| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 6. Договір міни |
||
|
Сучасний договір міни, поміщений в окрему главу ЦК, - самостійний договірний тип. Водночас: a) конструкція договору міни (на відміну від купівлі-продажу) не має внутрішньої розбивки на види, а гол. 31 ЦК - на параграфи, б) до відносин з договору міни застосовуються правила про купівлю-продаж, якщо це не суперечить правилам гл. 31 ЦК та суті міни (див. п. 2 ст. 567 ЦК), що дозволяє зробити висновок про значну близькості між даними відносинами і опосередкованими їх договірними формами. За договором міни кожна із сторін зобов'язується передати у власність іншої сторони один товар в обмін на інший (п. 1 ст. 567 ЦК). Формальне звернення до даного визначення дозволяє зробити висновок, що договір міни (як і купівлі-продажу) є: a) взаємним (кожна сторона тут, принаймні, має обов'язку передати товар у володіння своєму контрагенту і перенести на нього право власності), б) оплатним (договір міни, як випливає з самої його назви та визначення, носить обмінний характер і покоїться на двох зустрічних надання); в) консенсуальним (кожна сторона тут не передає, а зобов'язується передати товар). З наведеного визначення можна виділити і кваліфікуючі даний договір ознаки, які, як видно, і вирішили наперед визнання його самостійним договірним типом, а слідом за цим - і відокремлення в окрему главу. Відносини міни - відносини натурального обміну, що охоплюються формулою "товар - товар", тому договір міни має два сполучених між собою кваліфікуючих ознаки - характер оплатне і предмет договору. 1. Предмет договору міни згідно п. 1 ст. 567 ЦК - два товари. Товар і його кількість, що підлягають передачі тією і іншою стороною договору міни, - істотне його умова. При неможливості визначити найменування або кількість товару, що підлягає передачі однієї зі сторін, договір міни вважається неукладеним (див. п. 2 Огляду практики за договором міни * (98)). Предмет договору міни - зазвичай рухомі і нерухомі речі - тобто предмети матеріального світу, які учасники цивільного обороту з різних причин вимінюють один у одного, а не набувають в торгових організаціях за гроші. Предметом договору міни можуть бути гроші, якщо вони не виконують платіжну функцію. Національна валюта (російський рубль) - предмет договору міни в розмінних угодах. Справа в тому, що при розміні (купюр одного достоїнства на інші) гроші з того і з іншого боку виконують не платіжну, а розмінну функцію, тому є не грошима, а товаром, а відповідні відносини охоплюються договором міни. Не випадково, що в п. 4 ст. 498 ЦК йдеться прямо: "У випадках, коли автомат використовується для розміну грошей, придбання знаків оплати або обміну валюти, застосовуються правила про роздрібну купівлю-продаж, якщо інше не випливає із суті зобов'язання". Ексклюзивні монети, випущені ЦБ РФ до певних дат, можуть використовуватися як засіб платежу за номіналом (у тому числі за товари за договором купівлі-продажу). Однак оскільки дійсна (ринкова) їх вартість не йде ні в яке порівняння з їх номіналом (та й банки саме продають такі монети за ціною, істотно перевищує номінал), в цивільному обороті такі монети виступають не як засіб платежу, а саме як товар, а їх передача за інший товар охоплюється договором міни. Гроші, що вийшли з ужитку (старі і старовинні монети), позбавлені платіжного властивості, а тому є не грошима, а товаром, а їх передача за інший товар охоплюється договором міни. Нарешті, грошові кошти інших держав (іноземна валюта - див. ст. 141 ЦК) на території Російської Федерації не є платіжним засобом, а особливим товаром (див. п. 1 ст. 140, ст. 317, п. 2 ст. 454 ЦК), який до того ж підпадає під дію спеціального законодавства, а тому придбання іноземної валюти (товару) за рублі (гроші) охоплюється договором купівлі-продажу. Відповідно передача іноземної валюти (товару) в обмін на інший товар