Головна
ГоловнаТеорія та історія держави і праваТеорія права і держави → 
« Попередня Наступна »
М.Н. Марченко, Е.М. Дерябіна. Право європейського союзу. Питання історії і теорії, 2010 - перейти до змісту підручника

§ 2. Міжнародне та європейське право: спільне та особливе. Характер їх взаємозв'язку і взаємодії


1. Розглядаючи питання про співвідношення європейського права - права Євросоюзу і Співтовариств з міжнародним правом в плані виявлення у них загального та особливого, а також встановлення характеру їх взаємозв'язку та взаємодії, слід, як видається, спочатку, щоб уникнути недомовок і непорозумінь у цьому питанні, звернути увагу на те, що традиційно міжнародне право розуміється як "сукупність і система норм, що регулюють відносини між державами й іншими його суб'єктами (міжнародні відносини)" * (1301).
Незважаючи на те що в ряді наукових видань при визначенні міжнародного права до "системи норм" додаються також "принципи, які спричиняють права та обов'язки держав по відношенню до інших держав і їхніх громадян" * (1302) або акцентується увага на тому, що міжнародне право - це "сукупність норм і принципів, що скріплюють взаємозв'язку і взаємодії цивілізованих держав" * (1303), суть вистави і традиційного визначення міжнародного права від цього значно не змінюється.
Не змінюється вона і від того, що міжнародне право найчастіше досить тісно асоціюється не тільки з зовнішньої, але і з внутрішньою політикою держав, діяльністю не тільки зовнішньополітичних, а й ряду внутрішньополітичних інститутів * (1304), розглядається як вельми важливий "правовий феномен у правових системах національних держав" * (1305).
Що ж стосується самого права Євросоюзу і Співтовариств, то в співвідношенні з міжнародним правом воно, будучи за своєю природою і сфері поширення регіональним (європейським) правом, в одних випадках розглядається як право "наднаціональної", або "інтеграційної організації" * (1306); в інших - як якесь "експериментальне" право, як право, що відбиває і закріплює проходить на Європейському континенті "великий" інтеграційний "експеримент" * (1307), а в третьому випадках право Євросоюзу і співтовариств представляється у вигляді особливого правового феномена, що займає "свою власну нішу в неординарній системі правових зв'язків і відносин, що склалися не тільки на Європейському континенті, а й в усьому світі" і відрізняється, з одного боку, від міжнародного права, а з іншого - від національного права * (1308).
Наявність своєї ніші у європейського права зовсім не означає, однак, як справедливо відзначають дослідники, що воно "відгороджене китайською стіною" від міжнародного та національного права * (1309). Швидше, навпаки - у розвитку цього права проявляються і перетинаються взаємно впливу "сусідів" з обох сторін, що, зрозуміло, не може не позначитися як на принципах формування і розвитку даного права, так і на конкретних його інститутах, галузях і нормах.
Останнє особливо яскраво простежується на прикладі взаємозв'язку і взаємодії міжнародного та європейського права в цілому, кожне з яких, будучи відносно самостійним і самодостатнім правовим феноменом, впливає на іншого * (1310). В основі цієї взаємодії і взаємного впливу міжнародного та європейського права один на одного лежать, з одного боку, їх фундаментальне, інституційне, функціональне і інше схожість, а з іншого - обумовлені самою природою і призначенням даних правових систем їх відмінності.
2. У чому проявляється їх подібність і в чому полягає їх відмінність? Що у них спільного, що зближує їх один з одним, і що у кожного з них особливого, що відрізняє їх один від одного?
Відповідаючи на ці та інші їм подібні питання, необхідно звернути увагу на те, що у міжнародного та європейського права a priori більше спільного, ніж особливого, і помітити, що найчастіше схожість тих чи інших сторін одночасно містить в собі ті чи інші відмінності.
Переконатися в цьому неважко, звернувшись до розгляду деяких найбільш важливих аспектів міжнародного та європейського права, що стосуються, зокрема, їх юридичної природи, статусу, порядку їх виникнення і функціонування, їх джерел, суб'єктів міжнародного та європейського права та ін
Не претендуючи на охоплення всієї проблематики, пов'язаної з виявленням загального та особливого у міжнародного та європейського права, а також з встановленням характеру їх взаємовідносин між собою, зупинимося на розгляді лише деяких їхніх загальних рис і особливостей, що дають загальне уявлення про шуканої теми і матерії.
3. Серед такого роду рис і особливостей у розглянутих систем слід виділити насамперед елементи спільності та особливостей їх юридичної та соціально-політичної природи.
Широко відомо, що в основі юридичної, а разом з тим і соціально-політичної природи обох правових систем лежить воля держав. І міжнародне та європейське право виникають і розвиваються не інакше як в результаті вольової діяльності суверенних держав.
