| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
8. Дія норм про договори в часі |
||
|
--- "*" Див: СУ 1922 N 71. Ст. 704. Див: Відомості РРФСР. 1964. N 24. Ст. 416. Вже перший з цих актів передбачив, що норми відповідного Кодексу не володіють зворотною силою, а тому на правовідносини, які склалися до часу вступу його в дію, вони не поширюються. Інші правила, які встановили порядок вступу в дію Кодексу, становили певний виняток із зазначеного принципу. Так, в Постанові від 1 жовтня 1922 передбачалося: до виникли до набрання чинності ЦК правовідносин, які хоч і допускалися діяли в цей момент законами, але були все ж недостатньо повно врегульовані ними, Кодекс застосовується. Малося на увазі тим самим використовувати цей акт для заповнення можливих прогалин раніше діючого законодавства. Одна з таких виняткових норм сформувалася в рамках судової практики "*". --- "*" У визначенні по одній зі справ, розглянутих Верховним Судом СРСР, була визнана можливість зворотної дії всіх взагалі законів і постанов Уряду, в яких на цей рахунок є пряма вказівка (див.: Радянське цивільне право. Т. I. М.: Госюриздат, 1950. С. 92). Указ від 12 червня 1964 також підкреслив, що Кодекс "застосовується до цивільних правовідносин, які виникли після введення його в дію". Водночас в Указі передбачалося, що з договірних та інших цивільних правовідносин, які виникли до 1 жовтня 1964 р., Цивільний кодекс РРФСР застосовується до тих прав і обов'язків, які виникнуть після введення його в дію "*". --- "*" У книзі О.С. Іоффе, Ю.К. Толстого "Новий Цивільний кодекс УРСР" (Вид-во ЛДУ, 1965. С. 41) наведено такий приклад: "Договір житлового найму укладено в 1960 р., а зайва ізольована площа утворилася у наймача в 1965 р." (малося на увазі, що Кодекс 1964 звузив коло випадків, при яких допускалося примусове звільнення такого роду кімнат). Відповідно кінцевий висновок зводився до необхідності при описаній ситуації керуватися набрав чинності Кодексом. Слід у цьому зв'язку підкреслити, що відмова від зворотної сили Кодексу завжди призводить до того, що в цивільному обороті співіснують два різних правових режиму: один, заснований на колишніх законах, а інший - на знову прийнятому Кодексі . Негативні наслідки складається таким чином ситуації здатні виявитися особливо чутливими для договорів, багато з яких припускають що тривають між сторонами правовідносини. Однак такими ж негативними можуть стати саме для договорів наслідки протилежного рішення: визнання зворотної сили Кодексу. Мова йде про те, що тим самим угода сторін втратить певною мірою значення. Мається на увазі, що сторони керувалися діяли в цей момент законодавством; між тим реалізувати права і виконувати обов'язки їм доведеться вже в рамках режиму, встановленого новим Кодексом. В результаті аж ніяк не виключається, що зміна обставин, пов'язаних з введенням нового закону, може виявитися настільки відчутним, що, знаючи про таку зміну, сторона або навіть обидві не стали б взагалі укладати договір або принаймні на передбачених у ньому умовах. Стосовно до чинним Кодексом це була б ситуація, яку п. 1 ст. 451 ГК визнає достатньою для заяви вимоги про зміну або розірвання договору "*". --- "*" Див гл. IV книги. У цьому зв'язку законодавець завжди змушений вибирати різні варіанти, допускаючи в певних випадках і в певних межах виключення з того загального принципу, про який йшла мова (мається на увазі проголошену відмову від зворотної сили). ГК включив норми, присвячені дії цивільно - правового акта в часі, притому як загальні, так і спеціальні. Правила, про які йде мова, становлять зміст двох статей Кодексу. З них перша - ст. 4 ("Дія цивільного законодавства у часі") поширюється на всі цивільні відносини, а друга - ст. 422 ("Договір і закон") регулює тільки питання про наслідки прийняття нових цивільних актів для договорів. Обидві статті встановлюють відповідні правила лише стосовно до одного з можливих правових джерел - закону. І хоча ст. 4 ГК говорить спочатку про "акти цивільного законодавства", в силу п. 2 ст. 3 ГК вказаний термін рівнозначний іншому: "федеральний закон". Це підтверджується і другий нормою, включеної в ст. 4. Вона прямо вказує на те, що мається на увазі саме "закон". Стаття 4 ГК крім заборони зворотної сили закону містить ще три положення. Одне з них встановлює, що закон все