| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
2. Договір позики за радянським цивільному праву |
||
|
У радянський час розвиток правового регулювання договору позики пройшло чотири різних етапи, три з яких можна "прив'язати" до трьох проводилися кодифікація цивільного законодавства. Перший етап правового регулювання відносин позики настав з моменту прийняття і введення в дію (з 1 січня 1923 р.) першого Цивільного кодексу РРФСР 1922 р. (далі - ЦК 1922 р.). ДК 1922 р. присвятив договором позики окрему главу (гл. VI "Позика", ст. Ст. 208 - 219), розташовану в тексті Кодексу після відповідних глав про договори майнового найму, купівлі-продажу та міни і перед главою про договір підряду. Договір позики розглядався як самостійного цивільно-правового договору, за яким одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) гроші або визначені родовими ознаками речі, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві отриману суму грошей або рівну взятому в борг кількість речей того ж роду і якості з відсотками або без відсотків (ст. 208 ЦК 1922 р.) "*". --- "*" Цивільний кодекс РРФСР. Офіційний текст із змінами на 1 липня 1950 і з додатком постатейно-систематизованих матеріалів / Міністерство юстиції РРФСР. М., 1950. С. 91. З наведеного визначення договору позики видно, що він конструювався як договір реальний, який набирає чинності в момент передачі позикодавцем позичальникові відповідної грошової суми або кількості речей, визначених родовими ознаками (тобто замінних). Реальним характером договору позики зумовлювався односторонній характер випливає з нього зобов'язання: обов'язки (щодо повернення позики та у відповідних випадках сплаті відсотків) покладалися тільки на позичальника, а у позикодавця було лише право вимагати від позичальника виконання зазначених обов'язків. Договір позики міг бути як оплатним, так і безоплатним залежно від наявності або відсутності в договорі умови про відсотки, що підлягають сплаті позичальником. В цілому норми, спрямовані на правове регулювання договору позики, вельми сильно нагадували відповідні положення про позику, що містилися в дореволюційному проекті Цивільного уложення, за винятком лише окремих правил, що мали певні відмінності непринципового характеру. За сферою свого застосування норми ГК 1922 охоплювали всі відповідні правовідносини з участю як громадян, так і організацій, в тому числі і ті відносини, за якими в ролі позикодавця або позичальника виступав державний банк. Більше того, так само як і в проекті ГУ, в ГК 1922 малася норма, згідно з якою сторони могли надати форму позикового зобов'язання всякий борг, що виникає з купівлі-продажу, найму майна або іншої основи; в такому випадку підлягали застосуванню правила про позику (ст. 209). Йдеться по суті про можливість новації будь-якого боргового зобов'язання, з якого б договору воно ні виникло, в позикове зобов'язання. Так само як і в проекті Цивільного уложення, в ГК 1922 позитивним чином вирішувалося питання про можливість укладення попереднього договору позики, з тим лише уточненням, що ДК 1922 р. прямо говорить про "попередньому договорі про укладення в майбутньому позики ", в принципі усуваючи необхідність якого-небудь тлумачення цього договору в тому сенсі, що він ніяк не може бути визнаний консенсуальной моделлю самого договору позики, як це зроблено в матеріалах Редакційної комісії, що підготувала дореволюційний проект ГУ. У позитивному ж сенсі норма про попередньому договорі, що міститься в ГК 1922 р., визначає, що такий договір повинен бути укладений у письмовій формі, незалежно від суми позики (ст. 218). Інше правило, яке стосується попереднього договору про укладення в майбутньому договору позики, полягає в тому, що особа, яка зобов'язана за попереднім договором дати іншій борг, може вимагати розірвання попереднього договору, якщо згодом майнове становище контрагента значно погіршиться, зокрема, якщо він буде визнаний неплатоспроможним або призупинить платежі (ст. 219). І тут ми виявляємо значне, якщо не сказати визначальний, вплив проекту ГУ. Що стосується форми самого договору позики, то на цей рахунок у ДК 1922 р. було положення, відповідно до якого договір позики на суму понад 50 рублів повинен бути здійснений у письмовій формі. Недотримання даної вимоги вабило те наслідок, що сторони позбавлялися права в разі спору посилатися на підтвердження укладення договору позики на показання свідків, але зберігали право приводити письмові докази (ст. 211). Як зазначалося, ГК 1922 допускалася можливість укладення як возмездного, так і безоплатного договору позики. Особливість правового регулювання, пропонованого ДК 1922 р. (ст. 212), полягала лише в тому, що стосовно будь-якого договору позики (без їх диференціації на звичайні та торгові) вводилася єдина презумпція безоплатності позики, про що свідчить норма, відповідно до якої займодавец може вимагати відсотки по позиці лише тоді, коли вони призначені у договорі. Так само як і в проекті ГУ, в ДК 1922 р. було положення про те, що відсотки підлягають нарахуванню тільки на капітальну суму боргу, а нарахування відсотків на відсотки (складні відсотки) забороняється. Правда, дія даної заборони не поширювалося на операції, що здійснюються законно існуючими кредитними установами (ст. 213). На той випадок, якщо в безкоштовне договорі позики сторони не визначили порядок сплати відсотків, передбачалося, що відсотки виплачуються щомісяця. Аналогічно проекту ГУ, ДК 1922 р. наділяв позичальника за договором безпроцентної позики правом дострокового виконання зобов'язання; в подібних випадках позикодавець зобов'язувався приймати платіж, вироблений позичальником до настання передбаченого договором терміну (ст. 215). Що ж до возмездного договору позики, то за загальним правилом займодавец міг відмовитися від прийняття дострокового платежу позичальника, однак за договором позики, що передбачає розмір відсотків понад 6% річних, наділявся правом достроково звільнитися від зобов'язання шляхом повернення отриманої суми за умови попередження займодавца за три місяці або сплати останньому відсотків за місяць вперед (ст. 216 ЦК 1922 р.). Вельми схожі на відповідні положення проекту ГУ і правила ДК 1922 р. про недійсність позики за безгрошовість: відповідно до ст. 217 ГК 1922 позичальник має право оскаржувати дійсність договору позики повністю або в частині за його безгрошовість (безвалютного), доводячи, що гроші, речі або їх майновий еквівалент (у випадку новації боргового зобов'язання) насправді або зовсім не були ним одержані від позикодавця, чи отримані в кількості меншій, ніж показано у договорі. У тих випадках, коли договір позики повинен бути укладений у письмовій формі, оспорювання його по безгрошовість не допускалось, за винятком випадків кримінально-карних діянь. Початок другого етапу розвитку правового регулювання договору позики поклала так звана кредитна реформа, проведена в 1930 - 1931 рр.. Законодавством про кредитну реформу, що включало в себе ряд постанов РНК СРСР "*", була введена заборона для соціалістичних організацій вступати один з одним у позикові відносини. При цьому законодавство виходило з несумісності взаємного кредитування підприємств і організацій з госпрозрахунковими принципами соціалістичного господарювання. Ця думка законодавця пояснювалася в юридичній літературі по-різному. Наприклад, О.