Головна
ГоловнаЦивільне, підприємницьке, сімейне, міжнародне приватне правоЦивільне право → 
« Попередня Наступна »
О. В. Дзера. Цивільне право України. Книга 1, 2002 - перейти к содержанию учебника

§ 3. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи


Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним.
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Позбавлення життя не розглядається як порушення права на життя, якщо воно є результатом застосування сили, не більш ніж абсолютно необхідної:
для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;
для здійснення законного арешту або запобігання втечі особи, затриманої на законних підставах;
у разі дій, передбачених законом, для придушення бунту або заколоту.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Якщо ж позбавлення життя є складовою злочину геноциду, то ніщо не дає державам, які його підписали, яким би то не було шляхом відступати від будь-яких зобов'язань, прийнятих відповідно до настанов Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.
Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави - захищати життя людини."
ЦК України у ст. 282 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбавлена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.
Традиційно право на життя розумілося як право на збереження життя і трактувалося перш за все як відмова від війни і участі в ній, відмова від смертної кари, встановлення порядку застосування зброї і перебування її у цивільному обігу.
Зміст права на життя різниться у різних державах. Для держав, де смертна кара як засіб покарання скасована, право на життя означає, що жодна людина за будь-які вчинки не може бути позбавлена життя навіть державою, тобто йдеться про так зване абсолютне право на життя. У тих державах, де існують різні режими збереження смертної кари (застосування смертної кари, застосування смертної кари як виняток, відмова від застосування смертної кари на практиці), під правом на життя розуміється те, що жодна людина не може бути позбавлена життя свавільно, без відповідної правової процедури. Це так зване відносне право на життя1.
Конституція України: Офіц. текст: Коментар законодавства України про права та свободі людини і громадянина: Навч. посібник. - К.: Парламент, вид-во, 1999.
238Зміст наведеної ст. 27 Конституції України свідчить, на думку фахівців конституційного права, про те, що в Україні діє принцип не абсолютного, а відносного права на життя: "Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя"1. У ЦК України, як можна зрозуміти із тексту ст. 282, йдеться про абсолютне право на життя: "Фізична особа не може бути позбавлена життя".
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя - це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками.
Зазнавав критики в юридичній літературі і сам вислів "право на життя". Так, на думку 3. В. Ромовської, назва "право на життя" є неточною. Більш правильним було б називати це право правом на недоторканність життя, "оскільки лише шляхом порушення права на тілесну недоторканність людина може позбутися життя"2.
"Право на життя - природне право будь-якої людини", - стверджує М. І. Ковальов і вказує на те, що це право безспірно існує. Більш того, людина не може ним скористатися на свій розсуд: покликаний у світ вольовим покликом природи і знову-таки поза своєю волею він і залишає його. Однак активне життя, яке відбувається між народженням і смертю, наповнене безперервним здійсненням людиною своїх прав та обов'язків. І в основу них покладено право кожної людини залишити після себе нащадків, які беруть на себе естафету буття. У цьому абсолютному праві закладено майбутнє право на життя в нащадках. Воно відображає вищий зміст життя і охороняється всією силою моралі, норм закону, системою примусу та заохочення. І саме завдяки праву на життя у правовій державі, де в повній мірі діють закони громадянського суспільства, права та законні інтереси громадян є пріоритетними між всіма іншими3.
У літературі висловлюється й інша точка зору. Право - це свобода окремих індивідів творити свою волю. Воно реалізується внаслідок укладення угоди або договору. Вольовий акт передує угоді, праву. Однак життя індивіда існує незалежно від його волевиявлення. Тому вираз "право на життя" не належить до правової сфери. Це чисто літературний термін4.
В сучасному розумінні право на життя розглядається як особисте немайнове право фізичної особи, що виникає з приводу особистого нематеріального блага, яким є життя кожної людини.
Конституція України: Офіц. текст: Коментар законодавства України про права та свобода людини і громадянина: Навч. посібник. - К.: Парламент, вид-во, 1999. - С. 75.
2 Ромовская 3. В. Личньїе неимущественньїе права граждан СССР (понятие, видьі, классифика-ция, содержание, гражданско-правовая защита). - Дис. ... канд юрид. наук. - К., 1968. - С 39.
Ковалев М. Й. Право на жизнь й право на смерть // Советское государство й право. - 1992. - № 7. - С. 68.
А. Арендар. Деякі філософськії аспекти права на життя і смертної кари // Право України. - 1995. - №5-6. - С. 49.
2 Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи.
Народження та смерть людини - особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій.
Цивільне право, на думку Л. О. Красавчикової, не може не охоплювати своїм регулюючим впливом зазначені події, оскільки як народження людини, так і її смерть (в ряді випадків) відбувається у зв'язку з волевиявленням тих чи інших осіб, які можуть істотно вплинути на зародження нового життя чи передчасне закінчення існуючого1.
Право на життя має декілька аспектів, в тому числі право на збереження життя (індивідуальності) і право на розпорядження життям. Перш ніж зупинитися на цих аспектах, слід визначити юридичні межі життя - його початок і закінчення.
Законодавче встановлення початку життя дозволяє відповісти на питання: на якій стадії свого розвитку людський ембріон чи плід стає життєздатним (може існувати поза організмом матері) і є суб'єктом права2?
Під процесом народження розуміється проміжок часу між початком фізіологічних пологів і моментом початку самостійного дихання дитини, а, отже, під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.
