загрузка...

трусы женские х/б
« Попередня Наступна »

32.2. Правове забезпечення управління в соціально-культурній сфері

Важливим засобом проведення державної політики у сфері соціально-культурного будівництва є законодавство. По предмету і спрямованості правового регулювання законодавство в цій сфері підрозділяється на окремі підгалузі: законодавство про освіту, науку, культуру, охорону здоров'я і соціальний захист, про фізичну культуру, спорт, туризм. Розвитку та вдосконалення законодавства, що регулює багатогранні суспільні відносини у цій сфері, в сучасних умовах відводиться значна увага.
Правове регулювання в соціально-культурній сфері направлено на закріплення основних засад, принципів організації та діяльності органів держави (Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів); удосконалення системи органів управління (центральних і місцевих); оптимальний розподіл компетенції між суб'єктами (органами загальної та галузевої компетенції, між їх різними ланками, органами місцевого

самоврядування); поліпшення процедурної роботи апарату управління, порядку здійснення покладених на нього завдань і функцій.
У концепції розвитку законодавства України, розробленої Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького НАН України передбачено, зокрема, що розвиток законодавства має здійснюватися щодо: а) традиційних галузей та інститутів права; б) сфер суспільної діяльності, які охоплюються комплексними галузями законодавства; в) основних напрямків діяльності (функцій) держави. Виходячи з цього має удосконалюватися і розвиватися законодавство, зокрема в окремих сферах духовного життя суспільства - освіті, науці, культурі, мові, релігії, видавничій, бібліотечній, музейній, архівній справі, охороні пам'яток історії та культури, фізичної культури і спорті.
Надзвичайно важливим «цеглиною» в правовому фундаменті незалежної Української держави став прийнятий 23 травня 1991 року Закон «Про освіту», що регулює суспільні відносини у сфері виховання, навчання, професійної, наукової підготовки громадян. Його справедливо можна вважати своєрідною «конституцією» освіти.
У Законі освіту визначається пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства. Метою освіти проголошується всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, забезпечення різних сфер економіки кваліфікованими працівниками, фахівцями.
Основними принципами освіти є: доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, які надаються державою; рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку; гуманізм, демократизм; пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей над політичними інтересами; органічний зв'язок з національною історією, культурою, традиціями; незалежність державної системи освіти від політичних партій та інших громадських і релігійних організацій; науковий, світський характер освіти в державних навчально-виховних закладах; інтеграція з наукою і виробництвом, взаємозв'язок з утворенням інших країн; гнучкість і прогностичність системи освіти; безперервність і різноманітність освіти; відповідність освіти світовому рівню; об'єднання державного управління та громадського самоврядування в системі освіти.

Закон України «Про освіту» структурно складається з 7 розділів, в яких, зокрема, розкриваються: система освіти; статус учасників навчально-виховного процесу; фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база навчальних закладів ; міжнародне співробітництво; міжнародні договори; відповідальність за порушення законодавства про освіту.
Одним з головних напрямів подальшого розвитку законодавства, що регулює відносини громадянина і державного органу в сфері реалізації громадянином права на освіту, може бути орієнтація на розвиток суб'єктивних прав громадян та їх процесуальних гарантій. У Законі «Про освіту» правовим положенням учасників навчально-виховного процесу присвячено цілий розділ. У ньому, зокрема, закріплюються права та обов'язки вихованців, учнів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів, права та обов'язки педагогічних працівників, права батьків та їх відповідальність за розвиток дитини.
10 лютого 1998 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про професійно-технічну освіту» 1. Цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи професійно-технічної освіти, створення умов для професійної самореалізації особистості та забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих робітниках.
Закон України «Про професійно-технічну освіту» структурно складається з 12 розділів, в яких, зокрема, розкриваються: управління і організація професійно-технічної освіти; статус професійно-технічних навчальних закладів; організація навчального процесу у професійно-технічних навчальних закладах; зміст професійно-технічної освіти; суб'єкти професійно-технічної освіти; особливості соціального захисту учнів, слухачів професійно-технічних навчальних закладів; статус педагогічних працівників; фінансово-економічні відносини у сфері * професійно-технічної освіти; міжнародне співробітництво; відповідальність за порушення Закону України «Про професійно-технічну освіту».
13 травня 1999 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про загальну середню освіту» 2. Цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи загальної середньої освіти, яке
1 Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 32. - Ст. 215; 1999. - № 26. - Ст. 218.
2 Там же. - 1999. - № 28. - Ст. 230.

