| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
§ 3. Повноваження Європейського парламенту і порядок їх реалізації |
||
|
1. Якщо на ранніх етапах свого розвитку Європейський парламент володів переважно консультативними повноваженнями, то в більш пізні періоди, включаючи сучасний, він вельми активно сприймав і інші соціально значущі прерогативи. В результаті цієї еволюції до теперішнього часу Європарламент має не тільки консультативними, а й певними (спільно з Єврокомісією та Радою) законодавчими, контрольними та бюджетними повноваженнями, а також повноваженнями у сфері зовнішньополітичних зв'язків Європейського союзу і відносин з іншими інститутами Союзу та посадовими особами * (876). Через чотири декади, зауважують з цього приводу аналітики, Європарламент пройшов значний шлях "від переважно консультативного інституту до теперішнього созаконодатель в Європейському союзі, який значно перевершив себе у своєму первісному розвитку як за сферами свого впливу, так і за обсягом придбаних ним владних повноважень "* (877). Зокрема, у сфері консультативних повноважень як частини правотворчих функцій Європарламент не тільки не втратив свої колишні позиції, але й ще більше посилив їх і придбав нові. Так, якщо відповідно до Римськими договорами 1957 сфера обов'язкових консультацій з Парламентом обмежувалася в основному колом питань, що стосуються проведеної в об'єднаній Європі аграрної політики, вільного руху товарів, транспортної політики та угод про приєднання до Європейського співтовариства нових асоційованих членів, то згідно з Єдиним європейському акту (1986 р.) необхідність обов'язкових консультацій Ради з Парламентом в процесі прийняття ним юридично обов'язкових актів поширилася також на сфери, що стосуються екології, соціального та економічного зближення, досліджень в галузі технології * (878). Маастрихтський договір - Договір про Європейський союз (1992 р.) ще більше розширив сферу обов'язкових консультацій Ради з Європарламентом, довівши її, за підрахунками дослідників, до 33 позицій * (879). Це, зокрема, питання громадянства, державної допомоги, оподаткування, індустрії, міжнародної політики та політики безпеки, фінансового регулювання та ін Особливу увагу при цьому приділялося гармонізації національного законодавства, яке надає "безпосереднє сприяння на створення і функціонування спільного ринку "взагалі і на вирішення питань непрямого оподаткування зокрема. У ст. 93 Договору про заснування Європейського Співтовариства, у зв'язку з цим йдеться, що "Рада за пропозицією Комісії та після консультацій з Європейським Парламентом та Економіко-соціальним комітетом затверджує одноголосним рішенням норми, що регулюють процес гармонізації законодавства про податки з обороту, акцизних зборів та інших форм непрямого оподаткування в тій мірі, в якій ця гармонізація необхідна для створення і функціонування внутрішнього ринку "у встановлені Договором терміни. Одним з ключових питань, по якому згідно Маастрихтського договору потрібні обов'язкові консультації з Європарламентом, є питання, що стосується ухвалення Радою "за пропозицією Комісії та після консультацій з Європейським парламентом, на основі прийнятого одноголосно рішення" заходів для боротьби з дискримінацією за ознакою статі та іншими ознаками (ст. 13). Обов'язкові консультації з Європарламентом потрібні також з питань застосування та розширення прав, пов'язаних з громадянством Європейського союзу (ст. 22); із встановленням "одноголосним рішенням Ради за пропозицією Комісії та після консультацій з Європейським парламентом" способів здійснення прав громадян Євросоюзу, які проживають на території держав-членів, громадянами якої вони не є, брати участь у голосуванні і балотуватися в якості кандидатів на муніципальних виборах у цих державах "на тих же умовах, що і громадяни цих держав" * (880); з вирішенням питання про скликання "конференції представників урядів держав-членів" з метою "прийняти за спільною згодою" зміни, які необхідно внести до установчих договірні акти. При цьому