У первісних редакціях проекту ЦК України проголошувалося право на життя зачатої дитини, що викликало жваву дискусію з приводу того, чи не прирівняє кодекс фактично право на життя зачатої дитини до права на життя будь-якої іншої людини. За такої постановки питання логічним здавався і висновок, що штучне переривання вагітності (аборт), яке здійснювалося б проти волі зачатої дитини, прирівнювалося б до вбивства, оскільки останнє є свавільним позбавленням життя іншої людини проти її волі. Більш логічним, мабуть, було б говорити про повагу до життя зачатої дитини. Однак з останньої редакції ЦК норми щодо сімейних відносин було вилучено у зв'язку з прийняттям сімейного кодексу України.
Частина 6 ст. 282 ЦК України приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Така дія може здійснюватися за бажанням жінки, якщо вагітність не перевищує дванадцяти тижнів і може бути проведена при вагітності від дванадцяти до двадцяти восьми тижнів у випадках, встановлених законом. Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності за медичними та соціальними показаннями, встановлюється законодавством.
В науці цивільного та сімейного права існує концепція, за якою зачата, але ще не народжена дитина, розглядається як можливий майбутній суб'єкт права. М. М. Малеїна стверджує, що "зачату дитину було б нереально розглядати як володільця правоздатності та інших суб'єктивних прав ще до народження. Суб'єктивні права, в тому числі і особистого характеру, можуть виникнути лише в
1 Красавчикова Л. О. Понятие й система личньїх, не связанних с имущественньїми, прав граж-дан (физических лиц) в гражданском праве Российской Федерации: Автореф. дисс. ... докт. юрид. наук. - Екатеринбург, 1994. - С. 25.
М. Н. Малеина. О праве на жизнь // Советское государство й право. - 1992. - № 2. - С 51.
2 існуючого суб'єкта. Тому передбачена законом охорона прав та інтересів майбутньої дитини є способом збереження можливих суб'єктивних прав на випадок, якщо дитина народиться живою"1.
Таким чином, перспективне законодавство, так само як і раніше, визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права.
На нашу думку, доречно було б говорити про повагу до життя зачатої дитини, враховуючи сучасні тенденції досліджень у сфері генетики і проблеми, пов'язані з донорством органів, клонуванням та ін.
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт - подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин.
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. Біологічна смерть незворотня, і ніякі медичні засоби не можуть спричинитися до відродження людини.
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу.
Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками.
Право на життя в аспекті розпорядження життям виявляється як можливість піддавати його значному ризику і вирішувати питання про припинення життя. Прикладами розпорядження своїм життям свідомо і добровільно можуть слугувати робота каскадера, здійснення щодо себе небезпечних наукових експериментів тощо. І навпаки, фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю (ст. 283 ЦК України).
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства.
У наукових виданнях різних галузей науки обговорюється питання про можливість визнання права на самогубство, права на смерть, вважаючи, що таке право має бути проголошено у законі. Між тим, як вірно зазначає М. І. Ковальов, у правах, які стосуються сутності людського існування, не можна виходити лише із зафіксованих у нормативному акті норм, у подібних обставинах повинен діяти принцип, а не писана норма. На його думку, немає ніяких вагомих аргументів проти того, щоб проголосити, що людина має право на життя і на смерть. Обидва ці людські права так тісно пов'язані, що виступають ніби дві сторони однієї медалі, причому такої делікатної та крихкої, що необхідна обережність у користуванні нею. Однак з правом на смерть виникає значно більше проблем, ніж з правом на життя2.
Слід додати, що пропозиції щодо законодавчого закріплення права на смерть не мають перспектив ні з точки зору права, ні з точки зору загальновизнаної моралі та етики, ні з точки зору здорового глузду.
Малеина М. Н. Защита личньїх неимущественньїх прав советских граждан. - М.: Знание. - 1991. -С. 21.
М. Й. Ковалев. Право на жизнь й право на смерть // Советское государство й право. - 1992. - № 7. - С. 68.
2 Перш за все поняття "право на життя" вже містить у собі право розпоряджатися своїм життям, у тому числі і щодо заподіяння собі смерті. По-друге, йдеться про фізичну особу, яка фізично здатна з власної волі заподіяти собі смерть. Якщо людина фізично чи психологічно не може розпорядитися своїм життям за будь-яких обставин, немає підстав взагалі говорити про її право. Крім того, наявність чи відсутність подібного положення у законі навряд чи зможе зупинити людину, яка вирішила припинити своє існування заподіянням собі смерті і наявність у неї такого права чи його відсутність у писаному праві не буде мати жодних правових наслідків, крім самого факту смерті1.
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії.
Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Проблеми евтаназії (або ейтаназії) ще у 1623 р. торкався Ф. Бекон, визначаючи цілі та завдання медицини, зокрема питання про невиліковні хвороби у своєму творі "Про достоїнства та примноження наук". Ф. Бекон розумів під цим терміном полегшення лікарем болю, навіть якщо вже немає ніякої надії на одужання "і можна лише зробити саму смерть більш легкою і спокійною"2.
"Евтаназією називається будь-яка дія, спрямована на те, щоб покласти край життю тієї чи іншої особи, йдучи назустріч її власному бажанню, і виконана не-заінтересованою особою", - визначення, прийняте голландським парламентом 14 квітня 1994 р. Як бачимо, в цьому визначенні про страждання або інші причини, які призвели до появи бажання покінчити з життям, взагалі не йдеться. Є лише вбивство однією особою іншої особи, незаінтересованою особою. Критики останнього визначення неодноразово вказували на те, що воно може спричинитися до розгулу вбивств.
Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога". Однак учасники Міжнародного руху проти евтаназії вважають за необхідне визначитися, що слід тоді розуміти під стражданням, враховуючи те, що медики, які приймали вказану Декларацію, зробили застереження, що під стражданнями вони розуміють не хворобу, а сам стан депресії і тяжкого душевного болю; і навіть у разі бездоганного знеболювання люди, які страждають від смертельної хвороби, повинні мати право на "допомогу у смерті". Таким чином, особи, які підписали Декларацію, вважають, що той, у кого є фізичні, психічні, емоційні, економічні або сімейні проблеми, вимагатиметься надання летальної ін'єкції або смертельного передозування ліків, якщо стресові фактори розглядатимуться як жорсткі та нестерпні.