С. Іоффе з цього приводу писав: "Одне з основних призначень госпрозрахунку полягає у забезпеченні контролю рублем за діяльністю підприємств: чим гірше підприємство працює, чим частіше зриває виконання плану, тим більшу потребу в грошах воно відчуває. Але, задовольнивши свою потребу за рахунок кредитів, отриманих від інших організацій, можна було б уникнути виявлення недоліків у роботі контролюючими органами. Щоб цього не сталося, одночасно із заходами, проведеними на початку 30-х років з метою зміцнення госпрозрахунку, було заборонено взаємне кредитування соціалістичних організацій. Оскільки, однак, потреба в кредитах не виключається і при найвищих економічних показниках, законодавство про кредитну реформу замість скасованого їм взаємного кредитування ввело пряме банківське кредитування соціалістичних організацій " . --- "*" СЗ СРСР. 1930. N 8. Ст. 98; 1931. N 4. Ст. 52, N 18. Ст. 166. Іоффе О.С. Зобов'язальне право. М., 1975. С. 647 - 648. Представляється, однак, що набагато ближче до істини ті автори, які пояснювали заміну так званого комерційного кредитування однієї організації іншій прямим банківським кредитуванням, здійснену в ході кредитної реформи, не турботою про розвиток госпрозрахунку, а необхідністю забезпечення розгорнутого повного планування народного господарства "*". --- "*" Див, наприклад: Науково-практичний коментар до Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік / Под ред. проф. С.Н. Братуся і проф. Е.А. Флейшиц. М., 1962. С. 316 (автор відповідного розділу - С.В. Поленіна). Для договору позики кредитна реформа мала те наслідок, що значно звузила сферу його дії. І справа тут не тільки в тому, що даним договором паче не охоплювалися відносини комерційного кредиту, які раніше виникали між юридичними особами (так званими соціалістичними організаціями), але в силу заборони мали зникнути з майнового обороту. Поряд з згасаючими відносинами позики (результат кредитної реформи) стали розвиватися відносини банківського кредитування, які виявилися досить зручним об'єктом централізованого планування, що зумовило необхідність їх регулювання самостійним договором, який мав би такий же плановий характер. У підсумку норми про договір позики, що містилися в ГК 1922 р., зберегли своє значення (за рідкісними винятками) лише для регулювання позикових зобов'язань, що виникають між громадянами. Що стосується відносин, пов'язаних з банківським кредитуванням як організацій, так і громадян, то вони були виведені з-під дії зазначених норм про договір позики і регулювалися окремими нормативними правовими актами: постановами уряду, банківськими інструкціями і правилами. Третій етап розвитку правового регулювання договору позики пов'язаний з другої кодифікацією цивільного законодавства, що мала місце на початку 60-х рр.. XX в. Результатом зазначеної кодифікації стало прийняття Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік "*" (далі - Основи цивільного законодавства 1961 р., Основи 1961 р.) та Цивільного кодексу РРФСР (далі - ЦК 1964 р.). --- "*" Див: Закон СРСР "Про затвердження Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік" від 8 грудня 1961 / / Відомості Верховної Ради СРСР. 1961. N 50. Ст. 525. Відомості Верховної Ради УРСР. 1964. N 24. Ст. 406. В Основах цивільного законодавства 1961 р. відсутні будь-які норми про договір позики, оскільки в силу Конституції СРСР і відповідно до самими Основами (ст. 3) регулювання зазначених відносин не було віднесено до відання Союзу РСР і, стало бути, входило в компетенцію союзних республік. Разом з тим в Основи цивільного законодавства 1961 р. була включена гл. 11 "Розрахункові і кредитні відносини", до складу якої входили в тому числі статті, що містили правила про банківському кредитуванні: ст. 85 "Кредитування організацій"; ст. 86 "Банківські позики громадянам", ст. 87 "Вклади громадян в кредитних установах". У ЦК 1964 р. також була відповідна глава (гл. 34 "Розрахункові і кредитні відносини"), що включала до свого складу аналогічні статті: ст. 393 "Кредитування організацій"; ст. 394 "Банківські позики громадянам"; ст. 395 "Вклади громадян в кредитних установах", доля яких склало повторення норм, що містяться в ст. ст. 85 - 87 Основ цивільного законодавства 1961 р. Справа в тому, що відповідно до ст. 3 Основ з відносин, регулювання яких було віднесено до відання Союзу РСР, законодавством союзних республік могли вирішуватися лише ті питання, які віднесені до їх відання законодавством Союзу РСР. У той же час регулювання відносин за договором позики входило в компетенцію союзних республік, тому ЦК 1964 р. містив у собі гол. 26 "Позика" (ст. ст. 269 - 274), де були зосереджені як загальні правила про договір позики, так і спеціальні правила про окремі його різновидах. Визначення договору позики, яке містилося в ЦК 1964 р. (ст. 269), виглядало наступним чином: за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність або оперативне управління гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. У ст. 269 містилися норми про те, що договір позики на суму понад 50 руб. повинен бути здійснений у письмовій формі, а також про те, що договір позики вважається укладеним з моменту передачі грошей або речей. Малося на ГК 1964 р. і правило про відсотки за договором позики, згідно з яким стягнення відсотків за договором позики допускалося лише у випадках, встановлених законодавством Союзу РСР, а також за позиковими операціями кас громадської взаємодопомоги і міських ломбардів (ст. 270). Передбачалося також право позичальника оскаржувати договір позики на тій, доводячи, що гроші або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або одержані у меншій кількості, ніж вказано в договорі. У тих випадках, коли договір позики повинен був здійснюватися у письмовій формі, оспорювання його по безгрошовість