Сприяє вільному розвитку людської особистості, формує цінності правового демократичного суспільства в Україні.
Законодавство України про загальну середню освіту базується на Конституції України і складається із Закону України «Про освіту», Закону «Про загальну середню освіту», інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Основними завданнями законодавства України про загальну середню освіту є:
- забезпечення права громадян на доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти;
- забезпечення необхідних умов функціонування і розвитку загальної середньої освіти;
- забезпечення нормативно-правової бази щодо обов'язковості повної загальної середньої освіти;
- визначення структури та змісту загальної середньої освіти;
- визначення органів управління системою загальної середньої освіти та їх повноважень;
- визначення прав та обов'язків учасників навчально-виховного процесу, встановлення відповідальності за порушення законодавства про загальний середню освіту.
Структурно Закон України «Про загальну середню освіту» складається з 11 розділів, в яких, зокрема, розкриваються: статус загальноосвітніх та інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти; організація навчально-виховного процесу в загальноосвітніх навчальних закладах; статус учасників навчально-виховного процесу в загальноосвітніх навчальних закладах; державний стандарт загальної середньої освіти; управління системи загальної середньої освіти; науково-методичне забезпечення системи загальної середньої освіти; фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база загальноосвітніх навчальних закладів; міжнародне співробітництво; відповідальність у сфері загальної середньої освіти.
11 липня 2001 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про дошкільну освіту» 1. Цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи дошкільної освіти, яка забезпечує розвиток, виховання і навчання дитини, грунтується на об'єднанні сімейного та суспільного виховання, досягненнях вітчизняної науки, надбаннях світового педагоги-
1 Відомості Верховної Ради України. - 2001. - N ° 49. - Ст. 259.

Чеського досвіду, сприяє формуванню цінностей демократичного правового суспільства в Україні.
Законодавство України про дошкільну освіту базується на Конституції України і складається із Закону України «Про освіту», Закону «Про дошкільну освіту», інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Основними завданнями законодавства України про дошкільну освіту є:
- забезпечення права дитини на доступність і безоплатність здобуття дошкільної освіти;
- забезпечення необхідних умов функціонування і розвитку системи дошкільної освіти;
- визначення змісту дошкільної освіти;
- визначення органів управління дошкільною освітою та їх повноважень;
- визначення прав та обов'язків учасників навчально-виховного процесу, встановлення відповідальності за порушення законодавства про дошкільну освіту;
- створення умов для благодійної діяльності у сфері дошкільної освіти.
17 січня 2002 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про вищу освіту» 1. Цей Закон спрямований на врегулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної підготовки громадян України. Він встановлює правові, організаційні, фінансові та інші засади функціонування системи вищої освіти, створює умови для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях.
Структурно цей Закон складається з 14 розділів, в яких, зокрема, розкриваються: структура вищої освіти; документи про вищу освіту; стандарти вищої освіти; управління в галузі вищої освіти; статус вищих навчальних закладів; управління вищим навчальним закладом; організація навчально-виховного процесу; статус учасників навчально-виховного процесу; підготовка наукових і науково-педагогічних працівників; наукова і науково-технічна діяльність у вищих навчальних закладах; фінансово-економічні відносини в системі вищої освіти; питання міжнародного співробітництва; відповідальність за порушення законодавства про вищу освіту.
Створення незалежної Української держави поставило перед управлінням наукою якісно нові завдання. Виникла
Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 20. - Ст. 134.