Узгодження волі держав, пояснював щодо юридичної та соціально-політичної природи міжнародного права відомий радянський вчений Г.І. Тункин, "включає взаємозумовленість воль, що виражається в тому, що згода держави на визнання тієї чи іншої норми як норми міжнародного права дається під умовою аналогічного згоди іншої або інших держав" * (1311).
Цілком природно, що спочатку в процесі формування як окремих норм, так і в цілому договірних актів - джерел міжнародного права - між правовими позиціями різних держав - учасниць міжнародних угод найчастіше виникають не тільки певні відмінності, але й протиріччя * (1312). Однак це не заважає їм в більшості випадків шляхом використання такого широко визнаного в міжнародному праві засоби, як узгодження волі, прийти до створення тієї чи іншої відбиває їх спільні інтереси міжнародно-правової норми.
Аналогічно йде справа не тільки з міжнародним "глобальним" правом, охоплює всю мережу публічно-правових відносин, що виникають між різними державами, але і з міжнародним "регіональним" правом, опосредующим систему відносин, що виникають між Європейськими державами у зв'язку і з приводу формування Європейського союзу та що до нього Співтовариств.
Саме на основі узгодження волі між державами-членами утворюється як міжнародне "глобальне", так і міжнародне "регіональне" європейське право. Тільки саме суверенна держава, а не який-небудь інший інститут визначає, бути йому членом Європейського співтовариства і, відповідно, суб'єктом європейського права, з усіма витікаючими з цього наслідками, чи не бути; брати на себе відповідні міжнародно-правові зобов'язання або не брати.
Поважаючи і віддаючи належне суверенній волі держав-членів, установчі договірні акти і, зокрема, Договір про Європейський союз в розділі "Положення про спільної зовнішньої політики і політики безпеки" особливо передбачає положення про те, що "ніяка угода не пов'язує держава-член, представник якого в рамках Ради заявить, що воно має дотримуватися своїх власних конституційних правил" * (1313). Що ж до інших членів Ради Євросоюзу - держав, що володіють, так само як і незгодне держава, своєю власною суверенною волею, то вони, відповідно до Договору, "можуть домовитися про те, що угода, проте, підлягає застосуванню на тимчасовій основі" * (1314).
Формування європейського та міжнародного права на основі та у відповідності з волею суверенних держав, безсумнівно, свідчить про спільність їх юридичної та соціально-політичної природи, яка стосовно до Євросоюзу і Співтовариствам проявляється в самих різних відносинах, і зокрема в діяльності Європейського суду справедливості, що застосовує у разі потреби поряд з європейським також міжнародне публічне право * (1315).
Це відбувається, по-перше, у всіх тих випадках, коли "Спільнота як таке", укладаючи договір з третіми країнами, тобто з державами, які не є членами Євросоюзу, набуває щодо їх не тільки певні права, але й обов'язки. При виникненні та вирішенні спорів між сторонами Суд керується нормами як європейської, так і міжнародного права.
По-друге, це відбувається у всіх тих випадках, коли держава - член Євросоюзу, укладаючи договір з третіми країнами, бере на себе такі зобов'язання, які суперечать тим або іншим положенням європейського права. Розглядаючи такого роду справи, Європейський суд справедливості також керується нормами не тільки європейського, а й міжнародного права * (1316).
При цьому Суд виходить з положення ст. 307 Договору про заснування Європейського Співтовариства, згідно з яким у разі несумісності угоди держави-члена з європейським правом, і зокрема з цим Договором, "зацікавлена ??держава-член або держави-члени" в першу чергу самі повинні використовувати "всі належних заходів для того, щоб усунути невідповідність, що виникла ".
І, по-третє, Європейський суд справедливості застосовує норми і принципи не тільки європейського, а й міжнародного публічного права тоді, коли останні безпосередньо використовуються в процесі регулювання суспільних відносин, що виникають у рамках Європейського співтовариства.
На думку дослідників і відповідно до судової практикою норми і принципи міжнародного публічного права можуть використовуватися для регулювання суспільних відносин, що виникають в рамках Європейського співтовариства, у всіх тих випадках, коли "відсутні відповідні положення" в установчих договірних актах, а також у рішеннях наддержавних загальноєвропейських інститутів * (1317).
При цьому такого роду норми і принципи міжнародного публічного права використовуються Судом не тільки в процесі правозастосування, а й тлумачення європейського права. Судячи з відповідними рішеннями судових органів, останнє має місце в досить рідких випадках, і саме міжнародне право, як відзначають експерти, використовується при цьому лише як "допоміжний джерело (засіб) в процесі тлумачення і визначення європейського права" * (1318).