із залученням показань свідків не допускалось, за винятком випадків кримінально-караних діянь (ст. 271 ЦК 1964 р.). Решта статті, що містилися у гл. 26 ЦК 1964 р. (ст. ст. 272 - 274), включали в себе правила про окремі різновиди позики: про позикових операціях банків і державних трудових ощадних кас, ломбардів, кас громадської взаємодопомоги і фондів творчих спілок. Очевидно, що правове регулювання договору позики, запропоноване ДК 1922 р., істотно відрізнялося від того, яке містилося в ЦК 1964 р. Саме визначення договору позики (ст. 269), сохранявшее в основному традиційні риси цього договору, допускало передачу предмета позики: грошових коштів або речей, визначених родовими ознаками, не тільки у власність, але і в оперативне управління позичальника. Малися на увазі, звичайно ж, державні підприємства та організації, за якими державне майно закріплювалося на цьому обмеженому речовому праві. З визначення договору позики, містився в ст. 269 ЦК 1964 р., випливає, що зобов'язання позичальника обмежено лише поверненням позикодавцеві такої ж суми грошей або рівної кількості речей, які були передані позичальнику, і не включає в себе обов'язок сплати відсотків. Більш того, за загальним правилом стягнення відсотків не передбачалося, за винятком окремих випадків, визначених законодавством (ст. 270). Дана обставина зробило можливим значно скоротити число норм, регулюючих договір позики (для порівняння: ДК 1922 р. включав в себе шість статей - ст. Ст. 212 - 216, в яких вирішувалися різні питання, пов'язані зі сплатою відсотків за позикою). У ЦК 1964 р. не знайшлося місця нормі, що надає сторонам право наділити в форму позики всяке боргове зобов'язання, що виникло з купівлі-продажу, майнового найму або іншої основи, з поширенням на ці відносини правил про позику (в ГК 1922 р. - ст. 209). Це пояснювалося в юридичній літературі зміненими економічними умовами. Наприклад, в одній з робіт тих років, присвяченій порівняльно-правовому аналізу ДК 1922 р. і ЦК 1964 р., з цього приводу сказано наступне: "Але справа в тому, що у відносинах між соціалістичними організаціями, яким заборонено взаємне кредитування, заміна будь-якого іншого зобов'язання договором позики була б визнана протиправною, а у відносинах між громадянами, де така заміна здійсненна, вона цілком може бути проведена за правилами ... про новації, через що немає потреби знову приводити аналогічне правило в розділі про договорі позики "" * " . --- "*" Іоффе О.С., Толстой Ю.К. Новий цивільний кодекс РРФСР. Л., 1965. С. 265. Дійсно, відповідно до ЦК 1964 р. (ст. 233) новація зобов'язань була дозволена соціалістичним організаціям тільки відносно непланових договорів: "... припинення зобов'язання між соціалістичними організаціями угодою сторін, зокрема угодою про заміну іншим зобов'язанням, допускається, оскільки це чи не суперечить актам планування народного господарства ". Якщо ще взяти до уваги що діяв з 1930 р. загальна заборона кредитування між соціалістичними організаціями, то стає очевидним відсутність необхідності в нормі про перетворення будь-якого боргового зобов'язання в договір позики. Впадає в око ще одна вельми істотна відмінність ЦК 1964 р. від ДК 1922 р.: у тексті ЦК 1964 р. відсутня яка-небудь згадка про попередньому договорі позики (в ГК 1922 р. - ст. Ст. 218 - 219). Коментатори ЦК 1964 р. намагалися пояснити дану обставину. Наприклад, О.С. Іоффе вказував: "Чинний ЦК такого інституту, як договір попереднього позики, не знає. Позикові відносини за участю банку виникають лише з моменту видачі позики, тоді як підготовчі до її видачі правовідносини (наприклад, породжувані дозвільної написом керівника установи банку на заяві кредитуемой організації) є адміністративними, а не цивільно-правовими. Що ж до відносин між громадянами, то в даний час надавати юридичне значення одному тільки обіцянці надати позику з можливим покладанням відповідальності за збитки, викликані його невиконанням, значило б поширювати юридичне нормування на такі соціальні явища, які за своєю природою не виходять за чисто етичні рамки "" * ". --- "*" Там же. Дане пояснення причин відмови від традиційних правил, спрямованих на регулювання відносин, пов'язаних з укладенням та виконанням попереднього договору позики, що неухильно спричиняло збіднення майнового обороту, на наш погляд, не представляється переконливим. Втім, і основний аргумент О.С. Іоффе, що стосується позикових відносин за участю банків (про те, що зазначені відносини виникають лише з моменту видачі позики), також викликає серйозні сумніви (дане питання буде розглянуто пізніше). Водночас помилка законодавця, необгрунтовано відмовився від класичної конструкції попереднього договору позики, розглядалася О.С. Іоффе в якості мотиву внесення до тексту ЦК 1964 р. чіткого положення про реальний характер договору позики. Мається на увазі положення, яке містилося в ст. 269, про те, що договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей, які є предметом позики. З цього приводу О.С. Іоффе писав: "Оскільки ж договір попереднього позики консенсуален, тобто вважається укладеним у момент досягнення угоди між сторонами, то ясно, що відрізняється від нього договір позики не може бути ніяким іншим, крім як реальним, що укладається у момент передачі позикодавцем позичальникові грошей або речей, визначених родовими ознаками ... Але з виключенням норм про попереднє позику з радянського цивільного законодавства вже не можна в порівнянні з ними прийти до висновку про реальний характер договору позики. Тому потрібно було надати такого висновку пряме вираження в законі ... " "*". Хоча очевидно, що і без цього "прямого вираження в законі" істота позики як реального договору не викликало жодних сумнівів. --- "*" Іоффе О.С., Толстой Ю.