мається на увазі положення, закріплене в ст. 48 Договору про Європейський союз, згідно з яким "уряд будь-якої держави-члена або Комісія можуть подати до Ради проект в цілях перегляду договорів, на яких заснований Союз" * (881). Природно, що рішення про скликання конференції щодо такого надзвичайно важливого для всього Європейського союзу питання, так само як і багатьох інших соціально, економічно і політично значущих питань, за визначенням не може обійтися без консультації і врахування думки Європарламенту , який є одним з провідних інститутів Євросоюзу. Повною мірою це стосується не тільки названих, а й таких дуже чутливих для нормальної життєдіяльності Європейського союзу питань, як питання імміграції, візові питання, проблеми тісної взаємодії та співпраці поліції держав-членів, органів юстиції, судових та інших органів та інститутів. Говорячи про це, слід зауважити, що консультативне участь Європейського парламенту у правотворчій діяльності Євросоюзу і співтовариств не тільки проголошується і юридично закріплюється, але й організаційно забезпечується. Однією з форм такого забезпечення є, зокрема, консультативна процедура. Зміст її і основні етапи зводяться до наступного: а) представлення проекту нормативного акта Комісією в Парламент, б) розгляд з можливим доповненням проекту і вироблення остаточної думки Парламенту в цілому по проекту. Позиція Парламенту щодо представленого проекту рішення оформляється у вигляді офіційного письмового висновку (резолюції); в) повернення розглянутого проекту до Комісії, яка вносить в проект ті поправки, які надійшли від Європарламенту, які вона приймає, р) напрям Комісією узгодженого з Парламентом проекту рішення в Рада, яка одноголосно чи кваліфікованою більшістю голосів його приймає або відхиляє * (882). Слід зауважити, що протягом усього періоду існування Європарламенту його консультативним повноважень і порядку (процедурою) їх реалізації традиційно надавалося і надається підвищене значення. При цьому консультативна діяльність Парламенту розглядається, з одного боку, як одна з форм все більш зростаючого участі даного представницького органу в правотворческом процесі, а з іншого - як один з найбільш наочних і політично ефективних способів реалізації демократичних принципів діяльності не тільки Європарламенту, а й інших європейських інститутів. Безсумнівно, що подібні форми прояву консультативної діяльності Європейського парламенту, крім усього іншого, в певній мірі підсилюють роль і підвищують соціально-політичну значимість даного інституту. Але ще більше цьому сприяє, як зауважують дослідники, активність у цьому напрямку самого шуканого представницького установи * (883). Саме завдяки насамперед "парламентському тиску", вважають аналітики, Рада зробив в березнi 1960 р. заходи з поширення консультативної процедури на вирішення питань, що стосуються "всіх найбільш важливих проблем, навіть у тих випадках, коли в Договорах спеціально не вказувалося на необхідність проведення консультацій з Парламентом ". Подібна практика, що отримала назву добровільних консультацій, має місце і в даний час * (884). З цієї ж причини, підкреслюють автори, Рада в наступні роки "пішов ще далі". А саме - в лютому 1964 він ще більше розширив сферу необхідних консультацій "з найбільш важливих проблем", хоча при цьому і "не вказав на їх межі" * (885). У листопаді 1968 р. Рада ввів практику проведення консультацій з Парламентом з цілої низки проектів рішень, які не мали нормативного характеру, але вказували на можливі шляхи розвитку законодавства в тій чи іншій сфері, а в середині 1970-х років Рада стала консультуватися з Парламентом фактично по всіх потрапляли в поле його зору та відповідальності проектам юридично значущих рішень, "за винятком тих, які носять чисто технічний або тимчасовий характер" * (886). Розширене взаємодія Європарламенту з Радою та Єврокомісією у сфері його консультативних повноважень із застосуванням консультативної процедури завжди носило не так неформальний, фактичний, скільки юридичний характер: закріплювалося як у договірних актах, так і в актах, які приймалися в результаті правотворчої діяльності інститутів Євросоюзу * (887). До таких можна віднести, зокрема, Декларації Європарламенту, Ради і Комісії 1973 і 1975 рр.., В яких акцентувалася увага не тільки на порядку, а й на термінах здійснення консультативної процедури ("не більше трьох місяців, якщо в проекті не вказано дату, в межах якої має бути прийнятий акт, або якщо вирішення питання не носить термінового характеру, коли Рада сам може встановити більш обмежений період часу, необхідний для його розгляду "), на необхідності вступу до Парламент з боку Ради і Комісії більш повної інформації про поточні справи; на важливості консультативної процедури "для досягнення згоди між Парламентом і Радою" та ін * (888) Юридично закріплений порядок прийняття нормативної процедури є досить важливим для визнання його висновків Парламентом щодо проектів рішень, представлених Єврокомісією, як актів, що мають не тільки морально-політичний, а й, хоч і опосередковано, правовий характер. Останнє означає, що, не будучи безпосередньо наділеним повноваженнями самостійно приймати законодавчі акти, Парламент проте дає юридично значимі ув'язнення, без яких юридична сила прийнятих Радою актів ставиться під сумнів. Мова при цьому йде насамперед про висновки, що даються Європарламентом в порядку обов'язкових, передбачених договорами, а не "добровільних" чи інших консультацій. Підтверджуючи важливість висновків Європарламенту в правотворческом процесі, Європейський суд справедливості ще в 1980 р. шляхом анулювання законодавчого акта, прийнятого Радою без урахування думки Парламенту, вказав на те, що хоча Парламент безпосередньо не видає нормативно-правових актів, але він і не стоїть осторонь від цього процесу, а є його невід'ємною ланкою. Суд чітко дав зрозуміти, йдеться в коментарі по цій справі, що "Рада не може приймати законодавчі акти, що стосуються всього Співтовариства без думки Парламенту, одержання якого передбачено договорами" * (889). І далі: "У своєму рішенні Суд вказав на прямий зв'язок між консультаціями Парламенту і демократичним характером Співтовариства", - і звернув увагу на те, що положення установчих договорів, що передбачають обов'язкові консультації з Парламентом, "є тим засобом, який забезпечує його участь у законодавчому процесі "* (890). Реалізація консультативних повноважень Парламенту виступає в якості "найважливішого фактора, що робить вплив на підтримку інституційного балансу в Співтоваристві, передбаченого договорами" * (891). 2. Поряд з консультативними повноваженнями, реалізованими за допомогою консультативної процедури як організаційного засоби участі Європарламенту у законодавчому процесі, даними представницьким органом в цих же цілях використовуються і інші процедури. Оскільки в Європейському союзі немає єдиного порядку (процедури) прийняття нормативних правових актів, то, як вірно помічають дослідники, порядок, а разом з ним і ступінь участі Європарламенту в правотворческом процесі "значною мірою залежать від того, яким є предмет правового регулювання". Європейський парламент, говориться з цього приводу в Договорі, що засновує Європейське співтовариство, "бере участь у процесі прийняття актів Співтовариства в тій мірі, в якій це передбачено цим Договором, здійснюючи свої повноваження в рамках процедур, передбачених ст . 251 і 252, а одно шляхом прийняття збігається позитивного висновку або дачі консультативного висновку "* (892). Крім того, Парламент може на вимогу більшості депутатів рекомендувати Комісії представити пропозиції, які здаються йому необхідними для здійснення цього Договору, з метою вироблення нормативного правового акта Співтовариства * (893). У числі досить широко використовуються в даний час процедур, що забезпечують участь Європарламенту в правотворческом процесі Співтовариства, виділяється так звана "процедура співпраці", вперше введена в практику Європейського співтовариства в 1987 р. Єдиним європейським актом і розвинена в наступних договірних