Вказуючи на спільність юридичної та соціально-політичної природи міжнародного та європейського права, обумовлену тим, що обидві правові системи формуються і розвиваються не інакше, як на основі узгодження волі суверенних держав * (1319), слід в Водночас особливо підкреслити, що дана основоположна спільність не тільки не виключає, а навпаки, припускає наявність у природі шуканих правових систем тих чи інших особливостей. Це об'єктивно зумовлено різним характером даних правових систем, їх місцем, їх роллю в житті суспільства і формують їх держав, їх різним соціально-політичним змістом і призначенням.
Стосовно до європейського права слід зазначити, що одна з найважливіших особливостей його природи полягає, зокрема, в тому, що на основі узгодження волі суверенних держав, що знаходить своє вираження і прояв в установчих договорах, формується не все право, а лише його базова частина, фундамент цієї правової системи під назвою "первинне право".
Що ж до решти його частини, що називається вторинним правом, то в основі його утворення та функціонування безпосередньо перебуває не воля держав, а воля породжених ними наддержавних органів та інститутів.
Щодо особливостей юридичної та соціально-політичної природи міжнародного права слід вказати на те, що в основі її формування лежить не тільки воля суверенних держав як таких, а й похідна від них воля міжурядових (міжнародних) організацій, стали дуже численними, особливо після Другої світової війни * (1320).
Незважаючи на те що міжнародні організації створюються з волі держав і "приводяться в дію державами", вони, тим не менш, як справедливо відзначається в літературі, є організаціями, вельми відмінними від держав і, відповідно, їх дії, в тому числі і в правотворчій сфері - у сфері міжнародного договірного права, - "ні фактично, ні юридично не зводяться до дій держав" * (1321).
Таким чином, розглядаючи юридичну та соціально-політичну природу європейського та міжнародного права в порівняльному плані, слід констатувати, що у них, як у відносно самостійних правових систем, в цьому відношенні є значні елементи не тільки загального , а й особливого.
4. Аналогічна картина із загальним і особливим шуканих правових систем складається і в інших відносинах, зокрема щодо їх правового статусу.
Загальновизнаним у правовій теорії і юридичній практиці є той факт, що як міжнародне, так і європейське право в реальній дійсності виступають не тільки як відносно самостійні по відношенню один до одного, але і як самодостатні правові системи, володіють своїм власним статусом і виконують свої особливі, що відрізняються один від одного за характером, сферами застосування і масштабам завдання.
У силу цього, кажучи про подібність статусу, а разом з тим - і інших, похідних від нього спільних рис європейського та міжнародного права, слід звернути увагу насамперед на те, що схожість міжнародно-правового статусу розглянутих систем, в межах яких, за справедливим зауваженням дослідників, виникають також загальні проблеми, що стосуються, зокрема, правового статусу міжнародних договорів, їх юридичної сили, "верховенства" стосовно до інших джерел права, їх "прямої дії" ("прямого ефекту "- direct effect) по відношенню до національного права та ін, * (1322) - це подібність, спільність у даному відношенні шуканих правових систем з неминучістю передбачає і їх відмінність.
  Останнє найбільш яскраво і чітко проявляється насамперед у еволюційної природі і динамічному характері правового статусу однієї з розглянутих правових систем.
  Зрозуміло, мова йде про систему європейського права, яка спочатку, будучи повністю ідентичною за своїм міжнародно-правовим статусом системі міжнародного права, поступово, у міру розвитку інтеграційних процесів на Європейському континенті і відповідної зміни міждержавних відносин всередині Європейського співтовариства, все більше набуває свій власний ( регіональний) правовий статус, певною мірою відрізняється як від міжнародно-правового, так і від національно-правового статусу * (1323).
  І це не випадково, а цілком закономірно, маючи на увазі ту обставину, що, за загальним визнанням, Європейське співтовариство, відповідно до задумами його засновників, створювалося і розвивалося не просто як звичайна міжнародна організація, а як "модель", що стоїть "далі "і" вище "такого роду асоціацій * (1324).
  Подібна інституційно-функціональна установка визначила основні напрями і тенденції розвитку не тільки самого Європейського співтовариства, а точніше - трьох Європейських співтовариств, на базі яких пізніше сформувався Євросоюз, але і його правової системи, поступово трансформувалася у своєму статусі з суто міжнародної правової системи в регіональну правову систему, що поєднує в собі елементи як міжнародно-правового, так і національного характеру.
