| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
7. Характер норм договірного права |
||
|
Проміжне становище займають регулятори, створені в результаті спільної волі компетентного органу влади або управління з одного боку, і узгодженої волі самих контрагентів - з іншого. До числа таких регуляторів належать насамперед диспозитивні норми. Мається на увазі, що контрагенти за угодою між собою включають у договір або створену (обрану) ними модель поведінки, або модель, яка в якості альтернативи запропоновано взяти диспозитивную норму органом. В останньому випадку воля сторін може бути визначена будь-яким чином. Найчастіше це відбувається у формі мовчання, яке визнається, за аналогією з п. 3 ст. 158 ГК, згодою з правилом, вираженим в диспозитивної нормі. На відміну від імперативних норм, виключити дію яких можна тільки шляхом відмови від укладення договору, норма диспозитивним допускає визнання договору укладеним незалежно від ставлення сторін до самої нормі, тобто чи згодні вони з нею або відступили від неї. Це пов'язано з тим, що відступ від правила, зафіксованого в імперативній нормі, протиправно, а від такого ж правила диспозитивної норми правомірно, оскільки можливість подібного відступу не тільки не суперечить нормі, а й прямо передбачено нею. Диспозитивні норми покликані заповнювати прогалини в тексті договору, що утворилися через відсутність у ньому рішень з відповідних питань. Такого роду норми засновані на презумпції: знаючи про надану їм законодавцем можливості самим вибрати будь-який варіант, контрагенти свідомо зупинилися саме на тому, який запропонований в якості запасного диспозитивної нормою. Зазначена презумпція є незаперечною. Це означає, що дія диспозитивної норми не може бути виключено посиланням одного боку на те, що при укладанні договору відповідний варіант контрагентами взагалі не обговорювалося і, більше того, обидві сторони, або принаймні одна з них, не знали про існування самої норми. Звичайним атрибутом диспозитивної норми служить формула: "якщо в договорі не передбачено інше". З неї зазвичай починається або нею кінчається текст норми. Диспозитивним норма за загальним правилом є спільною в тому сенсі, що як така вона діє у всіх випадках, і, подібно імперативній нормі, безпосередньо. Прикладом може бути ст. 659 ГК, в силу якої підготовка підприємства до здачі його в оренду, включаючи складання та подання на підписання передавального акта, - обов'язок орендодавця і відповідно здійснюється за його рахунок, якщо інше не передбачено договором. Однак нерідко такі ж диспозитивні норми мають складніший характер. Так, п. 1 ст. 394 ЦК передбачає, що у випадках встановлення за невиконання або неналежне виконання зобов'язання неустойки збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою. Разом з тим можливі ситуації, при яких законом або договором допускається стягнення тільки неустойки, але не збитків; або збитки можуть бути стягнуті в повній сумі понад неустойки; або за вибором кредитора стягується або неустойка, або збитки . Наведена норма надає сторонам можливість вибрати будь-який вид неустойки, але тільки за умови, якщо закон не передбачив якийсь один певний її вид, притому зробив це у формі імперативної норми. Такий же умовний характер носить і норма п. 1 ст. 888 ГК, яка покладає на поклажодавця, не передала річ на зберігання у передбачений договором строк, відповідальність перед зберігачем за збитки, завдані у зв'язку з не відбувся зберіганням, якщо інше не передбачено законом або договором. Диспозитивні норми, які являють собою одну із закріплених за учасником цивільного обороту гарантій вільного волевиявлення, разом з тим мають дуже важливу особливість юридико - технічного характеру. Вони звільняють сторони від необхідності включати в договір умови, які відтворюють правило поведінки, зафіксоване в нормі, у разі їх з ним згоди. Нарешті, слід мати на увазі, що вибір диспозитивноюнормою певного варіанту з безлічі можливих не випадковий. Він, як правило, заснований на узагальненні договірної практики і в цьому сенсі являє собою типове, багаторазово перевірене рішення. Зазначена обставина враховується при вирішенні переддоговірних суперечок. Судові органи мають повну підставу виходити з припущення: диспозитивним норма містить оптимальний варіант. У цьому зв'язку сторона, яка пропонує інше, повинна довести переваги запропонованого нею варіанту договірного умови. Диспозитивні норми, безсумнівно, найбільшою мірою відповідають сутності галузі цивільного права, створеної для регулювання ринкових відносин. Разом