| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 2. Цивільна дієздатність громадян |
||
|
Справа в тому, що якщо правоздатність означає можливість мати права і обов'язки, то дієздатність - можливість їх реалізації. Формально (п. 1 ст. 21 ЦК) дієздатність складається із здатності набувати і здійснювати цивільні права і здатності створювати і виконувати цивільні обов'язки. У літературі дієздатність традиційно визначають за допомогою сделкоспособность (тобто здатності самостійно здійснювати операції та інші цивільно-правові дії) і деликтоспособности (тобто здатності нести цивільно-правову відповідальність). Таким чином, дієздатність (як і правоздатність) - якийсь "сплав суперправа і суперобязанності", який виступає "сполучною ланкою" між правоздатністю (як абстрактної можливістю мати права і обов'язки) і конкретними суб'єктивними правами і обов'язками в процесі їх реалізації. Дієздатність - своєрідний "місток" між правоздатністю і суб'єктивним правом, "продовження правоздатності", "правоздатність в процесі і на стадії реалізації". І якщо правоздатність забезпечує можливість самого існування права для подальшої його реалізації з метою задоволення потреб громадянина, то дієздатність забезпечує суспільно-юридичне визнання скоєних громадянином дій, а також якість обумовлюються ними правового ефекту * (153). На відміну від правоздатності, яка у громадянина виникає в момент народження і "супроводжує" його протягом усього життя, дієздатність - явище більш динамічне. Дієздатність громадянина, здатного адекватно розуміти значення своїх дій, контролювати їх і передбачати їх наслідки, залежить від ряду обставин: а) віку (п. 1 ст. 21, ст. 26, 28 ЦК), б) психічного здоров'я (ст. 29 ЦК); в) деяких шкідливих звичок і обумовлюються ними наслідків (ст. 30 ЦК); г) інших обставин (п. 2 ст. 21 , ст. 27 ЦК), в тому числі оціночних (п. 4 ст. 26 ЦК). Тому залежно від цього обсяг дієздатності у різних громадян може бути однаковий або неоднаковий з точки зору сделкоспособность і (або) деликтоспособности. Звідси дієздатність (на відміну від правоздатності) - явище групове, яке залежить від того, до якої соціальної групи з числа встановлюваних законом належить громадянин. Закон виділяє наступні групи і підгрупи громадян і відповідні їм види і підвиди дієздатності. 1. Малолітні громадяни віком до 6 років недієздатні абсолютно. Малолітні громадяни віком від 6 до 14 років недієздатні "з винятками" (ст. 28 ЦК). 2. Неповнолітні громадяни віком від 14 до 18 років дієздатні частково. У судовому порядку вони можуть бути обмежені в дієздатності (ст. 26 ЦК). 3. Повнолітні громадяни (а також прирівняні до них особи - вступили в шлюб до повноліття і емансиповані) дієздатні в повному обсязі (ст. 21, 27 ЦК). У судовому порядку вони можуть бути визнані недієздатними (ст. 29 ЦК) або обмежені в дієздатності (ст. 30 ЦК) * (154). Недієздатність малолітніх. Малолітні (особи до 14 років) недієздатні, тому найменування ст. 28 ГК слід розуміти не в буквальному (позитивному), а в протилежному - негативному - сенсі, тобто з точки зору не наявності у малолітніх дієздатності, а відсутність такої. Справа в тому, що закон забороняє малолітнім самостійно здійснювати операції: угоди від їх імені можуть здійснювати тільки їх законні представники - батьки (усиновителі) або опікуни (абз. 1 п. 1 ст. 28 ЦК). Недотримання цієї вимоги тягне недійсність (нікчемність) досконалої малолітнім угоди. Така угода не породжує правових наслідків і вимагає повернення всього отриманого сторонами в початкове положення, а при неможливості повернення отриманого в натурі - відшкодування його вартості у грошах (п. 1 ст. 172 ЦК) * (155). З цього загального правила для осіб віком від 6 до 14 років закон робить виняток: вони можуть самостійно здійснювати наступні три категорії угод (п. 2 ст. 28 ЦК). 