З аналізу самого поняття евтаназії можна зробити висновок про зміни у тлумаченні змісту даного терміна. Автори вказують на те, що у сучасному трактуванні термін "евтаназія" все частіше ототожнюється з поняттям "вбивство з милосердя" та означає скорочення руками медиків життя хворих певної категорії
М. Й. Ковалев Право на жизнь й право на смерть / / Советское государство й право. - 1992.
- № 7. - С. 70.
Ф Бжон. О достоинстве й приумножении наук // Соч. - В 2 т.-М.:МьІсль, 1971.-Т. 1.
- С. 268.
2 на їх прохання. Розрізняють активну (позитивну) евтаназію, коли використовують засоби, які прискорюють настання смерті (передозування снодійного, смертельна ін'єкція та ін.) та пасивну (негативну), яка означає відмову від заходів, які сприяють підтримці життя. Обидва види евтаназії стосуються хворого пацієнта і можливі лише на його прохання.
Так, у ряді штатів США законами дозволяється пасивна евтаназія. Юридичне оформлення згоди хворого вимагає дотримання ряду формальностей: підпису хворого, який був би завірений трьома лікарями; права відмовитися від раніше прийнятого рішення померти з власної волі; виключення використання закону з меркантильною метою медичним персоналом і родичами пацієнта; визначення порядку зберігання документів.
Таким чином, стосовно проблеми евтаназії в літературі склалися принаймні дві протилежні точки зору. Відповідно до однієї з них евтаназія неприпустима з моральних і юридичних позицій, оскільки ніхто не має права позбавляти людину життя, яке повинно підтримуватися в усіх випадках до природного кінця. Крім того, необхідно враховувати як можливість помилки в прогнозі стану хворого, так і можливість зловживань евтаназією з боку лікаря чи інших осіб1. Повністю заперечували евтаназію свого часу радянські медики. Вони застерігали від можливої помилки у прогнозі стану хворого і можливості зловживання евтаназією з боку лікаря та інших осіб, вважали, що якщо суспільство колись і прийде до необхідності вирішувати проблему смерті не тільки звичайним шляхом, то цим повинні займатися нелікарі.
Прибічники евтаназії вважають її припустимою у виключних випадках за наявності: свідомого та наполегливого прохання хворого, неможливості полегшити страждання хворого відомими засобами; точної доведеності неможливості врятувати життя, встановленої колегією лікарів за обов'язкової одностайності і попереднього попередження органу прокуратури2.
М. М. Малеїна вважає, що у законі має бути дозволена і активна, і пасивна евтаназія. В якості морального обгрунтування евтаназії вона вказує на те, що найвищою цінністю є реальне благополуччя людини. Не кожен має сили лежати паралізованим, обходитися хоч би день без сторонньої допомоги, відчувати постійний біль. Не у всіх однакове уявлення про якість життя3.
Серед умов евтаназії М. М. Малеїна називає те, що рішення про евтаназію має приймати сам пацієнт. Чи варто продовжувати життя - питання, яке жодна людська істота не може вирішувати за іншу. Тому на момент прийняття рішення громадянин повинен бути дієздатним, а також не мати будь-яких захворювань, які супроводжуються нав'язливою ідеєю смерті; якщо пацієнт втратить свідомість і раніше не оформив належним чином свою згоду на евтаназію, то відповідні заходи не можуть бути вжиті.
1 Глушков В. А. Проблеми уголовной ответственности за общественно опасньїе деяния в сфере медицинского обслуживания: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук.
Кони А. Ф. К материалам о врачебной тайне // Врачебное дело. - 1928. - № 6. - С. 10; Малеин Н. С. О врачебной тайне // Советское государство й право. - 1981. - № 8. - С. 36.
М. Н. Малеина. О праве на жизнь // Советское государство й право. - 1992. -№2. - С. 58.
2 Між тим навіть у такому випадку автор вважає, що такі заходи вживатимуть не лікарі, а інші особи, а сама евтаназія повинна бути забезпечена додатковими обов'язками держави, її органами, посадовими особами.
ЦК України у ч. 4 ст. 282 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя.
Розглядаючи невід'ємне право на життя фізичної особи, слід звернутися і до такої проблеми, як проведення медичних, наукових та інших дослідів щодо фізичних осіб. Можливість таких дослідів визнається ч. З ст. 282 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45)'.
3^ ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Для правового обгрунтування проведення медичних дослідів необхідно встановити критерії, виходячи з яких вирішується питання про суперечність між суспільною зацікавленістю у новому науковому відкритті та інтересами індивіда, охороною його життя та здоров'я. Ці критерії називаються загальними положеннями про межі допустимості медичного експерименту і викладені у ст. 45 Основ законодавства України про охорону здоров'я (далі - Основи). Серед них можна назвати: принцип пропорційності цілей, який полягає в тому, що заподіяна шкода має бути розмірною науковому внеску, який має значення для всього людства; принцип мінімального ризику, зміст якого полягає у вимозі знизити можливий ризик досліду на підставі попередніх форм перевірки, дослідів на тваринах і відповідного всебічного висновку про межу ризику аналогічних втручань у сфері профілактики, діагностики, лікування або реабілітації2.
Вказані критерії необхідно проаналізувати і з точки зору рівня наукової підготовки медичного експерименту. Крім того, проведення медичних дослідів щодо людини передбачає дотримання особливих правових вимог, серед яких такі: особа, яка може бути об'єктом медичного експерименту, повинна мати повну цивільну дієздатність, відповідний ступінь свободи особистості, відповідний стан здоров'я.