актах, включаючи Маастрихтський договір. Введення процедури співпраці, на думку вчених-юристів, "свідчило про те, що Європарламент вийшов за вузькі межі консультацій" і певною мірою безпосередньо включився в законодавчий процес. Хоча це ще не означало наділення Європарламенту правом законодавчої ініціативи, бо як і раніше проекти регламентів і директив розроблялися лише однієї тільки Комісією * (894). Сфера застосування процедури співробітництва, як вона визначена у договірних актах, досить широка за обсягом і вельми різноманітна з предметів свого охоплення. Вона стосується таких, зокрема, проблем, які пов'язані з різними аспектами діяльності Економічного і валютного союзу * (895), з громадською безпекою, свободою індивідуальної праці, соціальною політикою, розвитком законодавства з внутрішнього ринку, охороною здоров'я та ін * (896) Відмінною особливістю процедури співробітництва в порівнянні з процедурою консультації є, на думку фахівців в даній області, то, що вона передбачає не одне, а два читання при розгляді Парламентом проектів нормативних правових актів, що стосуються всього Європейського співтовариства. У той час як в процесі застосування консультативної процедури "рішення Ради, незалежно від характеру укладення Європарламенту, є остаточним, у разі використання процедури співробітництва справа йде зовсім інакше" * (897). А саме - якщо в умовах застосування консультативної процедури участь Парламенту в правотворческом процесі обмежується єдиним і в той же час остаточним, незалежно від результату справи, обговоренням (перше читання) пропонованого Комісією проекту нормативно-правового акта, то застосування процедури співпраці передбачає повторне обговорення (друга читання) в Парламенті даного проекту. Природно, що необхідність в ньому виникає тільки тоді, коли Рада, що приймає нормативний правовий акт, не згоден з тими поправками або доповненнями до проекту розглянутого акта, які пропонуються Парламентом в його укладенні. Для досягнення згоди сторін у цьому випадку Рада спільно з Комісією виробляє спільну позицію по документу, представленому Європарламентом, і знову направляє розглянутий проект з вказівкою на спільну позицію в Парламент для повторного розгляду (друге читання). Відповідно до чинних нормативів, зафіксованими в Договорі, що засновує Європейське співтовариство * (898), Парламент повинен протягом трьох місяців розглянути спільну позицію і прийняти з цього питання своє рішення. Якщо протягом трьох місяців після отримання повідомлення про прийнятої Радою та Комісією спільної позиції та інформації про міркування, що призвели до прийняття Радою спільної позиції, а одно про позицію Комісії, Європейський парламент "схвалить цю спільну позицію або не прийме рішення протягом цього періоду, Рада приймає остаточно обговорюваний акт відповідно до загальної позицією "* (899). У разі ж відхилення Парламентом спільної позиції (більшістю голосів від спискового складу депутатів) Рада протягом трьох місяців може шляхом одноголосного рішення подолати позицію даного представницького установи. Крім порядку розгляду проектів нормативних правових актів, у випадках неповного згоди Європарламенту з пропонованою йому спільною позицією або ж її відхилення в Договорі в рамках загальної процедури співробітництва передбачається також порядок розгляду поправок до спільної позиції. Передбачається, що всі поправки Парламенту до спільної позиції направляються для розгляду в Єврокомісію. Остаточне ж рішення щодо них, так само як і всьому проекту пропонованого нормативного правового акта, приймає Рада. Оцінюючи значущість процедури співробітництва як форми і засобу, що забезпечує участь Європарламенту в правотворческом процесі Євросоюзу, дослідники вірно відзначають, що ця процедура "надала новий імпульс активності Європарламенту і підвищила його роль у законодавчому процесі. Стали більш інтенсивними і змістовними відносини Європарламенту з Радою та Комісією. Особливо активізувалися робочі контакти Європарламенту з Комісією "* (900). 