| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
Глава 5. Принципи правової держави як основа конституційного правосуддя |
||
|
Проблемам становлення і розвитку правової держави в юридичній, філософській, політологічній літературі приділяється в останні роки велика увага. При цьому важливо мати на увазі, що міститься у статті 1 нашої Конституції визначення білоруської держави як правової накладає відповідні обов'язки не тільки на правотворческие органи, а також на тих, хто безпосередньо виконує норми актів законодавства (державні органи, посадових осіб, громадян), але і Конституційний Суд. В цілому, щоб громадяни, суб'єкти господарювання відчували себе комфортно, необхідно мати державно-правову систему, в якій забезпечується оптимальний баланс інтересів держави, суспільства і окремого громадянина. По суті, ми можемо говорити про необхідність максимального наближення країн молодої демократії до того еталону правової держави, який склався в ряді західних європейських країн (Німеччина, Франція та ін.) Основою для такого руху і є принципи правової держави, сформульовані або "виводяться" з тексту Конституції Республіки Білорусь, міжнародних документів, насамперед присвячених статусу людини і громадянина. На їх реалізацію і спрямована діяльність Конституційного Суду Республіки Білорусь. Найважливішим принципом правової держави є принцип верховенства права. Існують різні погляди, точки зору щодо визначення права. Ми вважаємо, що виразом правових цінностей є такий "позитивний" документ як демократична за своєю суттю Конституція. Для правової держави характерна "зв'язаність" державних органів, посадових осіб не тільки актами, що володіють більш високою юридичною силою, але і власними юридичними актами. У цьому зв'язку важливо забезпечити "вибудовування" всієї ієрархії правових актів відповідно до Конституції, сенс якої, його тлумачення та застосування повинно здійснюватися відповідно до загальновизнаних принципів правової держави. Правова держава базується на поділі і взаємодії влади. Найбільш виразно цей принцип реалізується у законотворчій сфері. Це стосується не тільки прийняття Парламентом та підписання Президентом законів, а й області міжнародно-правових відносин (підписання міжнародних договорів Главою держави та їх ратифікація Парламентом) і т.д., а й у розмежуванні сфери законодавчого регулювання. У нас ще не цілком впорядковані відносини у галузі видання декретів і законодавчого регулювання тих же відносин Парламентом. Актуальним залишається питання про співвідношення кодексів і декретів, законів і декретів, законів та указів. На практиці трактують ці норми не завжди вірно. Оптимальним шляхом вирішення спорів у цій галузі могло б бути офіційне тлумачення Парламентом норм статей 97 і 101 Конституції Республіки Білорусь. До речі, слід мати на увазі, що є сфери, в яких позицію повинен висловлювати законодавець, його воля не повинна підмінятися роз'ясненнями інших органів, наприклад, Конституційний Суд Республіки Білорусь 12 листопада 2002 виніс рішення " Про визначення поняття "дохід" для цілей кваліфікації незаконної підприємницької діяльності при залученні до кримінальної відповідальності ". Поняття доходу від незаконної уголовнонаказуемих підприємницької діяльності було визначено постановою Пленуму Верховного Суду від 28 червня 2001 р. № 6 "Про судову практику у справах про незаконну підприємницьку діяльність". Судам роз'яснено, що під таким доходом слід розуміти всю суму виручки у грошовій або натуральній формі без урахування витрат на її отримання. Дохід, отриманий у натуральній формі, підлягає визначенню в грошовому вираженні. Загалом-то, необхідність дачі тлумачення поняття доходу від незаконної підприємницької діяльності існує: у різних законодавчих актах дається різне визначення доходу, залежно від цілей для яких це поняття застосовується. Допускаючи такий підхід (хоча все ж таки бажано мати універсальне визначення, яке застосовується як до якомога більшому колу відносин), Конституційний Суд звернув увагу на те, що офіційне тлумачення кримінально-правової норми має бути здійснено законодавцем. Національні збори вправі також доповнити Кримінальний кодекс відповідною нормою, яка розкриває поняття доходу. Це обумовлено тим, що Кримінальний кодекс (далі - КК) є єдиним законом, чинним на території Республіки