Головна
ГоловнаЦивільне, підприємницьке, сімейне, міжнародне приватне правоЦивільне право → 
« Попередня Наступна »
О. В. Дзера. Цивільне право України. Книга 1, 2002 - перейти к содержанию учебника

§ 4. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи


Глава 22 ЦК України містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем.
М. М. Малеїна визначає право на ім'я як суб'єктивне, абсолютне немайнове право, що індивідуалізує громадянина у суспільстві1.
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини2.
Малеина М. Н. Защита личньїх неимущественньїх прав советских граждан. - М.: Знание, 1991. -С. 43.
Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 р. / / Права людини: міжнародні договори Організації Об'єднаних Націй та Ради Європи. - К.: Факт, 2001. - С. 49.
2 Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства - матір'ю дитини. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішувати орган опіки та піклування або суд. За українським законодавством дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належать мати і (або) батько.
За ч. 2 ст. 295 ЦК України фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції.
Сімейний кодекс України у статтях 145 та 147 детально врегульовує питання щодо визначення по батькові і прізвища дитини.
Проте слід зазначити, що право на ім'я не має сімейно-правової природи, оскільки не можна змішувати право на присвоєння імені відповідно до норм сімейного права із самим правом на ім'я. Останнє є ширшим за своїм змістом.
Л. О. Красавчикова включає у право на ім'я:
право громадянина вимагати від інших осіб звертатися до нього у відповід ності з його прізвищем, ім'ям та по батькові;
право на зміну імені, по батькові та прізвища;
право вимагати припинення незаконного використання прізвища, імені та по батькові1.
М. М. Малеїна вважає, що до складу особистого немайнового права на ім'я входять такі повноваження:
право громадянина називати себе закріпленим за ним в органах реєстрації актів громадянського стану іменем в усіх сферах соціального життя;
право вимагати від інших осіб утримуватись від його порушення;
право змінити ім'я, по батькові чи прізвище2.
Стаття 296 ЦК України надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника.
По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені (ч. З ст. 296 ЦК України). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним. Більш детальної регламентації питання обрання прізвища нареченими, збереження прізвища після розірвання шлюбу, надання прізвищ усиновленим та інші набули у статтях 35, 45, 46, 113, 148, 149 та 231 Сімейного кодексу України.
Відповідно до ч. 1 ст. 297 ЦК України фізична особа має право використовувати своє ім'я у всіх сферах своєї діяльності. Громадяни користуються своїм ім'ям, по батькові та прізвищем, беручи участь у суспільних відносинах. При ук-
Красавчикова Л. О. Понятие й система личньїх, не связанньїх с имущественньїми, прав граж-дан (физических лиц) в гражданском праве Российской Федерации: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. - Екатеринбург, 1994. - С. 33.
Малеина М. Н. Защита личньїх неимущественньїх прав советских граждан. - М.: Знание, 1994. - С. 43.
2 ладенні правочинів, притягненні до відповідальності за заподіяння шкоди тощо має бути відомо ім'я конкретної особи. При укладенні усної чи конклюдентної угоди ім'я однієї чи обох сторін може бути і не вказано, проте відсутність зазначення імені у цих випадках не означає відсутності самого права на ім'я.
Про обмеження можливості використання імені фізичної особи йдеться, зокрема, у частинах 2-7 ст. 297 ЦК України. Використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті - за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає - батьків, братів чи сестер. Використання імені фізичної особи з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що грунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали тощо), допускається без її згоди. Використання початкової літери прізвища особи у засобах масової інформації, літературних творах не є порушенням її права.
Ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення. Дане положення кодексу фактично є гарантією дотримання принципу презумпції невинності, сутність якого викладено у ст. 62 Конституції України. Ім'я потерпілого від правопорушення може бути обнародуване лише за його згодою, а це забезпечує потерпілому право на таємницю його особистого життя. В свою чергу ім'я учасника цивільного спору, який стосується особистого життя сторін, може бути використане іншими особами лише за його згодою (ч. 6 ст. 297 ЦК України).