1. Дрібні побутові угоди. Закон не розкриває цього поняття і не призводить примірного переліку таких угод. Оскільки дрібна побутова угода являє собою подвійне оціночне поняття, при кваліфікації тієї чи іншої угоди в якості дрібної побутової належить керуватися трьома основними критеріями - вартісним, сутнісним і віковим, а саме: дрібна (незначна) ціна операції ; наявність у угоди побутового характеру (вона повинна задовольняти звичайні, в тому числі щоденні, потреби самого малолітнього або членів його сім'ї (придбання продуктів харчування, квитки в кіно, іграшок, канцелярського приладдя, оплата проїзду в транспорті, оренда спортінвентарю, здійснення дрібного ремонту тощо); відповідність дрібної (незначною) ціни угоди та її істоти віку і особливостям розвитку конкретного малолітнього. Виходячи з останнього і враховуючи, що в одному випадку угоду може вчинити дитина 6 років, а в іншому - 13,5 років, а також той факт, що не тільки вік визначає рівень розвитку громадянина і формування в ньому особистісних (інтелектуальних і вольових) якостей, розуміння незначною (дрібної) ціни розглянутої угоди не може і не має бути однаковим і вже тим більше піддаватися формалізації. Крім того, слід виходити з того, що дрібна побутова угода завжди вчиняється за готівку і, як правило, виповнюється при самому її вчиненні, а джерелом її фінансування з боку малолітнього завжди є кошти його законних представників - батьків (усиновлювачів) або опікунів. 2. Угоди, спрямовані на безоплатне отримання вигоди, які не потребують нотаріального посвідчення або державної реєстрації, мають двома кваліфікуючими ознаками: вони повинні бути безоплатними для малолітнього (тобто такими, які дозволяють отримувати вигоду, не перекладаючи на нього відповідь юридичних обов'язків); вони не повинні супроводжуватися нотаріальним посвідченням або державною реєстрацією. Прикладом таких угод може бути дарування майна (грошей або речей), тимчасове безоплатне користування майном (наприклад, бібліотечним фондом), інші випадки безоплатного отримання вигоди (наприклад, виграш, який припав на лотерейний квиток, придбаний малолітнім самостійно або подарований йому кимось " на удачу "). Оскільки безплатність виключає тільки юридична зобов'язування, але не можливий моральний обов'язок, почуття вдячності, залежності, звикання і проч. відносно стороннього" благодійника "(причому не тільки самого малолітнього, але і його законних представників), такі угоди малолітніх повинні контролювати їх законні представники. 3. Правочини щодо розпорядження коштами, наданими законним представником або за згодою останнього третьою особою для певної мети або для вільного розпорядження, мають наступні кваліфікуючі ознаки: розпорядчий характер угоди (угода спрямована на розпорядження, в тому числі оплатне або безоплатне відчуження майна у власність іншій особі); предметом угоди є кошти; джерелом коштів є як законні представники малолітнього, так і треті кошти передаються малолітньому для певної мети або для вільного розпорядження. Під "засобами" слід розуміти грошові кошти (не тільки гроші, як вважають деякі автори * (156)), а також інше майно (наприклад, колекцію марок або значків, яку віддали малолітньому для обміну окремих екземплярів або реалізації "цілком" іншим колекціонерам), за винятком майна, розпорядження яким пов'язане з реєстрацією угоди і (або) її правового ефекту, доданням угоді кваліфікованої форми і т.п. Тому переданими засобами не можуть бути, наприклад, нерухомість, транспорт, цінні папери. Закон не встановлює вартісних обмежень щодо наданих малолітньому коштів та їх витрачання останнім, однак розмір коштів повинен порівнюватися з віком і особливостями розвитку конкретного малолітнього, а також залежати від визначеності чи невизначеності мети їх надання. Сказане дозволяє диференціювати дану категорію угод від дрібних побутових угод, принаймні, за трьома основними ознаками : по джерелу надання малолітній засобів; за розміром коштів, що надаються (і ціною здійснюваної операції); по спрямованості угоди (вона не зводиться тільки до задоволення побутових потреб малолітнього або членів його сім'ї). Сформульований законом перелік угод, які особи від 6 до 14 років можуть здійснювати самостійно, є вичерпним * (157). Всупереч відомому думку, згідно з яким "малолітні наділені певною, хоча і незначною дієздатністю" * (158), можливість самостійного вчинення цими особами зазначених категорій угод свідчить не про якусь їх "мінімальної дієздатності", а про "недієздатність з винятками" (наявності окремих елементів дієздатності * (159)). А оскільки одне не тотожне іншому (і виключення в суті питання нічого не змінюють * (160)), недієздатність малолітніх обгрунтовують, принаймні, наступні дві обставини: малолітні неделіктоспособни; саме через відсутність дієздатності малолітні не можуть бути обмежені в ній в судовому або в будь-якому іншому спеціально-юридичному порядку (пор. з п. 4 ст. 26, ст. 