охоплюється договором міни, виняток становлять лише ті випадки, коли іноземна валюта виступає в якості не товару, а платіжного засобу (грошей) (див. п. 2 ст. 140, п. 3 ст. 317 ЦК). Цінні папери можуть бути предметом договору міни з одного або з обох сторін. Цінні папери, хоча б і мають номінальну вартість і засвідчують права на грошові кошти (які, як відомо, переходять разом з передачею папери - див. ст. 142 ЦК), не є платіжним засобом, а товаром, тому їх передача за гроші охоплюється договором купівлі-продажу (див. п. 2 ст. 454 ЦК), а їх передача за інший товар - договором міни. А оскільки номінал цінного паперу і її дійсна вартість - не завжди збігаються явища, обмін паперів різного номіналу сам по собі не свідчить про нерівноцінність обмінюваних товарів (див. п. 2 ст. 568 ЦК): без відповідної угоди формальне розходження між обмінюваними паперами значення не має, паперу передбачаються рівноцінними в силу загального правила п. 1 ст. 568 ЦК (див. п. 7, 8 Огляду практики за договором міни). Майнові права можна розглядати в контексті предмета договору міни остільки, оскільки до них можуть застосовуватися загальні положення про купівлю-продаж (§ 1 гл. 30 ЦК) і з урахуванням тих же двох застережень: якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав (див. п. 4 ст. 454 ЦК). Тому сказане вище в контексті можливості продажу майнових прав надолужити поширити і на договір міни, додавши при цьому, що в договорі міни, що опосередковують натуральний (товарний) обмін, майнові права можуть бути наданням як однієї сторони, так і обох сторін * (99). Особливий випадок обмінної операції з майновими правами (і сполученими з ними обов'язками) - обмін наймачами житлових приміщень, наданих їм за договором соціального найму, - тобто угода, предметом якої є не самі житлові приміщення, а комплекс майнових прав та обов'язків, які виникають у відношенні їх з договору соціального найму (див. ст. 60, 67, 72 ЖК). Обмеження на здійснення таких операцій передбачає ст. 73 ЖК. Житловий кодекс, однак, не регулює угоди, в яких житлове приміщення за договором соціального найму обмінюється на житлове приміщення, що належить на праві власності (тобто угоди обміну-міни, коли учасниками договору є наймач і власник, а предметом - право користування річчю і річ), а їх регулювання гл. 31 ГК і справді сумнівно тому, що за договором соціального найму наймач має не тільки права, але й обов'язки (див. п. 3, 4 ст. 67 ЖК), які якраз і перешкоджають здійсненню договору міни - оплатній угоди з відчуження * (100). Такі угоди зазвичай заперечують, посилаючись на те, що закон не передбачає за наймачем прямо інших отчуждательних угод, крім обміну * (101). Тим часом одна справа - можливість або неможливість існування такої угоди в принципі, інше - особливості її юридичної кваліфікації. Очевидно, що: a) в умовах вільного здійснення цивільних прав і свободи договору (див. ст. 1, 9, 421 ЦК) Непойменовані угода "обміну-міни" хоча прямо і не передбачена, але й не заборонена (пор. з п. 4 ст. 100 ЖК), б) по суті така угода позбавлена будь-чого негожого: наймач має право як на обмін житлового приміщення, так і на його приватизацію, тому задуманий обмін-мену наймач та власник можуть здійснити в кінцевому рахунку, хоча б для цього і довелося перш приватизувати наймане житлове приміщення (і зрівняти тим самим статус учасників угоди і правовий режим обмінюваного майна); в) обов'язки з договору соціального найму можуть бути переведені відповідно до ст. 391, 392 ЦК (інша справа, що наймодавець може блокувати такий переклад - див п. 1 ст. 391 ГК, але він може блокувати і обмін житловими приміщеннями - див. ст. 74 ЖК). З урахуванням цього змішаний договір, який об'єднує елементи обміну, переведення боргу, з одного боку, та міни - з іншого, виключати не можна. Дії учасників цивільного обороту у вигляді виконання робіт або надання послуг як