| Головна |
| « Попередня | Наступна » | |
4. Співвідношення норм ГК про фінансову оренду (лізингу) і Федерального закону "Про лізинг" |
||
|
--- "*" СЗ РФ. 1998. N 44. Ст. 5394. В результаті уважного вивчення тексту Федерального закону "Про лізинг" складається враження, що його розробники при підготовці законопроекту і законодавець в процесі його прийняття виходили з того, що в російському і міжнародному приватному праві відсутні будь норми, що регулюють договір лізингу. Тільки цим можна пояснити наявність в даному Федеральному законі великого числа положень, що суперечать не тільки нормам ГК, а й Конвенції про міжнародний фінансовий лізинг. Більше того, саме уявлення про договір лізингу, його понятті, основних ознаках і видах, яке випливає з тексту Федерального закону "Про лізинг", виявилося іншим у порівнянні з тим, яке було покладено в основу Оттавської конвенції та норм ЦК про договір фінансової оренди (лізингу). Інакше чим пояснити появу в даному Федеральному законі поняття "лізингова угода", яка, на думку авторів законопроекту, являє собою "сукупність договорів, необхідних для реалізації договору лізингу між лізингодавцем, лізингоодержувачем і продавцем (постачальником) предмета лізингу" (ст. 2)? Поряд з поняттям "лізингова угода" у Федеральному законі "Про лізинг" вживаються також і поняття "лізинг", і поняття "договір лізингу". Причому під "лізингом" у цьому Законі розуміється "вид інвестиційної діяльності по придбанню майна і передачі його на підставі договору лізингу фізичним або юридичним особам за певну плату, на певний термін і на певних умовах, обумовлених договором, з правом викупу майна лізингоодержувачем" (ст . 2). "Забули" автори законопроекту, а разом з ними і законодавець, основний термін для лізингових правовідносин, а саме - "оренда". Замість цього йдеться про якийсь договорі, за яким майно передається за певну плату, на певний термін і на певних умовах, обумовлених договором. Але ж договором можна "зумовити умови", які не дозволять кваліфікувати його як договір оренди! Федеральний закон "Про лізинг" оголошує, що він рівною мірою регулює три види лізингу: поряд з фінансовим лізингом, нормами Закону охоплюються і так звані зворотний лізинг і оперативний лізинг. При цьому під поворотним лізингом пропонується розуміти "різновид фінансового лізингу, при якому продавець (постачальник) предмета лізингу одночасно виступає і як лізингоотримувач", а під оперативним лізингом - "вид лізингу, при якому лізингодавець закуповує на свій страх і ризик майно і передає його лізингоодержувачу в якості предмета лізингу за певну плату, на певний термін і на певних умовах у тимчасове володіння і в користування ... При оперативному лізингу предмет лізингу може бути переданий в лізинг неодноразово протягом повного терміну амортизації предмета лізингу "(п. 3 ст. 7). Проте в обох випадках відсутня неодмінний обов'язкова ознака договору лізингу, а саме: обов'язок лізингодавця придбати лізингове майно у певного продавця відповідно до вказівок лізингоодержувача. Тому так звані поворотний і оперативний лізинги, з точки зору і ГК, і Оттавської конвенції, не можуть бути визнані договором лізингу і регулюватися відповідно положеннями § 6 гл. 34 ЦК та нормами Конвенції. У кращому випадку наявні у Федеральному законі положення про зазначені "видах" лізингу можуть розглядатися в якості самостійних правил по відношенню до загальних положень ГК про оренду (§ 1 гл. 34) і застосовуватися лише у випадках, коли вони не суперечать зазначеним загальним положенням або коли самі загальні положення (стосовно окремих умовами оренди) допускають можливість встановлення федеральним законом інших правил правового регулювання. Що ж стосується містяться у Федеральному законі "Про лізинг" норм про фінансовий лізинг, то вони підлягають застосуванню лише в частині, що відповідає положенням ЦК, причому мова йде про положеннях ЦК як про фінансову оренду (лізингу) , так і загальних положеннях про оренду, застосовуваних субсидиарно за відсутності в ГК (§ 6 гл. 34) спеціальних правил про договір лізингу. У даному випадку має