30 ЦК). Неделіктоспособность малолітніх легко пояснюється тим, що в такому віці вони не можуть бути визнані винними, а відсутність потреби в особливої юридичної процедурі обмеження їх дієздатності - відсутністю у них самостійного джерела доходу і силою фактичної влади з боку їх законних представників (батьків, усиновителів, опікунів). До речі, саме ці особи в умовах неможливості залучення до відповідальності самого малолітнього несуть таку відповідальність як за його операціях (у тому числі за тими угодами, які вчиняються ним самостійно), так і за заподіяну їм шкоду (п. 3 ст. 28, ст. 1073 ЦК). Батьки (усиновлювачі) або опікуни (у тому числі опікуни за законом - виховні, лікувальні установи, установи соціального захисту населення, інші аналогічні заклади - п. 4 ст. 35 ЦК) несуть відповідальність за дії малолітнього на засадах провини, тобто у всіх випадках, якщо не доведуть, що зобов'язання було порушене не з їх вини (або що шкода була заподіяна малолітнім не з їхньої вини). Такі особи відповідають за власну вину, яка складається у витратах виховання малолітнього чи недоліки контролю (нагляду) за ним. Саме тому згодом вони не мають права регресу (зворотної вимоги до малолітнього - п. 4 ст. 1081 ЦК). При ефективному доведенні батьками (усиновлювачами) або опікунами того, що несприятливі наслідки виникли не з їх вини, ризик збитків падає на контрагента малолітньої за угодою (на потерпілого від його дій) або на третю особу (зокрема, страховика). Сам малолітній не може бути суб'єктом цивільно-правової відповідальності (він може стати суб'єктом обов'язки з відшкодування шкоди тільки з придбанням повної дієздатності і тільки за наявності умов, передбачених в абз. 2 п . 4 ст. 1073 ЦК). Теза про недієздатність малолітнього не залишає сумнівів, якщо до сказаного додати ще два аргументи: всі угоди малолітніх (крім передбачених у п . 2 ст. 28 ЦК), як і всі угоди громадян, визнаних внаслідок психічного розладу недієздатними, закон визнає нікчемними (тобто недійсними незалежно від визнання їх такими судом - п. 1 ст. 166, ст. 171, 172 ЦК) ; за відсутності у малолітніх батьків (усиновлювачів) над ними, як і над громадянами, визнаними недієздатними внаслідок психічного розладу, встановлюється опіка (ст. 29, 32 ЦК). Значення права дитини висловлювати свою думку (ст. 57 СК), а значить, його волі для виникнення інших правових наслідків (наприклад, згода дитини, яка досягла 10 років, на зміну імені та (або) прізвища, а також на усиновлення - п . 4 ст. 59, п. 1 ст. 132 СК) регулюється сімейним законодавством та встановлено виключно в інтересах самої дитини (а не цивільного обороту), а значить, не доводить наявність у малолітнього цивільної дієздатності. Дієздатність громадян віком від 14 до 18 років. Неповнолітні у віці від 14 до 18 років мають неповної (часткової) дієздатністю: можуть самостійно здійснювати операції з дотриманням вимог, передбачених законом, а також нести цивільно-правову відповідальність. Вони можуть самостійно здійснити будь-яку угоду, санкціоновану (узгоджену, схвалену) їх батьками (усиновителями) або піклувальником. Незважаючи на те що закон говорить про необхідність схвалення угоди саме батьками (усиновлювачами) неповнолітнього (тобто у множині), навряд чи законодавець мав на увазі необхідність отримання згоди саме обох батьків, як вважають деякі автори * (161). Оскільки, по-перше, батьків (опікун) може бути один, а по-друге, сімейне законодавство виходить з рівності прав і обов'язків батьків щодо своїх дітей (див. п . 1 ст. 61 СК), досить схвалення угоди одним з батьків. Ніяке інше обличчя (бабуся, дідусь, старші брат або сестра тощо) не можуть схвалити операцію неповнолітнього, якщо, звичайно, ця особа не є його піклувальником. Згода на угоду має бути отримана в письмовій формі та може бути дано не тільки перед або при здійсненні угоди, але і в подальшому (п. 1 ст. 26 ЦК). Зазначена вимога схвалення угоди неповнолітнього віком від 14 до 18 років принципово для юридичної якості угоди, але в той же час не варто перебільшувати його значення. Порушення даної вимоги не тягне автоматичної недійсності (нікчемності) угоди. Така угода є оспорімой: для визнання її недійсності необхідний наступний фактичний склад: ініціювання батьками (усиновлювачами) або піклувальником судової процедури визнання її недійсною; доведення ними в суді відповідних фактів; позитивне рішення суду (п. 1 ст. 175 ЦК). Дана обставина забезпечує необхідний контраст при протиставленні один одному часткової дієздатності осіб від 14 до 18 років і "недієздатності з винятками" малолітніх. Неповнолітній віком від 14 до 18 років може самостійно, без згоди батьків, усиновителів і опікунів, здійснювати наступне (п. 2 ст. 26 ЦК): розпоряджатися своїм заробітком, стипендією та іншими доходами (гонорарами, дивідендами, виграшем тощо, а також доходами від підприємницької діяльності) з урахуванням встановлених обмежень: здійснювати тільки ті розпорядчі угоди, які не забороняє закон (наприклад, він не має права розпорядитися своїми грошима на випадок смерті, тобто залишити заповіт, так як п. 2 ст. 1118 ЦК вимагає, щоб заповідач був дієздатним у повному обсязі); розпоряджатися лише тими засобами, які вже отримані ним або, принаймні, належать йому, тобто право вимоги на які у нього вже виникло (тому придбання неповнолітнім майна в кредит в рахунок заробітку, очікуваного в майбутньому, вимагає письмової згоди батьків, усиновителів або піклувальника) * (162); здійснювати права автора твору науки, літератури чи мистецтва, винаходи чи іншого охороняється законом результату своєї інтелектуальної діяльності; вносити вклади в кредитні установи і розпоряджатися ними (однак вкладом, внесеним на ім'я неповнолітнього іншою особою (див. ст. 842 ЦК), неповнолітній може розпоряджатися тільки з письмової згоди його законних представників); бути членом кооперативних організацій - виробничих (ст. 107-112 ЦК) і споживчих (ст. 116 ЦК). Дане право (членства) може бути реалізовано тільки після досягнення 16-річчя, при цьому надання такого права передбачає, відповідно, придбання та самостійне здійснення всього комплексу членських прав та обов'язків. На відміну від малолітніх неповнолітні у віці від 14 до 18 років самостійно несуть майнову відповідальність по всіх зроблених операціях (як самостійно, так і за згодою батьків, усиновителів, піклувальника) і за заподіяну шкоду (п. 3 ст. 26, ст. 1074 ЦК) * (163). Їх відповідальність за угодами обмежується об'ємом їхнього майна. Інша річ - сфера заподіяння шкоди. За відсутності чи недостатності доходів або майна неповнолітнього віком від 14 до 18 років до відшкодування шкоди (повного або у відповідній частині) притягуються його батьки (усиновителі) або піклувальник (у тому числі піклувальник за законом - п. 4 ст. 35 ЦК), проте на відміну від малолітніх виключено залучення до відповідальності інших осіб - освітніх, виховних, лікувальних та інших установ, які не є піклувальником (наприклад, школи - ср з п. 3 ст. 1073 ЦК). Відповідальність батьків (усиновлювачів) або піклувальника за шкоду, заподіяну особою у віці від 14 до 18 років, має такі особливості. Вона: є субсидіарної (тобто запасний і додаткової до відповідальності неповнолітнього - ст. 399 ЦК); спочиває на вині (тобто батьки, усиновителі, піклувальник залучаються до відповідальності у всіх випадках, якщо не доведуть виникнення шкоди не з їх вини - п. 2 ст. 1074 ЦК); припиняється з досягненням неповнолітнім (основним відповідачем) повноліття, а також у випадках коли у нього до досягнення повноліття з'явилися доходи або інше майно, достатні для відшкодування шкоди, або до досягнення повноліття він придбав повну дієздатність через вступу в шлюб або емансипації - відповідно п . 2 ст. 21 і 27 ЦК (п. 3 ст. 1074 ЦК). Субсидіарні відповідачі відповідають за свою власну провину, яка складається у витратах (недоліках) виховання неповнолітнього або контролю (нагляду) за ним, тому не мають права регресу (п. 4 ст. 1081 ЦК). Дієздатність повнолітніх і прирівняних до них громадян. Громадянин РФ може самостійно здійснювати в повному обсязі свої права і обов'язки з настанням повноліття, тобто з 18 років (ст. 60 Конституції РФ). Повнолітні громадяни дієздатні в повному обсязі, вони самостійно здійснюють будь-які угоди і несуть майнову відповідальність за всі свої дії (ст. 24 ГК) * (164). Перелік майна, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, дано в ст. 446 ЦПК. Крім того, ЦК встановлює два випадки, коли повна дієздатність настає до повноліття (тобто "достроково"). Перший з них був відомий і раніше, другий є новелою чинного ЦК. 1. Згідно ст. 16 СК шлюбний вік визначається повноліттям громадянина. За наявності поважних причин (фактичних шлюбних відносин, вагітності нареченої, народження нею дитини та ін.) органи