Нагальна потреба удосконалення системи і структури державних і громадських органів управління нею, організації наукових досліджень і розробок, підвищення ефективності наукових досліджень.
З прийняттям 13 грудня 1991 Закону «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічну діяльність» в Україні почався процес створення правових основ державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності. Цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку науково-технічної сфери, створює умови для наукової і науково-технічної діяльності, забезпечення потреб суспільства і держави у технологічному розвитку.
Нині цей Закон діє в редакції від 1 грудня 1998 під назвою: Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» 1.
Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» структурно складається з 6 розділів, в яких, зокрема, розкриваються: правовий статус суб'єктів наукової і науково-технічної діяльності; державні гарантії діяльності вчених, наукових працівників; повноваження суб'єктів державного регулювання та управління у сфері наукової і науково-технічної діяльності; форми і методи державного регулювання та управління у науковій і науково-технічної діяльності.
25 червня 1993 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про науково-технічну інформацію» 2.
Цей Закон визначає основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного і соціального прогресу країни. Метою Закону є створення в Україні правової бази для одержання та використання науково-технічної інформації.
Законом регулюються правові і економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, які виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначаються правові форми міжнародного співробітництва в цій галузі.
Дія Закону поширюється на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, а також громадян, які мають право на отримання, використання та поширення науково-технічної інформації. Дія Закону не поширюється на інформацію, що містить державну та іншу, що охороняється законом, таємницю.
  1 Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 2-3. - Ст. 20.
  2 Там же. - 1993. - № 33. - Ст. 345.

  Закон України «Про науково-технічну інформацію» структурно складається з 6 розділів, в яких, зокрема, розкриваються: правовий режим науково-технічної інформації; національна система науково-технічної інформації; ринок науково-технічної інформації; державна політика у сфері науково-технічної інформації; міжнародне співробітництво у сфері науково-технічної інформації.
  10 лютого 1995 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про наукову і науково-технічну експертизу» 1.
  Цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові основи експертної діяльності в науково-технічній сфері, а також загальні основи і принципи регулювання суспільних відносин у сфері організації та проведення наукової та науково-технічної експертизи з метою забезпечення наукового обгрунтування структури і змісту пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, наукових, науково-технічних, соціально-економічних, екологічних програм і проектів, визначення напрямів науково-технічної діяльності, аналізу та оцінки ефективності використання науково-технічного потенціалу, результатів досліджень.
  Закон України «Про наукову і науково-технічну експертизу» структурно складається з 8 розділів, в яких, зокрема, розкриваються: предмет наукової та науково-технічної експертизи; форми і види наукової та науково-технічної експертизи, права та обов'язки суб'єктів наукової і науково -технічної експертизи; порядок проведення наукової та науково-технічної експертизи; державне управління у сфері наукової і науково-технічної експертизи; економічне забезпечення наукової та науково-технічної експертизи; відповідальність за порушення законодавства у сфері наукової і науково-технічної експертизи; організація міжнародних наукових і науково-технічних експертиз.
  До 1992 р. законодавство України з питань культури не мало єдиної базового системоутворюючого акту. Воно складалося з сукупності досить розрізнених за конкретним змістом в основному галузевих нормативних актів, що регламентують діяльність суб'єктів і об'єктів управління в сфері мистецтва, культурно-освітньої роботи, кінематографії, телебачення і радіомовлення, видавничої справи і т. п.
  14 лютого 1992 Верховна Рада України прийняла Основи законодавства України про культуре2, які визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади раз-
  1 Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 9. - Ст. 56; 1999. - № 45. - Ст. 400.
  2 Там же. - 1992. - № 21. - Ст. 294.

  витія культури в Україні, регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на реалізацію суверенних прав України у сфері культури; відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України; забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості; реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей; соціальний захист працівників культури; створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.
  Основи законодавства України про культуру структурно складаються з 7 розділів, в яких, зокрема, розкриваються: права і обов'язки громадян у сфері культури; діяльність у сфері культури; фінансування та матеріально-технічне забезпечення культури; соціальні гарантії та захист прав працівників; міжнародні культурні зв'язки ; відповідальність за порушення законодавства про культуру.
  Важливе значення має закріплення в Основах законодавства України про культуру положення про пріоритети у розвитку культури. Так, зокрема, зазначається, що пріоритетні напрями розвитку культури визначаються цільовими державними програмами, які затверджуються Верховною Радою України. Держава у пріоритетному порядку створює умови для розвитку культури української нації та культур національних меншин; збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища; естетичного виховання дітей та юнацтва; здійснення фундаментальних досліджень у сфері теорії та історії культури України; розширення культурної інфраструктури села; матеріального і фінансового забезпечення установ, підприємств, організацій та установ культури (ст. 3 Основ).
  Закріплені також обов'язку держави щодо збереження та використання культурних цінностей, соціальні гарантії та захист прав працівників у сфері культури. Держава гарантує необхідні асигнування на розвиток культури в розмірі не менше 8 відсотків від національного доходу України, здійснює політику пільгового оподаткування у сфері культури.
  Суттєвим кроком розвитку законодавства про культуру стало прийняття Законів України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (1992), «Про телебачення і радіомовлення» (1993), «Про Національний архівний фонд та архівні установи» (1993), « Про музеї та музейну справу »(1995),« Про інформаційні агентства »(1995),« Про бібліотеки і бібліотечну справу »(1995),« Про видавничу справу »(1997),« Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України »(1997 ),