Організатор експерименту не має права залучати для дослідів як добровольців осіб, які перебувають від нього у певній залежності - службовій чи особистій. Із числа осіб, які підлягають експерименту, слід виключити вагітних жінок, смертельно хворих осіб, які не здатні дати згоду на медичний експеримент, крім випадків, коли таке втручання необхідне для збереження життя пацієнта. Стаття 45 Основ забороняє проведення експериментів на ув'язнених або військовополонених. До вимог належить також обов'язкова згода особи, яка підлягає експерименту.
Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Крім того, громадянин може скасувати свою згоду у будь-який момент і без пояснення причин своєї відмови.
Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 4. - Ст. 19. 2 Дргонец Я., Холлендер П. Современная медицина й право. - М.: Юрид. лит., 1991. - С. 40.
2 Стерилізація належить до заходів медичного втручання, що обмежують процеси репродукції у людини, і може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи (ч. 5 ст. 282 ЦК України). Стерилізація недієздатної фізичної особи може бути проведена за наявності медичних та соціальних показань за згодою опікуна цієї особи і з додержанням вимог, встановлених законом.
За ст. 49 Основ застосування методів стерилізації може здійснюватися за власним бажанням або добровільною згодою пацієнта в акредитованих закладах охорони здоров'я за медичними показаннями, що встановлюються Міністерством охорони здоров'я України.
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 284).
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 p., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів1.
Конституційне право на охорону здоров'я надає можливість громадянину самостійно обирати законні шляхи і засоби для досягнення стану фізичного, душевного і соціального благополуччя. Крім позитивних дій самої особи, необхідні ще три умови: наявність засобів, за допомогою яких громадянин зміг би задовольнити свої законні інтереси, і можливість ними безперешкодно користуватись; можливість вимагати відповідних позитивних дій від зобов'язаних суб'єктів; у разі порушення прав можливість застосувати заходи державного примусу2.
Стаття 6 Основ законодавства про охорону здоров'я називає у праві на охорону здоров'я: життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який необхідний для підтримання здоров'я людини; безпечне для життя і здоров'я довкілля; належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання; надання медичної допомоги, включаючи вільний вибір лікаря та методів лікування відповідно до його рекомендацій; достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я.
Стаття 10 Основ закріплює також обов'язки громадян у галузі охорони здоров'я, серед яких: піклуватися про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які перебувають у загрозливому для їх життя та здоров'я стані, тощо.
Відповідно до ч. 2 ст. 284 ЦК України охорона здоров'я забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у дер-
Устав Всемирной организации здравоохранения. - Женева, 1968. - С. 5.
Гришина Т. А. Конституційне право граждан на охрану здоровья й его обеспечение Совета-ми народних депутатові Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - М., 1987. - С. 8.
2 жавних і комунальних закладах охорони здоров я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.
Важливе місце серед відносин у сфері охорони здоров'я посідають відносини лікувальний заклад - громадянин, які переважно виникають з ініціативи громадян. У виняткових випадках підставою виникнення таких відносин є постанова суду чи адміністративний акт.
Відносини між лікувальними закладами та фізичними особами є цивільно-правовими договірними1. Зустрічаються різні назви цього договору: договір на надання медичної допомоги чи послуг; на лікарське (медичне) обслуговування, лікарський договір і т. ін. При зверненні особи до лікувального закладу наявна оферта пацієнта. Певною мірою можна говорити і про акцепт лікувального закладу. Лікувальні заклади згідно із законом та положеннями про них зобов'язані надавати відповідні послуги населенню. Можна зазначити ряд очевидних елементів акцепту. Так, при зверненні громадянина до лікувального закладу уточнюється характер та обсяг необхідної допомоги, місце її надання (у лікарні, поліклініці, амбулаторно), визначається конкретний лікар, встановлюється метод діагностики та лікування.
Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 285 ЦК України надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Загалом, надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться, за кодексом, за її згодою.
Особа може погодитися чи відмовитися від складних методів діагностики чи хірургічної операції. Частина 4 ст. 285 ЦК України закріплює право кожної повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, відмовитися від лікування. Відповідно до ч. З вказаної статті надання медичної допомоги особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою, за винятком невідкладних випадків за наявності реальної загрози життю фізичної особи, коли медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника (ч. 5 ст. 285). Надання медичної допомоги може бути припинене у випадках, встановлених законом згідно з ч. 6 ст. 284 ЦК України відповідно до висновку уповноваженої лікарської комісії, за згодою батьків, інших членів сім'ї, опікуна чи піклувальника. Надання фізичній особі психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону (ч. 7 ст. 285).
У діяльності лікувального закладу виявляється диспозитивність у застосуванні одного чи кількох методів лікування та діагностики, різної форми укладення договору на надання медичної допомоги (письмової, усної), виборі місця надання допомоги.
Правовідносини між лікувальними закладами і громадянами мають складну структуру: їх зміст становлять кілька груп взаємопов'язаних суб'єктивних прав та обов'язків2. До першої групи входять основні права та обов'язки договірних правовідносин: право громадянина на забезпечення його кваліфікованою медич-
Савіщкая А. Н. Возмещение ущерба, причиненного ненадлежащим врачеванием. - Львов: Вьісш. школа, 1982. - С. 167-168.
Малеина М. Н. Гражданско-правовой договор на оказание медицинской помощи / / Правове-дение. - 1989. - № 2. - С. ЗО.