місцевого самоврядування за місцем проживання осіб, що бажають вступити в шлюб, має право на їх прохання дозволити вступити в шлюб особам, які досягли 16-річчя (згідно законам суб'єктів Федерації у виняткових випадках можливе вступ у шлюб осіб молодше 16 років). Якщо в шлюб вступає неповнолітній (обидва неповнолітніх), він набуває дієздатності в повному обсязі з часу вступу в шлюб. Для придбання дієздатності в повному обсязі не потрібно якої-небудь іншої (додаткової) процедури, крім укладення шлюбу і його реєстрації в органах РАГС (пп. 1, 2 ст. 47 ЦК). Дієздатність, придбана одним (обома) чоловіком в повному обсязі автоматично, не залежить від того, чи виявиться шлюб розірваним до настання повноліття. І тільки якщо шлюб буде визнаний недійсним * (165), суд може (але не зобов'язаний) прийняти рішення про втрату неповнолітнім чоловіком повної дієздатності, причому з того моменту, який визначить сам суд (п. 2 ст. 21 ЦК). Цим моментом можуть бути: дата реєстрації шлюбу, визнаного недійсним; дата визнання шлюбу недійсним; інша дата. Рішення суду про збереження за неповнолітнім дієздатності в повному обсязі або про її втраті залежить від підстави недійсності шлюбу. 2. Неповнолітній, що досяг 16 років, може бути оголошений повністю дієздатним у порядку емансипації (ст. 27 ЦК). Обов'язковою передумовою емансипації є трудова або підприємницька діяльність неповнолітнього, в процесі якої він повинен довести свою соціальну зрілість для можливості "дострокового" отримання дієздатності в повному обсязі. Достатнім доказом такої зрілості поряд з трудовою діяльністю неповнолітнього може стати членство у виробничому кооперативі, на що справедливо звертають увагу в літературі, враховуючи, що ст. 27 ГК залишає це питання відкритим * (166) (між тим правове регулювання кооперативного праці має значну специфіку - див п. 1 ст. 19 Закону про кооперативи * (167)). Оскільки ЦК нічого не говорить про необхідну тривалості трудової або підприємницької діяльності, в літературі висловлено думку про достатність самого факту укладеного трудового договору або реєстрації неповнолітнього підприємця * (168) (або членства в кооперативі). Емансипація в залежності від ставлення до неї з боку законних представників неповнолітнього може бути двох видів. За умови згоди обох батьків (усиновлювачів) або піклувальника емансипація здійснюється органами опіки та піклування (адміністративна емансипація). Але якщо хоча б одна з цих осіб виступає проти емансипації, неповнолітній може звернутися за місцем проживання до суду і добиватися судової емансипації. Судова емансипація здійснюється в порядку окремого провадження (подп. 5 п. 1 ст. 262 ЦПК). З емансипацією неповнолітній набуває дієздатності в повному обсязі, крім тих прав і обов'язків, щодо яких існує віковий ценз * (169). Так, незважаючи на придбання повної дієздатності, неповнолітній громадянин (як емансипований, так і вступив у шлюб до настання повноліття) не може бути усиновлювачем: закон вимагає від останнього саме повноліття (див. п. 1 ст. 127 СК) * (170). Обмеження дієздатності громадянина. Обмеження дієздатності громадянина - спеціальна юридична міра (санкція). Дана міра не застосовується щодо малолітніх зважаючи на відсутність у них дієздатності, а також можливості здійснення стосовно цієї категорії громадян їх законними представниками фактичної влади. Вона застосовується тільки судом і тільки щодо громадян, що володіють часткової або повної дієздатністю, тобто щодо осіб від 14 до 18 років (п. 4 ст. 26 ЦК) і повнолітніх, а також прирівняних до них осіб (ст. 30 ЦК). Обмеження дієздатності громадянина означає зменшення його цивільно-правових можливостей у порівнянні з тим, як вони передбачені законом для відповідної вікової групи. Обмеження дієздатності здійснюється у порядку окремого провадження (подп. 4 п. 1 ст. 262 ЦПК). Неповнолітні у віці від 14 до 18 років (крім придбали дієздатність в повному обсязі достроково в порядку п. 2 ст. 21 і ст. 27 ЦК) можуть бути обмежені у дієздатності судом за клопотанням їхніх батьків (усиновлювачів) або піклувальника або органу опіки та піклування * (171) за наявності будь-яких достатніх підстав. Такими підставами можуть бути не тільки пристрасть неповнолітнього до алкоголю, наркотиків (пор. з абз. 1 п. 1 ст. 30 ЦК), а й інші шкідливі звички, а також нерозумна (нераціональна, недоцільна), з точки зору заявників, трата