  Ця ж установка зробила значний вплив на процес зміни й трансформації суто міжнародного в первинному варіанті, класичного міжнародного права, що регулювало відносини між державами - членами Європейського співтовариства в 1950-і роки, на початкових етапах його утворення та функціонування, в суто регіональне європейське право з усіма його особливостями в наступні роки. Значною мірою вона позначилася на самих різних сторонах європейського права, а також на його суб'єктах.
  Щодо останніх слід сказати, що обидві правові системи - як європейська, так і міжнародне право - рівною мірою визнають як суб'єктів права суверенні держави і міжнародні організації.
  У науковій літературі, присвяченій європейському праву, з приводу правосуб'єктності держав - членів Євросоюзу особливо підкреслюється, що, незважаючи на передачу ними певних суверенних прав Європейському союзу, вони були і залишаються самодостатніми суб'єктами європейського права * (1325). З цієї причини щодо таких питань, як питання, що стосуються зовнішньої політики, держави-члени можуть діяти, будучи одночасно суб'єктами міжнародного та європейського права, як безпосередньо, самі по собі, так і через загальноєвропейські інститути * (1326).
  При цьому у всіх випадках держави-члени, згідно з положеннями Договору про Європейський союз, повинні "координувати свої дії в рамках міжнародних організацій і на міжнародних конференціях. Вони повинні" захищати на цих форумах позиції Союзу ".
  Зокрема, йдеться в Договорі, держави - члени Євросоюзу, які є також членами Ради Безпеки ООН, "погоджуватимуть свої дії і повною мірою інформувати інші держави-члени, а також Верховного представника". При здійсненні своїх функцій "вони захищатимуть позиції та інтереси Союзу, без шкоди відповідальності, покладеної на них згідно з положеннями Статуту Організації Об'єднаних Націй" * (1327).
  Поряд з державами - суб'єктами міжнародного та європейського права, в поле зору дослідників особливе місце як суб'єкти права займають Європейські співтовариства - Європейське економічне співтовариство і Європейське співтовариство з атомної енергії.
  Відповідно до діючих договірними актами, і насамперед Договором про заснування Європейського Співтовариства, останнє, так само як і інше, нині функціонує в рамках Євросоюзу, Європейське співтовариство з атомної енергії, володіють не тільки внутріспілкової, а й міжнародну правосуб'єктність, тобто правоздатність і дієздатність.
  На це вельми важлива властивість Європейських співтовариств неодноразово зверталася увага як в науковій літературі * (1328), так і в рішеннях Європейського суду справедливості, який констатував ще в 1977 р., що Європейські співтовариства "володіють повноваженнями вступати в міжнародні угоди і брати на себе відповідні зобов'язання, необхідні для досягнення поставлених перед ними цілей "* (1329).
  Визнання європейським і міжнародним правом як суб'єктів права суверенних держав і міжнародних організацій, безсумнівно, вказує на спільність даних правових систем. Але, кажучи про спільність європейського та міжнародного права в плані визнання ними зазначених суб'єктів права, не можна не бачити в цьому ж відношенні і їх відмінність.
  Йдеться, зокрема, про те, що в кожній з розглянутих правових систем визнаються і функціонують не тільки їх загальні, але свої власні, особливі суб'єкти права.
  Так, у міжнародному публічному праві, крім суверенних держав - основних суб'єктів права і міжнародних організацій, як суб'єктів права визнаються, зокрема, міжнародні суди, слідчі та інші комісії, а також інші міжнародні органи, які створюються за угодою між державами та керуються у своєї діяльності міжнародно-правовими актами. Як суб'єктів міжнародного публічного права визнаються також нації і народи, які представляються у вигляді спеціальних суб'єктів міжнародного права, що володіють правом на самовизначення аж до відділення * (1330).
  Традиційно спірним з моменту утворення Євросоюзу є питання про його міжнародної правосуб'єктності. При розгляді цього питання виділяють два різних підходи і судження.
  Перший з них зводиться до того, що відповідно до Маастрихтського договору, що поклав початок існуванню і функціонуванню Європейського союзу, останній не є ні формально, ні фактично суб'єктом міжнародного права.
  Відповідно до Маастрихтського договору, зауважує з цього приводу Б.М. Топорнин, тільки Європейські співтовариства були і залишаються суб'єктами міжнародного права. "На відміну від них Європейський союз не має міжнародної правоздатністю" * (1331). Визначаючи його завдання, продовжує автор, держави-члени відзначили в Договорі лише необхідність "сприяти утвердженню його індивідуальності на міжнародній арені", не більше того. А це є не що інше, як тільки "декларація про наміри, постановка загальнополітичної завдання на майбутнє" * (1332), але не визнання правосуб'єктності Союзу.
