| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
4. Перший Кримінальний кодекс РРФСР 1922 р |
||
|
Ухваленню КК РРФСР 1922 р. передувала копітка законопроектна робота. Уже в червні 1920 р. питання про розробку Кримінального кодексу виноситься на розгляд III Всеросійського з'їзду діячів юстиції. Було розроблено кілька варіантів офіційних проектів КК. З принципових питань, наприклад, про підстави кримінальної відповідальності, поняття злочину, інституті аналогії, в них містилися протилежні рішення. Наприклад, у проекті КК Общеконсультатівного відділу Пояснювальна записка свідчила: "Зовнішні форми здійснення діяння, ступінь реалізації волі, форми участі в правопорушенні втрачають значення граней, з необхідністю визначають тяжкість покарання і навіть саму караність: Відтінки навмисності і необережності втрачають значення факторів, що направляють покарання за заздалегідь визначеною лінії, зберігаючи деяке значення ознак, що свідчать про характер особистості, вони перевешиваются аналізом властивостей злочинного стану діяча, мотивами правопорушення і особливо обраних засобів "* (32). Подібної ж точки зору дотримувався проект КК, складений секцією права та кримінології Інституту радянського права * (33). Великі дискусії розгорілися навколо норми про аналогії, класифікації злочинів, смертної кари, системи покарань. Проекти КК обговорювалися в січні 1922 року на IV Всеросійському з'їзді діячів радянської юстиції, в якому взяли участь 5500 делегатів. Достойно жалю, що в подальшому ніколи проекти кодексів не обговорювалися на такому високому професійному рівні. Створена з'їздом комісія розробила новий варіант проекту КК. Розглядом проекту КК займалася спеціальна комісія при Малому Раднаркомі в березні 1922 р., внесла в проект КК понад 100 поправок. Проект Малого Раднаркому відмовився від соціального (матеріального) поняття злочину, замінивши його формальним (юридичним): "Злочин є діяння, воспрещению під час його вчинення кримінальним законом". Відповідно була відсутня норма про аналогії. Мінімальний вік кримінальної відповідальності у проекті встановлювався в 16 років. Максимальний термін позбавлення волі підвищений з п'яти до шести років. У результаті ретельного і демократичного обговорення проектів КК останній варіант проекту істотно відрізнявся від першого, представленого Наркомюстом. Про обстановку роботи над проектом КК можна судити за листом наркома Наркомюста Д.І.Курського від 23 лютого 1922 В.І.Леніну: "Звертаю Вашу увагу також і на ту, воістину єгипетську роботу, яку, як, наприклад, в області кримінального права, самостійно (без прецедентів і активної участі спеців) довелося виконати за останні 2-3 місяці, коли доводилося заваленим канцелярською роботою членам комісії працювати над законодавством буквально ночами "* (34). На травневій сесії ВЦИК IX скликання проект КК обговорювалося на чотирьох пленарних засіданнях, а також на трьох засіданнях комісії, спеціально створеної сесією для доопрацювання КК. Найгостріші дебати розгорнулися навколо поняття злочину (повинно воно бути формальним чи матеріальним), про аналогії (потрібна вона чи ні), про умовне засудження, підстави кримінальної відповідальності та багатьох інших питаннях * (35). На пленарному засіданні ВЦВК 23 травня 1922 в результаті постатейного обговорення проекту було схвалено більшість зауважень до нього і внесено нові поправки, зокрема, збільшено термін позбавлення волі до десяти років, декриміналізовані багато дрібні злочини (наприклад, куріння в недозволених місцях, перевищення швидкості їзди, пияцтво в громадському місці). Звертає на себе увагу незвичайна оперативність законопроектної роботи, і це в надзвичайно важких умовах життя країни на початку 20-х рр..: Кілька альтернативних проектів КК, сотні поправок на різних етапах обговорення його, справжня демократичність обговорення , насамперед професійними юристами, кілька пленарних засідань ВЦВК за проектом КК, нарешті, постатейне обговорення КК. Досвід настільки грунтовного процесу прийняття республіканського КК, на жаль, пізніше жодного разу не повторився. 