґрунтовувався в радянській юридичній літературі4. Підтримуючи в принципі положення ч. 2 ст. 22 КпШС України та доцільність його введення в новий СК України, не можна обійти увагою те, що в цій статті СК допущена інша вада, адже в ній акцентується увага не на підставах виникнення права спільної сумісної власності, а на окремих обставинах, за наявності яких за подружжям зберігається режим спільності майна. В СК не розкрито також конкретні види підстав виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. Тому, враховуючи викладене, норму п. 1 ст. 60 СК України вважаємо за доцільне тлумачити таким чином, що все майно, набуте подружжям за час шлюбу (тобто Рясенцев В. А. Сімейне право. - М.: Юрид. лит., 1971. - С. 93. 2 Свердлов Г М Брак й развод. - М. -Л/ Изд-во АН СССР, 1949. - С. 136; Рабинович Н. В. Личньїе й имущественньїе отношения в советской семье. - Л., Изд-во ЛГУ им А. А. Жданова, 1952. - С. 58. 3 Далі по тексту термін "дружина" вживається щодо чоловіка і жінки, які перебувають у шлюбі. 4 Рясенцев В. А. Указ. соч. - С. 90-94. 4 грошові кошти від участі у суспільному виробництві, підприємницької діяльності та іншої суспільне корисної діяльності, майно, створене спільною працею, придбане за рахунок спільних коштів подружжя тощо), є його спільною сумісною власністю. Подружжю належить майно на праві спільної сумісної власності незалежно від розміру їх внеску до сімейного бюджету, відсутності самостійного заробітку чи іншого доходу у зв'язку з веденням домашнього господарства, доглядом за неповнолітніми чи непрацездатними дітьми, хворобою чи інвалідністю або з інших поважних причин. Може виникнути питання про зміст неповажних причин, що перешкоджали поповненню загальносімейного бюджету. Безперечно, це може мати місце тоді, коли немає поважних причин для участі чоловіка у створенні спільного майна. Думається, не може розглядатися як поважна причина неучасть чоловіка чи жінки у створенні сімейного бюджету його перебування у місцях позбавлення волі. Однак закладати таку обставину в закон як підставу, що перешкоджає виникненню права спільної сумісної власності не бажано. Інша справа, що в законодавстві має бути норма, яка давала б суду право в таких ситуаціях на вимогу одного з подружжя визнавати роздільною власністю майно, набуте кожним з них за таких обставин. Шлюбно-сімейне законодавство України радянського періоду не містило переліку майна, яке може бути об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Оскільки подружжя є суб'єктами як сімейних, так і цивільних правовідносин, то цілком логічним уявляється висновок І. В. Жилінкової в тій частині, що подружжю може належати на праві спільної сумісної власності будь-яке майно, яке взагалі може належати фізичним особам на праві приватної власності відповідно до законодавства про власність. Між тим згідно зі ст. 13 Закону України "Про власність" об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Таким чином, все перераховане майно може бути також у спільній сумісній власності подружжя. Передбачати такий деталізований перелік майна і в сімейному законодавстві, на наш погляд, недоцільно. В ст. 326 ЦК України записано, що фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Власне таке правило закріплено в п. 1 ст. 61 Сімейного кодексу України, згідно з яким об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обігу. На перший погляд особливих проблем у визначенні можливого об'єктного складу майна подружжя не повинно виникати. Але насправді це не так. Навіть у радянський період, коли коло об'єктів права особистої власності суворо обмежувалося, виникали труднощі у встановленні об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Тому Пленум Верховного Суду УРСР у своїй постанові "Про деякі питання, що вникли в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім'ю Української РСР" від 15 червня 1973 р. (в редакції постанови 4 Пленуму від 24 квітня 1981 p. № 4)1 роз'яснив, "що відповідно до ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР спільною сумісною власністю подружжя є лише майно, нажите ними під час шлюбу, зокрема речі домашнього вжитку, будівлі, грошові суми, сертифікати, а також вклади, внесені в ощадні каси та інші кредитні установи, та паєнагромадження в житлово-будівельному, дачно-будівельному і гаражно-будівельному кооперативі, цільові внески в садівницькі товариства, страхова або викупна сума і страхові внески, що їх одержав або вправі одержати страхувальник за договорами особистого страхування, які оплачувались за рахунок спільних коштів подружжя, та викупна сума, що належала б йому в разі дострокового розірвання договору змішаного страхування життя на час припинення шлюбних відносин, і належні подружжю грошові суми та майно за іншими зобов'язальними правовідносинами". Не зникла потреба в таких роз'ясненнях судам і нині. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" від 12 червня 1998 р. № 16, з прийняттям якої втратила чинність вищезгадана постанова від 15 червня 1973 p., перелік об'єктів спільної сумісної власності був дещо оновлений. У ч. З п. 9 постанови від 12 червня 1998 р. Пленум спершу сформулював узагальнене правило про спільно нажите подружжям майно, зазначивши, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясувати джерело і час придбання зазначеного майна і при цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25 і 27 КпШС спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Отже, у цьому роз'ясненні дається не лише узагальнене правило про можливі об'єкти права спільної сумісної власності подружжя, а й умови визнання таких об'єктів сумісною власністю подружжя. Таке роз'яснення Пленуму принципово є правильним і заслуговує на підтримку. Однак Пленум Верховного Суду України вирішив конкретизувати перелік об'єктів права спільної сумісної власності в ч. 2 п. 9 цієї постанови, в якій записав: "Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна й робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, вклади до кредитних установ; паєнагромадження в житлово-будівельному кооперативі; страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя у разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами."2 Збірник постанов Пленуму Верховного Суду Української РСР. - К., 1985. - С. 74-75. Постанови Пленуму Верховного Суду України (1995-1998). Правові позиції щодо розгляде судами окремих категорій цивільних справ / Відп. ред. П. І. Шевчук. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - С. 111. 4 Порівнюючи переліки об'єктів спільної сумісної власності подружжя, сформульовані в постановах Пленуму Верховного Суду України 1973 р. та 1998 р. насамперед необхідно відзначити, що останній було доповнено переважною частиною видів майна, перерахованих у ст. 13 Закону України "Про власність" (квартири, жилі й садові будинки, земельні ділянки та насадження на них, продуктивна та робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби, акції та інші цінні папери). Звичайно цей перелік об'єктів, що можуть бути у спільній сумісній власності подружжя, не є вичерпним, хоч і в такій формі він дає певні орієнтири судам у визначенні спільного подружнього майна. Однак поглиблений аналіз змісту цього переліку може дати підстави для відповідних правових оцінок. По-перше, в досліджуваному переліку Пленум Верховного Суду України виділяє дві категорії майна: а) майно, що є безпосередньо об'єктом права спільної власності (квартири, будинки); б) майно, що не є в даний момент об'єктом права спільної власності та права власності взагалі, а належить одному з подружжя чи їм обом на праві вимоги, зокрема в зобов'язальних правовідносинах (наприклад, грошові кошти подружжя у кредитних установах, паєнагромадження в житлово-будівельних та інших кооперативах, страхові платежі, страхові суми та відшкодування, які можуть бути виплачені подружжю). По-друге, Пленум Верховного Суду, правильно розмежувавши види спільного майна подружжя, припустився юридичної неточності, визнавши, що майно, належне подружжю за зобов'язальними правовідносинами, може бути спільною сумісною власністю. Допоки подружжя фактично не одержить таке майно, наприклад вклад в кредитній установі, воно не є об'єктом права власності, а подружжю належить лише право вимоги до кредитної установи, тобто право вимагати видачі внесених грошових коштів. У юридичній літературі ще радянського періоду зверталася увага на те, що гроші, внесені власником до кредитної установи перетворюються з об'єкта права власності на об'єкт права вимоги1. Тому необхідно чітко розмежовувати поняття "спільна власність подружжя" та "спільне сумісне майно подружжя". Останнє є ширшим, порівняно з першим, а відтак майнові відносини подружжя не зводяться до відносин власності. У застосовуванні на практиці п. 9 постанови Пленуму можуть виникнути й інші труднощі, особливо в тій його частині, де йдеться про те, що спільним сумісним майном можуть бути страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя у разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу. Сумнівів у необхідності таких роз'яснень не може бути, адже зумовлені вони потребами судової практики, яка не завжди була однозначною. Наприклад, судова колегія з цивільних справ Київського обласного суду в своїй ухвалі від 4 лютого 1972 р. дійшла висновку, що страхові суми не повинні розподілятися між подружжям, тому що відповідно до ст. 371 ЦК УРСР права 1 Маслов В Ф Основньїе проблеми права личной собственности в период строительства ком-мунизма в СССР. - Харьков, 1968 - С 1 4 та обов'язки за договором добровільного особистого страхування виникають лише у сторони за договором1. Однак уже 15 червня 1973 р. Пленум Верховного Суду УРСР у своїй постанові № 6 прямо зазначив, що спільною сумісною власністю подружжя є страхове відшкодування, отримане за договором особистого страхування, чим було внесено визначеність у правовий режим такого виду майна, створюваного подружжям у період шлюбу. Але й після прийняття цієї постанови Пленуму зустрічалися особливі підходи до розв'язання цієї проблеми. Так, ухвалою судової колегії з цивільних справ Верховного Суду УРСР від 17 грудня 1975 р. було визнано законним рішення Кримського обласного суду, за яким нараховані Укрдержстрахом загиблому громадянинові страхові суми були визнані його особистим