3. Серед інших процедур, що забезпечують участь Європарламенту в правотворческом процесі, важливе значення надається порядку спільного прийняття рішень. Дана процедура була ініційована на початку 1990-х років і закріплена в 1992 р. Маастрихтським договором. На думку авторів, що займаються вивченням процедурних питань у Євросоюзі, Маастрихт, ввівши процедуру спільного ухвалення рішень, яка "в даний час є найбільш затребуваною і поширеною" у правотворчій системі Євросоюзу, значно посилив повноваження Парламенту в правотворчій сфері, надавши йому право на третє читання по певних питань і зробивши його "созаконодатель" з Радою Міністрів з даного кола проблем * (901). Спочатку сфера застосування процедури спільного рішення поширювалася в основному на вирішення проблем розвитку внутрішнього ринку; на підтримку програми захисту навколишнього середовища; на розвиток культури, де оголошувалося, що "Спільнота сприяє розквіту культур держав-членів, поважаючи їх національне і регіональне розмаїття і в той же час висуваючи на перший план спільну культурну спадщину "; на підтримку охорони здоров'я з тим, що" високий рівень захисту здоров'я повинен бути гарантований при визначенні та здійсненні всіх напрямків політики та діяльності Співтовариства "* (902). Пізніше, а саме - в 1997 р., Амстердамський договір значно розширив сферу застосування процедури спільного рішення, довівши її до більш ніж двадцяти випадків можливого використання. Це, зокрема, не тільки сфери культури, охорони здоров'я, внутрішнього ринку та охорони навколишнього середовища, а й сфери освіти, наукових досліджень, захисту прав споживачів, транс'європейських мереж, взаємодії митних служб та ін * (903) Амстердамський договір не лише розширив сферу застосування порядку прийняття спільних рішень Європарламентом та Радою, а й дещо спростив її, виключивши з даної процедури третє читання * (904). В даний час процедура прийняття спільних рішень, досить докладно прописана в ст. 251 Договору про заснування Європейського Співтовариства * (905), активно використовується як Європарламентом, так і Радою для вирішення спільних правотворчих проблем. Структура і сам зміст даної процедури має певну схожість з процедурою співробітництва, особливо в тій частині, яка стосується внесення пропозицій про прийняття того чи іншого нормативного акта, про первісному його проходженні, а також щодо вироблення первинного розгляду спільної позиції * (906). Однак процедура спільного ухвалення рішень, як і наслідки її недотримання, має в порівнянні з порядком співпраці Європарламенту і Ради в процесі правотворчості принципова відмінність. Суть його полягає в тому, що якщо в другому випадку Рада фактично лише погоджує з Парламентом проект розглянутого акту і самостійно приймає остаточне рішення незалежно від думки Парламенту та характеру внесених ним в загальну позицію поправок, то в першому випадку, при використанні процедури спільного ухвалення рішень, питання вирішується інакше. Згідно ст. 251 Договору Парламент отримує при цьому, хоча й дуже обмежені певними сферами і питаннями, але проте цілком реальні повноваження созаконодатель. Вони проявляються, зокрема, в тому, що при обговоренні спільної позиції, прийнятої Радою і спрямованої в Парламент (друге читання), останній може: а) схвалити спільну позицію чи не приймати по ній ніякого рішення протягом трьох місяців і тоді "обговорюваний акт вважається прийнятим відповідно до цієї загальної позицією ". Іншими словами, Європарламент дає добро на прийняття акта, без якого він вважатиметься недійсним, б) відхилити абсолютною більшістю голосів своїх членів спільну позицію і тоді "пропонований акт вважається відхиленим". У даному випадку мова фактично йде про володіння Парламентом правом вето щодо розглянутого акта; в) пропонувати "поправки до спільної позиції абсолютною більшістю голосів своїх членів", які у виправленому тексті пропонованого акта направляються в Раду та Комісію для обов'язкової дачі висновку по цих поправках * (907). Відповідно до п. 3 ст. 251 Договору