ж може поширюватися на відносини, які виникли до його введення в дію, у разі, якщо на цей рахунок є пряма вказівка в законі (п. 1 ст. 4 ЦК). Інше виняток (воно включено в п. 2 ст. 4 ЦК) відтворює норму, що містилася у всіх раніше прийнятих Ввідних законах до Цивільного кодексу: до відносин, які існували до набуття чинності нового цивільного законодавства, воно застосовується до прав та обов'язків, які виникли після введення його в дію. Третє виняток носить характер відсильною норми (воно міститься також у п. 2 зазначеної статті): до відносин сторін за договорами, укладеними до введення в дію акта цивільного законодавства, слід керуватися ст. 422 ГК. Норма, включена в ст. 422 ЦК, має у своїй основі принцип Pacta sunt servanda ("Договори повинні виконуватися"). Відповідно ця норма виключає зворотну силу нового законодавства, встановленого для договорів, а отже, незалежно від того, укладено договір до або після прийняття нового закону, до нього не повинен застосовуватися зазначений закон. І лише тоді, коли на цей рахунок є пряма вказівка в самому законі, він може бути застосований до раніше укладеного договору. Особливо підкреслено, що маються на увазі тільки включені в новий закон імперативні норми. Тим самим враховується, що застосування або незастосування диспозитивних норм підпорядковане волі самих сторін договору. Тому, якою б не виявилася редакція договірного умови, воно вважається відповідним нормі диспозитивної. Принципова відмінність між ст. ст. 4 і 422 ГК зводиться зрештою до того, що положення, в силу якого новий акт поширює свою дію на раніше сформовані відносини, стосовно до прав та обов'язків, що виникли після набрання чинності нового закону, на договори не поширюється, якщо в самому акті не передбачено його зворотну дію. Паралельно зі статтями ЦК (4 і 422) за його межами на рівні федерального закону врегульовано питання про наслідки вступу в дію самого Кодексу. Оскільки новий Кодекс приймається не відразу, було визнано доцільним, як уже зазначалося, видати два федеральних Ввідних закону: один - від 30 листопада 1994 р. "Про введення в дію частини першої Цивільного кодексу Російської Федерації", а інший - від 26 січня 1996 р . "Про введення в дію частини другої Цивільного кодексу Російської Федерації". Правове регулювання договорів включено до складу як першого, так і другого частини ГК. З цієї причини обидва зазначених закону мають безпосереднє відношення до наслідків прийняття відповідних частин ГК для договорів, укладених до моменту вступу Кодексу (його частин) в силу. На наш погляд, обидва ці закону можуть розглядатися з точки зору і ст. 4, та ст. 422 ЦК як спеціальні, які діють головним чином тільки стосовно до наслідків вступу в силу одного, конкретного акту - Цивільного кодексу. Закон від 21 жовтня 1994 р., слідуючи за своїм попередником, закріпив відмову від зворотної сили норм частини першої ДК і одночасно передбачив, що "з цивільних правовідносин, які виникли до введення її в дію, частина перша Кодексу застосовується до тих прав і обов'язків, які виникнуть після введення її в дію "(ст. 5). Для ілюстрації можна навести такий приклад. ГК 64 і новий Кодекс по-різному визначили порядок обчислення збитків, викликаних порушенням договору. Зокрема, це виразилося в тому, що на відміну від ЦК 64, що передбачав необхідність відшкодування особі, чиє право було порушено, "понесених витрат" (ст. 219 цього Кодексу), ГК (ст. 15) визнає за потерпілою стороною можливість заявити вимогу про відшкодування збитків у вигляді не тільки "понесених витрат", а й тих, які потерпілій стороні ще тільки належить у майбутньому зробити для відновлення свого порушеного права. Керуючись наведеною статтею введеного закону, у разі, коли з вини орендаря виникла пожежа в орендованому складі і це мало місце після введення в дію ГК, безвідносно до того, чи був укладений договір оренди після або до набрання чинності нового Кодексу, слід керуватися ст. 15 ГК. А значить, позивачу не доведеться доводити, що витрати на ремонт були ним - орендарем - дійсно понесені. Єдине, що належить встановити, - необхідність ремонту і розмір потрібних для цього коштів. При цьому для винесення такого рішення немає потреби видавати закон, який поширював би на договори оренди, укладені до прийняття ЦК, дію ст. 15. Таким чином, виникає певна колізія