  На відміну від даної точки зору і підходу до вирішення питання про міжнародну правосуб'єктність Євросоюзу, ряд авторів дотримуються дещо іншого погляду на дану проблему. А саме - не заперечуючи того факту, що, хоча з формально-юридичної точки зору Євросоюз не є суб'єктом міжнародного права, фактично він, на думку дослідників, є таким.
  Як аргументи при цьому наводяться посилання на те, що Євросоюз як такий бере участь в створенні і роботі ряду міжнародних організацій, виступає в якості спостерігача при ООН, є фактичним учасником інших міжнародно-правових відносин * (1333). А якщо це так, якщо Союз укладає міжнародні угоди і договори, які визнаються іншими учасниками цих угод і договорів, то, роблять висновок автори, "це повинно служити конкретним доказом того, що Євросоюз фактично виступає як суб'єкт міжнародного права" * (1334).
  Слід зауважити, що такого роду судження, що мають під собою певний грунт, знаходять офіційну підтримку з боку правлячих кіл Євросоюзу і в тій чи іншій мірі відбиваються в деяких документах. Підтвердження цьому можна знайти, наприклад, в невдалої Конституції Євросоюзу, а також у Лісабонському договорі, точніше, в його проекті до теперішнього часу, де йдеться, зокрема, про те, що "Союз повинен розвивати особливі відносини з сусідніми країнами" і що для досягнення цих цілей він може укладати з ними "особливі (specific) угоди", в яких "можуть міститися взаємні права та обов'язки сторін", а також може бути передбачена "можливість проведення спільних дій" * (1335).
  Дані, а разом з тим і інші їм подібні положення слід розглядати, як видається, не інакше як у вигляді непрямого визнання міжнародної правосуб'єктності Європейського союзу. Бо "розвивати особливі відносини" з третіми країнами та укладати з ними "особливі угоди", які містять в собі не тільки права, але й обов'язки сторін, можуть лише ті наддержавні інститути та об'єднання держав, які володіють міжнародної правоздатністю і дієздатністю і які в силу цього наділяються статусом суб'єкта міжнародного права * (1336).
  При цьому сутність і зміст правосуб'єктності Європейського союзу в світлі Лісабонського договору виражається, як не без підстав зауважують дослідники, в таких його прерогативи, як: а) наявність у Союзу максимально широкої правоздатності юридичної особи на території всіх його держав-членів, включаючи можливість бути власником рухомого і нерухомого майна; б) право Євросоюзу укладати міжнародні угоди з третіми державами та міжнародними організаціями; в) визнання деликтоспособности Євросоюзу, що означає його здатність нести відповідальність згідно з укладеними ним договорами, за заподіяння шкоди іншим юридичним і фізичним особам та за іншими зобов'язаннями; г) можливість створення дипломатичних місій ("делегацій") Європейського союзу в державах, які не є його членами, і при міжнародних організаціях та ін * (1337)
  Говорячи про особливості європейського права по відношенню до міжнародного права в плані визнання або тих чи інших інститутів, або фізичних осіб як суб'єктів права, необхідно звернути увагу на те, що, крім держав і Європейських співтовариств, які є суб'єктами обох правових систем, виключно суб'єктами європейського права визнаються різні наддержавні органи та інститути, що функціонують в рамках Євросоюзу і Співтовариств, Європейський суд справедливості і Суд першої інстанції, Рахункова палата, Європейський центральний і Європейський інвестиційний банки, різні консультативні органи та ін
  Повноправними суб'єктами європейського права, на відміну від міжнародного права, де фізичні особи мають правоздатність "в обмеженому обсязі" * (1338), є також громадяни Європейського союзу, в якості яких, виступають особи, які мають громадянство держав-членів * (1339).
  4. Поряд із зазначеними проявами загального і особливого в системі європейського та міжнародного права, слід зауважити, що спільність і особливість даних правових систем простежується і в інших відносинах.
  Зокрема, це властивість даних правових систем не можна не помітити, розглядаючи їх під кутом зору визнаних ними і використовуються в повсякденному життєдіяльності джерел права.
  Порівнюючи шукані правові системи та їх джерела між собою, легко помітити, що, крім загальних джерел права, визнаних і використовуваних обома правовими системами, наприклад, у вигляді договірних актів, загальних принципів права або ж відповідних актів-приписів, адресованих державам - членам міжнародних організацій , в кожній правовій системі мають місце і активно використовуються також свої власні джерела права * (1340).
  У міжнародному праві це, зокрема, міжнародні звичаї, виступаючі, за визначенням статусу Міжнародного суду ООН (ст. 38), у вигляді "докази загальної практики, визнаної в якості правової норми". При цьому "загальна практика", що породжує звичайні норми міжнародного права, може складатися, на думку вчених-фахівців у галузі міжнародного права, як у позитивних, багаторазово повторюваних діях держав, так і в їх утриманні від вчинення певних дій в відносин інших держав * ( 1341).