майном2. У юридичній літературі щодо правового режиму страхових платежів, страхових сум та відшкодувань також висловлювалися різні погляди. Так, на думку одних авторів, страхові суми, одержані одним із подружжя за договором добровільного особистого страхування, мають вважатися його особистим майном3. Стосовно майнового страхування висловлювалася думка про можливість визнання одержаних одним із подружжя страхових сум (відшкодувань) спільною власністю, якщо було застраховано їх спільне майно4. На думку І. В. Жилінкової, при визначенні правового режиму страхових відшкодувань необхідно виходити з того, що вони є спільною сумісною власністю, якщо мало місце страхування спільного сумісного майна подружжя, і роздільною, якщо страхувалося роздільне майно одного з подружжя5. З такою позицією можна в основному погодитись. Проте автор нічого не говорить про правову долю страхових платежів, внесених дружиною - страхувальником за договором страхування його роздільного майна, адже такі платежі могли вноситися за рахунок спільних коштів подружжя. Вони можуть бути повернуті страхувальникові при достроковому припиненні договору відповідно до ст. 28 Закону України "Про страхування" (в редакції від 4 жовтня 2001 p.). Очевидно, якщо вони вносилися за рахунок спільних коштів подружжя, то також мають вважатися їх спільною власністю. Як уже зазначалося, вклади, внесені подружжям у банківські та інші кредитні установи в період шлюбу, мають вважатися спільним сумісним майном, якщо вони створені за рахунок спільно нажитих подружжям коштів. Однак ситуація щодо правового режиму вкладів подружжя є досить складною, що зумовлено зокрема тим, що вклади оформляються на ім'я лише однієї особи - вкладника. Вперше в законодавчому порядку допустимість визнання вкладу спільним сумісним майном була передбачена ст. 87 Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 p., ст. 385 ЦК УРСР, якими передбачалося, що на вклади громадян у державних ощадних касах і в Державному банку СРСР може 1 Ухвала судової колегії з цивільних справ Київського обласного суду від 4 лютого 1972 р. - Справа № 92-94. 2 Радянське право. - 1976. - № 6. - С. 103. Немков А. М. Имущественньїе правоотношения в семье. - Пермь, 1966. - С. 55;Шахматов В. П. Новое советское законодательство о браке й семье. - Томск, 1969. - Ч. 1 - С. 129-130. 4 Шахматов В. П. - Указ. соч. Жилинкова Й. В. Право собственности супругов. - Харьков: Ксилон, 1997. - С. 222-223. 4 бути звернено стягнення на підставі рішення суду про поділ вкладу, який є спільним майном подружжя. Незважаючи на це, в літературі іноді вважали, що вклад визнається спільним майном подружжя, але лише після постановленого судового рішення про поділ вкладу1. Дійсно, на перший погляд, така позиція має правове підґрунтя, оскільки надання дружині - вкладнику права самостійно розпоряджатися грошовими сумами свідчить про існування начебто презумпції роздільності вкладу, внесеного в період шлюбу одним із подружжя. Насправді ж це зовсім не так, оскільки подібна презумпція існує лише у правовідносинах, які виникають між кредитною установою та дружиною-вкладником як стороною у цивільно-правовому договорі. І це цілком логічно, адже за будь-яким цивільно-правовим договором правовідносини виникають, як правило, у сторін відповідного договору. Тому більш правильною є думка, згідно з якою вклад, створений і внесений у період шлюбу на ім'я одного із подружжя, повинен вважатися їх спільним майном, але щоб і кредитна установа розглядала його таким, необхідно рішення суду, яке дозволить дружині не вкладнику реалізувати своє право на спільний вклад2. Вклад, внесений одним із подружжя в період шлюбу до кредитної установи має вважатися їх спільним сумісним майном ще й тому, що створювався він (якщо не доведено інше) за рахунок їх спільних доходів, які перетворилися з об'єкта права власності на об'єкт права вимоги. Виникає питання щодо можливості змінити порядок оформлення депозитних вкладів. У юридичній літературі вже пропонувалося з метою підвищення ефективності захисту прав обох подружжя закріпити в законодавстві правило про право подружжя за їх бажанням оформляти вклад одночасно на них обох3. Така пропозиція має свої вади, які полягають у тому, що її реалізація на практиці лише б гальмувала та ускладнювала розрахункові операції для кредитних установ, а також породжувала суперечності між ними та вкладниками - подружжям з приводу одноособового розпорядження грошовими коштами, а врешті - і численні судові спори. Власне такий висновок підтверджується тенденціями в сучасному законодавстві, наприклад, щодо ощадних сертифікатів як одного з видів цінних паперів. Так, відповідно до ст. 18 Закону України "Про цінні папери та фондову біржу"4 ощадний сертифікат - письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків за ним. Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним. Таким чином, законодавець однозначно визначає особу вкладника та його повноваження і не допускає розчленування вкладу. Тому встановлений ще законодавством радянського періоду порядок оформлення вкладу лише на одну особу може бути збережений і в майбутньому. В тих 1 Маслов В. Ф., Подопригора 3. А., Пушкин А. А. Действующее законодательство о бране й семье. - Харьков, 1972. - С. 80; Дяченко Т. Гарантії прав членів сім'ї при поділі майна подружжя // Радянське право. - 1971. -№ 9. - С. 62; Дзиба Р. А. Равноправие супругов - основной принцип советского семейного права. - М., 1972. - С. 53. 2 Рясенцев В. А. Указ. соч. - С. 92. Данилин В. Й. Права супругов на имущество по новому советскому законодательству о браке й семье: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук - М., 1971. - С. 10. 4 Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 38. - Ст. 508. 4 же випадках, коли дружина-вкладник ухиляється від матеріального забезпечення сім'ї або коли між подружжям виникають суперечності щодо вкладу, дружи-на-невкладник має можливість звернутися з позовом до суду про поділ вкладу. У новому Сімейному кодексі України його розробники очевидно прагнули врахувати досвід, накопичений сімейно-правовою наукою та судовою практикою, але практичне втілення цього бажання виявилося невдалим. Так, відповідно до п. 2 ст. 61 СК об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Таким чином, наведеною нормою вклад у кредитній установі визнається об'єктом права спільної сумісної власності, хоч насправді він є об'єктом права вимоги, тобто об'єктом зобов'язальних правовідносин. Певні труднощі можуть виникати при вирішенні питання про включення до спільного сумісного майна подружжя також деяких цінних паперів, особливо акцій. Сімейне законодавство не містить заборон щодо включення таких об'єктів до спільної сумісної власності подружжя. Такий підхід законодавця знаходить відповідну підтримку в юридичній літературі1. Однак, на наш погляд, при застосуванні режиму спільності щодо акцій, придбаних одним із подружжя, необхідно враховувати їх правову природу. Так, відповідно до ст. 4 Закону України "Про цінні папери та фондову біржу" акція - цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Акції можуть бути іменними та на пред'явника, привілейованими та простими. При цьому громадяни мають право бути власниками, як правило, іменних акцій. Оскільки ж власнику акцій законодавством надаються, крім майнових прав, також немайнові, які іменуються корпоративними правами, то таким чином корпоративні права пов'язані з особою власника акцій. А тому і постає питання про допустимість поширення режиму спільності на іменні акції одного з подружжя. На думку І. В. Жилінкової, іменні акції, придбані на спільні кошти подружжя, можуть бути об'єктом права спільної сумісної власності2. Думається, що юридичних перешкод для цього не існує. І підставою для такого висновку може бути, зокрема, положення ст. 5 Закону України "Про цінні папери та фондову біржу" про те, що акція є неподільною, а у разі коли одна і та ж акція належить кільком особам, усі вони визнаються одним власником акції і можуть здійснювати права через одного з них або через спільного представника. Отже, законодавець допускає можливість перебування акції у власності кількох осіб, а відтак і у власності подружжя. Інша справа, що законодавець допустив у ст. 5 цього закону певну юридичну некоректність, вважаючи, що кілька осіб можуть бути визнані одним власником акції. У однієї речі не може бути кілька власників, однак у однієї речі може бути кілька співвласників. 1 Жилинкова Й. В. Указ. соч. - С. 211-212. Там само. - С. 214. 4 Особливим видом державних цінних паперів є приватизаційні папери, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду (ст. 1 Закону України "Про приватизаційні папери"1). Приватизаційні папери вільному обігу не підлягають, а їх продаж або відчуження іншим способом є недійсним (ст. 5) . Якщо ж ще врахувати ті положення цього закону, які передбачають використання приватизаційних цінних паперів для придбання об'єктів приватизації лише особою, яка є їх власником відповідно до закону та визначена в приватизаційних документах (до них належать також спадкоємці власника приватизаційних паперів), то цілком очевидними стають аргументи проти поширення режиму спільності на одержані одним з подружжя приватизаційних паперів. Однак вищесказане не виключає можливості виникнення у подружжя права спільної власності не за підставами сімейного законодавства. Наприклад, згідно зі ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"3 передача займаних квартир (будинків) у спільну сумісну або часткову власність здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). Тобто у даному разі спільність на житло між подружжям та іншими членами сім'ї виникає за спеціальними приватизаційними підставами, а відтак і здійснення правомочностей співвласниками приватизованого житла має здійснюватися за загальними правилами цивільного законодавства. Однак варто звернути увагу на нетрадиційність деяких застосованих законодавцем понять у тій частині, де йдеться про "членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі". В чинному законодавстві України застосовуються різні поняття членів сім'ї, що залежить від правової природи врегульованих відносин (сімейно-правових, житлових, спадкових та ін.). Як відомо, в Житловому кодексі України чітко визначено коло членів сім'ї наймача, які нарівні з ним мають самостійне право на житло (ст. 64). Відповідно до ЖК України до членів сім'ї наймача належать: дружина наймача, їх діти і батьки, які проживають разом з ним. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Особи, що постійно мешкають, у статусі членів сім'ї в ст. 64 ЖК України не називаються. Аналогічна непослідовність проявляється і в інших приватизаційних нормах. Так, відповідно до ст. З Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю і продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадян України, що мешкають в них або перебувають на черзі тих, що потребують 1 Відомості Верховної Ради України. - 1992. -№ 24 - Ст. 352. За законом приватизаційні папери можуть переходити до інших осіб лише в порядку спадкування (ст. 2 Закону України "Про приватизаційні папери") Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 36. - Ст. 524. 4 поліпшення житлових умов. Так чи інакше, законодавець у даному випадку припустився певних суперечностей, застосовуючи в одному випадку поняття "члени сім'ї наймача", в іншому - "особи", що ускладнює виявлення кола суб'єктів приватизації державного житла. Подружжя може бути засновником (учасником) товариства з обмеженою відповідальністю, що має статутний фонд, розділений на частки, які утворюють вклади учасників товариства (статті 13, 50 Закону України "Про господарські товариства"). Думається, що вклад, належний одному з подружжя в товаристві з обмеженою відповідальністю, також може бути визнаний їх спільною сумісною власністю за умови його створення у період шлюбу на спільні кошти. Звичайно це не означає, що дружина, чоловік - неучасник господарського товариства має право власності на майно цього товариства, оскільки такого права не має і сам учасник. За ст. 12 Закону України "Про господарські товариства" власником майна товариства, переданого йому засновниками і учасниками, є саме товариство. Тому дружина-неучасник може реалізувати своє право спільної сумісної власності на вклад лише за згодою дружини-учасника або в судовому порядку з додержанням відповідних положень вищезгаданого закону, про що йтитиметься далі. Однією з організаційно-правових форм підприємств може бути приватне підприємство, основане на власності фізичної особи. Якщо така особа перебуває в шлюбі, то постає питання про можливість визнання майна приватного підприємства спільною сумісною власністю подружжя. На жаль, у новому СК не знайшлося місця для врегулювання правового режиму майнового комплексу приватного підприємства, створеного одним із подружжя. Тому, очевидно, такий правовий режим має визначатися відповідно до загальних положень сімейного законодавства, згідно з яким майно, набуте в шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя. Важливою в умовах ринкової економіки є норма ст. 58 СК про те, що якщо річ, яка належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів). Важливе значення для подружжя має вирішення питання щодо встановлення моменту, з якого розпочинається дія режиму спільності майна, оскільки з цим моментом безпосередньо пов'язане вирішення питання про момент виникнення у подружжя права спільної власності на придбаване ними майно або момент виникнення у них спільності на майно, належне одному з них за зобов'язальними правовідносинами. Більше того, з набуттям подружжям права спільної власності на майно та майнових прав у подружжя виникають відповідні спільні майнові обов'язки. Безперечно, що про дію режиму майнової спільності у подружжя правомірно говорити лише в межах періоду існування шлюбу. Тобто майнова спільність у подружжя може виникнути лише з моменту реєстрації шлюбу в органах РАГСу і припинена з моменту припинення шлюбу. Відповідно до ст. 95 СК України у тих випадках, коли укладено шлюбний договір до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу, а якщо в період шлюбу - у день його нотаріального посвідчення. Тобто в останньому випадку певний період діятиме законний правовий режим майна, а згодом - договірний. Безумовно, практика застосування цього положення у майбутньому виявить його ефективність, але вже нині 4 можна з певністю стверджувати, що існування протягом шлюбу кількох правових режимів не сприятиме стабільності майнових відносин між подружжям. Для того, щоб у подружжя виникло право спільної сумісної власності, як і загалом право власності будь-якого суб'єкта, необхідні конкретні юридичні підстави. Як відомо, підставами виникнення права приватної власності є доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також одержання спадщини та одержання майна за угодами, не забороненими законом (ст. 12 Закону України "Про власність"). За перерахованими підставами подружжя також може набувати майно у власність, одержуючи його спільно або одно-особово. Звичайно, коли подружжя спільно придбали майно, наприклад, будинок за договором купівлі-продажу, в якому вони водночас виступили покупцями, то право власності у кожного з подружжя виникає одномоментно, тобто в момент передачі майна, якщо інше не застережено законом або договором (ст. 128 ЦК УРСР, п. 1 ст. 336 ЦК України). Проте