  «Про кінематографію» (1998), «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» (1999), «Про охорону культурної спадщини» (2000), «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні» 1 (2003) і т. п.
  16 листопада 1992 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» 2. Цей Закон створює правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні, встановлює державні гарантії їх свободи відповідно до Конституції України, Закону України «Про інформацію» та іншим актам чинного законодавства та визнаним Україною міжнародно-правовим документам.
  Структурно цей Закон складається з 5 розділів, в яких, зокрема, розкриваються: організація діяльності друкованих засобів масової інформації; відносини між редакціями друкованих засобів масової інформації та громадянами та організаціями; міжнародна діяльність друкованих засобів масової інформації; відповідальність за порушення свободи діяльності друкованих засобів масової інформації.
  21 грудня 1993 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про телебачення і радіомовлення» 3.
  Цей Закон відповідно до Закону України «Про інформацію» регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань.
  Структурно Закон України «Про телебачення і радіомовлення» складається з 9 розділів, в яких, зокрема, розкриваються: заснування телерадіоорганізацій та ліцензування каналів мовлення; організація телерадіомовлення; права та обов'язки телерадіоорганізацій та їх працівників; права телеглядачів і радіослухачів; фінансування і матеріально-технічна база телерадіоорганізацій; відповідальність за порушення законодавства про телебачення і радіомовлення; міжнародне співробітництво в галузі телебачення і радіомовлення.
  24 грудня 1993 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» (нині діє в редакції Закону від 13 грудня 2001 р.) 4.
  1 Урядовий кур'єр. - 2003. - 4 квіт.
  2 Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 1. - Ст. 1; 1993. - № 46. - Ст. 427; 1997. - № 15. - Ст. 115.
  3 Там же. - 1994. - № 10. - Ст. 43.
  4 Там же. - 2001. - № 11. - Ст. 81.

  Цей Закон регулює суспільні відносини, пов'язані з формуванням, обліком, збереженням і використанням Національного архівного фонду, та інші основні питання діяльності архівних установ.
  Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» структурно складається з 10 розділів, в яких, зокрема, розкривається: статус Національного архівного фонду та його формування; право власності на документи Національного архівного фонду; питання обліку, збереження та використання Національного архівного фонду ; система архівних установ; фінансове, матеріально-технічне та кадрове забезпечення архівних установ; міжнародне співробітництво в архівній справі; відповідальність за порушення законодавства про Національний архівний фонд та архівні установи.
  27 січня 1995 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» (нині діє в редакції Закону від 16 березня 2000 р.) 1.
  Цей Закон визначає статус бібліотек, правові та організаційні засади діяльності бібліотек і бібліотечної справи в Україні, гарантує право на вільний доступ до інформації, знань, залучення до цінностей національної та світової культури, науки та освіти, які зберігаються в бібліотеках.
  Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» структурно складається з 13 розділів, в яких, зокрема, розкривається: державна політика в галузі бібліотечної справи; бібліотечна система України; порядок створення, реорганізації та ліквідації бібліотек; бібліотечні фонди; обов'язки та права бібліотек; права і обов'язки громадян, підприємств, установ і організацій на бібліотечне обслуговування; управління бібліотечною справою; фінансування, матеріально-технічне забезпечення та майнові права бібліотек; соціальні гарантії працівників бібліотек; міжнародне співробітництво в галузі бібліотечної справи; відповідальність за порушення законодавства про бібліотечну справу.
  28 лютого 1995 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про інформаційні агентства» 2.
  Цей Закон відповідно до Конституції України, іншим законам України та міжнародно-правовим документам закріплює правові основи діяльності в Україні інформаційних агентств та їх міжнародного співробітництва.
  Структурно Закон України «Про інформаційні агентства» складається з 7 розділів, в яких, зокрема, розкриваються: діяль-
  1 Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 23. - Ст. 177.
  2 Там же. - 1995. - № 13. - Ст. 83.