  В силу порівняно нетривалого за історичними мірками часу існування і функціонування європейського права, в його надрах ще не склалися свої власні правові звичаї; за певних обставин тут, так само як і в інших правових системах, можуть застосовуватися звичайні норми міжнародного права.
  Однак це не виключає того, що європейське право як самостійна і самодостатня правова система може мати і дійсно має поряд із загальними для неї самої і для міжнародного права джерелами також і свої власні джерела права. У їх числі - регламенти; директиви; "рішення" наддержавних європейських органів, обов'язкові "в усіх своїх складових частинах для тих, кому вони адресовані"; загальні принципи європейського права та судові прецеденти, які виходять від вищих судових органів Євросоюзу і Співтовариств * (1342) .
  5. Крім названих, елементи спільності та особливостей європейського та міжнародного права проявляються і в інших відносинах, наприклад у відношенні їх до національного права, з яким вони тісно пов'язані і на який чинять вплив.
  У самому факті цього зв'язку і впливу європейського та міжнародного права на національне право, безсумнівно, проявляються елементи спільності цих правових систем. Що ж до форм їх зв'язку і впливу на національне право, то тут на першому плані стоять швидше елементи їх відмінності.
  Справа в тому, що для "впровадження" норм або принципів міжнародного права у національне залежно від конституційних положень тієї чи іншої країни у багатьох випадках потрібно прийняття відповідного національного правового акта * (1343), в той час як для застосування норм європейського права на територіях , що знаходяться під юрисдикцією держав-членів Євросоюзу, не потрібно прийняття будь-яких додаткових нормативних правових актів * (1344). Величезне значення при цьому має реалізація принципу прямої дії європейського права по відношенню до національного права.
  6. Нарешті, говорячи про загальне і особливому у європейського та міжнародного права, не можна не звернути увагу на прояв цих елементів у самому процесі формування та функціонування розглянутих правових систем.
  Елементи загального проявляються у них, досліджуваних в даному аспекті, в тому, що обидві правові системи формуються і функціонують насамперед на основі міжнародних договірних актів.
  Останні, згідно сформованому уявленню про них як про "спосіб створення" норм міжнародного, а разом з тим і європейського права, виступають у вигляді "явно вираженого угоди між державами щодо визнання того чи іншого правила як норми міжнародного права, зміни або ліквідації існуючих норм міжнародного права "* (1345).
  У системі міжнародного права договір за своєю природою і характером незалежно від його різновидів завжди був і залишається незмінним. У рівній мірі це стосується як договорів, що виникають між суверенними державами, так і договорів, що укладаються міжнародними організаціями один з одним і з третіми державами. Вони спочатку були і залишаються міжнародними актами * (1346).
  Дещо по-іншому в цьому плані йде справа з договорами, що утворюють Європейські співтовариства, а пізніше - Європейський союз, і з договорами, що виникають в рамках Євросоюзу і Співтовариств, тобто з установчими та іншими договорами.
  Будучи спочатку чисто міжнародними за своєю природою і характером договорами, установчі договірні акти, як зазначалося раніше, в силу закладених в них внутрішньоєвропейських об'єднавчих положень, у міру розвитку на Європейському континенті інтегративних процесів все більшою мірою втрачали свій міжнародно-правовий характер і набували рис європейсько -правових актів.
  Такого роду трансформація здійснювалася і здійснюється в основному завдяки відповідним рішенням Європейського суду справедливості, який, володіючи винятковим правом тлумачення установчих договорів, вже на ранніх етапах розвитку Європейського об'єднання держав розглядав ці договірні акти, як відомо, не тільки і навіть не стільки як міжнародні, скільки як конституційні акти.
  У наступні роки, за справедливим зауваженням дослідників, основним способом розвитку даних міжнародних конституційних актів було внесення до них змін і доповнень, а також їх тлумачення, що проводиться Європейським судом * (1347).
  Міжнародні за своєю природою і конституційні за своїм характером установчі акти Євросоюзу і Співтовариств не слід змішувати з міжнародними актами, що укладаються Євросоюзом, Співтовариствами та державами-членами з третіми країнами та міжнародними організаціями * (1348). Ці договірні акти поділяються на договори, укладені окремо Європейськими співтовариствами та Європейським союзом з третіми країнами, Європейським союзом спільно з державами-членами ("змішані" договірні акти) та ін * (1349)
  Виходячи з природи і характеру цих договорів, їх слід розглядати не інакше як як суто міжнародних договірних актів з усіма витікаючими з цього наслідками.