Білорусь. Норми КК підлягають суворому тлумаченню, а застосування кримінального закону за аналогією не допускається. На дачу роз'яснень КК або прийняття закону про відповідну його коригуванні націлює і Закон "Про нормативні правові акти Республіки Білорусь" (ст. 72). Конституційний Суд зазначив, що для цілей однакового і точного, заснованого на законі застосування судами термінів, які використовуються в КК, тільки законодавець вправі визначити поняття "дохід" стосовно до незаконної підприємницької діяльності, а також до інших злочинів проти порядку здійснення економічної діяльності. У правовій державі, тобто такому, де є ефективне управління, одним з найважливіших є принцип непріданія актів, що встановлюють або посилюють відповідальність, зворотної сили. Ця основоположна ідея правової держави закріплена в частині п'ятій статті 104 Конституції. І хоча в цій нормі йдеться про закони, однак зазначений принцип має універсальний характер і поширює свою дію на всі акти законодавства, тобто декрети, укази, постанови Уряду, акти міністерств, відомств, місцевих Рад депутатів, виконавчих і розпорядчих органів. Тут багато недоліків і величезне поле діяльності для Конституційного Суду, а також органів Прокуратури, на які покладено здійснення відповідно контролю та нагляду за конституційністю та законністю правових актів. Звичайно, можуть бути і вилучення з принципу непріданія акту зворотної сили, наприклад, коли мова йде про розширення для громадян переваг, заснованих на законі. Відступ від принципу неприпустимості надання зворотної сили закону, ухудшающему правове становище учасників суспільних відносин, призводить до порушення інших принципів правової держави, а значить, прав і свобод громадян. У цьому випадку порушується принцип довіри громадянина державі. Держава, по суті, довільно зазіхає на вже придбані та охоронювані права. Принцип підтримки довіри громадян до закону і дій держави, як найважливішого елемента якого є розумна стабільність регулювання правових відносин, неприпустимість довільного зміни законодавства, встановлення оптимального періоду для адаптації громадян, суб'єктів господарювання до нових правовим правилам. Зусилля органів законодавчої та виконавчої влади, Конституційного Суду мають бути спрямовані на утвердження в повсякденній практиці не тільки такого найважливішого принципу, як заборона зворотної сили закону, а й на підтримку довіри громадянина до держави при здійсненні його органами правотворчої функції, а також захист набутих прав. Найважливішою вимогою оптимального управління є принцип інформованості громадян про прийнятих актах законодавства. У нас, вважаю, неправильно виповнюється конституційне положення, передбачене у частині шостій ст. 104 Конституції, згідно з яким закони набирають чинності через 10 днів після опублікування, якщо інше не передбачено законом. Аналіз цієї норми дозволяє зробити висновок, що правилом, а не винятком має бути встановлення відповідних перехідних строків для набуття чинності нових правових актів. Особливо це має стосуватися сфери податкового законодавства. На ділі часто все йде інакше. Невірної є сформувалася практика введення актів у дію з дня опублікування. Це допустимо робити лише у виняткових випадках або коли акт стосується статусу органів державної влади. Закріплення в законодавстві прав громадян та їх реалізація повинні мати стабільний характер. Громадянин повинен бути впевнений, що він не піддасться таким правовим наслідків, які він не міг передбачити в момент прийняття свого рішення. Навряд чи ми маємо підстави стверджувати про ефективність управління, якщо саме законодавство нестабільно, схильне кон'юнктурним коректуванням. При цьому не можна штучно "консервувати", зберігати акти незмінними, встановлюючи будь-які штучні заборони на їх коригування, наприклад, визначаючи термін, протягом якого неприпустимо вносити зміни і доповнення в раніше ухвалений правовий акт. Результатом правотворчих приписів має бути визначеність їх змісту, ясність формулювань і їх доступність для розуміння. Без цього важко домогтися належного правового порядку. У правотворчій і правозастосовчій діяльності повинен враховуватися принцип пропорційності (пропорційності) обмеження того чи іншого права досягається цілям. Як він забезпечений на практиці, може встановити Конституційний Суд. Так, він