2 ною допомогою та обов'язок лікувального закладу таку допомогу надати. Крім того, громадянин користується правом мати необхідну інформацію про стан свого здоров'я, а лікувальний заклад зобов'язаний зберігати її у таємниці. Громадянин має право вимагати роз'яснення діагнозу, методів лікування та можливих наслідків, а лікувальний заклад зобов'язаний дати таке роз'яснення. У визначених випадках громадянин зобов'язаний оплатити медичні послуги, а відповідний лікувальний заклад має право вимагати їх оплати. Стаття 288 ЦК України закріплює також право фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката та священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду.
До другої групи належать права та обов'язки, які закріплені за окремими категоріями громадян, наприклад, право матері на перебування у стаціонарі з дитиною, яка потребує догляду, або - за лікувальними закладами за особливих обставин хвороби чи травми громадянина, а саме - обов'язок інформувати родичів про доставленого у тяжкому стані громадянина до лікарні.
Третю групу становлять права та обов'язки, які є додатковими, тобто виконують допоміжну функцію щодо основного змісту зобов'язання - зберігання речей пацієнта тощо.
Відповідно до ст. 39 Основ лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові у доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров'я, а пацієнт має право ознайомитися з історією своєї хвороби та іншими медичними документами. Право кожної повнолітньої особи на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров'я, передбачається і ч. 1 ст. 286 ЦК України. Крім того, ця стаття передбачає право батьків (усиновителів), опікунів, піклувальників на інформацію про стан здоров'я дитини чи підопічного.
В літературі дискутується питання, як розуміти термін "повна інформація" та чи завжди лікар повинен подавати повну і вичерпну інформацію пацієнту про стан його здоров'я. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 286 ЦК України). Ні в Основах, ні в кодексі не уточнюється, у разі яких саме захворювань пацієнта лікар набуває такого права. Це дає підстави стверджувати, що лікарю надається можливість на власний розсуд визначати, в яких саме випадках він може надавати хворому неповну інформацію про стан його здоров'я, що певною мірою ставить реалізацію права на інформацію у залежність від рішення лікаря.
ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами.
Таким чином, праву пацієнта на повну інформацію про його хворобу кореспондує відповідний обов'язок лікувального закладу. Наголос при цьому слід поставити не на обов'язку лікаря, а скоріше на праві пацієнта. Кожен пацієнт за
2 власним бажанням матиме можливість скористатися своїм правом чи відмовитися від нього.
У разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин смерті та ознайомитися із висновками щодо причин смерті, а також мають право на оскарження цих висновків до суду. Назване право включено до ст. 286 ЦК України.
Під час надання фізичній особі медичної допомоги, проводячи її обстеження та лікування, медичні працівники отримують відповідний комплекс відомостей про цю особу. Такі відомості перш за все стосуються хвороби пацієнта та його інтимного життя і мають у літературі назву "таємниця про стан здоров'я", "медична таємниця", "лікарська таємниця". Враховуючи коло осіб, які не повинні порушувати це право, правильним буде, враховуючи усе коло зобов'язаних осіб, використовувати термін "таємниця про стан здоров'я", а для того, щоб підкреслити спеціальних суб'єктів обов'язку - термін "лікарська таємниця", через те, що найбільш повну інформацію отримують лікарі, вони кваліфіковано розуміються на цій інформації і дають клятву, якої зобов'язані дотримуватися, навіть враховуючи лікарську етику. Так, ст. 40 Основ відносить до таких суб'єктів медичних працівників та інших осіб, які отримали відомості про пацієнта у зв'язку з виконанням своїх професійних або службових обов'язків. У свою чергу ст. 287 ЦК України зобов'язує кожну фізичну особу утримуватися від поширення будь-якої інформації про хворого, яка стала їй відома з будь-яких джерел, встановлюючи невизначене коло суб'єктів таємниці про стан здоров'я.
Гарантуючи кожному громадянинові таємницю його особистого життя, закон зобов'язує медичних працівників та інших осіб, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків чи з інших джерел стало відомо про стан здоров'я фізичної особи, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні, утримуватись від поширення такої інформації (частини 1, 3 ст. 287 ЦК України). Не можуть бути також розголошені відомості, почуті від хворого, коли він перебував у непритомному стані1.
Відомості, які становлять зміст медичної таємниці, можна поділити на такі групи: відомості про сам факт звернення особи за медичною допомогою; відомості про хворобу (діагноз, перебіг хвороби, прогноз); відомості про застосовані методи лікування та їх ефективність; відомості про особу, яка звернулася за допомогою, - її минуле, звички, фізичні та психічні недоліки, інтимні зв'язки тощо; відомості про сім'ю хворого2.
Таким чином, як об'єкт медичної таємниці можна розглядати медичні дані та інформацію про особисте життя хворого, отриману при виконанні медичних обов'язків. Із загального правила про заборону розголошувати лікарську (медичну) таємницю існує ряд винятків, передбачених чинним законодавством, зокрема кримінально-процесуальними нормами права. На допустимість таких винятків вказує і ст. 40 Основ законодавства про охорону здоров'я. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та
1 Малеин Н. С. О врачебной тайне // Советское государство й право. - 1981. - № 8. - С.79.
Петруxuh Й. Л. Личная жизнь: предельї вмешательства. - М.: Юрид. лит., 1989. - С. 24.
2 методи лікування фізичної особи. У випадках, встановлених законодавством, фізична особа може бути зобов'язана до проходження медичного огляду.
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріплюють це право кожної людини.
В юридичній літературі висловлювалися різні точки зору з приводу того, чи є право на свободу і особисту недоторканність одним правом, чи воно включає два самостійні особисті немайнові права фізичної особи.
ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті - ст. 289 "Право на свободу" і ст. 290 "Право на особисту недоторканність".