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи.
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 Загальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права).
Л. О. Красавчикова визначає право на честь, гідність і ділову репутацію як забезпечену законом можливість громадянина вимагати від інших осіб, щоб оцінка його особистості, справ і вчинків спиралась на реальні обставини і не спотворювалась ганьбливими відомостями, які не відповідають дійсності1.
3. В. Ромовська, називаючи серед особистих немайнових прав громадян право на честь і гідність, визначає його як право людини претендувати на правильну моральну оцінку її особистості чи її діяльності, а також право вимагати від всіх інших осіб усунення будь-яких порушень і утримання від порушення цього права2.
1 Красавчикова Л. О. Понятие й система личньїх, не связанньїх с имущественньши, прав граж-дан (физических лиц) в гражданском праве Российской Федерации: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. - Екатеринбург, 1994. - С. 34.
Ромовская 3. В. Личньїе неимущественньїе права граждан СССР (понятие, види, классифика-ция, содержание, гражданско-правовая защита): Дис. ... канд. юрид. наук. - К., 1968. - С.80.
2 Стаття 7 ЦК УРСР має назву "Захист честі і гідності та ділової репутації. Терміни "честь", "гідність", "ділова репутація" чинне законодавство не роз'яснює. Що стосується цивільно-правової доктрини, то в науці цивільного права честь визначається як суспільна оцінка особистості, міра духовних, соціальних якостей громадянина. Гідність у свою чергу є внутрішньою самооцінкою власних якостей, здатностей, світогляду, свого суспільного значення1.
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" - усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями2.
Про гідність слід говорити не лише як про самооцінку, а й як про сукупність об'єктивних якостей людини, які визначають її репутацію в суспільстві3.
Серед цінностей особистості окремо виділяються:
особиста гідність, тобто цінність даної конкретної особистості, сукупність притаманних їй суспільне значимих властивостей;
колективна гідність, а саме цінність людини як представника певної со ціальної групи (сім'ї, колективу тощо), належність до якої наділяє її певною цін ністю;
професійна, трудова гідність, тобто цінність, яка пов'язана з професією особистості та визначається основними видами її суспільної діяльності;
3) громадянська гідність, а саме цінність людини як представника певного на роду, як громадянина певної держави;
4) людська гідність, тобто цінність людини як представника всього людства. Термін "честь" у науковій літературі, періодичних виданнях набуває таких
значень: позитивна моральна репутація, добре ім'я окремої людини чи певної спільності людей; повага та пошана; зовнішній вияв поваги та пошани, прийняті в даному суспільстві знаки вшанування та слави; усвідомлення та відчуття честі; синонім кращих душевних якостей особистості - благородство, совість та ін.; ті якості особистості чи соціальної спільності, які користуються загальним визнанням, те, за що віддають шану; синонім гідності4.
Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини. Конвенція про права дитини, яка визначає, що дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку (ст. 1), займає саме таку позицію і забороняє будь-яке незаконне посягання на її честь і гідність (ст. 16). Оскільки встановити точний момент виникнення в особи права на честь і гідність практично неможливо, слід визнати правильним підхід законодавця до вирішення цієї проблеми, відповідно до якого вказане суб'єктивне право належить людині від народження (ст. 28 Конституції України). Аналогічну позицію займають і
Малеина М. Н. Защита личньїх неимущественньїх прав советских граждан. - М.: Знание, 1991. -С. 58.
Петрухин Й. Л. Личная жизнь: предельї вмешательства. - М.: Юрид. лит., 1989. - С. 21.
Придворов Н. А. Достоинство личности й социалистическое право. - М.: Юрид. лит., 1977. - С. 55.
Блюмкин В. А. О чести й достоинстве советского человека. - М.: Знание, 1974. - С. 4, 26-27.