стосувався вельми важливої проблеми - строкової військової служби. Крім заміни строкової військової служби цивільного, про що ми вже писали, в практиці Конституційного Суду було питання про призов на строкову військову службу громадян у разі їх звільнення з органів внутрішніх справ. Тут також оцінювалася розумність, співмірність покладених на цих осіб певних обов'язків. Зокрема, громадянин К. 1978 народження вказав у своїй заяві, що з 28 грудня 1999 р. по 4 жовтня 2000 він перебував на службі в органах внутрішніх справ на посаді слідчого, маючи спеціальне звання "лейтенант міліції". Після звільнення з органів внутрішніх справ за власним бажанням (наказ Слідчого комітету при МВС Республіки Білорусь від 29 вересня 2000 р. № 109) при постановці на військовий облік в районному військкоматі за місцем проживання він був ознайомлений з роз'ясненням Білоруської військової прокуратури (вих. № 1545 від 25 квітня 2000 р.), з якого випливає, що у разі звільнення громадянина призовного віку з органів внутрішніх справ "підстави для його звільнення від призову, передбачені статтею 16 Закону (мається на увазі Закон" Про загальний військовий обов'язок і військову службу "), на нього припиняють поширюватися, і він відповідно до статті 15 Закону підлягає призову на строкову військову службу на загальних підставах. При цьому період служби в органах міліції та воєнізованої пожежної охорони не повинен зараховуватися на термін строкової військової служби. Дана вимога Закону поширюється на всіх громадян призовного віку, звільнених з перерахованих вище органів, незалежно від наявного у них спеціального звання від рядового до офіцерського складу ". Громадянину К. було роз'яснено, що він зобов'язаний відслужити у Збройних Силах Республіки Білорусь 12 місяців (як особа, яка має вищу освіту), без урахування спеціального звання і періоду служби в органах внутрішніх справ. Вивчивши Закон "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", Положення про призов громадян на строкову військову службу, затверджене постановою Ради Міністрів Республіки Білорусь від 21 грудня 1993 р. № 857 (з наступними змінами та доповненнями), інші нормативні акти, Конституційний Суд вважає, що дане роз'яснення виходить за межі змісту названого Закону, так як фактично встановлює нові норми права. Відповідно до пункту 53.1.1 Положення про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ Республіки Білорусь, затвердженого постановою Ради Міністрів Республіки Білорусь від 28 лютого 1994 р. № 113, особи середнього, старшого і вищого начальницького складу можуть бути звільнені за власним бажанням з органів внутрішніх справ в запас (з постановкою на військовий облік), якщо вони не досягли граничного віку, встановленого для стану в запасі осіб, які мають відповідне військове звання, і станом здоров'я придатні до військової служби. Згідно зі статтею 39 Закону "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", що регулює питання оформлення прийому на військовий облік звільнених у запас, особи вищого, старшого і середнього начальницького складу, які мають спеціальні звання, звільнені з органів Міністерства внутрішніх справ Республіки Білорусь, приймаються на військовий облік в присвоєних їм відповідних званнях. Заклик на строкову військову службу як рядових звільнених у запас офіцерів міліції та інших осіб, які мають спеціальне офіцерське звання і поставлених на військовий облік в порядку, передбаченому статтею 39 Закону, по суті означає позбавлення цих осіб привласнених їм звань всупереч вимогам законодавства, зокрема Указу Президента Республіки Білорусь від 19 липня 2000 р. № 403 "Про затвердження Положення про проходження військової служби офіцерським складом Збройних Сил Республіки Білорусь". У цьому зв'язку Конституційний Суд вважає, що при призові осіб офіцерського складу, звільнених у запас (ст. 39 Закону "Про загальний військовий обов'язок і військову службу"), та визначенні терміну їх служби міг би бути використаний диференційований підхід, встановлений для військової служби курсантів військово-навчальних закладів (ст. 25 Закону), курсантів навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ (пункт 62 Положення про призов громадян на строкову військову службу, затвердженого постановою Ради Міністрів Республіки Білорусь від 21 грудня 1993 р. № 857), термін