Теоретичним підґрунтям для такого підходу може слугувати теорія Л. О. Красавчикової, згідно з якою право на особисту свободу тісно пов'язане з правом на особисту недоторканність, але не зводиться до нього. Право на особисту свободу означає відповідну міру можливої та юридичне дозволеної поведінки громадянина розпорядитися собою, своїми вчинками та часом. А право особи на особисту недоторканність в об'єктивному розумінні - це сукупність цивільно-правових норм, які передбачають неприпустимість будь-якого посягання на особистість з боку будь-кого, за винятком випадків, передбачених законом1.
Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Але тільки наявність фізичної свободи дає змогу індивіду бути учасником суспільних відносин у повному обсязі. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода.
Право на недоторканність особистості забезпечує саме фізичну свободу і оскільки життя, здоров'я та фізична свобода не входять до благ індивідуальної свободи, то і саме право на недоторканність особистості не можна віднести до особистих конституційних прав, що забезпечують цей вид свободи. Це право, охороняючи особисту безпеку, є універсальною юридичною гарантією, яка забезпечує громадянинові реалізацію всіх інших прав та обов'язків2.
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі (частини 2, 3 ст. 289 ЦК України). За
1 Красавчикова Л. О. Понятие й система личньїх, не связанньїх с имущественнмми, прав граж-дан (физических лиц) в гражданском праве Российской Федерации: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. - Єкатеринбург, 1994. - С. ЗО.
Мингес А. В. Реализация конституционного права не неприкосновенность личности в сфере специального административного пресечения: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - Свердловск, 1990.- С. 7.
2 ЦК України фізична особа може бути затримана лише у випадках і в порядку, встановлених законом; не може бути заарештована або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і лише на підставах і в порядку, встановлених законом (частини 4, 5 ст. 289). Ці положення відповідають нормам міжнародного законодавства. Так, згідно зі ст. 9 Загальної декларації прав людини ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання.
Випадки законного обмеження свободи особи, передбачені законом, можна перерахувати: це адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення; адміністративний арешт; взяття під варту як запобіжний захід; затримання органом дізнання особи, підозрюваної у вчиненні злочину; позбавлення волі як вид кримінального покарання. Але в усіх названих випадках закон надає можливість кожній особі оскаржити свій арешт чи затримання у визначеному законом порядку.
Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 290).
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання1. Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р. Відповідно до ч. 1 ст. 1 цієї Конвенції термін "катування" означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне спричиняються сильний біль або страждання фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, яка грунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. В цей термін не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричиняються ними випадково.
Частина 3 ст. 290 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне покарання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається. У разі жорстокого, аморального поводження фізичних осіб з неповнолітніми дітьми вживаються заходи, передбачені законодавством.
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р.2. Відповідно до ст. 19 цієї Конвенції, держави-сторони вживають усіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання з боку батьків, законних опікунів чи будь-
Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи. - К.: Наукова демка, 1992. - С. 92-109.
2 Там само. - С. 123-147.
2 якої іншої особи, яка піклується про дитину. Такі заходи захисту включають різні форми запобігання, виявлення, повідомлення, передачі на розгляд, розслідування, лікування тощо у зв'язку з випадками жорстокого поводження з дитиною, а також у разі потреби почати судову процедуру. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 p., а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін.1.
Стаття 290 ЦК України у ч. З містить положення про те, що у разі жорстокої, аморальної поведінки фізичної особи щодо іншої особи, яка перебуває у безпорадному стані, застосовуються заходи, встановлені ЦК та іншими законами.
Фізична особа має право також розпорядитися щодо передачі після її смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам, що є одним з компонентів права на особисту недоторканність (ч. 4 ст. 290 ЦК України). Якщо фізична особа ще за життя виявила свою волю щодо вилучення органів та інших анатомічних матеріалів з її тіла після смерті, ніяких труднощів не виникає, але якщо вона не залишила такого розпорядження, вилучення не допускається. Такий висновок можна зробити із змісту ст. 291 ЦК України. Основи законодавства про охорону здоров'я містять лише деякі положення щодо пересадки органів і тканин, вилучених у живого донора.
За ст. 291 ЦК України повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин. При цьому донорство здійснюється відповідно до закону. Частина 2 вказаної статті уточнює, що взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом. Згода може бути надана у письмовій формі на випадок смерті фізичної особи або це буде письмова заборона на донорство її органів та анатомічних матеріалів на випадок смерті.
У разі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів члени сім'ї, близькі родичі донора мають право знати ім'я особи-реципієнта.
В основі законодавчих актів з трансплантології та донорства ряду країн Європи, зокрема Австрії, Франції, Швейцарії, лежить принцип презумпції згоди, який означає, що якщо людина ще за свого життя принципово не заявляла про свою незгоду на вилучення її органів після смерті, то вона стає потенційним донором після смерті і лікарі можуть вилучати органи, не повідомляючи про це навіть найближчих родичів^.
Стаття 291 ЦК України побудована таким чином, щоб підкреслити важливість збереження життя людини за допомогою донорства. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого, яка включає і його тілесну недоторканність після смерті.
Проблема створення ринку донорських органів і його право на існування, породила в суспільстві дві протилежні точки зору. Прибічники створення такого ринку посилаються на те, що збільшення донорських органів завдяки ринку принесе більшу користь, а фінансові стимули допоможуть як самим донорам, так і їхнім родичам у прийнятті рішення про вилучення органів. Оскільки хірурги
Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. - К.: Атіка, 2002.
Введение в клиническую трансплантологию // ТрудьІ научного центра хирургии РАМН / Под ред. проф. Б. А. Константинова. - М., 1999. - С. 15.
2 продають операції з пересадки органів, то і в продажу органів немає нічого ан-тигуманного, це забезпечує можливість "продажу" таких операцій.