К. Указ. соч. С. 265 - 266. Початок четвертого (перехідного) етапу розвитку правового регулювання договору позики, який виявився найбільш коротким (1992 - 1996 рр..), Пов'язане з прийняттям і введенням в дію на території Російської Федерації (з 3 серпня 1992 р.) Основ цивільного законодавства "*" (далі - Основи цивільного законодавства 1991 р., Основи 1991 р.). Як відомо, Основи цивільного законодавства були прийняті 31 травня 1991 і повинні були вступити в силу на всій території СРСР з 1 січня 1992 р., чому не судилося збутися у зв'язку із зникненням держави з такою назвою. Разом з тим Росія і деякі інші держави - члени СНД тимчасово, до підготовки нових цивільних кодексів, визнали можливим застосовувати на своїх територіях Основи цивільного законодавства 1991 р. Таким чином, період (нехай нетривалий), протягом якого на території Російської Федерації застосовувалися правила про договорі позики, що містилися в Основах 1991 р., справді становить самостійний (перехідний) етап у розвитку правового регулювання договору позики. --- "*" Відомості З'їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР. 1991. N 26. Ст. 733. Відповідно до ст. 113 (п. п. 1 і 2) Основ цивільного законодавства 1991 р. за договором позики (кредитним договором) займодавец (кредитор) передає позичальнику (боржника) у власність (повне господарське відання або оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується своєчасно повернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. За кредит, наданий особами, які займаються підприємницькою діяльністю, стягуються відсотки, якщо інше не передбачено договором. Розмір відсотків визначається угодою сторін з дотриманням вимог до процентних ставок за кредитами, встановленим відповідно до законодавчими актами, а за відсутності такої угоди - у розмірі середньої ставки банківського відсотка, яка існує у місці знаходження кредитора. Договір позики між громадянами, не пов'язаний з підприємницькою діяльністю, передбачається безвідсотковим, якщо в ньому не встановлено інше. З наведеного визначення договору позики та положень про відсотки за позикою видно, наскільки істотно правила про позику, що містилися в Основах 1991 р., відрізняються від норм ЦК 1964 р. В принципі саме визначення договору позики досить традиційно, якщо не вважати вказівки про можливість передачі позичальнику предмета позики не тільки у власність, а й у повне господарське відання і оперативне управління. Однак дана обставина швидше свідчить про специфіку певних суб'єктів цивільних прав: державних підприємств і державних установ, наділених тими ж Основами особливими речовими правами на закріплене за ними майно (відповідно правом повного господарського відання та оперативного управління), ніж про особливості регулювання саме договору позики. В іншому ж з визначення договору позики випливає, що Основи 1991 р. зупинити на його класичний моделі, визнавши, що договір позики є реальним договором, що породжує одностороннє зобов'язання (на стороні позичальника), об'єктом якого можуть виступати або гроші, або інші речі, визначені родовими ознаками (тобто замінні речі). За способом вирішення питання про відсотки за договором позики Основи цивільного законодавства 1991 р. разюче відрізняються як від ЦК 1964 р., так і від ДК 1922 р. і швидше наближаються до дореволюційного проекту Цивільного уложення: щодо звичайних позик (між громадянами) встановлена презумпція безоплатність договору позики, а на той випадок, якщо в ролі позикодавця виступає особа, яка здійснює підприємницьку діяльність (у редакції проекту ГУ - позика між торговцями), передбачена зворотна презумпція: відсотки підлягають сплаті, якщо інше не передбачено договором, навіть тоді, коли їх розмір не визначений угодою сторін (застосовується середня ставка банківського відсотка, існуюча в місці знаходження кредитора). Разом з тим впадає в очі ототожнення договору позики та кредитного договору, яке може бути зрозумілі двояко: по-перше, терміни "договір позики" і "кредитний договір" визнаються синонімами і означають одне і те ж правове явище - всякий договір, за яким позичальник (боржник) отримав гроші чи інші замінні речі у власність і зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж грошову суму або аналогічну кількість зайнятих речей, по-друге, кредитний договір не може вважатися самостійним договором, а являє собою вид позики, в силу чого при відсутності спеціальних правил саме про кредитному договорі випливають з нього відносини підлягають регулюванню загальними положеннями про позику. На користь другої позиції свідчить включення до ст. 113 Основ кількох спеціальних правил, спрямованих на регулювання виключно кредитного договору. До числа таких правил, зокрема, належать такі норми: як забезпечення своєчасного повернення кредиту банки та інші кредитори за кредитним договором можуть брати заставу, поручительство (гарантію) і зобов'язання в інших формах, прийнятих банківською практикою; боржник зобов'язаний надати банку можливість контролю за забезпеченістю кредиту; порушення зобов'язань щодо забезпечення повернення кредиту служить підставою для його дострокового стягнення (п. 4 ст. 113 Основ 1991 р.). Більш того, в Основи цивільного законодавства 1991 р. була включена спеціально і повністю присвячена саме кредитним договором стаття, згідно з якою кредитним договором може бути передбачено обов'язок банку чи іншої особи, що займається підприємницькою діяльністю, надати кредит у строки, в розмірі та на умовах, узгоджених сторонами. Особа, яка зобов'язана надати кредит, має право згодом відмовитися від кредитування при визнання боржника неплатоспроможним, невиконанні ним обов'язків щодо забезпечення кредиту, а також в інших випадках, передбачених договором (ст. 114 Основ 1991 р.). Таким чином, в тексті Основ цивільного законодавства 1991 р. виявляються як мінімум три відообразующіх ознаки, що дозволяють виділяти кредитний договір в окремий вид договору позики: особливість суб'єктного складу, яка полягає в тому, що на боці займодавца виступає банк або інша особа, що займається підприємницькою діяльністю; возмездность користування кредитом; консенсусний характер договору. Основи цивільного законодавства 1991 р. включали ще одне примітне положення про те, що надання кредиту, в тому числі у вигляді авансу, попередньої оплати, відстрочення та розстрочення оплати товарів, може бути передбачено договорами купівлі-продажу, підряду та іншими договорами, якщо це не заборонено законодавчими актами і не суперечить суті відповідних зобов'язань (п. 5 ст. 113). Дане положення, безперечно, свідчить про визнання законодавцем як комерційного, так і товарного кредиту. Якщо до цього додати, що загальні положення про зобов'язання, що містилися в Основах 1991 р., включали в себе і норми про попередньому договорі (ст. 60), застосування яких було розраховано і на відносини, пов'язані з укладанням попереднього договору позики, то, мабуть , правильним буде висновок про прагнення розробників зазначених Основ цивільного законодавства відтворити класичну модель договору позики, кілька модернізовану у відповідності з умовами сучасного майнового обороту. Протягом усіх розглянутих чотирьох етапів розвитку правового регулювання договору позики в радянський період найбільш типовою і довготривалої з'явилася модель правового регулювання відносин позики, що склалася в результаті кредитної реформи 1930 - 1931 рр.. і остаточно оформлена юридично при кодифікації цивільного законодавства 1961 - 1964 рр.. У цей період відносини позики (єдині за своєю суттю) регулювалися двома визнаними самостійними цивільно-правовими договорами: договором позики і кредитним договором (договором банківської позички). Поняття, ознаки та зміст договору позики Під договором позики в радянський період розумівся такий договір, за яким одна сторона (позикодавець), що передала у власність або оперативне управління іншій стороні (позичальникові) гроші або речі, визначені родовими ознаками, має право вимагати, а позичальник зобов'язаний повернути отриману суму грошей або рівну взятому борг кількість речей того ж роду і якості "*". --- "*" Див, наприклад: Іоффе О.