  ність і статус інформаційних агентств; порядок установи, державної реєстрації та припинення діяльності інформаційних агентств; статус суб'єктів діяльності інформаційних агентств; розповсюдження продукції інформаційного агентства; відповідальність за порушення законодавства про інформаційні агентства.
  29 червня 1995 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про музеї та музейну справу» 1.
  Цей Закон регулює суспільні відносини у галузі музейної справи, встановлює правові, економічні, соціальні засади наукового комплектування, вивчення, збереження та використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури, діяльності музейних установ в Україні.
  Закон України «Про музеї та музейну справу» структурно складається з 6 розділів, в яких, зокрема, розкриваються: види музеїв, порядок створення і матеріальна база музеїв; статус музейного фонду України; міжнародна діяльність музеїв; управління і самоврядування музеїв, гарантії прав і законних інтересів їх працівників; відповідальність за порушення законодавства України про музеї та музейну справу.
  5 червня 1997 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про видавничу справу» 2.
  Цей Закон визначає загальні засади видавничої справи, регулює порядок організації та провадження видавничої діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин і функціонування суб'єктів видавничої справи.
  Він також покликаний сприяти національно-культурному розвитку українського народу, громадянам України всіх національностей, утвердженню їх духовності та моралі, доступу членів суспільства до загальнолюдських цінностей, захисту прав та інтересів авторів, видавців, виготовлювачів, розповсюджувачів і споживачів видавничої продукції.
  Закон України «Про видавничу справу» структурно складається з 5 розділів, в яких, зокрема, розкривається: організація та здійснення видавничої справи; міжнародне співробітництво у видавничій справі; припинення діяльності у видавничій справі, відповідальність за порушення Закону України «Про видавничу справу».
  6 березня 2003 Верховна Рада України прийняла Закон «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні» 3, спрямований на подолання кризи у вітчизняному книговиданні та створення сприятливих умов для його розвитку.
  1 Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 25. - Ст. 191; 1999. - № 28. - Ст. 231.
  2 Там же. - 1997. - № 32. - Ст. 206.
  3 Урядовий кур'єр. - 2003. - 4 квіт.

  18 липня 1997 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» 1. У преамбулі цього Закону зазначається, що з метою всебічного задоволення потреб суспільства в оперативній інформації та забезпечення плюралістичного характеру мовлення, враховуючи національні традиції, морально-етичні принципи українського народу, створюється система Суспільного телебачення і радіомовлення України (далі - Суспільне телерадіомовлення). Вона діє на основі Конституції України, Закону України «Про інформацію», Закону України «Про телебачення і радіомовлення», інших законів, які регламентують діяльність телерадіоорганізацій як суб'єктів інформаційної і господарської діяльності, та Закону «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України».
  Структурно цей Закон складається з 10 статей, в яких, зокрема, розкривається: статус Суспільного телерадіомовлення; створення Суспільного телерадіомовлення; статус Громадської ради як наглядового органу Суспільного телерадіомовлення і його призначення; чисельність і склад Громадської ради; статус Кваліфікаційного і адміністративної ради; джерела фінансування ; порядок ліцензування.
  13 січня 1998 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про кінематографію» 2. Цей Закон визначає правові основи діяльності в галузі кінематографії та регулює суспільні відносини, пов'язані з виробництвом, розповсюдженням, збереженням і демонструванням фільмів.
  Закон України «Про кінематографію» структурно складається з 7 розділів, в яких, зокрема, розкриваються: організаційні основи в кінематографії; виробництво, розповсюдження, демонстрування та збереження фільмів; державна підтримка і фінансування кінематографії; міжнародні зв'язки; відповідальність за порушення законодавства про кінематографію.
  21 вересня 1999 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» 3.
  Цей Закон регулює відносини, пов'язані з вивезенням, ввезенням та поверненням культурних цінностей, і спрямований на охорону національної культурної спадщини та розвиток міжнародного співробітництва України у сфері культури.
  Дія цього Закону не поширюється на сучасні сувенірні вироби, предмети культурного призначення серійного і масового виробництва.
  Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» структурно складається з 8 розділів, в яких, в част-
  1 Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 45. - Ст. 284.
  2 Там же. - 1998. - № 22. - Ст. 114.
  3 Там же. - 1999. - № 48. - Ст. 405.

