| Головна |
| « Попередня | ||
7. Процесуальне забезпечення захисту учасників майнового обороту |
||
|
Перш за все з точки зору процесуального забезпечення захисту прав учасників майнового обороту нас будуть цікавити деякі питання підвідомчості відповідних справ арбітражним судам і судам загальної юрисдикції, оскільки, як правильно відзначав В.П. Грибанов, "від правильного вирішення питання про підвідомчість спорів залежить забезпечення реальності та гарантованості прав громадян та організацій" "*". --- "*" Грибанов В.П. Межі здійснення і захисту цивільних прав. М., 1992. С. 156. Підвідомчість справи суду (арбітражного суду), тобто його компетенція у сфері здійснення правосуддя, відноситься до числа питань, що входять насамперед у сферу процесуального права. Однак не можна виключити зв'язок питань підвідомчості справ у спорах, що стосуються захисту прав учасників майнового обороту, з матеріальним (цивільним) правом, яке також включає в себе певні норми, які не вільні від процесуальних правил. Прикладом можуть служити норми, що містяться в Цивільному кодексі, що передбачають, що захист порушених чи оскаржених цивільних прав здійснює відповідно до підвідомчості справ, встановленої процесуальним законодавством, суд, арбітражний суд або третейський суд, а захист цивільних прав в адміністративному порядку здійснюється лише у випадках, передбачених законом; рішення, прийняте в адміністративному порядку, може бути оскаржене до суду (ст. 11 ЦК). В.П. Грибанов вказував: "Встановлення в законі певної підвідомчості цивільних спорів має досить двояке значення: з одного боку, такий порядок розмежовує юрисдикційну компетенцію різних державних і громадських органів з розгляду цивільних справ і тим самим визначає відомі межі здійснення уповноваженою особою вимоги захисту права, оскільки з таким вимогою уповноважених вправі звернутися тільки до певного органу; а з іншого боку, встановлений законом порядок підвідомчості спорів покликаний забезпечити належний захист прав та інтересів громадян і організацій "" * ". --- "*" Грибанов В.П. Указ. соч. С. 157. З цієї точки зору в рамках процесуального законодавства повинна забезпечуватися принципова можливість реалізації всіх способів захисту порушених чи оскаржених суб'єктивних цивільних прав, як універсальних, так і призначених для захисту окремих видів цивільних прав, які передбачені цивільним законодавством. У цьому напрямку в останні роки і розвивалися процесуальне законодавство та практика його застосування. Як приклад може служити арбітражно - процесуальне законодавство. В останні роки арбітражно - процесуальне законодавство розвивалося бурхливими темпами. Досить сказати, що за минулі п'ять років в Російській Федерації двічі приймалися і вводилися в дію нові арбітражні процесуальні кодекси Російської Федерації: спочатку в 1992 р., а потім і в 1995 р. В даний час діє Арбітражний процесуальний кодекс Російської Федерації (АПК), введений в дію з 1 липня 1995 Що стосується захисту цивільних прав, то розвиток арбітражно - процесуального законодавства йшло в основному в напрямку розширення процесуальних можливостей учасників майнового обороту, надання їм додаткових гарантій захисту їх прав та законних інтересів. Разом з тим можна відзначити ряд положень чинного сьогодні процесуального законодавства, які, на наш погляд, не роблять позитивного впливу на процесуальне забезпечення захисту порушених суб'єктивних цивільних прав учасників майнового обороту, що звертаються до арбітражного суду. Арбітражний суд, на відміну від судів загальної юрисдикції, як відомо, є органом правосуддя зі спеціальною компетенцією, тому правила про підвідомчість справ арбітражному суду повинні відрізнятися особливою чіткістю і вичерпним характером. Природно, вказати в тексті АПК всі до єдиної категорії суперечок, дозволених арбітражним судом, практично неможливо, але прагнути до цього треба. Зокрема, ця проблема може бути вирішена шляхом чіткого визначення загальних меж підвідомчості справ арбітражному суду. У ст. 22 АПК містяться правила, що дозволяють федеральному закону віднести до підвідомчості арбітражного суду по суті будь-які справи по спорах між юридичними особами, а також юридичними особами та підприємцями, а з економічних спорів - також справи, учасниками яких є організації та громадяни, що не володіють статусом відповідно юридичного особи або індивідуального підприємця. Відсутність в арбітражно - процесуальному законодавстві норм про чіткі межах підвідомчості справ арбітражному суду змушує арбітражні суди при розгляді питання про прийняття позовних заяв до свого провадження звертатися до Федерального конституційного закону Російської Федерації "Про арбітражних судах Російській Федерації ", який в самій загальній формі визначає предмет діяльності арбітражних судів: дозвіл економічних суперечок та розгляд інших справ, віднесених до їх компетенції Конституцією Російської Федерації, справжнім Федеральним конституційним законом, Арбітражним процесуальним кодексом Російської Федерації та прийнятими відповідно до них іншими федеральними законами (ст . 