з тим у складі цивільного законодавства - і це повною мірою відноситься до його інститутам, присвяченим договорами, - чимало імперативних норм. На відміну від диспозитивних норм імперативні не мають зовнішньої атрибутики. Сам спосіб викладу норми, і, зокрема, відсутність посилання на можливість передбачити в договорі інше, повинні свідчити про її безумовної обов'язковості для контрагентів. Імперативні норми носять абсолютно обов'язковий характер і, зокрема, конкурують з керівним принципом цивільного права - свободою договорів, закріпленим у ст. 421 ГК. У цьому зв'язку в самій зазначеній статті стосовно обох аспектам свободи договорів - свободи укладення договору і свободи вибору певної його моделі (окремих її елементів) - міститься вказівка на пріоритет закону по відношенню до норм не тільки закріплює, а й виражає принцип свободи договорів. Разом з тим слід мати на увазі, що відмінність ринкового господарства від господарства, заснованого на жорсткому плануванні та інших настільки ж жорстких способах регулювання з боку держави, полягає не тільки в кількісному співвідношенні імперативних норм договірного права по відношенню до диспозитивним (досить вказати, що в першій і другій частинах нового ЦК у складі норм, що регулюють окремі види договорів, виявилося близько 1600 імперативних і лише близько 200 диспозитивних), а в цільовій спрямованості імперативних норм. При оцінці сутності імперативних норм слід виходити з того, що вони являють собою особливу форму, яку приймає публічне початок в цивільному праві. У найзагальнішому вигляді відповідне початок, що має винятково важливе значення для характеристики найбільш істотних змін, які зазнало сучасне громадянське законодавство країни, закріплено в командних статтях, з яких починається Кодекс. Мається на увазі проголошення в них рівності учасників відносин, недоторканності власності, свободи договорів, неприпустимість довільного втручання кого-небудь у приватні справи, визнання громадян і юридичних осіб вільними у встановленні прав і обов'язків на основі договору та у визначенні будь-яких, що не суперечать законодавству умов договору та ін . Однак не менше значення має і прямо протилежне завдання: обмеження в необхідних випадках свободи волевиявлення укладають договір учасників обороту. Йдеться про ряд причин, що змушують державу вводити відповідні обмеження. На одну з них справедливо вказав Р.З. Лівшиць: "У природі ринку ... соціальна захищеність людини просто не закладена. Щоб забезпечити подібну захищеність, її потрібно ввести ззовні. В цьому одна з найважливіших напрямів діяльності держави і права як засобу збереження стабільності суспільства. Ось чому державно - правове втручання в економіку необхідно, бо воно несе в собі соціальну захищеність людини. Міра втручання держави та права, форми втручання тут різні, вони залежать від стану суспільства "" * ". --- "*" Лівшиць Р.З. Теорія права. М.: БЕК, 1994. С. 178. Обмеження свободи волевиявлення проявляється у прийнятті законодавцем обов'язкових для сторін правил, які набувають різну форму. Вони можуть виражатися в тому, що законодавець або покладає на сторони обов'язок укласти договір, або надає сторонам можливість вибрати тільки строго певну модель договору, або формулює обов'язкову для сторін редакцію певного договірного умови, або, навпаки, забороняє включення в договір певної умови, виключає можливість певних категорій суб'єктів укладати договори та ін У найзагальнішому вигляді обмеження автономії волі при укладенні договору може бути зведене до троякого роду цілям. Потреба у внесенні публічного початку в договірне регулювання шляхом прийняття імперативних норм виникає при необхідності захистити інтереси слабкої (слабейшей) сторони в договорі, інтереси третіх осіб (насамперед реальних чи потенційних кредиторів), а також захистити діючий в країні правопорядок та інші мають особливу суспільну значущість цінності. В узагальненому вигляді можна уявити собі всі зазначені цілі як пряме вираження соціального, в тому числі економічного, призначення права як такого. Важливо підкреслити, що будь-яка з імперативних норм в кінцевому рахунку призначена забезпечити досягнення будь-якої з зазначених вище цілей. Не випадково тому в історично першим врегульованому правовими нормами ринковому господарстві, - мається на увазі економіка Стародавнього Риму - були створені необхідні умови для державного втручання в приватну сферу. Більше того, саме в праві Стародавнього Риму була визначена триєдина мета державного втручання. Досить вказати насамперед