  ності, розкривається: управління і контроль за вивезенням, ввезенням і поверненням культурних цінностей; вивезення і ввезення культурних цінностей; тимчасове вивезення і тимчасове ввезення культурних цінностей; право власності на культурні цінності; міжнародне співробітництво; відповідальність за порушення законодавства України про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей.
  8 червня 2000 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про охорону культурної спадщини» 1.
  Цей Закон регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.
  Об'єкти культурної спадщини, що знаходяться на території України, охороняються державою.
  Закон України «Про охорону культурної спадщини» структурно складається з 10 розділів, в яких, зокрема, розкривається: управління охороною культурної спадщини; державна реєстрація об'єктів культурної спадщини; особливості здійснення права власності на пам'ятки; забезпечення охорони пам'яток; захист традиційного характеру середовища та об'єктів культурної спадщини; фінансування охорони культурної спадщини; відповідальність за порушення законодавства про охорону культурної спадщини; міжнародні договори у сфері охорони культурної спадщини.
  Охорона здоров'я справедливо вважається визначальною областю соціально-культурного будівництва. Головним актом законодавства про охорону здоров'я стали прийняті 19 грудня 1992 Верховною Радою Основи законодавства України про здравоохраненіі2, які визначають правові, організаційні, економічні та соціальні основи охорони здоров'я в республіці, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, зниження рівня захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.
  Структурно Основи законодавства України про охорону здоров'я складаються з 12 розділів, в яких, зокрема, розкриваються: права і обов'язки громадян у галузі охорони здоров'я; основи організації охорони здоров'я, забезпечення здорових та безпечних умов життя; лікувально-профілактична допомога, забезпечення лікарськими і протезними засобами; охорона здо-
  1 Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 4. - Ст. 19.
  2 Там же. - 2000. - № 39. - Ст. 333.

  ровья матері і дитини; медико-санітарне забезпечення санаторно-курортної діяльності і відпочинку; медична експертиза; медична та фармацевтична діяльність; міжнародне співробітництво; відповідальність за порушення законодавства про охорону здоров'я.
  Прийняття Основ законодавства України про охорону здоров'я стимулювало розробку і прийняття цілого ряду окремих законів, які регулюють певні відносини у цій галузі з урахуванням зарубіжного досвіду та міжнародних стандартів.
  Так, 24 лютого 1994 Верховна Рада України прийняла Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», 23 червня 1995 р. - «Про донорство крові та її компонентів», 4 квітня 1996 р. - «Про лікарські засоби», 16 липня 1999 - «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини», 22 лютого 2000 р. - «Про психіатричну допомогу», 6 квітня 2000 р. - «Про захист населення від інфекційних хвороб» і т. п.
  На врегулювання відносин у галузі соціального захисту населення спрямовані, зокрема, Концепція соціального забезпечення населення України, схвалена Постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 р, Закони України «Про пенсійне забезпечення» (1991), «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії »(2000),« Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні »(1991),« Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ »(1992),« Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям »(2000),« Про Державну соціальну допомогу інвалідам дитинства та дітям-інвалідам »(2000),« Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту »(1993),« Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні »(1993), «Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист» (1998) та ін
  Важливу роль у законодавчому забезпеченні розвитку сфери фізичної культури, спорту і туризму відіграли Закон України від 5 лютого 1993 р. «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», Закон України від 24 грудня 1993 р. «Про фізичну культуру і спорт» та Закон України від 15 вересня 1995 р. «Про туризм».
  Закон України «Про фізичну культуру і спорт» структурно складається з 7 розділів, в яких, зокрема, розкриваються: сфера і напрями впровадження фізичної культури; спорт як особлива сфера фізкультурної діяльності; державне управління у сфері фізичної культури і спорту; самоврядування у сфері фізичної культури і спорту; статус Національної спортивної федерації.