4). Справа, однак, у тому, що редакція ст. 22 АПК, як уже зазначалося, не дає підстав сказати, що віднесення федеральним законом до підвідомчості арбітражного суду практично будь-якої категорії справ не буде відповідати вимогам названої статті Федерального конституційного закону. Нечіткість законодавства, що визначає підвідомчість справ арбітражному суду, змушує вищі судові органи постійно повертатися до питань розмежування підвідомчості справ між арбітражними судами та судами загальної юрисдикції. Основні критерії розмежування підвідомчості справ були визначені шляхом судового тлумачення законодавства спільною Постановою Пленумів Верховного Суду Російської Федерації і Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації від 18 серпня 1992 р. N 12/12 "Про деякі питання підвідомчості справ суднам та арбітражних судах" "*". Зазначеною Постановою передбачено, що у випадках, коли законодавство не дозволяє чітко розмежувати компетенцію між судом загальної юрисдикції та арбітражним судом, при визначенні підвідомчості справи слід виходити з суб'єктного складу учасників і характеру правовідносин, якщо інше не передбачено законом. З урахуванням цих критеріїв за загальним правилом арбітражним судам підвідомчі справи за участю юридичних осіб і індивідуальних підприємців; згідно з іншим критерієм (характер правовідносин) до підвідомчості арбітражних судів належать справи, які з підприємницької та іншої економічної діяльності. Всі інші справи відносяться до підвідомчості судів загальної юрисдикції. --- "*" Див: Вісник Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації. 1992. N 1. С. 84. При підготовці наступного спільного Постанови пленумів Верховного Суду та Вищого Арбітражного Суду від 1 липня 1996 р. N 6/8 "Про деякі питання, пов'язані із застосуванням частини першої Цивільного кодексу Російської Федерації" виникла необхідність у судовому тлумаченні окремих законоположень, що стосуються підвідомчості справ за участю громадян, які займаються підприємницькою діяльністю. Деякі роз'яснення, що стосуються розмежування між арбітражними судами та судами загальної юрисдикції підвідомчості справ за участю індивідуальних підприємців, які містяться в Постанові Пленумів від 1 липня 1996 р. N 6/8, можна розглядати як доповнення до Постанови пленумів Верховного Суду Російської Федерації і Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації від 18 серпня 1992 р. N 12/12 "Про деякі питання, підвідомчості справ суднам та арбітражних судах", спричиненого застосуванням нового Цивільного кодексу Російської Федерації. Так, раніше роз'яснювалося, що суперечки між громадянами, зареєстрованими як індивідуальних підприємців, а також між зазначеними громадянами та юридичними особами, за винятком спорів, не пов'язаних із здійсненням такими громадянами підприємницької діяльності, розглядаються арбітражними судами. У такому ж порядку повинні розглядатися спори за участю глав селянського (фермерського) господарства, які, як відомо, отримали статус індивідуальних підприємців. У тих же випадках, коли підприємницьку діяльність здійснює громадянин, який не зареєстрований як підприємець, всі суперечки з його участю розглядаються судом загальної юрисдикції. З точки зору матеріального права особливістю таких спорів є те, що до спірних правовідносин можуть бути застосовані цивільно - правові норми, що регулюють зобов'язання, пов'язані з підприємницькою діяльністю (п. 4 ст. 23 ЦК). Також судам загальної юрисдикції підвідомчі справи за участю громадян, щодо яких з тих чи інших причин припинено дію державної реєстрації як підприємців, навіть у тих випадках, коли відповідні спори пов'язані з здійснюваної раніше зазначеними громадянами підприємницької діяльністю. Виняток становлять лише ті випадки, коли справа була вже прийнято до провадження арбітражним судом в період дії державної реєстрації підприємницької діяльності громадянина. У зв'язку з тим що ГК включає норми про банкрутство індивідуального підприємця (ст. 25), до якого в процесі банкрутства можуть бути пред'явлені вимоги