2 міжнародні акти в галузі прав людини: Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, а також Конвенція про права дитини. У разі порушення права особи на честь і гідність, вона може особисто звернутися за захистом до суду, якщо згідно з чинним законодавством має повну цивільну дієздатність, або права звернення до суду набувають її батьки (опікуни, піклувальники, усиновителі) відповідно до норм цивільного законодавства про представництво в суді.
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ділову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до ЦК України право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи (ст. 300), а право на повагу до гідності та честі міститься у ст. 298, в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Такий підхід є цілком правильним і обгрунтованим.
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність та юридичні особи1.
Між тим законодавчого захисту потребує не лише репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці. Пропозиції назвати репутацію професійною чи службовою не змінюють суті даного питання.
Питання захисту честі, гідності та ділової репутації у судовому порядку розглядається у наступних главах.
ЦК України у ст. 299 зобов'язує кожного шанобливо ставитися до тіла людини, яка померла, і до місця поховання людини. У разі глуму над тілом людини, яка померла, або над місцем її поховання члени її сім'ї, близькі родичі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди.
Серед особистих немайнових прав ЦК України визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
Формуючись внаслідок особливостей психічного складу, певного складу характеру, нахилів, здібностей, релігійної і національної належності, багатьох інших чинників, особа має право бути саме такою, якою вона є. Суспільство має сприймати її саме такою.
Можуть бути ситуації, коли вияв власної індивідуальності матиме звужений спектр дії, зокрема у разі встановлення обов'язкових вимог щодо одягу посадових осіб при виконанні ними своїх службових обов'язків.
1 Плотников В. Деловая репутация как обьект гражданско-правовой защитьі / / Хозяйство й право. - 1995. - № 11. - С. 95.
2 Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя.
Право громадянина на особисте життя та його таємницю слід розуміти як юридичне забезпечену можливість вимагати від оточуючих не розголошувати відомості, які стали їм відомі з будь-яких джерел або обставин, що стосуються особистого життя громадянина. Отже, кожен зобов'язаний не розголошувати відомості з особистого життя іншої людини.
Нині законом встановлено таємницю усиновлення, лікарську таємницю, таємницю нотаріальних дій, таємницю операцій ощадних банків, адвокатську таємницю. Проте, у повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя.
Щоб запобігти вчиненню злочину, з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи і якщо іншими способами одержати інформацію неможливо, суд може встановити винятки із права на таємницю особистого життя, у передбаченому законом порядку.
Таким чином, як це передбачається ч. 4 ст. 302 ЦК України, обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду.
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації. В ЦК України йдеться про правову охорону особистих паперів - документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо.
Обов'язок оточуючих - утримуватися від отримання інформації, яка міститься в особистій документації особи. Це право надає людині свободу у створенні, накопиченні і веденні особистих паперів, які є її власністю.
З інформацією, яка міститься в особистих паперах, можна ознайомитися, використати шляхом опублікування лише за згодою самої фізичної особи, якій вони належать.
Цивільне законодавство потребує внесення загальної норми щодо особистих паперів для закріплення суб'єктивного права громадянина мати свободу у створенні, накопиченні, веденні та розпорядженні своїми особистими паперами на свій розсуд. Слід виключити можливість будь-якого втручання третіх осіб поза волею громадянина, крім випадків, прямо зазначених у законі.
Якщо особисті папери фізичної особи стосуються особистого життя іншої особи, для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи (ч. З ст. 304 ЦК України), а у разі смерті цих фізичних осіб, особисті папери можуть бути використані, у тому числі шляхом опублікування, лише за згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає - батьків, братів та сестер (ч. 4 ст. 304).
У ЦК України детально регулюються питання розпорядження особистими паперами (ст. 305) та права на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів. Так, фізична особа, якій належать особисті папери, може усно або у письмовій формі розпорядитися ними, у тому числі і на випадок своєї смерті. Будь-які особисті папери, що передані до фонду бібліотек або
2 архівів, можуть вільно використовуватися за умови додержання прав фізичних осіб - власників особистих паперів, якщо інше не буде встановлено договором, на підставі якого особисті папери передано.