1 червня 1922 КК РРФСР набув чинності. Це був самий короткий з усіх відомих світовій історії кодекс: всього 218 статей. Одну чверть займали норми Загальної частини. А це найвірніший показник змістовності всякого КК; його наукового рівня, бо саме в нормах Загальної частини виражаються принципи і загальні положення відповідальності за злочини. Від їх соціально-правової точності і повноти залежить змістовність кодексу в цілому. Загальна частина КК мала наступну систему: розділ I - межі дії Кримінального кодексу; II - загальні початку застосування покарання; III - визначення міри покарання; IV - роди і види покарань та інших заходів соціального захисту; V - порядок відбування покарань. Принциповою особливістю першого соціалістичного КК стало розкриття матеріальної, тобто соціальної, сутності та призначення інститутів і норм Загальної частини. Захист робітничо-селянської держави і суспільства від злочинних посягань чітко і відкрито оголошувалася завданням КК (ст. 5 КК). Злочин визначалося як суспільно небезпечне діяння або бездіяльність, небезпечне не для абстрактної системи благ, а для робітничо-селянського правопорядку. У дефініції злочину, можна сказати, присутній і правової ознака - протиправність, бо йдеться про небезпеку злочинів правопорядку, тобто порядку, охоронюваному правом. Однак запрещенность злочинів кримінальним законом не могла бути включена в поняття злочину через норми про аналогії. Стаття 10 КК встановлювала: "У разі відсутності в Кримінальному кодексі прямих вказівок на окремі види злочинів, покарання або заходи соціального захисту застосовуються відповідно до статей Кримінального кодексу, що передбачають найбільш близькі за важливістю і роду злочину, з дотриманням правил Загальної частини сього кодексу". Щодо норми про аналогії, як зазначалося, відбулися бурхливі дискусії. Голова Малого Раднаркому, наприклад, категорично висловився проти неї: аналогія - відступ від принципу законності, шлях до судового свавілля, "вибух" Особливої частини КК. Перемогли доводи "за": аналогія потрібна, так як чотири роки Радянської влади, особливо з урахуванням поспіху прийняття КК, - термін занадто малий для правильного прогнозу можливих форм злочинів за відсутності історичних аналогів соціалістичного КК. Тлумачення вченими аналогії також не було однозначним. Одні, наприклад, М.М.Ісаев, вважали, що аналогія носить чисто технічний, а не принципового характеру. Інші, наприклад, А. А. Піонтковський, вважали аналогію видом розширювального тлумачення кримінального закону. Треті, наприклад, М.А.Чельцов-Бебутов і М. В. Криленко, надавали ст. 10 КК принципове значення в справі "революціонізувати права". Виданий 8 липня 1922 циркуляр НКЮ наказував судам: "За загальним правилом покарання та інші заходи соціального захисту можуть застосовуватися судом лише щодо діянь, точно зазначених у КК. Вилучення з цього правила допускається лише у тих виняткових випадках, коли діяння підсудного, хоча точно і не передбачено Кримінальним кодексом, але суд визнає його явно небезпечним з точки зору основ нового правопорядку, встановленого робітничо-селянською владою, але не законом поваленого уряду ". Два роки дії КК 1922 р. показали, що норма про аналогії судами застосовувалася рідко, частіше в порядку розширювального тлумачення норм КК і до реально небезпечних злочинів. Цьому сприяло і кримінально-процесуальне законодавство * (36). Великим досягненням КК 1922 р. з'явилася норма про умисел і необережність. Законодавча формулювання провини виявилася настільки вдалою, що пройшла випробування часом і з невеликими змінами увійшла в сучасне російське кримінальне законодавство. КК зайняв позицію абсолютної некараності приготування до злочину. У співучасті уточнено порівняно з Керівними началами, що карність співучасників визначається ступенем участі їх у злочині. Розширена в порівнянні з Керівними началами система обставин, що виключають кримінальну відповідальність: необхідна оборона доповнена крайньою необхідністю. Система покарань включала: а) вигнання з меж РРФСР на строк або безстроково, б) позбавлення волі з суворою ізоляцією або без такої; в) примусові роботи без утримання під вартою; г) умовне засудження; д) конфіскацію майна, повну або часткову; е) штраф; ж) поразка прав; з) звільнення від посади, і) громадський осуд; к) покладання обов'язку загладити шкоду. Смертна кара не включалася в систему покарань, що підкреслювало її винятковий і тимчасовий характер "аж до скасування Всеросійським Центральним Виконавчим Комітетом". Максимальний термін позбавлення волі встановлювався в десять років, що вкрай гуманно взагалі, а для держави, де ще тривала громадянська війна, існувала економічна розруха, злочинність залишалася на високому рівні, особливо. КК зайняв позицію принципової незамінності штрафу позбавленням волі. Тим самим виключалася можливість незаможним засудженим позбавлятимуться свободи тільки тому, що вони не мали коштів для оплати штрафу, а імущим відкупитися грошима від позбавлення волі. При неможливості сплатити штраф КК ставив штраф примусовими роботами без утримання під вартою. Позбавлення прав полягало в позбавленні активного і пасивного виборчого права, права займати відповідальні посади, бути народним засідателем, захисником на суді, піклувальником і опікуном. Треба зауважити, що радянське кримінальне законодавство в подальшому відмовилося від даного виду покарання, що не безперечно. Зарубіжні КК, у тому числі новітні - КК Франції 1992 р. і КК Іспанії 1995 р., таке покарання навіть у розширеному варіанті знають і успішно застосовують на практиці. Найлегше покарання - громадський осуд - полягало в публічному (на зборах, сільському сході і т.