| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 4. Зміна та припинення правовідносин між батьками та дітьми |
||
|
Вирішення питання про місце проживання дитини може здійснюватися угодою батьків, а при наявності спору - судом. При цьому сімейний закон особливим чином регулює дану ситуацію, якщо вона супроводжується процесом розлучення батьків: суд зобов'язаний або затвердити угоду про те, з ким із них буде проживати дитина, або дати відповідь на заявлені вимоги одного із них, або вирішити це питання за власною ініціативою (п. 1 ст. 23, п. 2 ст. 24 СК). Останнє правомочність суду є істотним винятком із загального принципового положення про диспозитивних засадах цивільного судочинства. Воно обумовлене необхідністю максимально ефективного захисту таких соціально значущих інтересів, як інтереси неповнолітньої дитини в отриманні належних виховання і турботи. При розгляді питання про місце проживання дитини суд враховує його прихильність до кожного з батьків, братів і сестер (в цьому випадку буде потрібно висновок органу опіки та піклування, а при необхідності - і фахівця-психолога про можливість розлучення дітей), стать і вік дитини, особисті якості батька і матері, стан їхнього здоров'я (у тому числі психічного), їх можливості по створенню умов для нормального виховання (вид трудової діяльності та режим роботи, відрядження, матеріальне та сімейне становище, житлово-побутові умови тощо). При цьому в ситуації коли мати і батько - гідні люди і хороші вихователі, володіють сприятливими умовами життя для дитини, але до угоди з даного питання не прийшли, суд, по суті, стикається з нерозв'язною життєвою драмою, і виноситься вердикт, який свідомо містить не справедливе, а лише процесуально вимушене і неминуче судження органу юстиції. Вирішуючи питання про порядок участі у вихованні дитини окремо проживаючого батька (при недосягненні відповідної угоди або його невиконанні), суд повинен визначити місце та час їхнього спілкування, в тому числі в канікули, відпустки, вихідні та святкові дні, порядок зміни встановленого графіка з урахуванням особистісних і сімейних обставин батька, матері та самої дитини. При невиконанні рішення суду до винного з батьків застосовуються заходи цивільно-процесуального впливу, а при злісному невиконанні за позовом сумлінного батька суд може винести рішення про передачу дитини йому. Подібна можливість надає і превентивний вплив на поведінку батьків. Однак у всіх випадках пріоритетними об'єктами захисту і критеріями рішення залишаються інтереси дитини. Обмеження батьківських прав. Обмеження в батьківських правах залежно від наявності в діях батька (батьків) складу сімейного правопорушення є або заходом сімейно-правової відповідальності, або заходом оперативного характеру, спрямованої на захист інтересів дитини. У першому випадку санкція має не тільки каральну, а й значною мірою профілактичну спрямованість. Хоча підставою її застосування в розглянутому контексті є винна поведінка батьків, що завдає дитині шкоду (зловживання правом, неналежне виконання обов'язків з виховання та турботі про нього і т.п.), оцінка судом обставин справи дозволяє зробити висновок про можливість виправлення батьків і, отже, про відсутність достатніх підстав для застосування такої суворої міри відповідальності, як позбавлення батьківських прав. Суд приймає рішення про обмеження в батьківських правах, відібрання дитини і передачу його в розпорядження органу опіки та піклування, який забезпечує пристрій останнього в дитячий заклад чи під опіку (іншу форму піклування) родичів або інших осіб. Якщо батьки (один з них) не змінять своєї поведінки, орган опіки та піклування зобов'язаний після закінчення шести місяців (а при необхідності - і раніше цього терміну) пред'явити позов про позбавлення їх батьківських прав (ч. 2 п. 2 ст. 73 СК) . У другому випадку механізм захисту інший. Підставою обмеження батьківських прав є невинне поведінка батьків, об'єктивно що завдає шкоди дитині, - як наслідок їх психічного розладу, хронічного захворювання, збігу тяжких життєвих обставин і т.