діяти принцип правового регулювання цивільно - правових відносин, закріплений в п. 2 ст. 3 ГК: норми цивільного права, містяться в інших федеральних законах, повинні відповідати ГК. Тільки так можна врятувати правове регулювання договору лізингу від юридичної хаосу і плутанини, які обіцяє йому пряме і безпосереднє застосування всіх положень Федерального закону "Про лізинг". До цього додамо, що текст Федерального закону "Про лізинг" страждає численними недоліками, які є наслідком вкрай низького рівня законодавчої техніки, а часом і просто правової безграмотності. Ілюстрацією до сказаного можуть служити положення про те, що засновниками лізингових компаній можуть бути юридичні та фізичні особи, в тому числі громадяни, зареєстровані як індивідуальних підприємців (п. 2 ст. 5) (така вимога корпоративне законодавство пред'являє тільки до повним товаришам у повних і командитних товариствах, отже комерційні організації інших організаційно - правових форм виключаються з числа лізингових компаній); сублизинг - особливий вид відносин, що виникають у зв'язку з переуступкою прав користування предметом лізингу третій особі (п. 1 ст. 8) (тут явно переплутали суборенду з перенайма); одним з істотних умов договору лізингу є умова про обсяг переданих прав власності (п. 4 ст. 15) (?!); договір кваліфікується як договір лізингу, якщо він містить вказівки на наявність інвестування грошових коштів в предмет лізингу та на наявність передачі предмета лізингу лізингоодержувачу (п. 1 ст. 16) (значить, якщо договір лізингу не містить таких вказівок, його слід визнавати неукладеним?); лізингодавець може поступитися третій особі повністю або частково свої інтереси, що випливають з договору лізингу (п. 1 ст . 18) (?!). Перелік подібних безглуздих, з юридичної точки зору, положень можна було б продовжити "*". --- "*" Докладний аналіз положень Федерального закону "Про лізинг" буде приведений в наступних частинах цієї глави. Федеральний закон "Про лізинг" виділяє таку форму лізингу, як міжнародний лізинг, і включає в себе цілий ряд положень, спрямованих на його регулювання. Основною ознакою міжнародного лізингу за цим Законом визнається те, що лізингодавець чи лізингоодержувач є нерезидентом Російської Федерації. Порядок регулювання міжнародного лізингу визначається наступним чином. Якщо лізингодавцем є резидент Російської Федерації, тобто предмет лізингу знаходиться у власності резидента Російської Федерації, договір міжнародного лізингу регулюється Федеральним законом "Про лізинг" та іншим законодавством Російської Федерації. Якщо ж лізингодавцем є нерезидент Російської Федерації, тобто предмет лізингу знаходиться у власності нерезидента Російської Федерації, договір міжнародного лізингу все одно регулюється федеральними законами, але на цей раз - у галузі зовнішньоекономічної діяльності. Тим часом Російська Федерація, відповідно до Федерального закону "Про приєднання Російської Федерації до Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг", є учасником зазначеної Конвенції. Сфера дії Конвенції про міжнародний фінансовий лізинг визначається залежно від того, де знаходиться місце діяльності учасників лізингових відносин, а та обставина, хто є власником лізингового майна, не має правового значення. Тому в тих випадках, коли лізингодавець, лізингоодержувач та постачальник (продавець) мають місця своєї діяльності на території держав - учасниць Конвенції або коли договір поставки (купівлі - продажу) і договір лізингу підкоряються праву однієї з держав - учасниць Конвенції, відносини сторін повинні регулюватися саме Конвенцією, а не внутрішнім законодавством (наприклад, федеральними законами Російської Федерації). Не слід забувати також, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації (до яких безперечно відноситься Оттавська конвенція про міжнародний фінансовий лізинг) відповідно до Конституції РФ є складовою частиною правової системи Російської Федерації . При цьому, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цивільним законодавством, застосовуються правила міжнародного договору (ст. 7 ЦК). У зв'язку з