д.) оголошенні винесеного судом осуду даній особі або опублікуванні вироку у пресі за рахунок засудженого або без опублікування. КК передбачав заходи захисту двох видів: за діяння, які не є злочином, і як додаткові покарання. До перших відносилося приміщення в установу для розумово і морально дефективних і примусове лікування, до других - заборона займати ту чи іншу посаду або займатися тією чи іншою діяльністю, а також видалення з певного місця (висилка). Доречно зазначити, що додаткові за змістом міри покарання невірно було об'єднувати із заходами, покараннями не є і вживаними до осіб, не який здійснював злочинів. Неясними виявилися підстави застосування висилки до трьох років до особи, визнаної судом по своїй злочинній діяльності або по зв'язку з злочинним середовищем даної місцевості соціально небезпечним. Якщо особа винна в "злочинної діяльності", то за неї воно і має нести покарання. "Зв'язок зі злочинним середовищем" може бути співучастю або приховуванням або неінформування. Саме за таку кримінально-правову зв'язок особа тільки і повинно відповідати. Стаття 49 КК про висилку соціально небезпечних осіб послужила у наступних репресіях вкрай негативну службу. Не випадково за цією нормою при обговоренні проектів КК йшли гарячі суперечки, чи треба її залишати в КК або передати адміністративному законодавству, чи правильно поряд з покаранням мати заходи соціального захисту, чи слід у ст. 5 КК крім завдання правового захисту держави трудящих від злочинів включати вказівку на боротьбу з суспільно небезпечними елементами. Правда, у ст. 7 говорилося, що "небезпека особи виявляється вчиненням дій, шкідливих для суспільства, або діяльністю, яка свідчить про серйозну загрозу громадському правопорядку". Однак можливість покарання за аналогією і висилка до трьох років за зв'язок з злочинним середовищем і минулі судимості могли призвести (і призводили) на практиці до порушень законності. Настільки серйозні прорахунки в КК, як двоїстість підстав кримінальної відповідальності: і злочин, і соціально небезпечні елементи; роздвоєння наслідків вчинення злочинів на покарання і заходи соціального захисту з невизначеною природою висилки за "зв'язок із середовищем" і минулі судимості, зіграли в подальшому фатальну роль. І не тільки в 30-х рр.., Але ще й до вступу КК чинності. Так, в 1921 р. Центроугрозиск оголосив "тиждень злодіїв". Заарештовувалися всі, хто коли-небудь мав судимість за майнові злочини. Лише термінове втручання Наркомюста усунуло результати такої "тижня". Вступ до ст. 49 поняття "соціально небезпечні елементи" у вигляді їх висилки знаходилося в кричущому суперечності з радянським законодавством 1917-1922 рр.., З декретами, де подібні терміни не вживалися, говорилося виключно про покарання і незмінно "за ступенем провини" * (37). Встановивши мінімальний вік кримінальної відповідальності у 14 років, КК 1922 р. в тому ж році зазнав подальші зміни в бік гуманізації. Покарання неповнолітнім віком від 14 до 16 років судом зм'якшувалося наполовину, від 16 до 18 - на одну третину проти вищого розміру санкції, встановленої відповідними статтями КК. Смертна кара до неповнолітніх не застосовувалася, так само як і до вагітних жінок. Таким чином, основними позитивними рисами першого радянського Кримінального кодексу є: а) ясне розкриття соціальної природи радянського кримінального законодавства, його завдань, поняття злочину, обставин, що виключають кримінальну відповідальність, цілей покарання; б) реалізація принципу провини відновленням (порівняно з Керівними началами) норм про умисел і необережність; в) гуманність і справедливість системи покарання. Негативні риси: а) помилкове введення в КК поняття "соціально небезпечний елемент" як самостійного крім злочину підстави кримінальної відповідальності, б) включення замість додаткових покарань термінологічно неясних "заходів соціального захисту" за злочини, в) запровадження висилки за ст. 49 з некримінальних-правовими підставами її застосування. _ |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "4. Перший Кримінальний кодекс РРФСР 1922 р" |
||
|
||