д. Залишення дитини у таких батьків небезпечно (п. 2 ст. 73 СК), тому суд і виносить рішення про відібрання у них дитини. Термінів відібрання і тим більше обов'язки пред'явити позов про позбавлення батьківських прав закон не встановлює. Якщо ситуація "патова" (наприклад, у душевнохворого батька немає шансів на лікування), органу опіки та піклування доцільно ставити питання про позбавлення даної особи дієздатності, щоб отримати можливість передати дитину не тільки під опіку, в прийомну сім'ю (чи інше піклування подібного роду, форми якого встановлені регіональним законодавством - ч. 1 п. 1 ст. 123 СК), а й на усиновлення (без згоди батьків - ст. 130 СК РФ). Позбавлення батьківських прав. Підставою припинення батьківських прав (крім загальної умови про повноліття дитини або придбання ним повної дієздатності до 18 років) є позбавлення батьківських прав. Об'єктивну сторону правопорушення, за яке слід застосування цієї заходи сімейно-правової відповідальності, складають за змістом сімейного закону кілька типів поведінки (ст. 69 СК). По-перше, одним з таких типів є ухилення батьків від виконання своїх обов'язків. Воно проявляється у відсутності турботи про забезпечення життєво важливих потреб дитини - в харчуванні, одязі, лікуванні, вихованні, освіті і т.п. Особливу загрозу подібне систематичне бездіяльність батьків представляє для малолітньої дитини. В якості спеціальної різновиди такої поведінки сімейний закон називає злісне ухилення батьків від сплати аліментів. При цьому факт належної турботи про матеріальне благополуччя дитини з боку другого батька, опікуна, прийомного батька та інших осіб значення для кваліфікації правопорушення не має * (389). Втім, на практиці в більшості випадків невиконання обов'язки з матеріального утримання дитини дійсно вкрай несприятливо позначається на його життєво важливих інтересах. По-друге, в якості самостійного підстави позбавлення батьківських прав діючий сімейний закон визнає відмову без поважних причин взяти свою дитину з пологового будинку, іншого лікувального закладу, виховного закладу, закладів соціального захисту та ін, де дитина з тих чи інших причин тимчасово знаходиться. Раніше подібного підстави не передбачалося, тому відповідальність батьків могла наступати лише після певного часу у зв'язку з ухиленням від виконання батьківських обов'язків (відсутністю контактів з дитиною, ненадання йому матеріальної підтримки) або ж, навпаки, шкідливим впливом на дитину при його відвідуванні. Проте суд у кожному конкретному випадку повинен з'ясувати причини, за якими батьки (батько) відмовилися забрати свою дитину, забезпечити йому можливість жити і виховуватися в сім'ї, отримувати таку необхідну йому турботу близьких людей. Можливо, така відмова обумовлений важкими життєвими обставинами (хворобою, відсутністю засобів до існування, житла тощо), як правило, тимчасового характеру, які батьки мають намір розумно подолати. При цьому вони проявляють інтерес до долі дитини, заявляють про своє бажання в майбутньому піклуватися про нього. Найчастіше в такій ситуації виявляється молода (або навіть неповнолітня) жінка, яка не перебуває у шлюбі і не має допомоги з боку своїх рідних або інших близьких людей, а також не інформована про форми державної підтримки дитинства та материнства. У всіх подібних випадках слід роз'яснювати особливості правового статусу особи, рекомендувати органу опіки та піклування чинити психологічний і інше сприяння в рамках їх компетенції і можливостей. По-третє, протиправна поведінка може виявлятися у зловживанні батьківськими правами, яке передбачає вчинення батьками активних винних дій: примус до праці в сімейному чи іншому підприємстві, жебрацтва, заняття проституцією, експлуатація іншими способами; примус до участі в релігійній секті, діяльності, яка небезпечна для психічного та (або) фізичного здоров'я дитини; втягнення у злочинну діяльність; схиляння до вживання алкоголю, наркотиків; незаконне витрачання майна дитини в корисливих цілях і т.п. По-четверте, підставою для позбавлення батьківських прав може і повинно служити жорстоке поводження з дитиною: фізичне насильство над ним (побої, заподіяння тілесних страждань іншим способом); негативний психічний вплив у вигляді придушення його волі, приниження, обмеження свободи, погроз, навіювання почуття страху; замах на його статеву недоторканність. Подібна поведінка є різновидом зловживання батьківськими правами, проте виділено законодавцем у самостійну групу. Особливе місце займають факти хронічного алкоголізму чи наркоманії. З одного боку, і те і інше є захворюванням, руйнуючим психіку людини, послаблює його волю, з іншого боку, біля витоків розвитку хвороби він ще в змозі протистояти своїм згубним бажанням. Не заглиблюючись у аналітику співвідношення в цій ситуації винності і невинуватості особи, законодавець вважає хронічний алкоголізм чи наркоманію достатньою підставою для позбавлення батьківських прав, бо вони неминуче роблять шкідливий, часом згубний, вплив на