якщо протягом трьох місяців "з моменту отримання всіх матеріалів, що стосуються цього питання, Рада кваліфікованою більшістю голосів все поправки Європейського Парламенту, акт вважається прийнятим відповідно до виправленої спільною позицією". У тих же випадках, коли Рада не схвалює всі поправки, голова Ради за погодженням з головою Європарламенту скликає в термін до шести тижнів засідання спеціально створеного Погоджувальної комітету, до складу якого входить рівне число членів Ради або їхніх представників та представників Європарламенту. Метою створення цього Комітету є досягнення угоди "щодо спільного тексту, прийнятого кваліфікованою більшістю голосів членів Ради або їхніх представників та більшістю голосів представників Європейського парламенту" (п. 4 ст. 251). У роботі Комітету бере участь також Комісія, яка "робить всі необхідні ініціативи з метою зближення позицій Європейського парламенту та Ради". У процесі виконання своєї місії Погоджувальна комітет "розглядає спільну позицію, грунтуючись на поправках Європейського парламенту". Згідно з процедурою прийняття спільних рішень Погоджувальна комітет повинен протягом шести тижнів довести проект пропонованого акта до такого стану, щоб він задовольняв всім запитам сторін ("спільний проект"). Після вироблення і схвалення всіма членами Погоджувальної комітету спільного проекту Європарламент "абсолютною більшістю голосів своїх членів і Рада кваліфікованою більшістю голосів повинні протягом шести тижнів, вважаючи з моменту схвалення і відповідно до спільним проектом, прийняти обговорюваний акт" * (908). Якщо один з цих інститутів не схвалить запропонований акт, то він вважається відхиленим. Таким буде вважатися даний акт і в тому випадку, якщо Погоджувальна комітет не схвалює спільний проект, тобто якщо Комітет не виробить відповідає інтересам усіх сторін проект * (909). 4. В системі повноважень Європарламенту крім названих певне місце займають його бюджетні та контрольні повноваження * (910). Форми і методи реалізації останніх, що наповнюють собою зміст традиційного для вищих представницьких органів різних країн парламентського контролю, не відрізняються особливою оригінальністю * (911). Контроль Європарламенту за діяльністю Комісії як головного виконавчого органу Євросоюзу і частково - за роботою Ради здійснюється в типових для будь-якого парламенту сферах і реалізується за допомогою таких форм і способів, як: а) усні та письмові запитання, перші з яких адресуються депутатами Європарламенту членам Ради і Комісії безпосередньо на засіданнях Парламенту під час проведення так званого години запитань, а друга, згідно Внутрішньому регламенту Європарламенту (ст. 44), надсилаються відповідному адресату в письмовій формі; б) звіти і доповіді, які періодично, у встановлені терміни, направляються Європарламенту Радою, Комісією і деякими іншими інститутами Євросоюзу. Так, згідно з Договором "Рада заслуховується Європейським парламентом у відповідності з умовами, встановленими його внутрішнім регламентом" (ст. 197), а Комісія представляє Парламенту щорічний загальний доповідь, яка обговорюється на його відкритому засіданні (ст. 200). Крім того, щорічний звіт, а також звіт про кожного розслідуванні представляє омбудсмен, який призначається Парламентом (ст. 195), і Європейський центральний банк (щорічний звіт), в) парламентські слухання, які періодично проводяться по найбільш актуальним, соціально значущих питань за участю представників різних інститутів, в тому числі Комісії та Ради, та посадових осіб; г) декларації та повідомлення, що направляються в Парламент різними інститутами Євросоюзу та посадовими особами та дозволяють йому не тільки отримувати необхідну інформацію про стан справ в окремих сферах життя Європейського союзу і Європейського співтовариства в цілому, а й робити відповідні кроки для вирішення назрілих питань. Торкаючись питання про бюджетні повноваження Європейського парламенту, слід зауважити, що вони значно відрізняються від відповідних повноважень класичних парламентів. Їх