Проти створення подібного ринку виступають ті, хто вважає, що комерціалізація у цій сфері негативно відобразиться на принципі добровільного пожертвування органів і стане однією з форм непрямого тиску на донорів та членів їхніх сімей. Крім того, це суперечить, на їх думку, поняттям моральності та гуманізму.
На міжнародному рівні будь-яка комерційна діяльність з донорськими органами була засуджена. Так, 37-ма Всесвітня медична асамблея 1985 р. засудила "купівлю та продаж людських органів для -трансплантації", закликавши уряди всіх країн вжити ефективних заходів, щоб запобігти комерційному використанню людських органів1.
Що стосується самої процедури проведення трансплантації, то для цього необхідно дотримуватись як медичних, так і юридичних передумов2.
Обстеження стану здоров'я реципієнта є медичною дією, якій мають відповідати правові критерії придатності реципієнта за станом здоров'я, а саме - стан здоров'я, який гарантує, що за сприятливого прогнозу трансплантації, його здоров'я істотно покращиться та буде збережена здатність інших органів виконувати свої функції. Згода реципієнта на пересадку органа в його організм є наступною важливою передумовою здійснення трансплантації. В іншому разі трансплантація є неприпустимою.
Крім волевиявлення, мають бути дотримані такі умови: повна інформованість про ризик та можливі наслідки трансплантації; повна свобода та незалежність при прийнятті рішення; дієздатність реціпієнта. У разі недієздатності чи обмеженої дієздатності реципієнта згоду дає його законний представник.
Згода донора є умовою, без якої вилучити орган з його організму неможливо. На неї поширюються ті самі умови, що і на згоду реципієнта. Придатність донора за станом здоров'я є наступною умовою проведення трансплантації. Стан його здоров'я повинен гарантувати, що при пересадці органа, взятого з його організму, здоров'я реципієнта не опиниться під загрозою, не відбудеться і зараження хворого від донора.
Стаття 291 ЦК України закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. Відповідно до ст. 46 Основ законодавства про охорону здоров'я та ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 p., донорство крові та її компонентів є добровільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях3. Зазначений Закон детально врегульовує питання, пов'язані з донорством крові та її компонентів.
Право на сім'ю закріплено у ст. 292 ЦК України: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має лраво на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декла-
Введение в клиническую трансплантологию // ТрудьІ научного центра хирургии РАМН / Под ред. проф. Б. А. Константинова. - М., 1999. - С. 16.
Закон України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 41. - Ст. 377.
Закон України "Про донорство крові та її компонентів" / / Відомості Верховної Ради України. -1995. -№23. - Ст. 183.
2 рації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави.
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються законом."
Сім'я є складним соціальним явищем і виступає об'єктом дослідження ряду суспільних наук, кожна з яких вивчає відповідні сторони її функціонування та розвитку. Єдиного поняття сім'ї до прийняття нового Сімейного кодексу України у законодавстві і доктрині не існувало. Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і в,казує на те, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом, і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає: право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 292 ЦК України). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загальної декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.
Відповідно до ч. 2 ст. 292 ЦК України фізична особа не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. З ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'ї лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Фізична особа має право на підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває (ч. З ст. 292 ЦК України). Так, за ст. 153 Сімейного кодексу України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо).
До особистих немайнових прав цивільного права не можуть бути включені права, що виникають у зв'язку зі вступом громадян у сімейні відносини, зокрема право на укладення та розірвання шлюбу, батьківські права тощо. Названі права є змістом не цивільних, а сімейних правовідносин, тобто належать до сфери самостійної галузі права.
Стаття 293 ЦК України закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи, а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування. Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право: на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника.
2 Частина 1 ст. 294 ЦК України закріплює право фізичної особи на безпечне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення.
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту. Така інформація ніким не може бути засекречена.
Під довкіллям розуміється не лише природа, а й усе те, що оточує особу на роботі, вдома та поза ними, все те, що має створювати для неї безпечні, сприятливі умови проживання, праці, навчання, побуту тощо, тобто забезпечувати гідне людини життя.
Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля означає забезпечену законом можливість користуватися здоровим та сприятливим для життя навколишнім природним середовищем, дихати чистим повітрям, вживати чисту питну воду тощо, а також можливість перебувати у сприятливому для життя і здоров'я середовищі проживання (включаючи місця проживання, побуту, відпочинку, навчання, харчування, а також продукцію народного господарства)1.
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої упра-вомоченої особи. Так, громадянин самостійно визначає місце свого проживання, побуту, відпочинку, навчання тощо. Пасивний характер має зміст обов'язку не-визначеного кола осіб, оскільки вони повинні утримуватися від дій, що порушують право управомоченої особи, тобто не повинні псувати, забруднювати навколишнє середовище.
Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.2 та ст. 6 Основ законодавства про охорону здоров'я.
Праву громадян на одержання достовірної інформації про стан довкілля повинен відповідати встановлений у законодавстві обов'язок тих чи інших суб'єктів надавати таку інформацію. Його покладено на місцеві органи державної виконавчої влади і органи місцевого самоврядування.
Громадянин, реалізуючи своє право на інформацію, може оскаржити відмову у наданні інформації до суду. За рішенням суду може бути припинена і діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю (ч. 2 ст. 294 ЦК України), а незаконною така діяльність визнається, якщо вона призводить до нищення, псування, забруднення довкілля.
Красавчикова Л. О. Понятие й система личньїх, не связанньїх с имущественньїми, прав граж-дан (физических лиц) в гражданском праве Российской Федерации: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. - Екатеринбург, 1994. - С. 29.
Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991р / / Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 41. - Ст. 546.