  Закон України «Про туризм» структурно складається з 10 розділів, в яких, зокрема, розкривається: державна політика та державне регулювання в галузі туризму; організація економічної діяльності та фінансування сфери туризму; організація і надання туристичних послуг; порядок укладання договорів (контрактів) суб'єктами туристичної діяльності, їх права та обов'язки, права та обов'язки туристів; безпеку туристів; кадрове та наукове забезпечення туризму; міжнародне співробітництво в галузі туризму; відповідальність за порушення законодавства України про туризм.
  Врегулюванню важливих питань розвитку в соціально-культурній сфері присвячено ряд Указів Президента України, зокрема:
  - У сфері освіти - «Про заходи щодо поліпшення функціонування та розвитку загальної середньої освіти» від 2 червня 1998 р., «Про заходи щодо державної підтримки освіти в Україні» від 9 червня 1994 р., «Про Положення про національний заклад (установу) Україна »від 16 червня 1995 р.,« Про Основні напрями реформування вищої освіти в Україні »від 12 вересня 1995 р.,« Про деякі питання присвоєння вищим навчальним закладам статусу національного »від 29 квітня 1996 р.,« Про Міністерство освіти і науки Україна »від 7 червня 2000 р. та ін;
  - У сфері науки - «Про Міжнародному центрі перспективних досліджень» від 26 листопада 1993 р., «Про Міжнародної асоціації академій наук» від 25 травня 1994 р., «Про День науки» від 14 лютого 1997 р., «Про розвиток національної словникової бази »від 7 серпня 1999 р.,« Про додаткові заходи щодо державної підтримки Національної академії наук України »від 10 березня 2000 р.,« Про Міністерство освіти і науки України »від 7 червня 2000 р.,« Про Вищу атестаційну комісію України » від 25 лютого 1992 р., «Про Положення про Вищу атестаційну комісію України» від 25 лютого 1999 р. та ін;
  - У сфері культури і мистецтв - «Про Національної юридичної бібліотеці» від 23 липня 1999 р., «Про Академію мистецтв України» від 14 грудня 1996 р., «Про гранти Президента України для обдарованої молоді» від 2 серпня 2000 р., | Про невідкладні заходи щодо розвитку музеїв України »від 22 березня 2000 р.,« Про невідкладні заходи щодо розвитку бібліотек України »від 22 березня 2000 р.,« Про державну підтримку національних творчих спілок України »від 24 липня 2000 р.,« Про удосконалення системи управління державним телебаченням і радіо-