дитину, нерідко супроводжуються аморальним способом життя, є причиною ухилення і (або) зловживання батьківськими правами та іншого асоціальної і суспільно небезпечної поведінки батьків. У спеціальну підставу виділені факти вчинення батьком умисного злочину проти життя чи здоров'я своїх дітей: замах на вбивство дитини, нанесення йому тілесних ушкоджень, катування, прагнення довести до самогубства, зараження венеричною хворобою або ВІЛ-інфекцією, залишення в небезпечній, загрозливою його життя обстановці. Аналогічні наслідки тягне умисний злочин проти життя чи здоров'я чоловіка. При цьому за змістом сімейного закону останній може і не бути батьком дитини * (390). Якщо вітчим (мачуха) були його вихователями, дбали про нього, то злочин зазначеного типу негативно позначиться на психіці дитини. Для застосування даної підстави позбавлення батьківських прав в принципі досить встановлення факту злочину вироком суду. Однак і в цьому разі не повинно бути формального підходу, так як кримінально каране умисне діяння мати (батько) дитини може вчинити, наприклад, охороняючи його здоров'я або рятуючи його життя. Перелік підстав є вичерпним і при цьому практично достатнім, тому що включає в себе всі можливі життєві ситуації, які можуть заподіяти шкоду дитині. Право на пред'явлення позову про позбавлення батьківських прав надано одному з батьків, органу опіки та піклування та іншим органам і установам, компетентним захищати інтереси дітей, а також прокурору. Орган опіки та піклування і прокурор зобов'язані, крім того, при будь-якому инициаторе процесу дати висновок по справі (ст. 70 СК). Презумпція провини або невинності батьків сімейним законом не встановлена, хоча у зв'язку з каральною (а не тільки захисної) функцією аналізованої заходи акцент у розподілі обов'язків по доведенню неминуче зміщений у бік позивача: саме він повинен представити факти, що свідчать про винному протиправне поведінці батьків у відношенні своїх дітей. Наслідком задоволення позову та набрання судовим рішенням законної сили є втрата батьками всіх прав, заснованих на факті прямого зв'язку за походженням з конкретною дитиною. Як правило, за цим слід відібрання дитини, проте не завжди: наприклад, в ситуації подружжя другий батько, не позбавлений прав, може продовжувати спільне проживання з першим і вживати малоефективні спроби усунути вплив останнього на дитину; захищаються законом права власника на житлове приміщення теж не спрощують ситуацію. Значить, в подібних випадках в інтересах дитини орган опіки та піклування повинен поставити перед судом питання про відібрання дитини (видаленні з сім'ї) і передачі її під опіку родичам або дитячому закладу. Дитина, навпаки, зберігає ряд правомочностей, заснованих на зв'язку за походженням з особою, позбавленим батьківських прав: право на аліменти, право власності на житлове приміщення або право користування ним, право на отримання спадщини та інші майнові права (пп. 2, 4 ст. 71 СК). Сімейний закон допускає відновлення в батьківських правах за позовом особи, їх позбавленого. Відмова у позові слід з тієї чи іншої сукупності юридичних фактів: поведінка заявника не змінилося істотно на краще, дитина проти даного акта (з 10 років потрібна його згода) або дитина усиновлена і усиновлення не скасоване (ст. 72 СК). Особливий спосіб припинення батьківства пов'язаний з процедурою усиновлення дитини. По-перше, відповідно до норми ст. 129 СК при усиновленні потрібна згода батьків (батька), що означає своєрідний відмова від батьківства всупереч загальним правилом про неможливість такого. По-друге, нормою ст. 130 СК передбачена можливість усиновлення без згоди батьків, якщо вони визнані судом безвісно відсутніми або недієздатними, а також з причин, визнаних судом неповажними, більше шести місяців не проживають разом з дитиною і ухиляються від його виховання і утримання. В останньому випадку мова, по суті, йде про визнання винності і протиправності поведінки таких батьків щодо своїх дітей без спеціального позбавлення їх батьківських прав. Що вступило в законну силу судове рішення про усиновлення припиняє правовідносини між дитиною та її батьками (батьком), крім особливого, виняткового, випадки: при усиновленні дитини однією особою особисті та майнові права і обов'язки можуть бути збережені за бажанням матері, якщо усиновитель - чоловік, або за бажанням батька, якщо усиновитель - жінка (пп. 2, 3 ст. 137 СК). |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "§ 4. Зміна та припинення правовідносин між батьками та дітьми" |
||
|
||