грошей (на азартні ігри, комп'ютерні програми, диски, колекціонування тих чи інших предметів тощо) на шкоду вирішенню нагальних побутових питань (придбання одягу, продуктів харчування тощо). Достатність підстави для обмеження дієздатності неповнолітнього залежить від оцінки його законних представників, яка в кожному конкретному випадку може бути різною. Правило п. 4 ст. 26 ГК протилежно за своєю спрямованістю й змістом правилом ст. 27 ГК: перше містить особливу міру виховного характеру і санкцію, другі, навпаки, - заохочувальну (стимулюючу) міру. Сенс обмеження дієздатності неповнолітніх - обмежити або позбавити їх права самостійно розпоряджатися заробітком, стипендією або іншими доходами (подп. 1 п. 2 ст. 26 ЦК). При цьому не можуть зазнавати обмежень всі інші належні їм права (п. 1 і подп. 2-4 п. 2 ст. 26 ЦК) та їх деликтоспособность (п. 3 ст. 26 ЦК). Вибір між обмеженням і позбавленням права вільно розпоряджатися доходами залежить від побажання заявника, конкретних обставин справи і розсуду суду. Після обмеження дієздатності заробіток (стипендія, інші доходи) неповнолітнього на підставі рішення суду повинні видаватися його батькам (усиновлювачам) або піклувальнику (частково або повністю). Відповідно, неповнолітній може розпоряджатися своїми доходами лише за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника (частково або повністю). Зважаючи невирішеність в п. 4 ст. 26 ЦК та в гол. 31 ЦПК ряду конкретних питань, а також той факт, що обмеження дієздатності неповнолітніх стосується тільки громадян віком від 14 до 18 років, можна припустити, що захід, про яку йде мова в п. 4 ст. 26, діє: аж до набуття громадянином дієздатності в повному обсязі (в тому числі придбання достроково, зокрема, в результаті вступу в шлюб); аж до її скасування судом; протягом терміну, безумовно встановленого в рішенні суду. Повнолітні та прирівняні до них громадяни (тобто повністю дієздатні) можуть бути обмежені у дієздатності судом за наявності фактичного складу з двох послідовно пов'язаних юридичних фактів: зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами; постановка сім'ї в тяжке матеріальне становище (абз. 1 п. 1 ст. 30 ГК) * (172). Закон не ставить можливість обмеження дієздатності в залежність від визнання громадянина хронічним алкоголіком або наркоманом. Під зловживанням громадянином спиртними напоями або наркотичними засобами розуміється таке надмірне або систематичне їх вживання, яке суперечить інтересам сім'ї і тягне за собою непосильні витрати грошових коштів на їх придбання, що, в свою чергу, викликає матеріальні труднощі і ставить сім'ю у важке становище. Примітно й те, що якщо сім'я не отримує від громадянина, що зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, необхідної матеріальної підтримки або змушена утримувати його повністю або частково, то наявність заробітку чи інших доходів у інших членів сім'ї саме по собі не є підставою для відмови в обмеженні дієздатності зловживає громадянина * (173). Отже, зловживання спиртними напоями та наркотичними засобами розкриває такі ознаки, як надмірне, систематичне їх вживання (тобто надлишкове і невгамовне вживання, в тому числі вживання наркотичних засобів, не обумовлене медичним призначенням), яке в кінцевому рахунку веде до придбання громадянином стійкої алкогольної (наркотичної) залежності і до деградації особистості. У свою чергу, важке матеріальне становище сім'ї слід оцінювати не з точки зору загального її фінансового стану і наявності у неї інших джерел доходу, а як неотримання сім'єю грошових коштів від конкретного члена - зловживає громадянина, в результаті чого сім'я змушена утримувати його, до того ж витрачати свій бюджет на його згубні пристрасті. Звідси важке матеріальне становище - це значне позбавлення сім'єю того, що вона могла б отримати, якби громадянин не зловживав спиртними напоями або наркотичними засобами, таке позбавлення, яке в кінцевому рахунку веде до її зубожіння. Хоча ст. 10 ГК, що встановлює загальну заборону на зловживання правом, що не кореспондує ст. 30 ГК, навряд чи є сумніви в тому, що остання присвячена приватному нагоди зловживання правом - зловживанню громадянином правом на розпорядження власними доходами на шкоду інтересам своєї родини. Оскільки закон, обмежуючи дієздатність громадянина, не ставить перед собою мету боротьби з пияцтвом і наркоманією (так само як і покарання