на правила, що захищали інтереси слабкої сторони в договорі, зокрема тієї, яка змушена була продати свою річ дешево в силу важких обставин. Відповідне правило (laesio enormis) допускало оскарження договору за вказаною підставі. Необхідно було лише довести, що за товар отримано менше половини його вартості. Другий меті служив Пауліанов позов, і зокрема вимога, яка була спрямована проти тих, хто напередодні очікувався конкурсу розпродував своє майно, щоб воно не потрапило в конкурсну масу. І нарешті, третя мета. Мається на увазі, що римське право вважало обов'язковим для себе захист інтересів громадянського суспільства в цілому і в цьому зв'язку вводило норми, які передбачали необхідність визнання недійсними договорів, які суперечили не тільки правопорядку, але й громадським звичаям. У сучасному праві нашої країни необхідність захисту інтересів слабейшей сторони в договорі тягне за собою насамперед створення спеціального правового режиму участі в договірних зв'язках споживача. Йдеться про окремі новелах ГК - таких, як ст. 426, присвячена публічним договорами, та ст. 428, яка виділила договори приєднання, статті, присвячені побутовому підряду та роздрібної купівлі - продажу, ренті, довічного утримання з коштом та ін, а одно про знаходяться за межами Кодексу нормах закону та інших правових актів про захист прав споживачів, до яких відсилають п. 3 ст. 492 та п. 3 ст. 730 ГК. При цьому маються на увазі як вже створені акти, так і ті, які належить прийняти. Однак цим коло норм, спрямованих на досягнення зазначеної мети, не вичерпується. Так, можна вказати на ряд статей ЦК, які надають право оскаржувати дійсність угод (договорів) особі, яка перебувала в момент здійснення операції у стані, при якому він не був здатний розуміти наслідки своїх дій або керувати ними, або особам, які уклали угоду (договір) під впливом помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної угоди їх представника з іншою стороною або збігу тяжких обставин, чи особі, обмежено дієздатній внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами. Безпосередньо на захист інтересів слабейшей боку направлено правило про недійсність угоди, укладеної особою вимушено, внаслідок збігу тяжких обставин, на вкрай невигідних для себе умовах, ніж інша сторона скористалася (ст. 179 ЦК). У ряді випадків забезпечення захисту інтересів слабейшей боку досягається наданням їй додаткових прав, пільг або гарантій. У силу особливостей договірного правовідносини як такого це робиться завжди за рахунок відповідного применшення прав та інтересів іншої сторони. Прикладом може служити наділення суду правом зменшити розмір неустойки у випадках, коли вона явно не відповідає наслідків порушення зобов'язання (ст. 333 ЦК), відмовити в обігу стягнення на закладене майно, якщо допущене боржником порушення забезпеченого заставою зобов'язання вкрай незначно і розмір вимог заставодержателя з цієї причини виявився явно невідповідним вартості заставленого майна (п. 2 ст. 348 ЦК), або на прохання заставодавця у вирішенні про звернення стягнення на заставлене майно передбачити відстрочку його продажу з публічних торгів на час до одного року (п. 2 ст. 350 ЦК). У деяких випадках законодавець йде так далеко, що право суду захистити інтереси слабейшей боку перетворюється на його обов'язок вчинити подібним чином. Прикладом може служити необхідність визнання судом недійсною угоди, що обмежує право заставодавця заповідати своє майно (п. 2 ст. 346 ЦК). У даному і в усіх інших подібних випадках захищаються одночасно інтереси і сторони, та третьої особи (наприклад, спадкоємця). Найбільш послідовно ідея пріоритетною охорони інтересів слабейшей боку проявляється в присвячених захисту прав споживачів нормах, які містяться в самому ГК (йдеться, зокрема, про статті про договори роздрібної купівлі - продажу, побутового підряду, а також про спеціальні актах, що регулюють питання охорони прав споживачів). Заслуговують бути особливо відзначеними в цьому сенсі також норми глави ДК про ренту і довічне утримання, послідовно спрямовані на захист інтересів її одержувача. Нерідко ЦК передбачає різні рішення одних і тих же питань залежно від того, про який саме стороні в договорі йдеться. Так, в аналогічних ситуаціях при односторонню відмову від виконання договору возмездного надання послуг наслідком служить обов'язок повністю відшкодувати контрагенту всі заподіяні збитки, якщо відмова виходить від виконавця, і відшкодувати контрагенту лише фактично понесені витрати, якщо відмовляється від договору замовник, в ролі якого