значно складнішою може виявитися ситуація, коли один з подружжя одноособове набуває майно за угодами чи іншими підставами. У зв'язку з цим і виникає питання про момент виникнення права спільної власності чи іншої майнової спільності у другого з подружжя. Саме це питання і вимагає ретельного і глибокого аналізу, однак у законодавстві воно не знайшло свого вирішення. Тут принагідне ще раз звернутися до змісту ст. 128 ЦК УРСР, у якій прямо записано, що "право власності (право оперативного управління, а нині і повного господарського відання) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором". Таким чином, наведеною статтею встановлено загальне правило про виникнення у набувача майна за договором права власності в момент передачі йому майна. Якщо ж застосовувати це положення до правовідносин між подружжям, то можна констатувати, що у будь-якому разі право спільної власності у подружжя не може виникнути раніше ніж право власності у того з подружжя, який виступає в угоді набувачем майна. Враховуючи, що принцип режиму спільності за сімейним законодавством вступає в дію автоматично (якщо інше не було застережено шлюбним контрактом), то цілком можливий логічний висновок, що право спільної сумісної власності на майно, набуте за угодою одним із подружжя, виникає водночас у момент виникнення у подружжя - сторони в угоді відповідно до правил ст. 128 ЦК УРСР, ст. 336 ЦК України права приватної (індивідуальної) власності. Тобто право власності одного суб'єкта автоматично перетворюється на право власності кількох суб'єктів (співвласників). Таку правову ситуацію можна охарактеризувати як автоматичну трансформацію одного правового режиму в інший, адже правовий режим спільності щодо майна, яке набувається за угодами одного з подружжя, виникає незалежно від волі дружини - учасника угоди. Все викладене дає підстави для узагальнюючого висновку про те, що право спільної сумісної власності на майно, що набувається одним з подружжя, виникає в момент передачі йому майна, якщо інше не застережено законом або договором. У новому ЦК України збережене правило про момент виникнення прав власності у набувача майна за договорами (ст. 329). Крім того, в новому Кодексі враховано положення тих законодавчих актів, які спеціально обумовлюють особливий порядок виникнення права власності у набувача майна за договором, 4 оскільки ЦК України 1963 р. не передбачив жодного прямого застереження про момент виникнення права власності у набувачів майна за договорами. В цивільному законодавстві радянського періоду лише в деяких цивільних кодексах союзних республіках містилися спеціальні застереження щодо моменту виникнення права власності. Зокрема, в ст. 135 ЦК РРФСР 1964 р. було записано, що коли угоди з відчуження майна підлягають державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Ця норма з деякими редакційними доповненнями відтворена і в новому ЦК РФ 1996 р. (ст. 223). В новітньому законодавстві України також спостерігається тенденція до законодавчого визначення моменту виникнення права власності як у громадян, так і у юридичних осіб. Наприклад, ст. 22 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" у редакції від 15 травня 1996 р.1 встановлено, що право володіння, користування і розпорядження об'єктом приватизації переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу. З правової точки зору конструкцію наведеної норми не можна визнати вдалою, оскільки законодавець застосував нетрадиційну термінологію про перехід до нового власника правомочностей, а не перехід права власності. Така "недоречність" не була допущена в Законі України "Про приватизацію майна державних підприємств" у редакції від 19 лютого 1997 р.2, в ст. 27 якого було зазначено, що право власності на приватизований об'єкт переходить з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу. Стаття ЗО Земельного кодексу України 1991 р. передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у відповідних розмірах і право власності або право користування земельною ділянкою3. Таким чином, у даному випадку момент виникнення права власності (права користування) за земельну ділянку поставлено в залежність від моменту виникнення права власності на будівлю чи споруду. Однак у новому Земельному кодексі України від 25 жовтня 2001 р.4 це питання вирішено дещо по-іншому. Так, відповідно до ст. 120 ЗК України при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частку може переходити на підставі цивільно-правових угод. Оскільки тут не визначається прямо момент виникнення права власності на земельну ділянку, його необхідно визначати з урахуванням положень ст. 125 цього кодексу, за якою право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності, та його державної реєстрації, а також ст. 132, за якою угоди про перехід права власності на земельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріального посвідчення. Між тим, у ЦК УРСР 1963 р. спеціальних правил щодо моменту виникнення права власності на будинки і споруди не передбачено. В ст. 227 цього ЦК лише зазначається, що договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, якщо хоч би однією зі сторін є громадянин, і недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність договору. При цьому від- Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 34. - Ст. 160. 