С. Указ. соч. С. 651. Правова кваліфікація договору позики включала в себе визнання його договором реальним, оскільки він вважався укладеним лише з моменту передачі позичальнику грошей або речей, що становлять предмет позики; одностороннім, так як позикодавцеві в цьому договорі належали тільки права вимоги за відсутності будь-яких обов'язків, а на боці позичальника, навпаки, були тільки обов'язки (повернути кредит або певну кількість речей, а у відповідних випадках сплатити відсотки); за загальним правилом безоплатним, оскільки стягування відсотків допускалося лише в особливих випадках, передбачених законодавством. У юридичній літературі зазвичай підкреслювалося певну схожість договору позики з договорами майнового найму та позички і виявлялися характерні риси позики, що відрізняють його від названих договорів. Наприклад, О.С. Іоффе писав: "Позика має деяким схожістю з майновим наймом і позикою, так як і за договором позики майно однієї особи передається іншому з зобов'язанням повернення без винагороди (подібно позикою) або іноді з сплатою винагороди (подібно майновому найму). Але ссудодатель і наймодавець передають майно у користування, а позикодавець - у власність або оперативне управління іншого контрагента. Ссудополучатель і наймач зобов'язані повернути ту ж саму річ, а позичальник - така ж кількість аналогічних речей. Тому предметом позики і майнового найму є неспоживна індивідуально визначені, а предметом позики - споживані , визначені родовими ознаками речі "" * ". --- "*" Іоффе О.С. Указ. соч. С. 652. Аналогічні суттєві риси договору позики виділяв також Я.А. Кунік, який вказував: "Предметом договору позики можуть бути будь-які речі, визначені родовими ознаками. Практично найбільш часто предметом позики є гроші. У внутрішньому обороті грошова сума, складова предмет договору позики, повинна бути виражена тільки в радянській валюті ... Предмет позики передається займодавцем позичальникові у власність, а коли позичальником є державна, державно-кооперативна, державно-колгоспна або міжколгоспна організація, предмет позики передається відповідній організації в оперативне управління ... " "*". --- "*" Коментар до Цивільного кодексу РРФСР / Под ред. С.Н. Братуся, О.М. Садикова. М., 1982. С. 316 (автор гл. 26 "Позика" - Я.А. Куник). Оскільки сфера дії договору позики була штучно урізана і типові позикові відносини були або заборонені (як, наприклад, у випадку з забороною взаємного комерційного кредитування соціалістичних організацій), або оголошені предметом регулювання з боку самостійних договорів (як у випадку з позиковими відносинами за участю банків) , в юридичній літературі склалося розуміння договору позики як у вузькому, так і в широкому сенсі. Під договором позики у вузькому значенні цього слова розумівся договір, обмежений рамками ГК і вживаний в межах тієї сфери дії, яка відводилася йому законодавством. Договором позики в широкому сенсі, як було прийнято вважати в юридичній літературі, охоплювалися будь кредитні угоди в чистому вигляді, коли сторона, яка одержала гроші або речі, визначені родовими ознаками, зобов'язувалася повернути таку ж грошову суму або таку ж кількість речей своєму контрагенту "*" . --- "*" Див, наприклад: Флейшиц Е.А. Розрахункові і кредитні правовідносини. М., 1956. С. 216. Коментуючи норми ЦК 1964 р. про договір позики, Я.А. Кунік підкреслював, що в ст. 269 міститься "поняття договору позики як кредитної угоди. У такому широкому сенсі договором позики охоплюються всі допустимі в нашому цивільному обороті позикові відносини, незалежно від складу їх учасників і підстав виникнення". Разом з тим він тут же відзначав, що "норми гл. 26 (ст. ст. 270 - 271) мають найбільше практичне застосування при виникненні побутових позикових відносин між громадянами. Коли однієї зі сторін позикових відносин виступає соціалістична організація (ломбарди, каси громадської взаємодопомоги , фонди творчих спілок), укладається договір, регульований спеціальними нормативними актами ... Відносини соціалістичних організацій з банківського кредитування також мають подібні риси з позиковими відносинами, що регулюються ГК. Однак ця подібність, в основному, зовнішнє, їх можна визнати позиковими лише в широкому сенсі , як вони визначені в ст. 269. За своєю правовою природою відносини з банківського кредитування соціалістичних організацій опосередковуються особливим договором банківської позички і підкоряються правилам спеціального законодавства ... " "*". --- "*" Кунік Я.А. Указ. соч. С. 316. О.С. Іоффе, який також закликав розуміти договір позики не тільки у вузькому значенні, а й у широкому сенсі цього слова, як договір, поглинаючий будь-які угоди з надання кредиту, в той же час вказував: "У тому вигляді, в якому договір позики безпосередньо регулюється ГК (ст. ст. 270 - 271), його застосовують тільки громадяни. Позикові відносини громадян з організаціями (банком, гострудсберкасс, ломбардами, касами громадської взаємодопомоги і фондами творчих спілок) лише згадуються в ЦК (ст. ст. 272 - 274) з виділенням іноді деяких видів цих відносин ... Безпосереднє ж регулювання відносин такого роду здійснюється за допомогою спеціальних нормативних актів, у тому числі статутів тих організацій (банку, ломбарду тощо), від яких громадяни отримують кредит "" * ". --- "*" Іоффе О.