між ст. 422 ГК з її забороною зворотної сили закону і Вступний законом, що допускає при певних умовах такий зворотну дію. Здається, що слід визнати пріоритет наведеної норми введеного закону в силу того, що п. 2 ст. 422 ЦК передбачає можливість такого випадку, коли в законі передбачено зворотну дію відповідного акта. Правда, в п. 2 ст. 422 ГК йдеться про ситуацію, при якій в новому законі міститься вказівка на його зворотну силу. Однак, на наш погляд, не повинно мати значення, яким чином вирішено питання про ставлення до ст. 422 ГК, в самому новому акті або в якому-небудь іншому. Визначальне значення має те, що ЦК допускає виняток і що це виняток зроблено, як і передбачається у ст. 422, на рівні Закону (мається на увазі Вступний закон). Зазначеною позиції, заснованої на пріоритеті ч. 2 ст. 5 Вступного закону до частини першої ДК по відношенню ст. 422 ГК, стосовно до договорів, укладених до прийняття нового Кодексу, послідовно дотримується судово - арбітражна практика. Відповідно застосування старого чи нового Кодексу залежить від того, коли саме виникли права та обов'язки за договором, вже укладеним на 1 січня 1995 р., - до чи після зазначеної дати. Так, в одному з розглянутих справ виникло питання про те, чи поширюється на договір, укладений в 1994 р., ст. 395 нового ЦК або слід керуватися діяли в момент укладення договору Основами цивільного законодавства 1991 р.? У Постанові по даній справі Президія Вищого Арбітражного Суду РФ визнав, що, якщо договір був укладений до 1 січня 1995 р., тобто до дати прийняття нового ЦК, і обов'язок з оплати також існувала до цього часу, але залишилася невиконаною і після 1 січня 1995 р., кредитор має право вимагати від боржника сплати 5 відсотків річних чинності Законом (п. 3 ст. 66 Основ цивільного законодавства 1991 р.) з моменту невиконання обов'язку і до 1 січня 1995 Оскільки позов було заявлено про стягнення відсотків на підставі ст. 395 ГК за весь період прострочення платежу, Президія Вищого Арбітражного Суду РФ вказав, що нижчий суд правильно застосував стягнення відсотків за ст. 395 ГК за несплата по даній підставі з 1 січня 1995 р. Так надаючи Закону зворотної сили, він відмовив у стягненні відповідних відсотків за 1994 р. Право стягнення відсотків з підстав, передбачених ст. 395 ГК, виникло у позивача тільки у зв'язку з введенням в дію Кодексу, тобто з 1 січня 1995 Таким чином, була допущена можливість застосування, саме завдяки існуванню на цей рахунок Закону (мається на увазі Вступний закон), норми, яка з'явилася вже після укладення договору "*". --- "*" Вісник Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації. 1996. N 12. С. 87. Аналогічна позиція, пов'язана із застосуванням тієї ж ст. 395 ГК, виражена і в інших арбітражних справах (Вісник Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації. 1996. N 7. С. 91; 1997. N 4. С. 80 - 81 та ін.) Ще в одному з опублікованих справ Президія Вищого Арбітражного Суду РФ, підтверджуючи необхідність керуватися ст. 395 ЦК до договору, укладеним до набрання чинності ЦК, звернув увагу на наступне: "Оскільки відносини між сторонами виникли до 1 січня 1995 р. і продовжували існувати після цієї дати, вимога про застосування відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, починаючи з 1 січня 1995 р., підлягає задоволенню "" * ". Зазначена Постанова представляє особливий інтерес у зв'язку з тим, що не тільки укладення договору, але і його порушення мали місце до набрання чинності нового ЦК. У даному випадку вихідне положення арбітражної практики спирається, очевидно, на те, що тривають порушення можуть розглядатися як безперервний ланцюг порушень з тим, що до кожного з них повинна застосовуватися норма, що діяла до дня вчинення відповідного порушення. Таким чином, стосовно, наприклад, до заборгованості, що виникла до набрання чинності ЦК, відсотки за період до 1 січня 1995 нараховуються у розмірі 5 відсотків річних (на основі ст. 66 Основ цивільного законодавства 1991 р.) і в розмірі ставки рефінансування Центрального банку РФ (ст. 395 ЦК), починаючи з 1 січня 1995 --- "*" Вісник Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації. 1997. N 3. С. 57. На підтвердження необхідності застосування введеного закону у випадках його колізії зі ст. 422 ГК можна навести і ще один приклад. Так, висновок про