2 Там само. - 1997. -№ 17. - Ст. 122. 3 Там само. - 1993. - № 10. - Ст. 79; 1993. - № 26. - Ст. 276; 1991. - № 10. - Ст. 98; 1992. - № 25. - Ст. 354; 1999. - № 18. - Ст. 138; 2000. - № 39. - Ст. 97. 4 Там само. - 2002. -№ 3-4. - Ст. 27. 4 повідно до ч. 2 ст. 227 ЦК УРСР такі договори мають також бути зареєстровані у виконкомі місцевої Ради народних депутатів. У літературі з цього приводу було зауважено, що право власності на жилий будинок виникає в момент нотаріального посвідчення договору1. Дійсно право власності на жилий будинок може виникнути в момент нотаріального посвідчення договору, але якщо сторони не визначили в договорі інший момент виникнення права власності. Нотаріальне оформлення договору для сторін означає символічну передачу жилого будинку набувачеві2. За договорами відчуження жилих будинків чи інших споруд, сторонами в яких є юридичні особи, право власності у набувачів, очевидно, має виникати відповідно до загальних правил ст. 128 ЦК УРСР. З прийняттям нового ЦК України ситуація щодо виникнення права власності на жилі будинки, інші споруди може набути більш чіткої врегульованості з огляду на те, що в ст. 326 ЦК України записано, що право власності на річ за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або ж з моменту набуття рішенням суду законної сили про визнання дійсним договору, не посвідченого нотаріально, крім випадків, передбачених законом, а якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту його реєстрації. Для подружжя це означатиме, що спільна сумісна власність на майно, що набувається за нотаріально посвідчуваними угодами, має виникати в момент нотаріального їх посвідчення, а за тими, що підлягають обов'язковій державній реєстрації, - з моменту їх реєстрації. Особливий випадок виникнення права власності у громадян передбачений у ст. 15 Закону України "Про власність", згідно з якою член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, гараж, іншу будівлю чи приміщення, надані йому в користування, набуває право власності на це майно. І хоч у наведеній нормі йдеться лише про набуття членом кооперативу чи товариства права власності на зазначене майно, цілком очевидно, що момент погашення ним пайових внесків є водночас і моментом виникнення у цієї особи права власності, а врешті, якщо ця особа перебуває в шлюбі - то водночас і права спільної сумісної власності подружжя (за умови, що первісні і наступні пайові внески вносилися в період шлюбу). В юридичній літературі3 вже зверталася увага на позицію Пленуму Верховного Суду України, який у своїй постанові "Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи" від 18 вересня 1987 р.4 висловив категоричне твердження, що право власності на квартиру, куплену у будинку ЖБК, у покупця виникає з моменту укладення нотаріально посвідченого договору. Однак авторами не була висловлена оцінка правомірності позиції Пленуму Верховного Суду України. На наш погляд, вона не є засобом тлумачення чинного законодавства України, яке не містить прямої чи опосередкованої дії що- Цивільний кодекс Української РСР. Науково-практичний коментар. - К., 1971. - С. 131. Право власності в Україні: Навч. посібник / / В. Дзера, Н. С. Кузнєцова, О. А. Підопригора та ін.; За заг. ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - С. 142-143. 3 Там само.- С. 143. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. - К., 1995. - Ч. 1. - С. 137-145. 4 до досліджуваних відносин. Верховний Суд України своєю постановою фактично створив нову правову норму, хоч він і не входить до кола органів, уповноважених видавати нормативно-правові акти. Власне ст. 128 ЦК України чітко визначено загальне правило про виникнення у набувача права власності в момент передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Тобто змінити дане правило можна лише законом, а не нормативно-правовим актом, який не має сили закону. Однак ця вимога проігнорована в Правилах торгівлі у розстрочку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 p., якими передбачено, що право власності на товари, передані згідно з договором у розпорядження покупця, переходить до нього після кінцевого розрахунку'. Таким чином, у даній ситуації, якщо у одного з подружжя, який безпосередньо як сторона у договорі придбав у торговельного підприємства товар у розстрочку, не виникло право власності на цей товар до моменту розрахунку, то тим більше не може виникнути таке право. Подружжя може набувати майно у власність не лише за договорами, а й за іншими правовими підставами, наприклад, шляхом будівництва індивідуального жилого будинку, створення подружжям чи одним з них майна, одержання майна в порядку спадкування тощо. Право спільної сумісної власності на таке майно має виникати тоді, коли воно взагалі стає об'єктом права власності. Так, Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України № 7/5 від 7 лютого 2002 р.2, передбачено обов'язкову реєстрацію лише тих об'єктів нерухомості, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, незалежно