об'єкти цивільних прав (див. ст. 128 ЦК) лежать за рамками конструкції міни. Так, якщо обов'язки однієї особи передати товар протиставлена обов'язок іншої особи виконати роботу (надати послугу) - у наявності змішаний договір (див. п. 3 ст. 421 ЦК), який об'єднує елементи міни (гл. 31 ЦК), з одного боку, підряду (гл. 37 ЦК) або возмездного надання послуг - з іншого (гл. 39 ЦК). З цього ж виходить і арбітражна практика (див. п. 1 Огляду практики за договором міни). Втім, цей висновок справедливий лише в рамках внутрішнього (національного) обороту: Закон про основи державного регулювання зовнішньоторговельної діяльності (див. п. 3 ст. 2, а також гол. 10) * (102) стоїть на іншій - більш широкою - позиції, розуміючи під зовнішньоторговельної бартерної угодою всяку угоду з обміну товарами, послугами, роботами, інтелектуальною власністю (в тому числі угоду, яка поряд із зазначеним обміном передбачає використання при її здійсненні грошових і (або) інших платіжних засобів), чинену при здійсненні зовнішньоторговельної діяльності. 2. За договором міни кожна сторона зобов'язується передати у власність іншої сторони один товар в обмін на інший (див. п. 1 ст. 567 ЦК). Тому в даному договорі мають місце подвійна передача товару і взаємний перехід права власності (на що і орієнтоване спеціальне правило ст. 570 ЦК). Якщо з двох товарів, переданих у порядку зустрічного надання, тільки один передається у власність, а другий - у тимчасове володіння і користування (або в тимчасове користування), має місце не договір міни, а договір оренди, предмет якого - товар, переданий у тимчасове володіння і користування (або в тимчасове користування), тоді як товар, переданий у власність, - орендна плата (див. подп. 4 п. 2 ст. 614 ЦК). Водночас правило п. 1 ст. 567 ГК про обопільну передачі учасниками договору міни товарів у власність виступає в якості загального правила, не викликає сумнівів і не вимагає застережень, тільки якщо предметом договору міни з того і з іншого боку є речі - предмети матеріального світу. 3. Договір міни опосередковує відносини щодо товарного обміну, при цьому обмінювані товари за загальним правилом (якщо інше не передбачено в договорі) передбачаються рівноцінними (див. п. 1 ст. 568 ЦК). Враховуючи ці дві обставини (товарний характер обміну і рівноцінність обмінюваних товарів), специфічна риса договору міни - посилення (подвоєння) предмета договору і відсутність за рахунок цього в даному договорі ціни. Останнє виключає і необхідність її обговорення навіть у тих випадках, коли це, здавалося б, необхідно (СР зі ст. 555 ЦК). Справді, в таких випадках немає підстав звертатися до правил ст. 555 ГК тому, що це суперечить товарному суті договору міни (див. п. 2 ст. 567 ЦК). І тільки якщо сам договір визнає нерівноцінність обмінюваних товарів, виникає питання про більш дорогому і більше дешевому товарі, про різницю в ціні, а значить, і про саму ціну (див. п. 2 ст. 568 ЦК). І тільки в таких випадках для забезпечення економічного балансу між обмінюваними товарами з юридичної точки зору виникає необхідність вдатися до оцінки обмінюваних товарів і до грошей. Таким чином, юридична особливість грошей в договорі міни (порівняно з купівлею-продажем) полягає в наступному (див. ст. 568 ГК): питання про гроші виникає тут не в рамках загального правила, а в рамках виключення і цілком залежить від угоди сторін; гроші виконують тут функції не оплати (за товар), а доплати (за дешевший товар при його обміні на дорожчий); законодавець не регулює питання про співвідношення між вартістю більш дешевого товару і доплатою за нього (і відповідно про можливе і допустимому для договору міни розходженні між цими явищами), проте відомо цілком справедлива думка, що доплата за товар повинна бути набагато менше його вартості, так як інше загрожує трансформацією договору міни в купівлю-продаж * (103). Припущення про