п'яниці чи наркомана), а лише захищає майнові інтереси сім'ї громадянина, то обмеження дієздатності можливе лише за наявності двох зазначених фактів, пов'язаних між собою як причина (зловживання) і наслідок (важке матеріальне становище). Відсутність одного з них (зокрема, пияцтво самотнього громадянина або важке матеріальне становище сім'ї, не обумовлене зловживанням громадянином алкоголем або наркотиками, а викликане іншими причинами, наприклад необхідністю сплати великого боргу, виплати аліментів тощо) виключає можливість обмеження дієздатності громадянина. Виключають таку можливість і інші обставини, прямо не передбачені законом (наприклад, ризикована підприємницька діяльність, ігрові автомати, азартні ігри, нічні клуби, протилежну стать, різні хобі - цілком нешкідливі по суті, але при цьому вельми затратні і т.п.). І хоча такі "захоплення" і "пристрасті" можуть бути для сім'ї нітрохи не менш накладними, ніж зловживання згаданими у ст. 30 ГК спиртними напоями або наркотичними засобами, громадянин проте у всіх цих та інших випадках не може бути обмежений у дієздатності. Справа в тому, що: закон дозволяє обмежувати дієздатність лише у випадках і в порядку, встановлених законом (п. 1 ст. 22 ЦК); редакція ст. 30 ГК і винятковий характер формульованого нею правила не дозволяють розширено тлумачити підстави обмеження дієздатності громадянина; використання у даному випадку аналогії закону (п. 1 ст. 6 ЦК) перешкоджає як особлива істота дієздатності громадянина, так і відсутність східного врегульованого відносини. Обмеження дієздатності повнолітніх і прирівняних до них громадян зводиться до обмеження однієї лише сделкоспособность, в результаті чого вони не можуть самостійно без згоди піклувальника продавати, дарувати, заповідати, обмінювати, купувати майно, здійснювати інші операції щодо розпорядження майном (крім дрібних побутових), самостійно отримувати заробітну плату, пенсію та інші види доходів (авторський гонорар, суми, належні за виконання робіт за договором підряду, інші винагороди, всякого роду посібники тощо) та розпоряджатися своїми доходами (абз. 2, 3 п. 1 ст. 30 ГК; п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду РФ від 4 травня 1990, N 4). Оскільки особи, обмежені у дієздатності, можуть самостійно вчиняти лише дрібні побутові угоди, їх самостійність у цивільному обороті поступається навіть можливостям осіб від 6 до 14 років (пор. з п. 2 ст. 28 ЦК); одночасно оскільки за згодою піклувальника вони можуть здійснювати та інші угоди, в цьому вони співставні з особами від 14 до 18 років (пор. з п. 1 ст. 26 ЦК). Якщо громадянин, обмежений у дієздатності, здійснює операцію без згоди свого піклувальника, така угода є оспорімой, вона може бути визнана недійсною судом за позовом піклувальника (ст. 176 ЦК) * (174). Однак обмеження дієздатності не торкається деликтоспособность: громадянин, обмежений у дієздатності, самостійно несе відповідальність по зроблених операціях і за заподіяну шкоду (абз. 3 п. 1 ст. 30, ст. 1077 ЦК). Обмеження дієздатності громадянина не перешкоджає вступу в шлюб, але воно (у тому числі обмеження дієздатності одного з подружжя) перешкоджає усиновленню дітей (п. 1 ст. 127 СК). Рішення суду про обмеження дієздатності скасовується лише за наявності достатніх даних, що свідчать про те, що громадянин припинив зловживати спиртними напоями або наркотичними засобами, а також якщо перестала існувати його родина (розлучення, смерть, поділ сім'ї) і, отже, відпала обов'язок даного громадянина надавати кошти на її утримання (п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду РФ від 4 травня 1990, N 4). На підставі рішення суду відміняється встановлене над громадянином піклування (п. 2 ст. 30 ЦК). Визнання громадянина недієздатним. Громадяни, які страждають психічними розладами, володіють всіма правами і свободами, передбаченими Конституцією та законами РФ. Обмеження прав і свобод громадян, пов'язане з психічним розладом, не може бути тільки на підставі психіатричного діагнозу, фактів перебування під диспансерним наглядом в психіатричному стаціонарі або в психоневрологічному закладі для соціального забезпечення або спеціального навчання - воно допускається лише у випадках, передбачених законами РФ. При реалізації громадянином своїх прав і свобод вимоги надання відомостей про стан його психічного здоров'я або обстеження лікарем-психіатром можливі