цим ті положення про міжнародний фінансовий лізинг Федерального закону "Про лізинг", які не відповідають Конвенції про міжнародний фінансовий лізинг, не підлягають застосуванню. У якості прикладу таких можуть бути приведені наступні положення. Відповідно до п. 1 ст. 16 Федерального закону "Про лізинг" при здійсненні міжнародного фінансового лізингу договір лізингу має містити посилання на договір купівлі - продажу, відповідно до якого передача предмета лізингу лізингоодержувачу повинна проводитися не пізніше ніж через шість місяців з моменту перетину предметом лізингу митного кордону Російської Федерації, за винятком випадку його транспортування по території Російської Федерації протягом терміну, що перевищує шість місяців. Водночас Конвенція про міжнародний фінансовий лізинг (ст. 1) передбачає, що обладнання купується лізингодавцем у постачальника у зв'язку з лізинговим угодою, яка з відома постачальника укладено або має бути укладена між лізингодавцем і лізингоодержувачем, і не вимагає для визнання угоди фінансового лізингу укладеної наявності в ній будь-яких посилань на попередньо укладений договір купівлі - продажу (поставки). Не підлягає застосуванню також положення, передбачене п. 3 ст. 34 Федерального закону "Про лізинг", згідно з яким сторони за договором міжнародного фінансового лізингу мають право надавати відстрочення лізингових платежів на термін не більше ніж шість місяців з моменту фактичного введення предмета лізингу в експлуатацію. Оттавська конвенція не містить будь-яких обмежень прав сторін за визначенням строків внесення лізингових платежів та їх відстрочення та не надає можливість державам - учасницям Конвенції встановлювати такого роду обмеження у внутрішньому законодавстві. А відповідно до п. 2 ст. 7 ГК міжнародні договори Російської Федерації застосовуються безпосередньо, крім випадків, коли з самого міжнародного договору випливає, що для його застосування потрібно видання внутрішньодержавного акта. Не було ніякої потреби включати в текст Федерального закону "Про лізинг" і положення про застосовне право при вирішенні спорів між учасниками міжнародних лізингових угод. Зазначені положення дублюють колізійні норми Конвенції про міжнародний фінансовий лізинг (п. 3 ст. 7), які і будуть підлягати застосуванню в спірних ситуаціях. З урахуванням викладеного претензії Федерального закону "Про лізинг" на регулювання договорів міжнародного фінансового лізингу представляються, щонайменше, невиправданими. Мабуть, єдиною позитивною рисою Федерального закону "Про лізинг" є наявність у ньому деяких публічно - правових норм, що передбачають пільги для учасників лізингових відносин у сфері валютного, податкового та митного законодавства. Наприклад, лізингодавцю надано право без ліцензії Центрального банку РФ здійснювати міжнародні операції, пов'язані з рухом капіталу, залучати грошові кошти від нерезидентів Російської Федерації з метою придбання предмета лізингу, у тому числі на термін більше шести місяців, але не перевищує строку дії договору лізингу. Ввезення на територію Російської Федерації та вивезення з її території предмета лізингу з метою його використання за договором лізингу на термін більше шести місяців, а також оплата повної суми договору лізингу за період, що перевищує шість місяців, не вважаються валютними операціями, пов'язаними з рухом капіталу. Однак і в даному випадку, з точки зору ефективності застосування зазначених норм, було б краще включити їх відповідно до законодавства про валютне регулювання та валютний контроль, в податкове та митне законодавство. Якщо повернутися до цивільно - правовому регулюванню лізингових відносин, то необхідно підкреслити, що в даний час вони врегульовані ГК, а також Федеральним законом "Про лізинг" та Тимчасовим положенням про лізинг, затвердженим Постановою Уряду РФ від 29 червня 1995 N 633, які підлягають застосуванню в частині, що не суперечить ГК (§ 1, 6 гл. 34). |
||
| « Попередня | Наступна » | |
|
|
||
Інформація, релевантна " 4. Співвідношення норм ГК про фінансову оренду (лізингу) і Федерального закону "Про лізинг" " |
||
|
||