2 Фізична особа має право на безпечні для неї продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту) (ч. З ст. 294 ЦК України). Це пояснюється важливістю і значенням якості продукції для успішного вирішення багатьох соціально-економічних завдань. Якість продукції характеризується як сукупність властивостей і ознак, які визначають ступінь придатності продукції для її споживання за призначенням, ступінь задоволення такою споживчою вартістю визначених суспільних потреб, а також як сукупність споживчих властивостей продукції, що забезпечують певні потреби населення та народного господарства відповідно до її призначення. Таким чином, поняття "якість" охоплює дві визначальні ознаки: сукупність корисних властивостей продукції і здатність її задовольняти потреби.
Екологічна безпека продуктів харчування забезпечується відповідно до чинного законодавства: розробленням та затвердженням стандартів, екологічних нормативів, технічних умов на продукти харчування; сертифікацією продуктів харчування на предмет їх відповідності екологічним нормативам; обов'язковою сертифікацією всієї продукції, яка вироблена в зонах радіоактивного забруднення; здійсненням державного нагляду за додержанням стандартів, норм і правил у цій сфері.
Фізична особа має право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо (ч. 4 ст. 294 ЦК України). Вказане право громадян закріплено також у ст. 6 Основ законодавства про охорону здоров'я. Стаття 44 Конституції України проголошує також право кожної особи на належні, безпечні і здорові умови праці. Створення безпечних та нешкідливих умов праці на всіх підприємствах, в установах, організаціях передбачене також трудовим законодавством України, а право громадян на безпечні і сприятливі умови проживання має бути передбачено більш чітко, в тому числі й у житловому законодавстві.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Информация, релевантная "§ 3. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи"
  1. § 2. Предмет та метод цивільного права
    особисті немайнові відносини, а також інші особисті немайнові відносини. Отже в цьому Кодексі виділено три групи відносин, що входять у сферу цивільно-правового регулювання. Проте в юридичній літературі іноді зазначалося, що цивільне законодавство регулює лише дві групи суспільних відносин: майнові і особисті немайнові; останні поділяються на два види - особисті немайнові відносини, пов'язані з
  2. Додаткова література
    немайнові права фізичних осіб в цивільному праві та проблеми правового забезпечення. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - К., 2004 (22 с.). 5. Пунда О.О. Поняття та проблеми здійснення особистих не- майнових прав, що забезпечують природне існування людини. Монографія. Хмельницький-К., 2005 (436 с.). 6. Советское гражданское право: Субъекты гражданского права. - М., 1984. - С. 29-50.
  3. § 2. Види особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими
    особисті права" вживається для визначення різних за своїм змістом суб'єктивних прав, які належать громадянинові чи соціальному утворенню, в даному випадку маються на увазі особисті немайнові права на блага, невіддільні від особи, такі, як ім'я, життя, здоров'я тощо'. Абсолютний характер особистих прав, про що зазначалося вище, відрізняє їх від майнових, які в своїй переважній більшості
  4. Стаття 4. Право особи на сім'ю
    немайнові права фізичних осіб у цивільному праві", Хмельницький, 2007. - с. 503). Разом з тим, конкретизацію права особи на повагу до свого сімейного життя можна знайти в інших нормах законодавства, зокрема, у ч. 5 ст. 5 СК та у ст. 292 ЦК, відповідно до яких ніхто не може втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією
  5. Стаття 56. Право дружини та чоловіка на свободу та особисту недоторканість
    особисті немайнові права фізичних осіб охороняються нормами цивільного права та можуть бути захищені способами, встановленими главою З ЦК України, а також іншими способами відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це Порушення. Норми ЦК України можуть застосовуватися також і при захисті сімейних прав та інтересів, якщо ці відносини не врегульовані СК
  6. Стаття 150. Обов'язки батьків щодо виховання та розвитку дитини
    особистістю, яка поважає права та свободи інших людей, любить свою сім'ю та родину, свій народ, свою батьківщину. Вказана норма має здебільшого ознаки норми моралі і носить декларативний характер, вона не може бути забезпечена санкцією, оскільки не завжди формування особистості, яка є гідним членом суспільства та громадянином власної держави, залежить тільки від батьківського виховання.
  7. § 2. Особисті немайнові права фізичної особи та їх види
    особисті права" вживається для визначення різних за своїм змістом суб'єктивних прав, які належать громадянинові чи соціальному 2 утворенню, в даному випадку маються на увазі особисті немайнові права на блага, невіддільні від особи, такі, як ім'я, життя, здоров'я тощо1. Абсолютний характер особистих прав, про що зазначалося вище, відрізняє їх від майнових, які у своїй переважній більшості
  8. § 5. Створення ЦК України
    немайнові відносини, природно, загальмувало прийняття ЦК (для порівняння можна пригадати, що при таких значних кодифікаціях у галузі приватного права як систематизація Юстиніана, створення Австрійського цивільного кодексу, Кодексу Наполеона, Німецького цивільного кодексу та ін. проблема дуалізму приватного права не виникала: торговельні кодекси, котрі з'явилися пізніше у Франції, Німеччині, були
  9. Які особливості захисту особистих немайнових прав?
    особисті немайнові відносини мають неоднакове призначення. Це потребує різноманітних засобів їх регулювання. Відповідно до цього охорона особистих немайнових прав повинна здійснюватися шляхом визначення за суб'єктами окремих видів особистих немайнових прав з притаманними їм специфічними засобами захисту. У Цивільному кодексі України особисті немайнові права фізичної особи поділено на дві групи.
  10. Які немайнові права забезпечують природне існування фізичної особи?
    права можуть бути застосовані не лише після того, як шкоду здоров'ю вже заподіяно, а й тоді, коли є небезпека, яка загрожує життю та здоров'ю, що створена внаслідок господарської та іншої діяльності. Тому це має велике попереджувальне значення. Зміст права на життя і охорону здоров'я включає такі правила: - фізична особа не може бути позбавлена життя. Здоров'я забезпечується власним