С. Указ. соч. С. 652 - 653. Як зазначалося, ЦК 1964 р. встановлював обов'язкову письмову форму для договорів позики на суму понад 50 рублів, але не передбачав будь-яких спеціальних наслідків недотримання цієї вимоги. У зв'язку з цим підлягали застосуванню загальні наслідки порушення простої письмової форми всякої угоди, яка відповідно до законодавства мала здійснюватися у письмовій формі: угода не визнавалася недійсною, проте у разі спору сторони позбавлялися права посилатися на підтвердження угоди на показання свідків. Питання про права та обов'язки сторін за договором позики в силу однобічності позикового зобов'язання розглядався в межах обов'язків позичальника, якими зумовлювалися кореспондуючі їм права позикодавця. Основний обов'язок позичальника полягала в поверненні позикодавцеві отриманої грошової суми або рівної кількості взятих у останнього речей того ж роду і якості. Характерно, що гл. 26 ЦК 1964 р. не містила ніяких правил ні про термін, ні про порядок виконання позичальником цього обов'язку. У разі якщо в конкретному договорі позики не передбачався термін виконання зобов'язання позичальником, підлягали застосуванню загальні положення про виконання зобов'язання з невизначеним терміном виконання: відповідно до ст. 172 ЦК 1964 р., якщо строк виконання зобов'язання не встановлений або визначений моментом вимоги, кредитор має право вимагати виконання, а боржник вправі провести виконання в будь-який час. У тих же випадках, коли договором позики був визначений термін повернення зайнятих грошей або речей, за загальним правилом допускалося дострокове виконання з тим тільки вилученням, що дострокове виконання зобов'язання між державними, кооперативними та громадськими організаціями було можливим, коли це передбачалося законом або договором, а також за згодою кредитора (ст. 173 ЦК 1964 р.). Щодо порядку виконання зобов'язання позичальника щодо повернення позики, також не регулюється спеціальним чином гл. 26 ЦК 1964 р., можна сказати лише те, що кредитор (знову ж таки в силу загальних правил про виконання зобов'язання) мав право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не було передбачено законом, актом планування або договором (ст. 170 ЦК 1964 р.). У більшості випадків виконання позичальником свого зобов'язання обмежувалося поверненням зайнятої грошової суми або речей, оскільки за загальним правилом, як уже зазначалося, договір позики зізнавався безоплатним (ст. 270 ЦК 1964 р.). Разом з тим у випадку прострочення позикового зобов'язання, вираженого в грошах, позичальник був зобов'язаний сплатити за час прострочення 3% річних з простроченої суми (ст. 226 ЦК 1964 р.). Зазначені відсотки річних не розглядалися в якості міри відповідальності, а вважалися платою за користування чужим капіталом, отже, до них не могли застосовуватися містилися в ЦК 1964 р. правила про зменшення неустойки (ст. 190) і положення про скорочені строки позовної давності (ст. 79). Як зазначалося раніше, на відміну від багатьох класичних положень про позику, що містилися в ДК 1922 р. і не врахованих у ЦК 1964 р., в останньому були збережені у традиційному вигляді правила про оскарження договору позики на тій, для чого позичальник повинен був довести , що гроші або речі, що є предметом позики, насправді їм не отримані. При оскарженні по безгрошовість договору позики, який повинен був здійснюватися у письмовій формі, посилання на показання свідків не допускається, за винятком випадків кримінально-караних діянь (ст. 271 ЦК 1964 р.). Як вказував О.С. Іоффе, "позика - каузальна, а не абстрактна угода. Тому навіть при наявності розписки її дійсність може бути оскаржена за мотивами, що належать до підстав договору ... Позичальник має право оспорити договір тому, що або він зовсім позбавлений підстави, оскільки зазначені в розписці гроші або речі не були отримані (безгрошовість, безвалютного договору), або формальне вираження угоди не збігається з її фактичною підставою, так як насправді позичальник отримав грошову суму або речі в кількості меншій, ніж вказано в договорі "" * ". --- "*" Іоффе О.С. Указ. соч. С. 654 - 655. Види договору позики ("позикові операції") Судячи з розташування норм про так званих позикових операціях, що проводяться деякими державними та громадськими організаціями (всі вони поміщені в гол. 26 і зосереджені в ст. Ст. 272 - 274 ЦК 1964 р.), законодавець мав на увазі, що зазначені позикові операції, що здійснюються банками та державними трудовими ощадними касами, ломбардами, касами громадської взаємодопомоги, фондами творчих спілок, повинні розглядатися в якості окремих видів договору позики і регулюватися спеціальним законодавством. До речі сказати, термін "позикові операції" був обраний досить невдало і є скоріше поняттям функціональним, ніж юридичною категорією. Справді, позикові операції банків і державних трудових ощадних кас, що виконують роль позичальників, складалися в залученні коштів вкладників; позикові операції ломбардів, навпаки, - у видачі позик громадянам під заставу; позикові операції кас громадської взаємодопомоги і фондів творчих спілок - у видачі позичок членам відповідно профспілок та творчих спілок. Крім того, ЦК 1964 р. не містив будь-якого позитивного регулювання відповідних позикових правовідносин, відсилаючи до спеціального законодавства. Ні в гол. 26 ЦК 1964 р. і традиційного для междоговорних відносин "рід - вид" правила, що забезпечує субсидіарне застосування до окремих видів договору норм, регулюючих родової договір (у нашому випадку - договір позики). Складається враження, що відповідні відсильні норми про позикових операціях були включені в гол. 26 ЦК 1964 р. з єдиною метою - вивести зазначені правовідносини під дії положень ЦК про позику, підпорядкувавши їх тільки спеціальному законодавству. Але в цьому випадку видова приналежність зазначених позикових операцій до договору позики (як роду) не має ніякого практичного значення. Найбільш показовим у цьому плані є "регулювання" з боку ЦК 1964 р. позикових операцій банків і державних трудових ощадних кас, яке зводилося до єдиної нормі про те, що "позикові операції банків і державних трудових ощадних кас регулюються законодавством Союзу РСР" (ст. 272). Водночас в гол. 34 "Розрахункові і кредитні відносини" ЦК 1964 р. ми знаходимо ст. 395 "Вклади громадян в кредитних установах" (повністю повторює ст. 87 Основ цивільного законодавства 1961 р.), згідно з якою громадяни можуть зберігати кошти в державних трудових ощадних касах та в інших кредитних установах, розпоряджатися вкладами, одержувати по вкладах доход у вигляді відсотків або виграшів, здійснювати безготівкові розрахунки відповідно до статутів кредитних установ та виданими в установленому порядку правилами. Держава гарантує таємницю вкладів, їх збереження і видачу за першою вимогою вкладника. Порядок розпорядження вкладами, внесеними в державні трудові ощадні каси і в інші кредитні установи, визначається їх статутами. Стягнення на вклади громадян в державних ощадних касах і в Державному банку СРСР може бути звернено на підставі вироку чи рішення суду, яким задоволено цивільний позов, що випливає з кримінальної справи, або рішення суду за позовом про стягнення аліментів (при відсутності заробітку або іншого майна, на яке можна звернути стягнення) або про поділ вкладу, який є спільним майном подружжя. Конфіскація вкладів громадян у зазначених кредитних установах може бути проведена на підставі вступив в законну силу або винесеної відповідно до закону постанови про конфіскацію майна. Коментуючи ст. 395 ЦК 1964 р. (ідентичну за своїм змістом ст. 87 Основ цивільного законодавства), Я.