Головна
ГоловнаЦивільне, підприємницьке, сімейне, міжнародне приватне правоЦивільне право → 
« Попередня Наступна »
О. В. Дзера. Цивільне право України. Книга 2, 2002 - перейти к содержанию учебника

§ 2. Зміст договору доручення


Зміст договору доручення, як спільного юридичного акта сторін, становлять, по-перше, умови, щодо яких сторони дійшли згоди, і, по-друге, ті умови, що приймаються ними як обов'язкові на підставі чинного законодавства.
Зміст договору, як відомо, розкривається через права та обов'язки його учасників, що визначені умовами договору.
Відповідно до ст. 1022 нового ЦК України змістом договору доручення мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Такі дії мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.
Сторонами договору доручення є повірений і довіритель.
Повірений - особа, яка зобов'язується виконати юридичні дії; довіритель - особа, яка доручає повіреному виконати всі дії.
Повіреним і довірителем можуть бути дієздатні громадяни та юридичні особи.
Слід мати на увазі, що юридичні особи повинні діяти в межах статутної правоздатності, а громадяни, які укладають і виконують договори доручення з комерційною метою, мають бути зареєстровані як підприємці.
Договір доручення має особисто-довірчий (фідуціарний) характер. Принцип особистого виконання доручення повіреним закріплений також в нормах ст. 1024 нового ЦК України. З огляду на те, що права та обов'язки в договорі, який укладає повірений від імені довірителя, набуваються виключно для довірителя, велике значення має питання про волевиявлення цих осіб. В юридичній літературі існує думка про те, що повірений є виразником не тільки волі
довірителя, а й своєї волі. За відсутності волевиявлення з боку повіреного юридичний ефект у вигляді договору не настане1. На наш погляд така точка зору заслуговує на підтримку з єдиним доповненням про те, що волевиявлення довірителя і повіреного щодо змісту юридичних дій, які виконує повірений, повинно збігатися. За інших умов виконання договору доручення буде неналежним.
Головним обов'язком повіреного є виконання доручення відповідно до вказівок довірителя (ч. 1 ст. 388 ЦК УРСР).
Вимога особисто виконати доручення стосується лише юридичних дій, що становлять предмет договору. Для здійснення фактичних дій, які супроводжують юридичні дії, повірений може залучити інших осіб, зокрема перекладача для участі у переговорах, друкарку для підготовки документів. Причому залучення помічників допускається без повідомлення про це довірителя, оскільки ці особи не виконують юридичних дій.
Але, якщо в договорі доручення є прямі вказівки на нерозголошення інформації будь-яким особам, з якими не пов'язане виконання юридичних дій, повірений звичайно повинен зберігати конфіденційність інформації.
Особисте виконання доручення повіреним може стати неможливим через об'єктивні причини (хвороба, дія непереборної сили і т. ін.). Якщо за таких умов інтереси довірителя вимагають невідкладного здійснення відповідних юридичних дій, а повірений не міг попередньо направити запит довірителеві або не отримав своєчасної відповіді на свій запит, він може передати виконання доручення іншій особі (ч. 2 ст. 388 ЦК УРСР). В цьому разі повірений зобов'язаний повідомити довірителя про передачу виконання доручення іншим особам (ч. З ст. 388 ЦК УРСР).
Таким чином, договір доручення належить до тих цивільно-правових договорів, за якими допустиме лише особисте виконання.
Відповідно до ст. 389 ЦК УРСР повірений має право передати виконання доручення іншій особі (заступникові) лише у двох випадках:
1) коли він уповноважений на це договором;
2) змушений до цього силою обставин з метою захисту інтересів довірителя.
Частина 2 ст. 389 ЦК УРСР та ч. 4 ст. 1024 нового ЦК України встановлюють застереження, що повірений відповідає за вибір заступника. На практиці може виникнути проблема щодо тлумачення цієї частини статті. Є всі підстави для проведення аналогій між статтями 68 і 389 ЦК УРСР. Йдеться про те, що повірений не відповідає за дії заступника, якщо проти його кандидатури не заперечував довіритель. Оскільки повірений діє в інтересах довірителя, він зобов'язаний виконувати доручення відповідно до вказівок довірителя.