особливість полягає, по-перше, в тому, що не тільки Парламент, але і Рада може в процесі розгляду в кінцевому рахунку відкинути попередній проект бюджету, який розробляється на основі кошторисів витрат кожного інституту Співтовариства комісій і прямує "на розгляд Ради пізніше 30 вересня року, що передує року виконання бюджету "* (912). На відміну від класичних парламентів, в руках яких знаходиться основна "бюджетна влада", Європарламент поділяє її з іншими інститутами Євросоюзу, а саме - почасти з Комісією і в основному - з Радою. По-друге, при існуючій в Євросоюзі практиці підрозділи бюджету Співтовариства і, відповідно, його проекту на дві частини - обов'язкових витрат, які передбачені установчими договірними та іншими актами Союзу, і так званих необов'язкових - всіх інших витрат, основні прерогативи Європарламенту зосереджені в сфері необов'язкових витрат. Це проявляється, зокрема, в тому, що при обговоренні проекту бюджету всі внесені Парламентом поправки в цій сфері носять обов'язковий для обліку, імперативний характер. Що ж до обов'язкових витрат, де останнє слово залишається за Радою, то всі поправки Європарламенту в цій області носять скоріше рекомендаційний, але не обов'язковий для обліку Радою характер. Виходячи з того, що більша частина бюджетних витрат відноситься до розряду обов'язкових, а Парламент, позіціруемий як вельми значущий європейський інститут, фактично позбавлений реальної можливості впливати на процес їх формування, дослідники не без підстав називають ситуацію, що склалася "досить оригінальною" * (913). Практично Європейський парламент, резюмують вони, "позбавлений можливості скільки-небудь істотно переглядати дохідну і видаткову частини бюджету і не володіє правом внесення свого власного законопроекту з фінансів". І далі: "Парламент не може впливати на інші інститути, що беруть участь в прийнятті бюджету Союзу, шляхом внесення змін до його дохідну частину". Він не має повноважень самостійно змінювати як джерела своїх власних коштів, "так і стельові цифри", що визначають суму фінансових надходжень. На відміну від національних парламентських установ, Європейський парламент не є "господарем гаманця" * (914). І, по-третє, відмінна особливість бюджетних повноважень Європарламенту, в порівнянні з класичними парламентами, полягає в тому, що він поділяє свою фінансову владу з Радою не тільки в процесі обговорення і прийняття, а й при виконанні бюджету. Так, згідно з Договором Європарламент дає дозвіл на виконання бюджету не самостійно, а тільки "діючи за рекомендацією Ради, прийнятої кваліфікованою більшістю голосів" * (915). Правда, при цьому обумовлюється в плані додання значущості представницькому органу, що, "перед тим як дати дозвіл Комісії або з будь-якою іншою метою у зв'язку із здійсненням нею своїх повноважень по виконанню бюджету, Європейський парламент може запросити Комісію для пояснень щодо проведених витрат або функціонування системи фінансового контролю. Комісія представляє будь-яку необхідну інформацію Європейському парламенту на прохання останнього "* (916). Незважаючи на те що Голова Європарламенту від імені останнього "оголошує бюджет остаточно прийнятим" і підписує його, свій щорічний звіт про виконання бюджету в попередньому фінансовому році Комісія представляє не тільки Парламенту, але й Раді (ст. 275). 5. Крім зазначених прерогатив, Європейський парламент має також певними повноваженнями зовні - у сфері зовнішньої політики - і всередині Євросоюзу - по відношенню до його різних інститутів і посадовим особам * (917). Як і всі інші його повноваження, вони фіксуються і розвиваються як у договірних, так і в звичайних, прийнятих в рамках Європейського союзу і Співтовариств актах. Кожне з цих повноважень Європарламенту, подібно раніше розглянутим, значною мірою відрізняється від аналогічних повноважень національних, класичних парламентів. Так, наприклад, якщо останні в галузі зовнішніх зносин традиційно наділяються правом ратифікації міжнародних договорів, то Європейський парламент такими повноваженнями