| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 3. Характеристика договору страхування. Права та обов'язки сторін. Принцип суброгації |
||
|
1. Договір страхування є двостороннім, оплатним і кон-сенсуального. Як правило, пропозиція укласти договір виходить від страхувальника; іноді як оферента виступає страховик (наприклад, при страхуванні багажу), а страхувальник дає свій акцепт шляхом підписання стандартної форми або за допомогою сплати страхової премії. У страховій сфері розвиток «формулярного права» знаходить свій прояв чи не в самій явній формі. Для сучасного етапу розвитку суспільства характерне поширення різноманітних типових (стандартних) проформ, в силу чого договір страхування все більшою мірою перетворюється на «договір приєднання». Законодавство не встановлює спеціальної форми для договору страхування. Як правило, письмова форма вимагається лише у галузі морського страхування (наприклад, ст. 22 англійського закону 1906 р.). Проте вимоги практичної доцільності зважаючи на складність доведення умов договору, якби він полягав усно, призвели до того, що в переважній більшості випадків договір укладається у письмовій формі. На посвідчення укладення договору страховик видає страхувальникові поліс або інший документ аналогічного властивості (страховий сертифікат, квитанцію і т. п.), в якому викладаються основні умови договору. Видача поліса відбувається, як правило, після сплати страхової премії, і його пред'явлення необхідне для отримання страхового відшкодування. Англійському праву відома й така форма документа, як «ковер-нот», відповідно до якого страховик приймає на себе ризики протягом певного часу, необхідного для прийняття рішення про укладення контракту. 2. Відмінною рисою договору страхування, відображеної в законодавстві, судовій практиці і особливо в доктрині розглянутих країн, є принцип uberrimae fidei, тобто найвищої довіри сторін. Цей принцип виникає з самого істоти договору страхування, в якому значний елемент ризику, оскільки принципово неможливо передбачити, «реалізуються» страхові ризики чи ні. У світлі цього сторони зобов'язані добросовісно інформувати про всіх відомих або суттєві факти, що можуть вплинути на умови договору, що укладається. У першу чергу такий обов'язок покладається на страхувальника, оскільки як судження страховика про ступінь ризику, так і в кінцевому рахунку його згоду на укладення договору базуються на інформації, представленої страхувальником. Недотримання страхувальником принципу найвищої довіри дає підставу страхів-, Щіку вимагати визнання договору недійсним ab initio (з моменту укладення) і відмовляти у страховому відшкодуванні. У країнах континентальної Європи можливість страховика 405 вчинити таким чином ставиться в залежність від наявності вини страхувальника в порушенні свого обов'язку. У країнах англоамериканской права навіть сумлінне замовчування або невірне уявлення страхувальником певних фактів не виключає можливості заперечування договору страховиком. В Англії на страхувальника покладається обов'язок розкрити не тільки істотні факти, дійсно йому відомі, але й ті, які «розумна людина» в аналогічній ситуації повинен був знати. У багатьох випадках проформи, що заповнюються страхувальником, вимагають, щоб він вказав, що гарантує істинність викладених відомостей і погоджується з тим, що вони складають «базис» договору страхування. Тим самим ці відомості включаються в договір в якості істотних умов, порушення яких навіть без вини страхувальника дає можливість страховику розірвати договір і відмовити у виплаті страхового відшкодування. Концепція англійського загального права про істотні умови договору страхування була сприйнята судовою практикою багатьох штатів США. Обов'язок страхувальника інформувати страховика про обставини, що призводять до збільшення ризику, існує протягом всього терміну договору. Крім «інформаційної» інший основним обов'язком страхувальника є сплата страхової премії. Форма та порядок сплати визначаються в договорі. Як правило, в ньому міститься умова про те, що до сплати премії договір у силу не вступає. У зв'язку з тим, що договір страхування є двостороннім, з невиконанням страхувальником свого обов'язку про виплату премії закон пов'язує звільнення страховика від відшкодування понесених страхувальником збитків. Проте страховик може встановити строк для погашення заборгованості (у ФРН - не менше двох тижнів, в Англії - на свій розсуд), протягом якого він продовжує нести обов'язок з відшкодування страхувальникові збитків. У Франції протягом 20 днів з моменту формального встановлення (шляхом посилки рекомендованого листа) прострочення страхувальника страховик несе ризики, а після закінчення місячного терміну має право розірвати договір або звернутися з позовом про стягнення премії та збитків. По праву ФРН місячне прострочення страхувальника також дає страховику підставу розірвати договір. В англо-американському праві несплата премії сама по собі не звільняє страховика від виплати відшкодування, якщо тільки інше прямо не передбачено умовами страхування конкретного договору. У ряді випадків закон передбачає право страхувальника на повернення вже сплаченої премії (повністю або частково). Так, при розірванні договору з ініціативи страховика у зв'язку з порушенням страхувальником принципу найвищої довіри страхова премія підлягає поверненню повністю; в праві Франції та Англії неодмінною умовою при цьому є відсутність умислу у страхувальника. Часткове повернення премії може мати 406 місце при ненавмисному страхуванні вище вартості та у випадках, прямо передбачених у договорі, а в Англії - також коли страхова компанія ліквідується в період дії договору страхування. Особливі обов'язки покладаються