  Що ж стосується внутрішніх договорів, що укладаються в рамках Євросоюзу і Співтовариств на основі і в розвиток установчих договірних актів між державами-членами та іншими суб'єктами європейського права, то вони, як встановив Суд, будучи за природою міжнародними, проте відносяться до європейського права * (1350) і за своєю юридичною силою володіють пріоритетом по відношенню до вторинного праву * (1351).
  Такого роду договірні акти, констатують експерти, "знаходяться між первинним і вторинним правом Євросоюзу та Співтовариств. У разі виникнення колізій вони мають безсумнівний пріоритет перед вторинним, але аж ніяк не перед первинним правом" * (1352).
  Таким чином, кажучи про спільність і особливості європейського та міжнародного права в процесі їх формування та функціонування, слід зауважити, що, будучи загальними за природою і способом свого договірного міжнародно-правового формування, дані правові системи відрізняються один від одного за характером свого договірного функціонування. В системі міжнародного права вихідні договірні акти не змінюють свого міжнародно-правового характеру незалежно від яких би то не було обставин, у той час як у системі європейського права відбувається поступова трансформація міжнародно-правових актів у внутриевропейские за своїм характером акти.
  Крім даного відмінності, шукані правові системи значно відрізняються один від одного і в інших відносинах. Грунтовне розгляд і розкриття їх вимагає свого окремого дослідження.
  7. Чи не торкаючись цих, так само як і інших питань загального та особливого у європейського та міжнародного права, звернемо увагу лише на характер взаємин розглянутих правових систем.
  Одним з основних питань, що виникають при цьому, є питання про пріоритет міжнародного права по відношенню до європейського права, і формах його прояву.
  Адже не варто скидати з рахунків той факт, що, незважаючи на широкомасштабну трансформацію міжнародно-правових за своєю природою договірних актів під внутриевропейские, норми і принципи міжнародного права продовжують грати дуже важливу роль у механізмі правового регулювання Євросоюзу і Співтовариств і, відповідно, в системі європейського права * (1353).
  Свідченням тому є, зокрема, те вже згадуване обставина, що у своїй правозастосовчій і інтерпретаційної (толковательной) діяльності Європейський суд справедливості звертається і використовує норми не тільки європейського, а й міжнародного права * (1354).
  Останні разом з принципами міжнародного права роблять значний вплив на європейське право як безпосередньо, виступаючи в якості прямих регуляторів суспільних відносин, що виникають у рамках Євросоюзу і Співтовариств, так і опосередковано - через норми європейського та національного права, які видаються під впливом відповідних норм і принципів міжнародного права.
  У першому випадку мова йде, зокрема, про норми міжнародного права, що містяться в договірних актах Євросоюзу зі Світовою організацією та іншими міжнародними організаціями * (1355), а також з третіми країнами * (1356). У другому випадку маються на увазі загальновизнані принципи і норми міжнародного права, під впливом і з дотриманням вимог яких формувалося і функціонувало як первинне європейське право, яке складається з системи норм, принципів і положень, що містяться в установчих договірних актах і в актах їх судового тлумачення, так і вторинне право, що виступає у вигляді системи норм, що містяться в актах, що виходять від різних інститутів і установ Євросоюзу і Співтовариств.
  Говорячи про характер взаємин європейського та міжнародного права як відносно самостійних і самодостатніх правових систем, слід погодитися з позицією авторів, які вважають, що їх співвідношення "будується на тих же засадах, що і співвідношення національного права з міжнародним". Іншими словами, що в основі їх взаємовідносин лежить принцип примату міжнародного права над європейським * (1357).
  Особливість цих взаємин, однак, полягає в тому, що подібно міжнародному праву формування і функціонування європейського права грунтується зазвичай на балансі інтересів держав-членів. У його основі був і залишається договір, сторонами якого є держави-члени * (1358). Це ж повністю відноситься і до міжнародного права.
  Інша особливість взаємин розглянутих правових систем, а точніше, примату міжнародного права над європейським правом полягає в тому, що в даному випадку він проявляється не одновимірно, як по відношенню до національного права, а многомерно, на різних рівнях і в різних формах.
  Йдеться, зокрема, про те, що на глобальному рівні загальновизнані принципи і співвідносяться з ними норми міжнародного права мають безумовним пріоритетом у разі виникнення колізій як по відношенню до первинного, так і по відношенню до вторинного європейському праву. Водночас на регіональному рівні норми міжнародного права, що містяться, наприклад, у договірних актах, що виникають між державами - членами Євросоюзу, мають примат, як було зазначено, лише над вторинним, але аж ніяк не перед первинним європейським правом.
  Марченко М.Н.
  Дерябіна Е.М.