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).
Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції (ст. 307 ЦК України). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції.
ЦК України регулює ці відносини докладніше. Телеграми, листи проголошуються власністю адресата, їх можна використовувати, зокрема шляхом опублікування, лише за згодою автора та адресата. У разі якщо вони містять інформацію, що стосується особистого життя третьої особи, потрібна згода і цієї особи на її поширення (ч. 1 ст. 307 ЦК України).
У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата використання кореспонденції, зокрема шляхом її опублікування, можливе лише за згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає - батьків, братів та сестер.
У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата, а також у разі смерті названих вище фізичних осіб кореспонденція, яка має наукову, художню, історичну цінність, може бути опублікована в порядку, встановленому законом.
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи (ч. 4 ст. 307).
Порушення таємниці кореспонденції може бути дозволено лише судом у випадках, встановлених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо (ч. 5 ст. 307 ЦК України).
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і ЦК України (ст. 303).
Інформація - це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Будучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і пояснен-ням-усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем1.
Кохановська О. В. Правове регулювання у сфері інформаційних відносин: Монографія. - К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2001. - С. 13.
2 Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:
обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального само врядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.
За режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом (конфіденційну і таємну) (статті 28-ЗО Закону).
Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Не допускається також збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи (ч. 1 ст. 303 ЦК України).
Стаття 303 ЦК України регулює питання щодо достовірності інформації. Так, фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності. Вважається, що інформація, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), є достовірною. Фізична особа, яка поширює таку інформацію, не зобов'язана перевіряти її достовірність і не відповідає у разі її спростування.
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок йдеться у ст. 308 ЦК України. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.
Згода особи припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру, а знімання без згоди особи, в тому числі таємне, може бути проведене лише у випадках, встановлених законом (ч. 1,2 ст. 308 ЦК України). Крім того, у разі згоди фізичної особи на зйомку, вона може вимагати припинення публічного показу в тій частині, в якій це стосується її особистого життя, взявши на себе відшкодування витрат, пов'язаних з демонтажем виставки чи запису.
Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у ст. 309 ЦК України. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті - за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає - батьків, братів та сестер. При цьому надана згода може бути відкликана названими особами після смерті фізичної особи, обов'язком яких є відшкодування витрат особи, яка здійснювала публічний показ, відтворення чи розповсюдження фотографії або іншого художнього твору.
Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. У ч. 2 ст. 309 ЦК України зазначається також, що фізична особа, яка позувала авторові фотографії, ін-
2 того художнього твору за плату, а після її смерті - її діти та вдова (вдівець), батьки, брати та сестри можуть вимагати припинення публічного показу, відтворення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору за умови відшкодування автору або іншій особі пов'язаних із цим збитків. Фотографія може бути розповсюджена і без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це викликано необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб (ч. З ст. 309 ЦК України).
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається ст. 310 ЦК України.
Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з ч. 2 ст. 310 ЦК України цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла (ст. 312 ЦК України) розуміється як особисте не-майнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі.
Конституція України в ст. ЗО гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.
Здійснення цього права має відповідати ст. 5 ЦК України, яка встановлює правила здійснення цивільних прав. Цивільно-правовий аспект такої недоторканності полягає не лише у тому, що ніхто не може зайти у житло без волі особи, а й у тому, що особа не може бути виселена з нього, за винятком тих нечисленних випадків, які передбачені законом (обшук за постановою слідчого, контроль за газовим обладнанням тощо).
Праву на недоторканність житла кореспондує обов'язок третіх осіб не втручатися у сферу вияву індивідуальних форм життєдіяльності особи в її житлі. Тобто ніхто не має права вказувати громадянину, як саме організовувати свій побут і як поводитися у своєму житлі.
За ЦК України, житло фізичної особи є недоторканним, при цьому фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
Проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи, проведення в ньому огляду чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням суду (ч. 2 ст. 312 ЦК України).