служби яких зменшується в Залежно від терміну навчання (курсанти, які не проходили строкової військової служби, але відраховані з навчальних закладів після закінчення третього курсу, звільняються в запас). Конституційний Суд зазначив, що відповідно до статті 8 Закону "Про Раду Міністрів Республіки Білорусь та підпорядкованих йому державних органах" Уряд Республіки Білорусь в межах Конституції, законів Республіки Білорусь, актів Президента Республіки Білорусь регламентує військовий облік призовників та військовозобов'язаних. Оскільки рішення в чинному законодавстві окремих питань військового обліку та призову на службу відрізняється суперечливістю і незбалансованістю, що призводить на практиці до його неоднозначного розуміння та тлумачення, Конституційний Суд вважає за необхідне, щоб ці питання були дозволені належним чином Урядом або іншими компетентними органами Республіки Білорусь в межах наданих їм повноважень. У цьому зв'язку на ім'я Державного секретаря Ради Безпеки Республіки Білорусь внесено відповідну пропозицію. Дане рішення Конституційного Суду було виконано. Принцип пропорційності має самостійне значення. Обмеження повинні бути необхідними, законодавцю слід вибирати найменш обтяжливе засіб обмеження прав. Принцип пропорційності повинен розглядатися як допущення такого втручання в права і свободи, які конституційно необхідні. Основою для визначення законності дій є стаття 23 Конституції, а також положення міжнародних документів про права і свободи громадян. Якщо торкатися кримінально-правової або адміністративно-правової сфери, то тут з найбільшим ступенем значущості повинен застосовуватися принцип пропорційності. Міра відповідальності повинна бути адекватна тяжкості скоєного. Мова йде не тільки про терміни позбавлення волі, а й про адміністративну відповідальність. Наприклад, зберігаючи свою каральну функцію, адміністративні штрафи не повинні мати "руйнівний" характер. У сфері кримінально-процесуальних відносин актуальною залишається проблема прийняття рішення про взяття під варту до суду за умови, що обмеження свободи в даному випадку буде мірою, пропорційної характером передбачуваного злочину і тому покаранню, яке тягне вчинення такого злочину. Скептично ставлюся до періодичного прийняттю законів про амністію, тому що спочатку винесений судом вирок повинен бути точним (справедливим). У той же час слід нормалізувати умови утримання не тільки ув'язнених, але і затриманих до суду. До "нормалізації" умов утримання осіб в попередньому ув'язненні слід змінити порядок заліку терміну перебування під вартою, збільшуючи його на коефіцієнт "переповненості" місць попереднього ув'язнення. Така пропозиція обумовлена і тим, що в новому Кримінально-виконавчому кодексі Республіка Білорусь взяла на себе зобов'язання з дотримання міжнародних стандартів утримання ув'язнених. З розглянутої проблемою тісно пов'язане й питання необгрунтованого "пільгування" тих чи інших категорій громадян, суб'єктів господарювання. Сформована за багато десятиліть широка система пільг уже давно не відповідає сучасним реаліям, гальмує економічний і соціальний розвиток, породжуючи утриманство. У Республіці Білорусь передбачено понад 200 видів пільг, які орієнтовані на 7 млн. чоловік. У даній області діє близько 900 нормативно-правових актів. Найбільше число громадян користується пільгами по проїзду (6,7 млн. чол.), Оподаткуванню (5,3 млн. чол.), Медичному та санаторно-курортного обслуговування (4,9 млн. чол.). Пільги інвалідам щодо забезпечення транспортними засобами стосуються 25,3 тис. осіб. Аналіз існуючої системи пільг свідчить про нагальну потребу її переглянути, зберігши лише ті з них, які мають під собою об'єктивну основу. Проголошення Республіки Білорусь як соціальної держави передбачає, виходячи з природи такої держави, з одного боку, захист від несприятливого впливу ринку найбільш вразливих верств населення, а з іншого боку, сприяння розвитку економічної активності громадян, подолання утриманських настроїв у соціальній сфері. Якщо в силу віку, стану здоров'я, інших не залежних від нього причин людина не може на рівних конкурувати на ринку праці, не може трудитися і не має доходу для забезпечення прожиткового мінімуму, він має право розраховувати на отримання відповідної допомоги, матеріальної підтримки з боку держави. Найважливішим