виступає потребує особливого захисту споживач (ст. 782 ЦК). Законодавець нерідко враховує, що в положенні слабейшей в різних умовах може виявитися то одна, то інша сторона. Прикладом може служити п. 1 ст. 349 ГК, який надає заставодержателю можливість за наявності відповідного нотаріально посвідченого угоди задовольняти вимоги за рахунок заставленого нерухомого майна без звернення до суду. ГК взяв до уваги, що в момент отримання кредиту та забезпечення його заставою слабша сторона - особа, яка звернулася за отриманням позики. А тому висновок в цей момент зазначеної угоди, що задовольняє інтереси саме заставодержателя, могло б зачепити інтереси ссудополучателя (заставодавця). Відповідно така угода буде визнано дійсним лише за умови, якщо вже з'ясувалося, що боржник в призначений термін боргу не погасив. Мається на увазі, що в цей час боржник - заставодавець вже перестав бути слабейшей, яка потребує особливого захисту стороною. З іншою метою - захисту інтересів кредиторів - пов'язана стійкість цивільного обороту в цілому. З цієї причини на досягнення зазначеної мети спрямовані багато норм ГК, поміщені як в першому, так і в другій його частині. Прикладом можуть служити виражені у вигляді імперативної норми правила, що відносяться до солідарних зобов'язаннях (ст. ст. 322 - 326), правила, що передбачають необхідність отримання згоди кредитора на переведення боржником свого боргу на іншу особу (п. 1 ст. 391), що мають кредитору у всіх випадках порушення або виникнення грошового зобов'язання право вимагати сплати відсотків у зазначеному в ст. 395 ГК розмірі та порядку, та ін Особливі гарантії для кредиторів створюються також імперативними нормами, які передбачають необхідність для того, хто припускає продати своє підприємство, направити кредиторам повідомлення про майбутній продаж і отримати від них згоду під страхом настання зазначених у ст. 562 ГК несприятливих для продавця наслідків. Аналогічне положення міститься в ст. 657 ЦК ("Права кредиторів при оренді підприємства"). Нарешті, можна вказати на гарантії прав кредиторів при реорганізації юридичної особи: йдеться про обов'язок направити відповідне письмове повідомлення його кредиторам, маючи на увазі наділення останніх правом вимагати припинення або дострокового виконання зобов'язань та відшкодування виниклих збитків (ст. 60 ЦК). У всіх трьох ситуаціях кредиторам надаються та інші гарантії. Інтересам насамперед кредиторів служать статті, спрямовані проти можливого звільнення від відповідальності боржників. Маються на увазі визнання нікчемним згоди учасників повного товариства на обмеження або усунення їх відповідальності перед кредиторами (п. 3 ст. 75 ЦК), а також визнання солідарної відповідальності учасників простого товариства за всіма спільними зобов'язаннями незалежно від підстав їх виникнення (п. 2 ст. 1047 ЦК). В останньому випадку, щоправда, не встановлена нікчемність договірного умови, що передбачає "інше". Однак це анітрохи не звужує меж захисту інтересів кредиторів, оскільки загальний принцип полягає в тому, що, якщо навіть в імперативній нормі закону відсутня вказівка на нікчемність угоди, при заяві відповідної вимоги кредитором все рівно буде застосована відповідна норма, а не відмінне від неї договірне умова (тобто останнє буде визнано таким же нікчемним). У кінцевому рахунку саме необхідність захистити інтереси кредиторів (контрагентів) викликала поява законодавства про банкрутство юридичних осіб та громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, включаючи різного роду спеціальні правила, які регулюють порядок і наслідки банкрутства, в тому числі обмеження дій відповідної особи, пов'язаних з розпорядженням належним йому майном. Так, в силу ст. 18 Закону "Про неспроможність (банкрутство) підприємств" з моменту визнання боржника неспроможним (банкрутом) йому забороняється передача або інше відчуження майна (крім випадків, коли необхідний дозвіл на відчуження дано зборами кредиторів) у погашення своїх зобов'язань; терміни виконання всіх боргових зобов'язань боржника вважаються настали, а всі претензії майнового характеру з цього моменту можуть бути пред'явлені боржнику лише в рамках конкурсного виробництва. Таку ж мету - захист інтересів кредитора - переслідують окремі статті розділу VI того ж Закону, присвячені неправомірним діям боржника, зокрема продажу або внесенню як застави частини майна, отриманого в кредит і неоплаченого. КонсультантПлюс: примітка. Закон РФ від 19.11.1992 N 3929-1 "Про неспроможність (банкрутство) підприємств" втратив чинність у зв'язку з