Законом може бути встановлено й інший порядок проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в них огляду та обшуку за таких обставин: у невідкладних випадках, пов'язаних із рятуванням життя людей та майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину (ч. З ст. 312 ЦК України).
Названі положення доповнюються ст. 314 ЦК України, що присвячена праву фізичної особи на свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом.
2 Згідно зі ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування. Суть права на свободу пересування полягає в тому, що громадянин може вирішувати на власний розсуд, які місця йому відвідувати і як довго там перебувати. Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:
право вільно пересуватися у межах своєї держави;
право на вибір місця перебування;
право на вільний виїзд за межі своєї держави;
право на безперешкодне повернення у свою країну1.
Перелік даних повноважень не є вичерпним, оскільки стосується лише основних можливих шляхів реалізації свободи пересування.
Юридична можливість вільно пересуватися передбачає відсутність будь-яких спеціальних заборон чи обмежень у відвіданні певних районів, територій, місцевостей чи міст своєї країни.
Стаття 33 Конституції України закріплює також право фізичних осіб вільно залишати територію України та право громадян України у будь-який час повернутися в Україну. Перелік підстав для тимчасових обмежень у праві виїзду громадян України за кордон встановлюється спеціальним законом.
Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право відповідно до ст. 314 ЦК України на вільне самостійне пересування по території України і на вибір місця перебування, а особа, яка не досягла цього віку, має відповідне право лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або у супроводі осіб, які уповноважені ними.
Фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну, а якщо вона досягла шістнадцяти років, має право і на вільний самостійний виїзд за межі України. У разі якщо вона не досягла шістнадцяти років, необхідна згода на її виїзд за межі України батьків (усиновителів), піклувальників та їх супровід або супровід осіб, які ними уповноважені (ч. З ст. 314).
Фізичну особу не може бути видворено з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений законом. Законом також можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей (частини 5 і 6 ст. 314 ЦК України).
Право на свободу пересування і свободу об'єднання, право на мирні зібрання разом із правом на вибір місця проживання і роду занять становлять комплекс прав, які можна об'єднати у поняття права фізичної особи на особисту свободу, розуміючи під цим юридичне забезпечену можливість вимагати за судом припинення дій третіх осіб, якщо ці дії обмежують особисту свободу громадянина, а саме - свободу переміщення, свободу обирати рід занять і місце проживання та інші.
Згідно зі ст. 29 Конституції України, людина має право на свободу. Основою цієї норми стало положення Загальної декларації прав людини, яке було перене-
1 Красавчикова Л. О. Понятие й система личньїх, не связанньїх с имущественньши, прав граж-дан (физических лиц) в гражданском праве Российской Федерации: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. - Екатеринбург, 1994. - С. 38.
2 сено у ст. 21 Конституції: "Усі люди є вільними". Конституція України і тут виступає нормативною основою, передбачаючи, що громадяни мають право на судовий захист від посягань на особисту свободу.
Під свободою розуміється здатність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети.
Право на свободу стосується всіх сфер життя людини, а не лише сфери її приватного життя, тобто це право є всеосяжним. Однак свобода не повинна перетворюватися на свавілля, повинна мати певні межі.
Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. В літературі існує думка, що свобода у повному обсязі належить особі, яка досягла повноліття або була емансипована у зв'язку із шлюбом. Рівень свободи дітей залежить від їх віку. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи1.
Комплекс цивільно-правових механізмів забезпечує можливість володіти свободою у приватних відносинах (укладати правочини за своєю волею, брати шлюб, користуватися своїми правами).
Закон передбачає певне обмеження вказаних свобод, але це не повинно заважати поступовому досягненню суті права громадянина на особисту свободу.
За ст. 313 ЦК України фізична особа має право на вибір та зміну роду занять.
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України).
Частина 3 ст. 313 ЦК України містить заборону використання примусової праці і уточнення щодо того, що військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду, а також робота чи служба відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан, не вважається примусовою працею.