Вказівки довірителя визначають, як мають реалізовуватися повноваження повіреного. Наприклад, повірений уповноважений здійснити угоду купівлі-продажу будинку. Вказівки довірителя можуть стосуватися покупки, місця розташування будинку, його технічних характеристик.
Якщо повірений відступить від вказівок довірителя (наприклад, підвищить купівельну ціну), виконання дії зобов'язують довірителя перед третіми особами, але надають йому право на відшкодування збитків за рахунок повіреного. Тобто
має місце невиконання повіреним своїх обов'язків у договірному зобов'язанні з усіма обставинами, що випливають звідси (ст. 203 ЦК УРСР).
На повіреного покладається обов'язок повідомляти довірителеві на його вимогу всі дані про хід виконання доручення, що дає йому можливість впливати на виконання доручення.
Після виконання доручення повірений зобов'язаний без зволікання надати довірителеві звіт з додатком документів, які підтверджують здійснення повіреним юридичних дій і витрат. Форма звіту законом не передбачена, і тому він може бути наданий як в усній, так і в письмовій формі. Але якщо договір передбачає письмову форму звіту, то звичайно надається письмовий звіт.
Істотний обов'язок повіреного - термінова передача довірителеві всього отриманого у зв'язку з виконанням довіреного (майна, грошових сум, документів).
Цим обов'язком повірений кореспондує обов'язок довірителя прийняти від повіреного все виконане за договором. Довіритель зобов'язаний прийняти виконання без зволікання після того, як він отримав повідомлення від повіреного (ч. 1 ст. 391 ЦК УРСР, ч. З ст. 1026 нового ЦК України).
Повірений діє за рахунок довірителя. З цього випливає два обов'язки довірителя (в законодавстві вони регламентовані ч. 2 п. 2 і п. З ст. 391 ЦК УРСР):
1) забезпечити повіреного коштами, необхідними для виконання доручення;
2) відшкодувати повіреному фактичні збитки, які були необхідні для виконання доручення.
Витрати повіреного мають бути необхідними і будь-яку кількісну межу для них не встановлено. Якщо навіть сторони погодили розмір витрат у договорі, це не забороняє повіреному вимагати оплати додаткових витрат за умови, що вони були потрібні для ведення справи.
Якщо довіритель не виконає названі обов'язки, його можна вважати боржником.
При укладенні сплатних договорів доручення довіритель зобов'язаний також виплатити повіреному винагороду за належне виконання договору.
Строк у договорі доручення визначається з урахуванням характеру доручення, яке має реалізовувати повірений. Якщо повірений не виконає доручення у строки, визначені договором, прострочення тягне за собою відшкодування збитків, виплату неустойки, якщо це передбачено договором. На практиці частіше сторони не вказують точний термін виконання. Вони лише визначають повний період часу, протягом якого бажано виконати доручення.
« Попередня Наступна »
= Перейти до змісту підручника =
Информация, релевантная "§ 2. Зміст договору доручення"
  1. 3.1. Цивільний кодекс УСРР 1922 р.