рівноцінність обмінюваних товарів діє як загальне правило (див. п. 1 ст. 568 ЦК), а тому поширюється в тому числі і на ті випадки, коли обмінювані товари об'єктивно і явно відрізняються один від друга за вартістю. Тому навіть при безспірності того факту, що обмінювані товари нерівноцінні за вартістю, в рамках конкретного договору (його учасників та їх суб'єктивних інтересів) діє загальна презумпція їх рівноцінності. Справді: a) якби питання про ціну обмінюваних товарів був для учасників істотним, вони вдалися б до відповідної доплату за дешевший товар, використавши правило п. 2 ст. 568 ГК, б) презумпція рівноцінності обмінюваних товарів (як і той факт, що сторони не скористалися правилом п. 2 ст. 568 ЦК) є опровержімие і може бути спростована, причому з різними для учасників договору міни наслідками (див., зокрема, ст. 178, 179 ЦК). Особливості правового регулювання відносин міни. 1. Суть оригінальних правил гл. 31 ГК зводиться до наступного. За загальним правилом (якщо інше не передбачено договором) витрати з передачі товару (зокрема, пов'язані з його доставкою) несе сторона, яка передає, а по його прийняттю - приймаюча, так як передача і прийняття товару входять в коло їхніх обов'язків (див. п. 1 ст. 568 ЦК). Сторона, що передає більш дешевий товар, повинна у випадках, передбачених договором, внести відповідну доплату (різницю в цінах) безпосередньо до або після виконання нею обов'язку з передачі даного товару. Правило про мінімальний розрив між актами передачі дешевшого товару і доплатою за нього встановлено в якості загального і діє, якщо інше не передбачено договором (див. п. 2 ст. 568 ЦК). Це означає, що за договором доплата за дешевший товар для відповідної сторони може бути встановлена у вигляді передоплати або кредитування, у тому числі розстрочки платежу (див. ст. 487-489 ЦК). Якщо в договорі міни терміни передачі обмінюваних товарів не збігаються, до виконання зобов'язання передати товар тією стороною, яка передає його останньої, застосовуються правила про зустрічний виконанні зобов'язання (див. ст. 569 ЦК). Отже, при зазначених у п. 2 ст. 328 ГК обставинах така сторона має право призупинити зустрічну передачу товару або відмовитися від його передачі (повністю або у відповідній частині) і вимагати відшкодування збитків. А якщо зустрічна передача проте відбулося, сторона, яка мала виконувати договір першої та що порушила цей договір, повинна надати необхідне виконання (див. п. 3 ст. 328 ЦК). Як відомо, за загальним правилом (якщо інше не передбачено законом або договором) право власності у набувача речі за договором виникає з моменту її передачі (див. п. 1 ст. 223 ЦК). З цього загального правила ст. 570 ГК формулює виняток: за договором міни право власності виникає не на окремій стороні і не в момент передачі їй товару іншою стороною (і відповідно навпаки), а одночасно на обох сторонах договору після виконання ними зобов'язань передати відповідні товари. Це означає, що в договорі міни закон: a) передбачає єдиний (консолідований) перехід права власності для обох учасників даного договору; б) встановлює загальний момент такого переходу, при цьому в) при розриві між актами передачі товарів перехід права власності визначається за останньою (другий) передачі. Дане правило, будучи винятком із загального правила п. 1 ст. 223 ЦК, саме сформульовано в якості загального і діє, якщо інше не передбачено законом або договором (див. ст. 570 ЦК). Це означає, що сторони можуть визначити момент переходу права власності інакше. Так, вони можуть: a) зберегти єдиний (консолідований) перехід права власності, але можуть і відокремити один від одного перехід права власності на один і на другий товар, б) в рамках того або іншого підходу приурочити момент переходу права власності до моменту укладення договору (за умови, якщо на цей момент товар индивидуализирован) або до будь-якого іншого моменту (але не раніше моменту індивідуалізації товару). Як би там не було, оригінальне правило ст. 570 ГК присвячено рухомого майна. Справа в тому, що, якщо предметом договору міни з однієї й іншої сторони є нерухомість, право власності на кожний об'єкт нерухомості окремо переходить в момент державної реєстрації такого переходу (див. п. 2 ст. 223, ст. 551 ГК, які як раз і формулюють те саме легальне виключення, про яке йдеться в ст. 570 ЦК). Якщо ж об'єкт нерухомості обмінюється на рухоме майно, право власності на об'єкт нерухомості знову-таки переходить в момент його державної реєстрації, тоді як щодо рухомого майна - визначається згідно зі ст. 570 ЦК за загальним правилом (якщо інше не передбачено законом або договором) за останньою (другий) передачі (при цьому передача об'єкта нерухомості повинна відповідати вимогам п. 1 ст. 556 і п. 2 ст. 563 ЦК). Належить підкреслити, що при обміні об'єкта нерухомості на рухоме майно та визначенні моменту перехід права власності на рухоме майно йдеться саме про останню (другий) передачі: відповідно до ст. 570 ГК перехід права власності на рухоме майно не обумовлений виникненням права власності на нерухомість (і не пов'язаний з відповідним актом державної реєстрації), навпаки, ст. 570 ГК цілком виразно пов'язує перехід права власності на обмінювані товари з актом останньої передачі (тобто з явищем зобов'язального порядку), тоді як реєстрація переходу права власності на нерухомість - суть речове-правової ефект. Нарешті, якщо у покупця (за договором купівлі-продажу) товар згодом вилучається третіми особами (евікція), покупець може пред'явити продавцю тільки позов про відшкодування збитків: пред'явлення іншого позову в умовах, коли продавець отримує від покупця гроші, попросту виключено (див. п . 1 ст. 461 ЦК). Навпаки, при вилученні третіми особами товару, придбаного за договором міни, особа, лішівшееся товару, має право пред'явити до свого контрагента за своїм розсудом позов про повернення товару та (або) про відшкодування збитків, що є похідним від істоти договору міни (див. ст. 571 ЦК). 2. В іншому до відносин з договору міни застосовуються правила про купівлю-продаж (див. п. 2 ст. 567 ЦК). Ось лише один приклад. Оскільки в гол. 31 ГК на тлі спеціального правила про перехід права власності на обмінювані товари немає спеціального правила про перехід ризику випадкової загибелі (ушкодження) товару, згідно з п. 2 ст. 567 ГК питання про ризик в договорі міни підпорядковується правилам, існуючим на цей рахунок у договорі купівлі-продажу. Але саме з цієї причини: a) в договорі міни перехід ризику на відміну від переходу права власності (на обмінювані товари) не може спочивати на єдиному (консолідованому) принципі - ризик є роздільним і переходить на кожен обмінюваний товар окремо, б) моменти переходу ризику на обмінювані товари можуть збігатися, але при цьому збігаються не завжди, оскільки перехід ризику на кожен товар за загальним правилом (якщо інше не передбачено договором) пов'язується з моментом, коли відповідна сторона вважається виконала свій обов'язок щодо передачі товару іншій стороні (див. п . 1 ст. 459 ЦК). Саме тому сторона, яка одержала товар першої, буде, як правило, нести ризик його випадкової загибелі (пошкодження), але при цьому не буде його власником, вона ж буде мати право власності та нести ризик щодо того товару, який поки знаходиться у неї і тільки підлягає передачі іншій стороні. Це означає, що на тій стороні договору міни, яка отримує товар першої, в момент такого отримання зосереджуються одночасно одне право власності (на ще не переданий нею товар іншій стороні) і два ризику (на ще не переданий та вже отриманий товар). Відповідно, інша сторона, звичайно продовжує залишатися власником переданого нею товару аж до передачі їй товару першої стороною. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "§ 6. Договір міни" |
||
|
||