і кредиторами за зобов'язаннями, не пов'язаним із здійсненням підприємницької діяльності: про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної життю або здоров'ю, тощо, - всі суперечки цієї категорії підвідомчі арбітражному суду. Водночас після завершення розрахунків з кредиторами до визнаного банкрутом індивідуальному підприємцю можуть бути пред'явлені незадоволені вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю, та інші вимоги особистого характеру, а також вимоги по інших зобов'язаннях, що не пов'язаними з підприємницькою діяльністю, що не заявлялися кредиторами при здійсненні процедури банкрутства. У таких випадках всі суперечки за участю "колишнього" підприємця повинні передаватися на вирішення суду загальної юрисдикції. Необхідність чіткого визначення підвідомчості справ арбітражному суду не є питанням юридико - технічного властивості, оскільки дана проблема безпосередньо впливає на стан судового захисту порушених прав. На жаль, доводиться стикатися з фактами необгрунтованої відмови у прийнятті позовної заяви як з боку судів загальної юрисдикції, так і арбітражних судів з посиланням на те, що спір підвідомчий іншому суду. Подібні факти, грунтом для яких є нечітке визначення питань підвідомчості справ арбітражному суду, не повинні мати місця в умовах дії конституційних положень про те, що кожному гарантується судовий захист його прав і свобод, а також про те, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в тому суді і тим суддею, до підсудності яких воно віднесено законом (ч. 1 ст. 46, ч. 1 ст. 47 Конституції Російської Федерації). З метою уникнення подібних фактів, що межують з відмовою у правосудді, Вищий Арбітражний Суд Російської Федерації орієнтує арбітражні суди на те, щоб в прикордонних ситуаціях, коли в законодавстві немає чіткої відповіді на питання, якому суду підвідомча то чи іншу справу, не допускати відмови в прийнятті позовної заяви до провадження арбітражного суду. Хотілося б, щоб аналогічні орієнтири мали і суди загальної юрисдикції. У принциповому плані зазначену проблему можна було б вирішити шляхом внесення змін до п. 5 ст. 22 АПК. Представляється, що дана норма повинна бути викладена в такій редакції: "Федеральним законом можуть бути віднесені до підвідомчості арбітражного суду й інші справи, пов'язані із здійсненням підприємницької або іншої економічної діяльності". Поліпшенню судового захисту цивільних прав могло б сприяти також внесення до Постанови пленумів Верховного Суду Російської Федерації і Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації N 12/12 від 18 серпня 1992 р. "Про деякі питання підвідомчості справ суднам та арбітражним судам "роз'яснення такого змісту:" У випадках, коли до суду (в арбітражний суд) звертається особа, якій відмовлено в прийнятті позовної заяви з мотивів підвідомчості справи арбітражному суду (суду), суд (арбітражний суд) повинен прийняти позовну заяву до свого провадження ". На наш погляд, не повинно служити підставою для відмови у правосудді і відсутність у позивача грошових коштів. У зв'язку з цим можна наділити арбітражний суд правом при наявності відповідного клопотання позивача, підтвердженого документами, що свідчать про відсутність у нього можливості сплатити державне мито, приймати позовну заяву без сплати державного мита під поручительство іншої особи або банківську гарантію. Як відомо, сьогодні в подібних ситуаціях арбітражні суди мають можливістю лише відстрочити, розстрочити сплату держмита або зменшити її розмір. І в цих умовах необхідно відзначити прагнення Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації забезпечити справедливе і впорядковане застосування відповідних законоположень, свідченням чому є Постанова Пленуму Вищого Арбітражного Суду від 20 березня 1997 р. N 6 "Про деякі питання застосування арбітражними судами законодавства Російської Федерації про державне мито" "*". Зазначеною Постановою передбачено, що відстрочення або розстрочення сплати державного мита, зменшення її розміру виробляються за письмовим клопотанням зацікавленої сторони. Клопотання може бути викладено в позовній заяві, апеляційної чи касаційної скарги або в окремій заяві, доданій до відповідної заяви. Клопотання про відстрочення або розстрочення сплати державного мита, зменшенні її розміру, подана до звернення з позовною заявою, апеляційною чи касаційною скаргою, повертається арбітражним судом без розгляду. --- "*" Вісник Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації. 1997. N 6. С. 19. У клопотанні повинні бути приведені відповідні обгрунтування з