  --- ---
 « Попередня  Наступна »
 = Перейти до змісту підручника =
 Інформація, релевантна "§ 2. Міжнародне та європейське право: спільне та особливе. Характер їх взаємозв'язку і взаємодії"
  1.  § 1. Поняття і принципи місцевого самоврядування. Моделі взаємовідносин державної влади та місцевого самоврядування
      міжнародним, зокрема європейським стандартам. Як доказ останнього дослідник вказує на розбіжності положень федерального законодавства та ст. 3 Європейської хартії місцевого самоврядування: "Неважко помітити, що трактування російськими законодавцями правової природи місцевого самоврядування має принципову різницю: (1) це право населення, а не тільки органів
  2.  § 3. Теоретичні основи побудови моделі взаємовідносин державної влади та місцевого самоврядування
      міжнародними зобов'язаннями Російської Федерації, необхідно розумне самообмеження державної влади у процесі встановлення контролю над місцевим самоврядуванням. Представляється, що новий Федеральний закон робить правильні кроки в цьому напрямку, встановлюючи перелік питань, у вирішення яких органи державної влади втручатися не має права. Але повністю механізми такого
  3.  § 3. Способи вирішення юридичних колізій
      міжнародні процедури. На рівні практичного правозастосування відповідні органи і посадові особи при виявленні колізій звичайно керуються такими правилами: а) якщо суперечать один одному акти одного й того ж органу, видані в різний час з одного й того ж питання, то застосовується останній за принципом, запропонованим ще римськими юристами: пізніше виданий закон
  4.  § 1. Взаємодія міжнародного публічного та міжнародного приватного права.
      міжнародних договорів у розвитку МПП Міжнародне приватне право історично «йшло рука об руку» з міжнародним публічним правом. Деякі мислителі минулого навіть не завжди поділяли їх, і тим більше не протиставляли. Зокрема, в класичній праці Гуго Греція «Про право війни і миру» досліджувалися багато питань, які нинішніми теоретиками розглядаються в роботах по
  5.  § 4. Поєднання в правовій системі Євросоюзу елементів романо-германського і англосаксонського права. Їх загальне і особливе
      міжнародного та порівняльного права, - показують, що основні відмінності, які можна знайти між нашим загальним правом і тим, що в самому широкому сенсі іменується цивільним (континентальним) правом, лежать насамперед і швидше за все у формі, ніж у змісті права "* ( 306). Аналогічної думки щодо подібності та відмінності розглянутих правових сімей, так само як і всіх західних правових
  6.  § 6. Основні шляхи і форми зближення європейських правових систем та сімей
      міжнародно-правові договори, загальні принципи права і правові доктрини. Зрозуміло, на першому плані в цьому процесі завжди перебували і перебувають закони як основні джерела романо-германського права і судові прецеденти як провідні джерела англосаксонського права. Виділяючи їх, слід зауважити, що у вітчизняних юристів - теоретиків і практиків, а почасти і у зарубіжних авторів,
  7.  § 5. Європейська комісія в системі інститутів Євросоюзу
      міжнародних переговорів від імені Союзу і Співтовариств у відповідності зі своїми прерогативами, закріпленими у Договорі; виступ в якості посередника в спорах, що виникають між державами-членами; вироблення пропозицій, що стосуються розвитку різних сфер життєдіяльності Союзу; активна реалізація права законодавчої ініціативи; виконання бюджету Європейського союзу і Співтовариств;
  8.  § 1. Взаємозв'язок і взаємодія правової системи Євросоюзу з правовими системами держав-членів: характер, форми, принципи
      міжнародної правовими системами, являє собою новий, далеко не класичний і не стандартний варіант даного явища * (1167). Розглядаючи цю систему під кутом зору її взаємозв'язку і взаємодії з національними правовими системами, дослідники не без підстав вказують насамперед на те, що правова система Євросоюзу: а) це ще не склалася повністю, а формується правова
  9.  § 3. Принцип прямої дії права Європейського союзу
      міжнародного права і адресуються в основному державам-членам та їх органам * (1254). Що ж стосується "прямої дії" (в німецькому варіанті - unmittelbare Wirkung) національного права * (1255), то, судячи з численних досліджень, мова йде про безпосереднє застосування на території держав-членів таких положень, що містяться в установчих договірних актах, які: 1) в тій чи
  10.  § 1. Поняття комерційного права
      міжнародне торгове право. У середні століття торгове право розвивалося як станове право купців (купецьке право). Воно називалося торговим не тому, що регулювало торговельні відносини, а тому, що його нормам підпорядковувалися лише особи, що входять до торгівельне стан. Крім сосл-Комерційне право. Ч. I. Под ред. В.Ф. Попондопуло, В.Ф. Яковлевої. - СПб., С.-Петербурзький університет,