лише у випадках, встановлених законами РФ * (175). Проте психічний розлад громадянина може бути причиною обмеження його правоздатності * (176) або визнання недієздатним. Громадянин може бути визнаний недієздатним, якщо внаслідок психічного розладу не може розуміти значення своїх дій або керувати ними (п. 1 ст. 29 ЦК). Звідси аж ніяк не всякий психічний розлад, навіть цілком очевидне для оточуючих і безперечне для нефахівців (у тому числі діагноз і особливості перебігу хвороби в кожному конкретному випадку), може стати достатньою причиною визнання громадянина недієздатним. Психічний розлад має бути таким, при якому громадянин або не може розуміти значення своїх дій; або хоча і може розуміти значення своїх дій, але не може керувати ними, при цьому то і (або) інше перешкоджають його повноцінній участі в цивільному обороті (отже, розлад повинно бути не тимчасовим, а постійним, стійким). Визнання громадянина недієздатним можливе тільки за рішенням суду, ухваленого в порядку окремого провадження на підставі висновку судово-психіатричної експертизи (подп. 4 п. 1 ст. 262, гл. 31 ЦПК) * (177). Висновок лікаря іншої спеціальності про стан психічного здоров'я громадянина носить попередній характер і не є підставою для вирішення питання про обмеження його прав і законних інтересів, а також для надання гарантій, передбачених законом для осіб, які страждають психічними розладами. В силу судового рішення громадянин позбавляється дієздатності, тобто не може самостійно здійснювати угоди і нести відповідальність за свої дії. Мета визнання недієздатним - забезпечити захист майнових та особистих прав та інтересів психічно нездорового громадянина, а також його родини. Від імені громадянина, визнаного недієздатним, всі угоди робить його опікун (п. 2 ст. 29 ЦК); таким чином, сделкоспособность особи, визнаної недієздатною, "дорівнює нулю", бо закон не робить на цей рахунок навіть мінімальних винятків (пор. з п. 2 ст. 28, абз. 2 п. 1 ст. 30 ЦК). Відповідно всі угоди, самостійно вчинені громадянином, визнаним недієздатним, є недійсними (нікчемними) і вимагають застосування двосторонньої реституції, тобто повернення всього отриманого сторонами в початкове положення, а при неможливості повернення отриманого в натурі - відшкодування його вартості у грошах (абз. 1, 2 п. 1 ст. 171 ЦК) * (178). Оскільки закон визнає такі угоди непридатним юридичним фактом (що не породжує нормальних цивільно-правових наслідків), недієздатний громадянин не несе відповідальності за зроблених ним операцій, проте його дієздатний контрагент повинен відшкодувати йому реальний збиток, якщо він знав або повинен був знати про його недієздатності (абз . 3 п. 1 ст. 171 ЦК). Громадянин, визнаний судом недієздатним, не відповідає і за заподіяну їм шкоду: така шкода відшкодовують його опікун або організація, зобов'язана здійснювати за ним нагляд (зокрема, психіатрична лікарня), у всіх випадках, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їх вини (п. 1 ст. 1076 ЦК). Зазначені особи, таким чином, відповідають на засадах провини, а оскільки вони відповідають за свою власну провину, яка складається в недоліках контролю (нагляду) за недієздатним громадянином, то несуть відповідальність з відшкодування шкоди навіть при подальшому визнання недієздатного заподіювача шкоди дієздатним (п. 2 ст. 1076) і позбавлені права регресу (п. 4 ст. 1081 ЦК). При ефективному доведенні опікуном того, що несприятливі наслідки виникли не з його вини, ризик збитків падає на потерпілого від дій недієздатного чи на третю особу (зокрема, страховика). Недієздатний громадянин може бути суб'єктом обов'язки з відшкодування заподіяної ним шкоди лише на підставі п. 3 ст. 1076. Визнання громадянина недієздатним спричиняє й інші правові наслідки. Так, недієздатність перешкоджає вступу в шлюб і є підставою для розірвання існуючого шлюбу в спрощеному порядку (тобто в органах РАЦС). Недієздатність громадянина (в тому числі недієздатність одного з подружжя) - підстава, що перешкоджає усиновленню дітей. Якщо підстави для визнання громадянина недієздатним відпали (наприклад, в результаті лікування вдалося зняти фазу загострення і домогтися стійкої ремісії), суд визнає його дієздатним. На підставі рішення суду відміняється встановлена над ним опіка (п. 2 ст. 30 ЦК). |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "§ 2. Цивільна дієздатність громадян" |
||
|
||