законом або договором на страхувальника після настання страхового випадку. Під загрозою втрати права на відшкодування збитку страхувальник зобов'язаний негайно інформувати страховика про страховий випадок, вжити необхідних заходів, спрямовані на запобігання або локалізацію збитку. Повний перелік такого роду обов'язків страхувальника відбивається, як правило, у конкретному договорі. Основним обов'язком страховика є виплата страхового відшкодування. Виплата можлива лише при встановленні необхідної причинно-наслідкового зв'язку між страховими ризиками і тим подією, яка претендує на роль страхового випадку, іншими словами, при встановленні, що воно входить в коло подій, за які відповідає страховик. Право досліджуваних країн враховує при цьому також причетність страхувальника до настання страхового випадку. У Франції та ФРН як умисел, так і недбалість страхувальника, які потягли за собою страховий випадок, за загальним правилом, позбавляють його права на отримання відшкодування. В Англії та США недбалість страхувальника, згідно принципам загального права, вважається покритої умовами страхування, якщо, природно, інше прямо не встановлено договором. Таким чином, тільки умисел страхувальника (крім випадків самогубства при страхуванні життя) звільняє страховика від обов'язку відшкодування. Крім того, в майновому страхуванні потрібно точно встановити розмір понесеного страхувальником збитку, що випливає з компенсаційної сутності даного виду страхування. Зазвичай тягар доведення відповідних фактів покладається на страхувальника. Однак у тих випадках, коли, наприклад, в договорі страхування міститься вказівка узгодженого розміру страхової вартості та майно повністю втрачено, обов'язок страхувальника доводити розмір збитку відпадає. Тягар доказування може перейти до страховика і в силу приписів закону. Так, законодавством ряду штатів США було встановлено правило, згідно з яким страхова сума, зазначена в договорі, розглядається у разі повної загибелі майна як його вартості. У даному випадку вже страховик зацікавлений довести, що фактична вартість втраченого майна менше, ніж зафіксована в договорі. 3. Майнове страхування є страхуванням від збитків. Внаслідок цього в праві більшості країн визнається неприпустимим отримання страхувальником поряд із страховим відшкодуванням компенсації від третіх осіб, які в силу закону, договору або делікту є відповідальними за заподіяну шкоду, бо в іншому випадку мало б місце збагачення страхувальника 407 без достатніх юридичних підстав. У цьому ж зв'язку до страховика в межах сплачених ним сум страхового відшкодування переходять усі права страхувальника, якими він володіє щодо третіх осіб - причинителей збитку (принцип суброгації). Страховик здійснює перейшли до нього права з урахуванням характеру правовідносин, що лежать в основі вимог страхувальника до третій особі. У праві США принцип суброгації охоплює лише сферу договірних відносин і застосовується за наявності спеціального умови в договорі. У тому випадку, якщо третя особа також застраховано, вирішення питання переміщається, по суті, в сферу відносин між двома страховиками, між якими нерідко існує укладену раніше угоду, на основі якого розподіляються витрати по страховому відшкодуванню. Так, на випадок зіткнення автомашин, застрахованих у різних страхових товариствах, останні можуть мати угоду про відмову від взаємних претензій, і в цьому випадку принцип суброгації не діятиме. З поширенням страхування цивільної відповідальності збільшується і число подібних ситуацій. У зв'язку з цим великого значення набуває питання про те, чи може потерпілий або замінив його в порядку суброгації страховик пред'явити безпосередній позов до страховика відповідальності третьої особи. У Франції це питання вирішується позитивно у всіх випадках, у ФРН - тільки в деяких, наприклад при страхуванні відповідальності власників засобів автотранспорту, в Англії - лише в разі банкрутства страхувальника відповідальності. З принципом суброгації тісно пов'язане вирішення питання про те, чи переходять на набувача застрахованого майна права та обов'язки страхувальника з договору страхування. У країнах континентальної Європи такий перехід здійснюється автоматично ipso jure (в силу закону), і при цьому як страховика, так і набувача майна надано право протягом певного терміну відмовитися від договору. В Англії та США діє протилежний принцип. Положення, прийняте в якості правила в континентальній Європі, тут допускається як виняток, яким є смерть або банкрутство страхувальника. У першому випадку його права та обов'язки переходять до особистих представникам, у другому - до керуючого конкурсною масою. В інших випадках, як правило, потрібна згода страховика. В особистому страхуванні принцип суброгації не діє, і страхувальникові не забороняється крім страхового відшкодування вимагати компенсації шкоди з особи, його заподіяла, отримуючи тим самим подвійне відшкодування. Відображаючи загальне правило, ст. 96 швейцарського закону про договір страхування 1908 не допускає при особистому страхуванні регресних позовів страховика до причи нітелей шкоди. У юридичній доктрині даної країни донедавна дебатувалося питання про те, чи вправі страховик пред'являти вимогу до причинителям шкоди у розмірі сум, необхідних на медичне обслуговування та включених в суму виплаченого страхового відшкодування. Федеральний суд, відкинувши попередню судову практику з цього питання, констатував, що витрати на медичне обслуговування не є елементом особистого страхування, і в цьому відношенні страховик має право регресу. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " § 3. Характеристика договору страхування. Права та обов'язки сторін. Принцип суброгації " |
||
|
||