Стаття 43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями 315 та 316 ЦК України.
Відповідно до ст. 36 Конституції громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом, а згідно зі ст. 39 Конституції громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації останнього права може встановлювати суд відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки і громадського порядку.
Ромовська 3. В. Особисті немайнові права фізичних осіб // Українське право. - 1997. - число 1 (6) - С. 47-60.
2 За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 p., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадських організацій.
Належність чи неналежність фізичної особи до політичної партії або громадської організації не є підставою для обмеження її прав, надання їй пільг чи переваг (ч. 2 ст. 315 ЦК України), а обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлювати суд відповідно до закону (ч. 2 ст. 316 ЦК України). Суди зобов'язані розглядати звернення з названих питань з метою захисту прав і свобод людини та громадянина.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Информация, релевантная "§ 4. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи"
  1. Що таке особисті немайнові права фізичних осіб?
    Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини. Отже, особисті немайнові відносини, тобто поза зв'язком з майновими, регулюються цивільним правом у повному обсязі без будь-яких обмежень. Права і свободи людини, на які держава не може посягати, забезпечують кожній особі можливість бути самостійним суб'єктом суспільного життя. Особисті немайнові права досить
  2. Які немайнові права забезпечують соціальне буття фізичної особи?
    Право на ім'я забезпечує правову індивідуалізацію особи. Право на власне ім'я надає його носієві юридично забезпечену можливість мати з моменту народження певне ім'я, вимагати від оточення, щоб його називали власним іменем. Інші особи не можуть користуватися цим ім'ям чи привласнювати його. Використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа допускається лише за її
  3. § 2. Види особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими
    Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших особливостей, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. Положення про рівність прав усіх громадян закріплено у ст. 24 Конституції України і цілком стосується особистих немайнових прав. Крім того, ст. 52 Конституції України проголошує рівність прав усіх
  4. § 3. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи
    Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним. Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя,
  5. § 2. Особисті немайнові права фізичної особи та їх види
    Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. Забороняються будь-які обмеження особистих немайнових прав фізичних осіб, крім тих, які прямо передбачені ЦК України та іншими законами. Положення про рівність конституційних прав усіх громадян закріплено
  6. § 2. Предмет та метод цивільного права
    Цивільне право як самостійна галузь права регулює певну частину суспільних відносин, яка у своїй сукупності становить предмет цивільного права. 1 Римське приватне право. - К., 1996. - С. 4; Цивільне право України. - Харків, 2000. - Ч. 1. -С. 3. Довеерт А. С. Проблеми кодифікації цивільного (приватного) права в Україні // Українське право. - 1998. - Число 1. - С. 40. Встановлення
  7. Які особливості захисту особистих немайнових прав?
    Як зазначалося вище, різні особисті немайнові відносини мають неоднакове призначення. Це потребує різноманітних засобів їх регулювання. Відповідно до цього охорона особистих немайнових прав повинна здійснюватися шляхом визначення за суб'єктами окремих видів особистих немайнових прав з притаманними їм специфічними засобами захисту. У Цивільному кодексі України особисті немайнові права фізичної
  8. § 1. Поняття та структура цивільного законодавства
    Цивільне законодавство - це система нормативних актів, які містять цивільно-правові норми. Як співвідносяться між собою цивільне право і цивільне законодавство? Цивільне право - це сукупність юридичних норм. Цивільне законодавство - система нормативних актів. Цивільне право - внутрішня форма права, зміст якого визначається соціально-економічними особливостями суспільних відносин, що ним
  9. Стаття 56. Право дружини та чоловіка на свободу та особисту недоторканість
    1. Дружина та чоловік мають право на вільний вибір місця свого проживання. 2. Дружина та чоловік мають право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин. 3. Кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. 4. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі
  10. Стаття 150. Обов'язки батьків щодо виховання та розвитку дитини
    1. Батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. 2. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. 3. Батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. 4. Батьки зобов'язані