  мовленням України »від 3 січня 1995 р.,« Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 р. »від 28 лютого 1995 р. та ін;
  - У сфері охорони здоров'я та соціального захисту населення - «Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту багатодітних і неповних сімей» від 30 грудня 2000 р., «Про Положення про Міністерство охорони здоров'я України» від 24 липня 2000 р., «Про Комплексну програму« Цукровий діабет »від 21 травня 1999 р.,« Про Положення про Міністерство праці та соціальної політики України »від 30 серпня 2000 р.,« Про Концепцію розвитку охорони здоров'я населення України »від 7 грудня 2000 р. та ін;
  - У сфері фізичної культури, спорту, туризму - «Про положення про стипендії Президента України для талановитих, перспективних спортсменів України» від 20 вересня 1994 р., «Про державну підтримку розвитку фізичної культури і спорту в Україні» від 22 червня 1994 р., «Про Положення про Організаційний комітет з підготовки та участі спортсменів України в XVIII зимових, XXVII літніх Олімпійських та XI Параолімпійських іграх» від 1 березня 1997 р., «Про державні стипендії олімпійських та параолімпійських чемпіонам» від 28 січня 1998 р., «Про проведення в 1999 році Всеукраїнських літніх спортивних ігор »від 31 липня 1998 р.,« Про затвердження цільової комплексної програми «Фізичне виховання - здоров'я нації» від 1 вересня 1998 р., «Про підтримку розвитку туризму в Україні» від 2 березня 2001 р. і ін
  У розвиток законів України та указів Президента України прийнято значну кількість постанов Кабінету Міністрів України, прямо чи опосередковано регламентують різноманітну діяльність у соціально-культурній сфері, зокрема: «Про Державній національній програмі« Освіта »(« Україна XXI століття ») від 3 листопада 1993 р., «Про затвердження Положення про національний науковий центр» від 19 березня 1994 р., «Про реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки» від 22 червня 1994 р., «Про затвердження Положення про державний вищий заклад освіти» від 5 вересня 1996 р., «Про затвердження Положення про порядок визначення наукових об'єктів, що становлять національне надбання» від 18 лютого 1997 р., «Про затвердження Статуту Української академії аграрних наук» від 13 серпня 1999 р. і ін 
загрузка...
 « Попередня  Наступна »
 = Перейти до змісту підручника =
 Інформація, релевантна "32.2. Правове забезпечення управління в соціально-культурній сфері"
  1.  § 3. Повноваження органів місцевого самоврядування в соціально-культурній сфері
      правовими актами органів місцевого самоврядування можуть бути встановлені гарантії і компенсації для осіб, які проживають в районах Крайньої Півночі і прирівняних до них місцевостях і є працівниками організацій, що фінансуються з місцевих бюджетів, а також осіб, які отримують допомоги, стипендії та компенсації за рахунок коштів місцевих бюджетів. Діти-інваліди, які проживають в стаціонарних установах
  2.  § 5. Система муніципального права
      правові норми і норми інших галузей права. Норми цивільного, земельного, адміністративного, фінансового права, інші норми входять в систему муніципального права в тій частині, в якій вони спрямовані на регулювання муніципальних відносин, тобто функціонально. При цьому вони початково перебувають в системі своїх галузей права. Власне муніципальної-правові норми поділяються на загальну і особливу
  3.  § 4. Реформи місцевої влади кінця ХХ - початку XXI ст.
      правові та неформальні можливості Рад знову стали звужуватися, а виконавчо-розпорядчий апарат, місцеві чиновники відновлювали колишній вплив, що на тлі усиливавшегося тоді політичного та соціально-економічної кризи виглядало цілком закономірно - в періоди криз пріоритетне становище професійного управлінського апарату, що спеціалізується на
  4.  § 1. Муніципальна власність
      правових актів, іншої офіційної інформації; 15) земельні ділянки, віднесені до муніципальної власності поселення відповідно до федеральних законів; 16) відокремлені водні об'єкти на території поселення; 17) ліси, розташовані в межах населених пунктів поселення. У власності муніципальних районів можуть знаходитися: 1) майно, призначене для електро-і газопостачання
  5.  § 1. Поняття комерційного права
      правовому регулюванні економічної діяльності. Було легалізовано підприємництво. Відносини, що є предметом цивільно-правового регулювання, що виникають між підприємцями [1] або з їх участю, потребували особливому правовому регулюванні. Вони й склали предмет регулювання комерційного права. В даний час це знайшло однозначне закріплення в п. 1 ст. 2 ГК: [2]
  6.  § 7. Некомерційні організації, що здійснюють підприємницьку діяльність
      правових форм: громадська організація; громадський рух; громадський фонд; громадська установа, орган громадської самодіяльності. Особливістю всіх Комерційне право. Ч. I. Под ред. В.Ф. Попондопуло, В.Ф. Яковлевої. - СПб., С.-Петербурзький університет, 1997. С. 135 громадських організацій є те, що, по-перше, це об'єднання громадян, участь юридичних осіб у них
  7.  § 1. Підряд
      правова доля доходів, отриманих за такими різними правовими підставами, як підрядні договори або договори про надання послуг. Предметом договорів про надання послуг є діяльність, предметом же підрядних договорів - виконання робіт і результат цих робіт. Чимале практичне значення має і розмежування підряду і трудового договору. Нерідко труднощі пов'язані з тим, що термін
  8.  § 1. Загальні положення
      правового захисту підприємництва. Здійснюючи правове регулювання суспільних відносин, що складаються в процесі підприємницької діяльності, держава має реалізувати три взаємопов'язані між собою функції: по-перше, визначити основні риси та елементи змісту комерційних правовідносин, тобто виконати конструктивне або творче регулювання, по-друге,
  9.  § 3. Правове становище селянського (фермерського) господарства
      правове поняття і не правовий термін, у всякому разі не цивільно-правовий. Така термінологія цілком доречна в економічній літературі, проте з правової точки зору цей термін не несе ніякої змістовної навантаження. У тексті закону говориться також про придбання селянським господарством статусу юридичної особи. І тут допущена прикра неточність. Селянське господарство не є
  10.  § 2. Історичні аспекти формування російської моделі взаємовідносин державної влади та місцевого самоврядування
      правове поняття) бере свій початок ще з часів Стародавнього Риму. "Муніципалітети" там називали міста, які користувалися правами самоврядування. -------------------------------- Маркс К., Енгельс Ф. Вибрані твори: У 3 т. Т. 3. М., 1986. С. 140. Рязанцев І.П., Адарченко С.А. Історико-правові аспекти формування місцевого самоврядування в Російській Федерації / / Росія і
загрузка...

загрузка...
енциклопедія  бешбармак  яловичина  кабачки  начинка