прийняттям Федерального закону від 08.01.1998 N 6-ФЗ "Про неспроможність (банкрутство)". Так само, як це має місце у відношенні найслабшою боку, цілям захисту інтересів обороту служать норми про визнання за певних випадках дійсними договорів, які суперечать відповідним вимогам. Зокрема, мається на увазі можливість "зцілення" угод, укладених з порушенням вимог про їх обов'язкової нотаріальної форми в ситуаціях, коли одна зі сторін повністю або частково виконала свої зобов'язання, а у відповідних випадках і при порушенні правил про обов'язкову державну реєстрацію (п. 3 ст. 165 ЦК), або надання батькам, усиновителям або опікунам права вимагати визнання судом дійсним правочину, вчиненого малолітнім, якщо тільки вона укладена до вигоди малолітнього (п. 2 ст. 172 ЦК). Окремим випадком захисту інтересів цивільного обороту служить захист інтересів конкретних третіх осіб. Прикладом може служити включена в главу про договір банківського рахунку ст. 855 ГК, що встановлює черговість списання грошових коштів з рахунку. Серед інших цілей імперативних норм особливе місце займає захист інтересів держави і суспільства, в кінцевому рахунку - захист встановленого в країні правопорядку. Можна і в цьому випадку перш за все вказати на деякі норми про угоду, і зокрема на ті норми, які встановлюють стосовно до окремих випадків вимоги до форми угод (ст. 158 ЦК), державної їх реєстрації (ст. 164 ЦК), норми про визнання нікчемними мнимої і удаваної угод (ст. 170 ЦК). Слід особливо виділити вперше з'явилася в ГК загальну норму, яка визнає нікчемними угоди, противні основам правопорядку і моральності (ст. 169 ЦК), Аналогічні норми містяться і за межами ЦК. Так, затверджені Постановою Уряду РФ від 30 грудня 1994 Правила постачання газу споживачам "*" передбачають певні санкції на випадок неповного використання споживачами зазначеного в договорі обсягу газу і одночасно неприпустимість застосування відповідних санкцій, якщо зазначене наслідок сталося у випадках зниження газоспоживання за рахунок впровадження заходів з ресурсозбереження. КонсультантПлюс: примітка. Постанова Уряду РФ від 30.12.1994 N 1445 "Про затвердження Правил поставки газу споживачам Російської Федерації" втратило чинність у зв'язку з виданням Постанови Уряду РФ від 05.02.1998 N 162 "Про затвердження Правил поставки газу в Російській Федерації". --- "*" Див: Відомості Верховної Ради Федерації. 1995. N 2. Ст. 152. Водночас сфера дії подібних норм, що захищають інтереси держави (суспільства), після прийняття ЦК виявилася звуженої, що відповідає загальним тенденціям в економіці і в її правовому регулюванні. Прикладом може служити скасування матеріальної відповідальності за ваговий і об'ємний недовантаження вагонів і контейнерів при перевезеннях вантажів по залізницях "*". --- "*" Див Постанова Уряду Російської Федерації від 20 лютого 1995 р. "Про скасування матеріальної відповідальності за ваговий і об'ємний недовантаження вагонів і контейнерів при перевезеннях вантажів по залізницях" (Відомості Верховної Ради України. 1995. N 9. Ст. 754) . КонсультантПлюс: примітка. Постанова Уряду РФ від 20.02.1995 N 157 "Про скасування матеріальної відповідальності за ваговий і об'ємний недовантаження вагонів і контейнерів при перевезеннях вантажів по залізницях" втратило чинність у зв'язку з виданням Постанови Уряду РФ від 10.07.1998 N 733 "Про визнання такими, що втратили чинність, деяких рішень Уряду Російської Федерації у зв'язку з Федеральним законом "Транспортний статут залізниць Російської Федерації". Вище наводилися взяті з різних глав ГК приклади, що підтверджують спрямованість імперативних норм на ту чи іншу із зазначених цілей. Однак існує можливість проілюструвати прагнення законодавця забезпечити комплекс відповідних цілей на прикладі однієї і тієї ж статті. Мається на увазі, що в рамках ст. 575 ЦК ("Заборона дарування") можна виділити норми, що захищають інтереси слабкої сторони (заборона дарування від імені малолітніх і громадян, визнаних недієздатними, їх законними представниками - п. 1 зазначеної норми), інтереси кредиторів (заборона дарування у відносинах між комерційними організаціями - п. 4), а одно інтереси держави і суспільства (заборона дарування державним службовцям та службовцям органів муніципальних утворень у зв'язку з їх посадовим становищем або у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, а також працівникам лікувальних, виховних установ, закладів соціального захисту та інших аналогічних установ громадянами, що перебувають на лікуванні, змісті або вихованні, чоловіками й родичами цих громадян - п. п. 2 і 3). Співіснування диспозитивних і імперативних методів регулювання ринку служить, таким чином, неодмінною умовою його нормального функціонування. У цьому зв'язку гіпертрофія диспозитивних норм, як і будь-яка інша, не є гідністю законодавства. Не випадково, відзначаючи диспозитивний характер більшості норм американського договірного права, В.