правилом правотворчої діяльності має стати прогнозування наслідків прийняття правових рішень, до якої б галузі воно не ставилося (пенсійна система, праця, кримінальна чи адміністративна відповідальність тощо). Безумовно, право не повинно бути "усепроникаючим". Слід змінити орієнтири, і цьому може сприяти Конституційний Суд. В основі правового регулювання треба ширше використовувати не дозвільний, а заборонний порядок, тобто не перераховувати, що можна зробити, а вказувати, від чого громадянин повинен утримуватися. Необхідно розвивати місцеве самоврядування. Ефект правового регулювання буде найбільшим при знаходженні оптимального співвідношення між централізованим і децентралізованим регулюванням. Причому місцеве самоврядування має бути реальним. Посилання на те, що необхідно змінити умови і порядок формування місцевих доходів, правильні, проте вже зараз в силу утриманських настроїв і громадян, і управлінців місцевого рівня призводять до того, що на регіональному рівні не вирішуються елементарні питання, які не потребують, по суті, втручання органів республіканського або обласного рівня. Ефективність права в забезпеченні розвитку особистості залежить від багатьох факторів. Актуальними є: адекватність правового регулювання потреб суспільного розвитку, передбачуваність розвитку права, рівність усіх перед законом і судом, гарантованість правосуддя (право на об'єктивний, неупереджений і незалежний суд), право на кваліфіковану юридичну допомогу, на презумпцію невинуватості, прогнозування наслідків прийняття нормативних актів. Для правової держави характерно створення налагодженого механізму відновлення порушеного права. Вважаю, що абсолютна більшість суддів, прокурорських працівників прагнуть належним чином виконувати свої функції. Суд дійсно повинен бути незалежним, неупередженим і компетентним. Цьому сприяє безстроковий характер призначення судді на посаду, що завжди підтримувалося Конституційним Судом Республіки Білорусь. Разом з тим вважаємо, що захоплення аналізом причин так званої судової тяганини веде часто в бік від вирішення іншого, найважливішою, завдання - правильності відправлення правосуддя. Треба боятися не скасування судових постанов, а збереження неправосудних постанов. Ось над цим треба всім разом працювати. Звичайно, поки судова ухвала не скасована, воно повинно виконуватися. Іншого затвердження бути не може. Зберігається стереотип мислення суддів і деяких інших посадових осіб, відповідно до якого Конституція не сприймається як безпосередньо чинне право. На посадових особах відповідно до статті 59 Конституції лежить відповідальність за забезпечення прав і свобод громадян, гарантованих Конституцією, незалежно від того, відтворені конституційні норми в актах поточного законодавства чи ні. У разі винесення судом або іншим державним органом рішення, заснованого на акті, згодом визнаному неконституційним, воно підлягає перегляду в залежності від того, з якої дати такий нормативний правовий акт визнаний Конституційним Судом не мають юридичної сили. У цьому випадку перегляд справ судами може здійснюватися в порядку, передбаченому для перегляду справ за нововиявленими обставинами. На дев'ятому році дії нової Конституції, на жаль, не всі посадові особи засвоїли зміст її норм і, зокрема, того, що право на судовий захист є невід'ємним правом кожної людини. На цьому шляху ще багато перешкод, надуманих відмов з посиланням на прогалини в законодавстві, хоча стаття 60 Конституції прямо закріплює право кожного на звернення до суду. У 1997 - 1998 рр.. Конституційний Суд прийняв кілька рішень, якими підтвердив право громадян на захист їх прав не тільки в адміністративному, а й судовому порядку. Однак проблеми ще залишаються. Наприклад, Конституційний Суд тричі звертався до питання про право засуджених до позбавлення волі на судове оскарження накладених на них стягнень, по суті, підтвердив це право. Однак норми Конституції та рішення Конституційного Суду судами не виконуються. Тим самим вони показують приклад правового нігілізму. Але право восторжествує. У сучасній правовій державі активно діють органи конституційного контролю, які "допомагають" направити нормотворчу практику в правове русло. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "Глава 5. Принципи правової держави як основа конституційного правосуддя" |
||
|
||