застосування нового Кодексу у відповідних випадках зроблений в рішенні по справі, пов'язаній з договором поруки (договір укладено 6 жовтня 1994, а термін основного зобов'язання, порушеного боржником, - 6 січня 1995) (Вісник Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації. 1997. N 5. С. 97). Стаття 12 введеного закону від 30 листопада 1994 р. встановила, що порядок укладання договорів, передбачений гл. 28 Кодексу ("Укладення договору"), застосовується до договорів, якщо відповідна оферта спрямована після 1 січня 1995 Наведена норма також може визнаватися виключенням з ст. 422, оскільки остання, як уже зазначалося, передбачає, що ГК поширює дію на договори, укладені після вступу його в силу. Тим часом договір визнається укладеним, відповідно до п. 1 ст. 433 ЦК, "в момент отримання особою, яка направила оферту, її акцепту". Отже, за відсутності введеного закону, керуючись ст. 422 ГК, довелося б зробити висновок, що новий Кодекс має поширюватися на всі договори, за якими акцепт спрямований і отримано оферентом після 1 січня 1995 р., і незалежно від того, коли саме була спрямована оферта. Наведений висновок буде мати значення для всіх інших нових актів. При застосуванні до них ст. 422 ГК до уваги повинен прийматися момент, зазначений у ст. 433 ГК, і, відповідно, час направлення оферти не повинно мати самостійного значення. Законодавець разом з тим врахував, що до моменту прийняття ЦК новий закон про реєстрацію прав на нерухоме майно та угод з ним, про який йде мова в ст. 131 ЦК, ще не був прийнятий. У цьому зв'язку передбачено (ст. 8), що до прийняття зазначеного закону застосовується раніше встановлений порядок. З прийняттям такого Закону "*" ця норма втратила чинність. --- "*" Див: Відомості Верховної Ради Федерації. 1997. N 30. Ст. 3594. Нарешті, в тому ж Вступне законі (ст. 9) позитивно вирішено питання про зворотну силу першої частини ГК у випадках, коли предметом вимог служить визнання угоди недійсною і застосування пов'язаних з цим наслідків. Мається на увазі, що, якщо справа розглядається після 1 січня 1995 р., належить керуватися новим ЦК (його ч. 1) незалежно від того, коли саме була здійснена операція "*". Вступний закон залишає відкритим питання про нікчемних угодах, які, як такі, є недійсними незалежно від рішення суду, притому з самого початку їх ув'язнення. Як передбачено п. 32 Постанови пленумів РФ N 6/8, сторони можуть звертатися до суду з вимогою про визнання такого роду угод недійсними і з цієї причини застосування встановлених наслідків їх укладення . Очевидно, при укладанні угоди в період дії старого ЦК слід керуватися підставами визнання угоди нікчемною, зазначеними в старому і з'явився новому Кодексах. --- "*" У Постанові Пленуму Верховного Суду Російської Федерації і Пленуму Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації від 28 лютого 1995 р. N 2/1 "Про деякі питання, пов'язані з введенням в дію частини першої Цивільного кодексу Російської Федерації" (Вісник Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації. 1995. N 5. С. 52) підкреслюється, що відповідну вказівку введеного закону належить до угод, які вчинені до 1 січня 1995 р., але рішення про визнання їх недійсними приймається після цієї дати. Вісник Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації. 1996. N 9. С. 13. Закон від 26 січня 1996 р., присвячений вступу в дію другої частини ГК, містить значно більшу кількість норм в порівнянні з аналогічним Законом, прийнятим з приводу першої частини ГК. Відповідно до ст. 5 Закону від 26 січня 1996 р. частина друга Кодексу застосовується до зобов'язальних відносин, які виникли після введення її в дію, а до відносин, які виникли до 1 березня 1996 р. (дня набрання чинності другої частини), - тільки до прав та обов'язків , які виникли після введення її в дію. Разом з тим існують і певні відмінності в підході кожного з Ввідних законів до вирішення деяких загальних питань. Так, ст. 6 Закону від 26 січня 1996 р. встановлює, що норми другій частині про порядок укладання договорів окремих видів, їх формі та державної реєстрації застосовуються у випадках, коли оферта спрямована після набрання чинності другої частини ГК. Однак, якщо оферта була спрямована до 1 березня 1996 р., а договір був укладений після 31 березня 1996 р., застосуванню підлягають норми другої частини нового ЦК про форму окремих типів (видів) договорів, а також про їх державну реєстрацію. Перша відмінність полягає в тому, що ст. 12 введеного закону до першої частини ГК, яка включила колізійні норми з тих же питань (мається на увазі відсилання до гл. 28, в якій містяться норми, присвячені, зокрема, порядку укладення та форми договорів), ні за яких умов не допускає дії нового ЦК, якщо оферта спрямована до набрання чинності відповідної частини Кодексу. Мета новели, включеної в Вступний закон до другої частини, полягає в тому, щоб "надати сторонам можливість оформити свої відносини за новими правилами" "*". --- "*" Див: Звеков В.