додатком документів, що свідчать про те, що майновий стан зацікавленої сторони не дозволяє їй сплатити державне мито у встановленому розмірі при подачі позовної заяви, апеляційної чи касаційної скарги. До документів, що встановлює майновий стан зацікавленої сторони, відносяться: підтверджений податковим органом перелік розрахункових та інших рахунків, найменування та адреси банків та інших кредитних установ, в яких ці рахунки відкриті; підтверджені банком дані про відсутність на відповідному рахунку грошових коштів у розмірі, необхідному для сплати державного мита, а також про загальну суму заборгованості власника рахунку за виконавчими листами та платіжними документами. До клопотання про зменшення розміру державного мита додаються документи про знаходяться на рахунку грошових коштах. Подання документів, що підтверджують звернення позивача, особи, яка подає апеляційну або касаційну скаргу, до банків та іншим організаціям за отриманням позикових коштів, а також свідчать про відсутність у них ліквідного майна, за рахунок реалізації якого могла бути отримана грошова сума, необхідна для сплати державного мита , не потрібно. Клопотання про відстрочення або розстрочення сплати державного мита, зменшенні її розміру може бути задоволено арбітражним судом тільки в тих випадках, коли подані документи свідчать про відсутність на банківських рахунках грошових коштів у розмірі, необхідному для сплати державного мита. За відсутності таких документів у задоволенні клопотання має бути відмовлено. Арбітражний суд не може на свій розсуд відмовляти в відстрочення або розстрочення сплати державного мита та зменшенні її розміру, якщо є об'єктивні підстави для задоволення клопотання. За наявності клопотання про відстрочення або розстрочення сплати державного мита позовну заяву, апеляційна або касаційна скарга не можуть бути повернуті у зв'язку з несплатою державного мита. Якщо клопотання стосується зменшення розміру державного мита, позовна заява, апеляційна або касаційна скарга оплачуються державної митом у іншої частини. З точки зору забезпечення належного захисту учасників майнового обороту, справедливого вирішення спорів важливе значення має надання їм можливості домагатися перегляду неправильного або необгрунтованого (на їх погляд) судового рішення. Чинне арбітражно - процесуальне законодавство надає особам, які беруть участь у справі, право оскаржити рішення арбітражного суду і добитися його розгляду в трьох повноцінних інстанціях. Це, безумовно, позитивний момент. Разом з тим при визначенні порядку оскарження рішень арбітражного суду був потрібний, на наш погляд, диференційований підхід до різних категорій спорів. Сьогодні, коли розгляд будь-якої справи після першої та другої інстанції (обидві - в арбітражному суді суб'єкта Російської Федерації) закінчується у федеральному окружному арбітражному суді, сторони використовують всі можливості для того, щоб домогтися перегляду цієї справи у Вищому Арбітражному Суді Російської Федерації. Тим часом Президія Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації, будучи за визначенням наглядовою інстанцією, має розглядати справи лише у винятковому порядку, відбираючи з їх числа тільки ті, які мають істотне значення для арбітражно - судової практики або серйозне соціально - економічне значення. Було б доцільним встановити, що справи певних категорій, підсудних, як і тепер, арбітражним судам суб'єктів Російської Федерації, повинні розглядатися в апеляційному порядку федеральними окружними арбітражними судами, а в якості касаційної інстанції у таких справах виступав би Вищий Арбітражний Суд Російської Федерації. У цьому випадку Президія Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації дійсно виконував би функції виключно наглядової інстанції. До числа справ, щодо яких міг би застосовуватися пропонований порядок оскарження, можна було б віднести економічні суперечки, що виникають у зв'язку: з визнанням права власності на майно, що перебуває у федеральній власності; з витребуванням такого майна із чужого незаконного володіння; до вимог про усунення порушень прав суб'єктів федеральної власності, не пов'язаних з позбавленням володіння; з визнанням недійсним акту федерального органу державної влади; а також будь-які інші майнові спори, учасники яких знаходяться на території різних суб'єктів Російської Федерації, на суму понад десять тисяч встановлених законом мінімальних розмірів оплати праці. |
||
| « Попередня | ||
|
|
||
Інформація, релевантна "7. Процесуальне забезпечення захисту учасників майнового обороту " |
||
|
||