    Підготовка проекту ЦК УСРР 1922 р. відбувалася в умовах і на засадах, загальних для більшості тодішніх радянських республік. Тому, природно, що вказівки і зауваження В.І. Леніна відносно ЦК РРФСР слугували орієнтиром і для розробників проекту ЦК УСРР (Української Соціалістичної Радянської Республіки). Принципово важливим було положення про зосередження в руках радянської держави основних
  2. § 2. Речі як об'єкти цивільних прав (правовідносин). Речі приватного права. Види речей приватного права
    Традиційно речі розглядаються як головний, найпоширеніший об'єкт цивільних прав'. Відлуння цього підходу помітне іі у вітчизняному цивільному законодавстві. Наприклад, розділ III Загальної частини ЦК 1922 р. називався "Об'єкти права (майно)" і, ототожнюючи поняття "об'єкти права" та "майно", містив виключно норми, присвячені речам (майну). У розділі III книги 1 ЦК 2003 р. "Об'єкти цивільних прав"
  3. § 3. Цінні папери як об'єкти цивільних правовідносин
    Поняття цінного паперу уперше сформульоване в Німеччині. Усередині XIX в. цінним папером називали кожний документ майново-правового змісту. У радянському цивільному праві поняття цінних паперів уперше було визначено в Основах цивільного законодавства Союзу PCP і союзних республік 1991 p., де ст. 31 встановлювала, що цінними паперами визнаються документи, що посвідчують майнове право, яке може
  4. § 3. Форми правочинів
    Форма правочину - це спосіб вираження волі осіб, які беруть у т.чму участь. І [и вільне законодавство і практика укладення правочинів допус- і .чит різноманітні форми останніх - від найпростіших до ускладнених спеціальними процедурами, державною реєстрацією тощо, '.окрема, достатньо поширеними у вітчизняній практиці є такі форми вчинення правочинів: 1) конклюдентними діями; 2) шляхом мовчання;
  5. § 3. Склад правовідносин представництва
    Як зазначалося вище, до складу правовідносин входять: суб'єкти, об'єкт, зміст (права та обов'язки суб'єктів правовідносин). При Характеристиці суб'єктів представництва традиційно виокремлюють 3 категорії суб'єктів: той, кого представляють, представник і треті особи. І Ісрел тим, як перейти до з'ясування тих вимог, яким має відпо- ьі і мін кожен із згаданих суб'єктів, варто звернути увагу на
  6. § 7. Інші форми встановлення й реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб
    Розмежування різних форм участі третіх осіб в установленні і реалізації цивільних правовідносин має істотне значення, оскільки полегшує вибір саме тих правових засобів, які дозволяють забезпечити досягнення бажаного кінцевого економічного і правового результату. Порівняємо представництво з подібними категоріями, які найбільш часто зустрічаються у цивільному обігу. Представництво і комісія.
  7. § 2. Поняття власності і права власності
    Слово "власність" нерідко вживається для позначення належності комусь речей. Іншими словами, власність тлумачиться як присвоєння особою засобів і продуктів виробництва усередині і за допомогою певної суспільної форми.} Визначення власності за допомогою категорії присвоєння випливає з робіт К. Маркса, де категорії "власність" і "присвоєння" тісно пов'язані. Такий підхід до визначення власності
  8. § 2. Види зобов'язань і система зобов'язального права
    Класифікація зобов'язань може бути проведена за різними критеріями. Найбільш зручною є класифікація з використанням згаданого вже принципу дихотомії - поділу на 2 парних поняття. Разом з тим, можливий і відступ від цього принципу для більш докладних класифікацій. 1. Залежно від підстав виникнення зобов'язання прийнято ділити на договірні і недоговірні. Договірні зобов'язання виникають на
  9. § 3. Елементи зобов'язань
    Елементами зобов'язання, як і будь-якого цивільного правовід- ношення, є суб'єкти, об'єкт, зміст. Суб'єктами зобов'язання є кредитор і боржник (дебітор). Кредитор - це особа, яка управомочена вимагати від іншої особи (боржника) виконання певної дії (дій) або утримання від них. Боржник - не особа, яка зобов'язана вчинити на користь кредитора певну дію (дії) або утриматися від вчинення певної дії
  10. § 4. Підстави виникнення зобов'язань
    Підставою виникнення зобов'язань є юридичний факт або юридична сукупність (фактичний склад), які породжують зобов'язання. Слід зазначити, що ЦК не визначає спеціально підстави виникнення зобов'язань, відсилаючи тут до загальних підстав виникнення цивільних прав та обов'язків. Зокрема, у ч. 2 ст. 509 ЦК зазначено, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК. Отже йдеться лише про