П. Цивільний кодекс Російської Федерації: Вступний закон. Частина друга. Текст. Коментарі. Алфавітно - предметний покажчик. М., 1996. С. 245. З цього приводу слід зазначити, що ст. 6 Закону від 26 січня 1996 розширює можливості застосування другої частини ГК до договорів за рахунок випадків, при яких оферта спрямована до 31 березня 1996 р., тільки щодо двох питань - форми і державної реєстрації. Залишається неясним, яким має бути відповідь на питання, чи охоплюється вказане розширення (друга частина нового ЦК поширюється на випадки відправки оферти і до 1 березня 1996 р., якщо тільки договір укладено до 1 березня 1996 р.) і до інших питань, пов'язаних з порядком укладання договору? Очевидно, в силу виняткового характеру відповідної норми п. 6 введеного закону належить визнати, що попередня умова застосування другої частини ГК - завершення процедури укладення договору 31 березня 1996 - не поширюється на всі інші, крім форми та реєстрації, питання. Таким чином, проблема, яка може виникнути, повинна, очевидно, вирішуватися відповідно до першого, загальною нормою ст. 6 введеного закону, а це означає, що старе законодавство (ГК 64 і Основи 1991 р.) діє відносно порядку укладення договору, за яким оферта спрямована після 1 березня 1996 Стаття 7 Закону від 26 січня 1996 р. передбачає, що надалі до введення в дію Федерального закону про реєстрацію прав на нерухоме майно та угод з ним (тобто Закону від 17 червня 1997 р., який набрав чинності через три місяці після його офіційного опублікування) для договорів, передбачених ст. ст. 550, 560 і 574 ЦК, зберігали силу правила про обов'язкове нотаріальне посвідчення таких договорів, встановлені законодавством до введення в дію частини другої Кодексу. Сенс відповідної статті полягає в тому, що всі угоди, про які йде мова в зазначених трьох статтях, - про купівлю - продаж нерухомості, купівлі - продажу підприємств та даруванні - підлягали нотаріальному посвідченню незалежно від дати їх укладення, у разі якщо на цей рахунок існують раніше прийняті норми. Перш за все, таким чином, мова йде про купівлю - продаж. Відповідно до ст. 239 ГК 64 обов'язкове нотаріальне посвідчення було необхідно тільки для договорів купівлі - продажу житлового будинку (частини будинку), який знаходиться в місті, робочому, курортному чи міському селищі, за умови, якщо хоча б однією із сторін є громадянин. У такому ж випадку підлягав нотаріальному посвідченню та договір купівлі - продажу дачі. Стаття 257 ЦК 64, присвячена даруванню, включала відсилання до форми, встановленої ст. 239 ЦК (малося на увазі обов'язкове посвідчення у нотаріуса), лише щодо договору дарування житлового будинку. Можна вказати також на Закон РФ від 23 грудня 1992 р. "Про право громадян Російської Федерації на отримання у приватну власність і на продаж земельних ділянок для ведення особистого підсобного і дачного господарства, садівництва та індивідуального житлового будівництва" "*". Ним передбачено обов'язкове нотаріальне посвідчення договору купівлі - продажу земельної ділянки між громадянами. З цієї причини вказівка на те, що, виходячи з наведеної норми введеного закону, слід визнати обов'язковою нотаріальну форму для зазначених в ст. ст. 550, 560 і 574 договорів, укладених з приводу нерухомості до набрання чинності Законом від 17 червня 1994 р., представляється все-таки обгрунтованим. --- "*" Див: Відомості З'їзду народних депутатів Російської Федерації і Верховної Ради Російської Федерації. 