А. Кунік вказував: "Внесення громадянином вкладу в кредитна установа тягне за собою виникнення договірних зобов'язань між вкладником і кредитною установою, які подібні з договорами зберігання і позики. Проте, враховуючи його призначення і спрямованість, слід визнати, що з точки зору юридичної вкладна операція являє собою договір позики в широкому сенсі ... Однією з особливостей вкладу як позикового зобов'язання є те, що вкладні операції регулюються як загальними (ГК), так і спеціальними нормативними актами "" * ". --- "*" Кунік Я.А. Указ. соч. С. 482. Раніше цю позицію обгрунтував О.С. Іоффе, який писав: "Відомо, що типовим матеріальним об'єктом зберігання є індивідуально визначені речі. Речі, визначені родовими ознаками, приймаються тільки на іррегулярне зберігання, що представляє собою вже відому модифікацію вихідного договірного типу, певне відхилення від нього. Але навіть і при іррегулярні зберіганні якщо хто-небудь винагороджується, то зберігач, а не поклажедатель. Навпаки, по вкладний операції відсотки нараховуються вкладнику, а не ощадкасі. Значить, тут відбувається щось більше, ніж проста модифікація договору зберігання. Самий же факт сплати винагороди вкладнику свідчить про те, що на основі вкладу виникає оплатне позикове зобов'язання. Отже, юридично вкладна операція є договір позики, хоча і сполучений з деякими елементами договору зберігання "" * ". --- "*" Іоффе О.С. Указ. соч. С. 666. Водночас аналіз не окремої "вкладний операції", а в цілому правовідносини, що складається між громадянином, які зробили внесок, і кредитною установою, говорить про те, що предмет укладається між ними угоди та її змісту виходить далеко за рамки позикового зобов'язання. Згідно ст. 395 ЦК 1964 р. та Статуту державних трудових ощадних кас "*" вкладнику належало право розпорядження грошовими сумами, внесеними ним у кредитна установа, він у будь-який момент на свій розсуд міг вимагати видачі вкладу повністю або частково. Вкладник за договором вкладу мав право на отримання доходу за вкладом у вигляді процентів або виграшів. Нараховані вкладнику відсотки за рік підлягали приєднанню до суми вкладу. На кредитна установа покладався обов'язок виконувати доручення вкладника про вчинення безготівкових розрахунків, у тому числі зараховувати на його внесок кошти, що надійшли вкладнику від підприємств і організацій, перераховувати платежі вкладника підприємствам і організаціям, видавати чеки тощо --- "*" Затверджено Постановою Ради Міністрів СРСР від 20 листопада 1948 (СП СРСР. 1948. N 7. Ст. 89). Не вкладалася в конструкцію позикового зобов'язання також передбачена п. 4 ст. 395 ГК можливість звернення стягнення на вклад за зобов'язаннями вкладника. Адже за договором позики грошові кошти або замінні речі передаються у власність позичальника, і отже, вони вибувають зі складу майна займодавца, який зберігає за собою лише зобов'язальне право вимоги по відношенню до позичальника. Дані обставини дали підстави ряду авторів кваліфікувати договір банківського вкладу як самостійного договору (sui generis), відмінного від договору позики "*". --- "*" Див, наприклад: Радянське цивільне право. Т. 2. М., 1965. С. 271 (автор розділу - А.І. Самцова); Радянське цивільне право. Т. 2. М., 1973. С. 279 (автор розділу - В.С. Якушев). Взагалі-то і О.С. Іоффе допускав можливість конструювання самостійного договору банківського вкладу, який, однак, повинен був зберігати якусь родовидові зв'язок (незрозумілу і невловиму) з договором позики. Він писав: "Мова, однак, йде про позику в широкому сенсі, допускающем конструювання різноманітних самостійних, несупідрядними договорів. Такий самостійністю і володіє договір грошового внеску, кредитна (позикова) природа якого не виключає визнання його особливим договором, а подібне визнання, в свою чергу, не скасовує його кредитного (позикового) характеру. Породжуючи позикове і в той же час самостійне зобов'язання, внесок підпорядковується не загальними правилами ЦК про позику, а безпосередньо відносяться до нього спеціальним юридичним нормам "" * ". --- "*" Іоффе О.С. Указ. соч. С. 666 - 667. Справедливості заради слід визнати, що викладена позиція О.С. Іоффе, що відрізняється логічної непослідовністю, має своїм правовим підставою ще більшу непослідовність законодавця, який, помістивши норми про договір вкладу (ст. 395) у гл. 34 ГК "Розрахункові і кредитні відносини" (тим самим підкресливши його незалежність і самостійний характер), одночасно включив норму про позикових операціях банків і державних трудових ощадних кас в гол. 26 ГК про договір позики з тією лише метою, однак, щоб виключити зазначені позикові операції зі сфери дії правил про позику, поміщених в цьому розділі. В якості наступного виду позики ЦК 1964 р. (гл. 26) пропонував розглядати позикові операції ломбардів. Згідно ст. 273 ЦК 1964 р. міські ломбарди видавали громадянам позички, забезпечується заставою предметів домашнього вжитку та особистого користування; граничний розмір і число позичок, які могли бути видані одній особі, а також терміни, на які видавалися позики, визначалися типовим статутом міського ломбарду, що затверджувалися Радою Міністрів РРФСР. Дещо дивно, що ЦК 1964 р. стосовно до позиковими операціями ломбардів, так само як і щодо інших позикових операцій (регулювання яких становило завдання законодавства Союзу РСР), обмежився відсиланням до іншого нормативного правового акту. Адже прийняття законодавства про діяльність ломбардів, у тому числі про укладаються ними договорах як позики, так і застави, відносилося до ведення Російської Федерації. Незважаючи на це, що полягав ломбардами з громадянами договір позики, які забезпечуються заставою предметів домашнього вжитку та особистого користування, дійсно виглядав як окремий вид договору позики. Відмінні риси цього договору, определявшиеся в ЦК 1964 р. і Типовому статуті ломбарду, затвердженому Постановою Ради Міністрів РРФСР від 7 липня 1968 "*", можуть бути кваліфіковані як видообразующие ознаки по відношенню до загальних положень про договір позики. --- "*" СП РРФСР. 