не володіє. Його основні повноваження в даній сфері зводяться переважно до наступного. По-перше, до дачі консультацій та рекомендацій з питань зовнішньої політики Євросоюзу і співтовариств, які не мають обов'язкового характеру. Дані прерогативи Європейського парламенту спочатку були передбачені Договором про заснування Європейського Співтовариства (п. 5 ст. 133 і п. 3 ст. 300), та Договором про Європейський союз. У ст. 21 цього Договору встановлюється, що "головуючий" в Євросоюзі консультується з Європарламентом "відносно принципових аспектів і вибору основоположних напрямків спільної зовнішньої політики і політики безпеки і піклується про те, щоб погляди Європейського парламенту належним чином були прийняті до уваги" * (918). Далі в цій же статті йдеться про те, що Європарламент "може направляти питання або формулювати рекомендації (виділено нами. - Авт.) На адресу Ради", що стосуються зовнішньої політики і політики безпеки, і що він щороку проводить дебати про прогрес, досягнутий в даній сфері * (919). По-друге, до права на отримання вичерпної інформації з питань спільної зовнішньої політики Євросоюзу і співтовариств, і разом з тим - з питань політики безпеки Союзу. Даний вид повноважень Європарламенту, якщо їх можна назвати такими, передбачається в п. 2 ст. 300 Договору про заснування Європейського Співтовариства, в якій йдеться про те, що Європарламент "негайно і в повному обсязі отримує інформацію про будь рішеннях", вжиті щодо укладання угод між Співтовариством і одним або декількома державами або міжнародними організаціями. Аналогічне положення міститься також у ст. 21 Договору про Європейський союз, яка передбачає, що "Європейський парламент підлягає регулярному інформуванню Головуючим та Комісією про розвиток зовнішньої політики і політики безпеки" * (920). І, по-третє, до вираження Європарламентом згоди або, навпаки, незгоди щодо низки питань, що розглядаються, стосуються зовнішньої політики Євросоюзу. Згідно з Договором про заснування Європейського Співтовариства (п. 3 ст. 300), згоду Парламенту потрібно в обов'язковому порядку у всіх тих випадках, коли мова йде: а) про угоди, укладені Співтовариством з одним або декількома державами або міжнародними організаціями, засновує " асоціацію, яка передбачає взаємні права та обов'язки, спільні дії та особливі процедури "* (921), б) про інших угодах, що встановлюють особливі інституціональні рамки шляхом організації процедур співробітництва" * (922), в) про угоди, мають "важливе бюджетне значення для Співтовариства "; г) про угоди, що тягнуть за собою поправки до актами, прийнятими відповідно до процедури спільного ухвалення рішень, в созаконодательном порядку. Що ж до повноважень Європарламенту щодо інших інститутів Європейського союзу і його посадових осіб, то вони полягають, з одного боку, у його впливі на процес формування інститутів і призначення посадових осіб, а з іншого - у контролі за їх діяльністю і впливі на них в випадках, передбачених договорами та іншими правовими актами * (923). Відповідно до діючих в даний час нормативами Європарламент висловлює вотум довіри Єврокомісії та затверджує кандидатуру її Голови; призначає омбудсмена і заслуховує його звіти; ставить усні та письмові запитання перед Єврокомісією та заслуховує інформацію про стан справ у Спілці з боку Ради * (924). "Європейська рада, - йдеться в ст. 4 Договору про Європейський союз, - представляє Європейському парламенту доповідь після кожного зі своїх засідань, а також щорічний письмову доповідь про прогрес, досягнутий Союзом". Крім названих проявів, що розглядаються повноваження Європарламенту виражаються також в його причетності (через консультації) до призначення президента та членів Виконкому Європейського центрального банку, керівників диппредставництв (делегацій) Єврокомісії "в третіх країнах", аудиторів Рахункової палати Євросоюзу та інших посадових осіб. |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна "§ 3. Повноваження Європейського парламенту і порядок їх реалізації" |
||
|
||