1993. N 1. Ст. 26. Відповідна норма введеного закону є відсильний. Отже, нотаріальному посвідченню з підстав, зазначених в Вступне законі, могли підлягати договори тільки у випадку, якщо про це прямо вказано в раніше діяв законодавстві. Розширено коло вилучень з ст. 422 ГК у порівнянні з тим, який існував у Законі від 30 листопада 1994 р. Закон від 26 січня 1996 р. До випадкам, коли по зобов'язальним відносинам, які склалися до 1 березня 1996 р., права та обов'язки виникнуть після зазначеної дати, приєднав ще два (ст. 8). Так, обов'язкові для сторін норми частини другої Кодексу про розірвання договорів (підставах, наслідки та порядку) застосовуються до діючих після 1 березня 1996 договорами, укладеними не тільки після, але і до цієї дати. Точно так само обов'язкові для сторін норми частини другої ЦК про відповідальність за порушення договору незалежно від дати його укладення підлягають застосуванню за умови, якщо укладеним до 1 березня 1996 р. Договором не передбачена інша відповідальність за порушення таких зобов'язань. Спільним для обох випадків є те, що в них мова йде про наслідки, пов'язаних з певним юридичним фактом, що породжує право на розірвання договору або настання цивільної відповідальності. А оскільки це так, є підстави розглядати відповідну норму Закону від 26 січня 1996 р. як таку, яка являє собою окремий випадок більш загальної норми, що існувала за Ввідних законах, - про права та обов'язки, що виникли після набрання чинності обох частин нового ЦК. Звертає на себе увагу і ще одне положення Закону від 26 січня 1996 р. Є на увазі, що норми частини другої ЦК, які визначають зміст договорів окремих видів, поширюють свою дію тільки на ті з них, які укладені після введення в силу цієї частини (ст. 6). Звідси від протилежного може бути зроблений висновок, що до договорів, укладених до 1 березня 1996 р., застосовується щодо змісту, крім загальної частини, то законодавство, яке діяло в момент укладання договору. Зазначена норма, таким чином, є прямим результатом дії ст. 422 ЦК, тобто міститься в ній вказівки: по відношенню до договорів в якості загального правила закон зворотної сили не має. Таким чином, існують певні розбіжності між обома Вступними законами. Стосовно до договорів з цієї причини виникають принаймні дві проблеми. Перша пов'язана з тим, що договори регулюються як перший, так і другий частиною ГК. Тим часом буквальне застосування правил Ввідних законів дає підставу для висновку, що норми кожної частини ГК мають різні межі дії у часі. Однак такий висновок буде означати підпорядкування конкретного договору, для якого один з Ввідних законів відсилає до нового, а інший - до старим Кодексом, різним режимам. А це здатне породити іноді труднощі, оскільки друга частина ДК ув'язана з його першою частиною. Інша проблема пов'язана з договорами, які взагалі не виділені у другій частині. На наш погляд, існує певний шлях вирішення питання: чи повинен діяти єдиний Вступний закон, а для цієї мети обидва зазначених акта мають бути об'єднані і тим самим виник розрив ліквідовано. Це може бути зроблено, однак, тільки після прийняття третьої частини ГК. На закінчення слід зазначити, що принцип, що виключає зворотну дію норм, є визнаним не тільки для цивільного, але і для ряду інших галузей права. Особливий інтерес набуває, зокрема, кримінальне право, яке послідовно виходить з того, що зворотну силу має тільки кримінальний закон, який скасовує злочинність діяння, пом'якшує покарання або іншим чином поліпшує становище особи, яка вчинила злочин. Одночасно підкреслено, що кримінальний закон, який встановлює злочинність діяння, посилює покарання або іншим чином погіршує становище особи, яка вчинила злочин, зворотної сили не має (ст. 10 КК РФ 1996 р.). Аналогічні норми, що ставлять можливість поширення зворотної дії нового акту в залежність від того, пом'якшує або скасовує цей акт відповідальність або, навпаки, встановлює або посилює відповідальність, діють в адміністративному праві (мається на увазі ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення та ст. 234 Митного кодексу РФ, також регламентує адміністративну відповідальність у відповідній області). На відміну від Кримінального кодексу та актів адміністративного права ГК при вирішенні питання про зворотну силу закону подібної диференціації не проводить. Однак це не означає, що цивільному праву облік можливих наслідків застосування принципу зворотної сили (ст. 10 КК РФ) взагалі невідомий. Так, ще Л. Еннекцерус зазначав, що "застосування нового права виключається, якби