1968. N 10. Ст. 54. По-перше, в наявності особливість суб'єктного складу: на стороні позикодавця за цим договором виступає особливий суб'єкт - ломбард, в якості якого виступали державні госпрозрахункові підприємства, що знаходилися в підпорядкуванні органів побутового обслуговування населення; позичальником за таким договором могли бути тільки громадяни (фізичні особи). По-друге, особливістю такого договору було те, що предметом позики могли бути лише грошові кошти (грошова позика). По-третє, грошова позика видавалася ломбардами виключно під заставу майна громадян-позичальників. По-четверте, договір позички, що полягав громадянином з ломбардом, носив яскраво виражений БЕЗОПЛАТНО характер: з громадян-позичальників стягувалися відсотки за користування позикою в розмірі 0,7% на місяць (8,4% річних). Крім того, з позичальника на користь ломбарду стягувалися плата за зберігання закладених речей і витрати ломбарду на їх страхування. До речі сказати, заставу речей у ломбарді також розглядався як окремого виду застави, що володіє чималим числом специфічних рис. Зокрема, на відміну від загальних правил про заставу з вартості заставленого майна ломбарди стягували понад основний суми боргу плату за зберігання предмета застави, витрати по його страхуванню і продажу, відсотки за позикою (п. 20 Типового статуту ломбарду); виконкоми міських Рад депутатів трудящих визначали коло предметів особистого користування і домашнього вжитку, не приймаються в заставу ломбардами (ст. 194 ЦК 1964 р., п. 10 Типового статуту ломбарду); договір застави речей ломбардами оформлявся спеціальним документом - заставним квитком, якому надавалося значення форми одночасно двох договорів: позики та застави (ст. 195 ЦК 1964 р., п. 17 Типового статуту ломбарду); ломбард був зобов'язаний страхувати предмет застави за рахунок заставодавця (ст. 198 ЦК 1964 р., п. 3 Типового статуту ломбарду); на відміну від загальних положень про заставу, якими передбачалося звернення стягнення на предмет застави за рішенням суду, ломбард після закінчення пільгового місячного терміну продавав заставлене майно державним або кооперативним організаціям у позасудовому порядку (ст. 200 ЦК 1964 р.; п. 19 Типового статуту ломбарду). Наступний вид договору позики, на думку законодавця, становили позикові операції кас громадської взаємодопомоги і фондів творчих спілок. Позитивне регулювання відповідних правовідносин з боку ЦК 1964 р. (ст. 274) зводилося до декількох правил про те, що каси громадської взаємодопомоги при фабричних, заводських і місцевих комітетах професійних спілок видавали робітникам і службовцям довгострокові і короткострокові позики; каси взаємодопомоги в колгоспах видавали позики колгоспникам; фонди творчих спілок видавали позики працівникам літератури і мистецтва; каси взаємодопомоги пенсіонерів при виконкомах районних і міських Рад депутатів трудящих видавали довгострокові і короткострокові позики пенсіонерам. В іншому ж (зокрема, для визначення термінів та умов видачі таких позик) ГК відсилав до типових (зразковим) статутам відповідних кас взаємодопомоги та творчих спілок. Відповідно до Типового статуту каси взаємодопомоги при комітеті профспілок, затвердженим Постановою Президії ВЦРПС від 23 листопада 1973 "*", зазначені каси взаємодопомоги видавали своїм членам у разі їх нужденності короткострокові і довгострокові позики за тієї умови, що вони є членами профспілки. Короткострокові позички, граничний розмір яких не перевищував 30 рублів, видавалися з дозволу голови правління або голови цехового бюро каси взаємодопомоги на строк до отримання чергової заробітної плати. Видача довгострокових позик проводилася за рішенням правління каси або цехового бюро на підставі письмової заяви працівника встановленої форми. Типовий статут не передбачав розміру довгострокової позики та термінів її погашення, ці питання вирішувалися правлінням каси взаємодопомоги. Не було у Типовому статуті також положень про стягування відсотків за користування позикою; лише на випадок несвоєчасного повернення позик, виданих касами взаємодопомоги, передбачалася сплата пені з розрахунку 1% за кожен місяць прострочення. --- "*" Див: Довідник профспілкового працівника. М., 1976. С. 321. Згідно Примірного статуту каси громадської взаємодопомоги в колгоспі, затвердженим Постановою Ради Міністрів РРФСР від 6 січня 1958 "*", зазначені каси взаємодопомоги надавали допомогу своїм членам у випадках каліцтва, отриманого на роботі в колгоспі, хвороби тощо; дітям, залишилися без батьків, членам каси, нужденним в санаторно-курортному лікуванні, а також тим, чиє господарство постраждало в результаті стихійних лих і в деяких інших випадках. Ці каси здійснювали також і позикові операції (виступаючи як позикодавця) шляхом видачі своїм членам безвідсоткових позичок. Грошові позики за рахунок каси взаємодопомоги не видавались тим членам колгоспу, які не мали без поважних причин встановленого мінімуму трудоднів, порушували трудову дисципліну в колгоспі або недбайливо ставилися до роботи і збереженню колгоспного майна. --- "*" СП РРФСР. 1958. N 6. Ст. 68. Типовим статутом каси взаємодопомоги пенсіонерів, затвердженим Міністерством соціального забезпечення УРСР 20 листопада 1962, передбачалося, що такі каси взаємодопомоги могли утворюватися при відділах соціального забезпечення виконкомів районних і міських Рад депутатів трудящих. Членом каси взаємодопомоги міг стати будь пенсіонер за місцем його проживання. Основна мета зазначених кас взаємодопомоги полягала в наданні матеріальної допомоги пенсіонерам - членам каси шляхом видачі їм короткострокових і довгострокових грошових позик. Розмір позики і терміни її погашення визначалися залежно від міри пенсіонера - члена каси, стажу його перебування в якості члена каси взаємодопомоги, своєчасності сплати ним членських внесків. Справляння відсотків за користування грошовими позиками допускалося тільки за наявності відповідного рішення загальних зборів членів каси. При цьому розмір відсотків не повинен був перевищувати 6% річних. Фонди творчих спілок утворювалися при об'єднаннях осіб творчих професій: союзах письменників, композиторів, архітекторів, кінематографістів та ін Порядок і умови видачі грошових позик членам зазначених фондів визначалися правліннями відповідних творчих спілок. Звичайно ж, позикові операції кас громадської взаємодопомоги і фондів творчих спілок не мали необхідних відообразующіх ознак, які дозволили б виділяти їх як окремих видів договору позики. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "2. Договір позики за радянським цивільному праву" |
||
|
||