від форм їхньої власності і за наявності матеріалів технічної інвентаризації (п. 1.6). При цьому оформлення права власності на об'єкти нерухомості проводять місцеві органи державної виконавчої влади, місцевого самоврядування з видачею свідоцтва про право власності фізичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об'єкти за наявності акта державної комісії про прийняття об'єкта і введення його в експлуатацію. Це означає, що моментом виникнення права власності на новозбудований жилий будинок чи іншу будівлю необхідно вважати час видачі свідоцтва про право власності на об'єкт нерухомості. Тому у разі відведення земельної ділянки під житлове будівництво лише одному з подружжя у період шлюбу, право спільної сумісної власності виникає у них в момент одержання дружиною-забудовником такого свідоцтва. Такий висновок є наслідком формально-юридичного підходу до оцінки даного юридичного факту, оскільки фактично право власності на жилий будинок виникає вже з моменту введення його в експлуатацію, а свідоцтво лише підтверджує право власності на цей об'єкт і без нього забудовник не може практично реалізувати свої окремі правомочності власника (наприклад, відчуження). Найбільше дискусій виникло в юридичній літературі з приводу моменту виникнення права спільної сумісної власності подружжя на одержувану одним з них заробітну плату та інші трудові доходи, пенсії, стипендії. Тут сформувалися в основному три основні точки зору, які в цілому зводяться до того, що режим спільності на заробітну плату та інші подібні доходи подружжя поширюється: Урядовий кур'єр. - 1998. - 9 липня. 2 Юридичний вісник України. - 2002. - 16-22 березня. -№ 11. - С. 15-21. 4 а) в момент набуття дружиною-працівником права на одержання винагороди; б) в момент доставки винагороди в сім'ю; в) в момент фактичного отримання винагороди за працю дружиною (працівником). Дійсно, вразливою є думка про те, що нарахована, але не отримана зарплата належить подружжю на праві спільної власності, оскільки до моменту одержання її працівником вона взагалі не є об'єктом права власності. З цього приводу судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України в своїй ухвалі від 17 грудня 1975 р. дійшла висновку, що заробітна плата, премія, компенсація за невикористану відпустку, нараховані одному з подружжя, які не були одержані і не надійшли в бюджет сім'ї, не вважаються сумісною власністю подружжя, а належать дружині-працівнику'. Безумовно, таке рішення суду не суперечить чинному законодавству. Однак у зв'язку з цим постає інше питання: можливо доцільно все-таки поширити дію режиму спільності на не одержану одним з подружжя заробітну плату і передбачити це прямо в сімейному законодавстві. На наш погляд, впровадження такої пропозиції в законодавчому порядку могло б спричинити негативні ситуації і суперечило б принципам трудового права, адже відповідно до ст. 97 Кодексу законів України про працю заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Поширення режиму спільності на не одержану одним з подружжя заробітну плату надавало б другому з них право вимагати у судовому порядку виплати її частини чи у повному розмірі, що було б несумісним з характером трудових правовідносин, в яких виникнення трудових прав та обов'язків пов'язане з особистістю працівника, його кваліфікацією, посадою тощо. Має вразливі місця і друга точка зору, за якою автори момент виникнення права спільної власності у подружжя на зарплату приурочують до моменту її внесення до бюджету сім'ї. Одним з найвагоміших аргументів її противники називають те, що вона дала б можливість одному з подружжя не брати участь у створенні сімейного бюджету, а відтак відбувалося б нехтування нормою ст. 22 КпШС України, яка передбачає автоматичну дію режиму спільності майна подружжя. З вищенаведеної ухвали судової колегії Верховного Суду України від 17 грудня 1975 р. вбачається, що судова колегія також схильна вважати моментом виникнення права спільної власності у подружжя момент передачі винагороди в сім'ю. Однак істотним недоліком даної позиції є ще й те, що вона ускладнюватиме розв'язання сімейно-майнових спорів, адже встановивши момент передачі грошових сум у бюджет сім'ї практично неможливо. Враховуючи викладене, вважаємо за доцільне приєднатися до думки тих юристів, які виникнення спільної сумісної власності на заробітну плату пов'язують з моментом одержання її одним з подружжя за місцем роботи. За таких обставин більш ефективно можуть бути захищені майнові права того з подружжя, який не працює з поважних причин. Це однак не означає, що дружина-працівник позбавлений права на власний розсуд розпоряджатися одержаною заробітною платою чи іншими доходами, адже відповідно до ст. 23 КпШС України при укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подруж- Радянське право. - 1976. - № 6. - С. 103. 4 жя. Крім того, дружині-працівнику у будь-якому разі належить половина винагороди, якою він може розпорядитися і всупереч волі другого з подружжя. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Информация, релевантная "§ 2. Законний правовий режим майна подружжя" |
||
|
||