воно відрізнялося не виправдовує вагомими підставами суворістю". Як приклад автор звертається до прийнятих в різний час Жорсткість поземельних книг і обмеженню селянського землеволодіння "*". Правда, сам Л. Еннекцерус припускав враховувати дану обставину (суровость!) насамперед при тлумаченні норм. --- "*" Див: Еннекцерус Л. Курс Німецького цивільного права. Т. I. Напівтім I. М.: Изд-во іноземної літератури, 1949. С. 210 - 211. У нашій країні висловлювалася подібна точка зору, підтверджена конкретними прикладами. При цьому малося на увазі застосування до раніше укладеними договорами нового закону з урахуванням того, що в одних випадках облегшувався, а в інших посилювався відповідний режим. Так, Б.І. Пугинський посилався на роз'яснення уповноважених Урядом органів відповідної норми Положень про поставки 1988 З урахуванням того, що зазначені акти скасували або зменшили відповідальність за певні порушення, було визнано, що відповідні їх норми повинні поширюватися і на раніше укладені договори "*". --- "*" Див: Цивільне право: Підручник / За ред. Е. А. Суханова. Т. I. М.: БЕК, 1993. С. 36 - 37. У ряді випадків усунення несприятливих наслідків надання зворотної сили новим актом, що посилюють відповідний правовий (економічний) режим, здійснюється самим законодавцем і служить певною мірою гарантією для учасників цивільного обороту, зокрема пов'язаних між собою договорами. Прикладом може служити Указ Президента Російської Федерації від 27 вересня 1993 р. "Про вдосконалення роботи з іноземними інвестиціями" "*", який встановив, що "видаються нормативні акти, що регулюють умови функціонування на території Російської Федерації іноземних та спільних підприємств, не діють протягом трьох років відносно підприємств, існуючих на момент набуття чинності цих актів. Дане положення не поширюється на нормативні акти, що забезпечують більш пільгові умови функціонування на території Російської Федерації іноземних та спільних підприємств ". --- "*" Збори актів Російської Федерації. 1993. N 40. Ст. 3740. Схожа норма міститься і в Законі від 26 червня 1991 р. "Про інвестиційну діяльність у РРФСР" "*". Так, в силу п. 2 ст. 7 зазначеного Закону умови договорів (контрактів), укладених між суб'єктами інвестиційної діяльності, зберігають силу на весь строк дії договорів. У випадках, коли після їх укладення законодавством, чинним на території Росії, встановлено умови, що погіршують становище партнерів, договори (контракти) можуть бути змінені. Сенс цієї норми полягає в наданні кожному з контрагентів права посилатися на те, що закріплені в контракті умови для нього погіршилися. При цьому зазначені обставини повинні бути прийняті до уваги судом, що розглядає вимоги про розірвання чи зміну договору, а також у деяких інших випадках. --- "*" Див: Відомості Верховної Ради Російської Федерації. 1991. N 29. Ст. 1008. У наведеному сенсі представляє інтерес і Закон РФ від 6 грудня 1995 р. "Про угоди про розподіл продукції". У ньому передбачена аналогічна ситуація і приведено аналогічне рішення: у разі, якщо протягом строку дії угоди законодавством РФ, законодавством суб'єктів РФ і правовими актами органів місцевого самоврядування будуть встановлені норми, що погіршують комерційні результати діяльності інвестора в рамках угоди, в нього вносяться зміни, що забезпечують інвестору комерційні результати, які він отримав би при застосуванні діяли на момент укладання угоди законодавства РФ і законодавства суб'єктів РФ, а також правових актів органів місцевого самоврядування. У деяких випадках подібні норми носять менш визначений характер. Так, Тимчасове положення про фінансування і кредитування капітального будівництва на території Російської Федерації "*" передбачає стосовно до довгостроковими договорами, укладеними державою, репрезентованою Міністерством фінансів РФ, банками і позичальниками (забудовниками), що умови таких договорів визначаються на весь термін дії договору, але , якщо після його укладення буде прийнято законодавство, яке погіршується становище контрагентів (партнерів), в договір "можуть бути внесені зміни". --- "*" Затверджено Постановою Уряду Російської Федерації 21 березня 1994 (Збори актів Російської Федерації. 1994. N 13. Ст. 996). |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "8. Дія норм про договори в часі" |
||
|
||