П. Мозолин і Е.А. Фарнсворт в спільно написаній ними книзі вбачали в цьому одночасно джерело як сили, так і слабкості американського права "*". --- "*" Див: Мозолин В.П., Фарнсворт Е.А. Договірне право в США та СРСР: Історія та загальні концепції. М.: Наука, 1988. С. 57 і сл. Загальновизнане двучленное розподіл норм на імперативні і диспозитивні насправді не охоплює всього що відноситься до договорів правового масиву. Йдеться про існування в ньому ще й третього виду регулюючих договір норм. Маються на увазі факультативні норми. Останні відрізняються тим, що для їх вступу в силу необхідно позитивним чином виражена згода сторін. Хоча питома вага факультативних норм в договірному праві і невеликий, їх існування і особливості мають принципове значення. Так, наприклад, п. 1 ст. 922 ЦК закріплює за поклажедателем право зберігання цінностей з використанням поклажодавцем (клієнтом) або з наданням йому банком індивідуального сейфа (варіант - осередки сейфа, ізольованого приміщення в банку) тільки за умови, якщо це передбачено договором. Пункт 2 ст. 592 ГК, присвячений обмеженню прав платника на викуп постійної ренти, вступає в дію за наявності в договорі спеціальних умов, що забороняють викуп ренти протягом життя одержувача або протягом певного терміну (що не перевищує 30 років). Такий же факультативний характер носять норми, включені в п. 1 ст. 851 (клієнт зобов'язаний оплачувати послуги банку по здійсненню операцій з грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, тільки у випадках, передбачених у договорі). Поряд зі статтями про окремі види договорів, поміщеними в розділі IV ЦК, є такі ж факультативні норми і в частині I ГК. Прикладом може служити п. 1 ст. 76, який допускає встановлення договором того, що повне товариство має право продовжити свою діяльність у випадках виходу з нього або смерті когось з учасників, визнання учасника безвісно відсутнім, недієздатним або обмежено дієздатним, неспроможним (банкрутом). Диспозитивні норми за загальним правилом володіють певними перевагами перед нормами факультативними. На відміну від перших другі самі по собі не здатні усувати невизначеність у взаєминах сторін у випадках, коли прогалини в договорі виявляються на стадії його виконання або розгляду судом спору, який виник з приводу порушення договору. У цьому зв'язку заміна факультативних норм диспозитивними все ж (знову-таки за загальним правилом) заслуговує підтримки, чого не можна сказати про зворотне процесі - заміні диспозитивних норм факультативними. Ключову роль для стоїть перед законодавцем вибору між диспозитивної і факультативної нормами грає припущення про значимість, яку може мати певну умову для договорів даного виду (типу). Якщо є підстави припустити, що договір не може існувати без того, щоб сторони не висловили прямо відношення до відповідного питання, приймається диспозитивним норма. І навпаки, якщо питання, про який йде мова, може бути без шкоди для договору обійдений сторонами, доцільно відповідну норму зробити факультативної з тим, щоб додання їй правової сили було пов'язано зі включенням в договір відсилання до неї. Мається на увазі, що при останньому варіанті не може бути ситуації, при якій норма набуде чинності без явно вираженої і узгодженої волі контрагентів. На закінчення слід ще раз підкреслити, що різниця між трьома видами зазначених норм можна звести до наступного: імперативна норма діє незалежно від того, що вкажуть сторони в договорі, диспозитивная - тільки у випадку, коли в договорі не передбачено іншого, а факультативна - якщо в договорі є пряме відсилання до неї. Загальне для диспозитивних і факультативних норм - і ті й інші укладаються в рамки вільного волевиявлення сторін. Мається на увазі, що контрагенти можуть або вибрати будь-який варіант незалежно від того, чи передбачений він в диспозитивної або факультативної нормі, або взагалі залишити питання без правового регулювання. Інша річ - імперативні норми, свідомо спрямовані на обмеження договірної свободи в ім'я захисту потребують цього, з точки зору законодавця, особливих інтересів. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "7. Характер норм договірного права" |
||
|
||